Авва Ісая — один із найвизначніших Отців Пустелі, чиї вчення є безцінним скарбом для всіх, хто шукає духовного зростання. Він був єгипетським ченцем, що жив у IV-V століттях. Народився в Єгипті близько 370 року і помер приблизно у 431 році, або, за іншими даними, близько 491 року, що вказує на деяку невизначеність щодо точних дат його життя. Більшу частину свого життя Авва Ісая провів у суворих умовах Скитської пустелі, присвятивши себе аскетичному подвигу, молитві та духовному наставництву. Пізніше він переселився до Гази, де заснував монастир і став духовним лідером для багатьох учнів. Пропонуємо вам прослухати чи прочитати досліжження отця Ісаї про важливість береження свого ума. Сподіваємося, що його настанови станусть в нагоді і вам.
Авва Ісая про оберігання ума
1. Умові властиво гніватися на пристрасті. Без гніву – якщо людина не буде гніватись на все, що всіює у неї ворог, – не буває і чистоти. Хто бажає повернутися до сего природного гніву ума, повинен відсікати усі свої бажання, доки не осягне духовости, коли душа й тіло в усьому стануть підвладні духові.
2. Якщо ти, протистоячи ворогові, узриш, що полчище його, ослабнувши, втікає од тебе, хай не радіє тим серце твоє, бо вороги твої напоготовили для тебе лукаву засідку – брань, лютішу від попередньої. Нападаючи на тебе, вони залишили у засідці немале скопище війська свого. І ось, коли ти спротивився їм і став проти них, вони побігли від лиця твого – немовби знесилені. Але якщо серце твоє звеличиться тим, що ти прогнав їх, і ти вийдеш з укріпленого граду, тоді піднімуться ті, що залишились позад тебе у засідці, повернуться й ті, що втікали од тебе, – й оточать бідну душу твою з усіх сторін так, що вона не матиме вже більше ніякого сховку. Укріплений град – се молитва; протистояння ворогам – се протистояння во Христі Ісусі помислам; а атака проти них – се гнів.
3. Зодягнімось, возлюблені, у страх Божий, охороняймо і сповняймо чесноти, не даючи спотикатись совісті нашій. Уважаймо на себе в страсі Божому, доки совість наша не визволиться разом із нами, так щоб між нами і нею воцарилась єдність і щоб вона нарешті стала нашим проводирем, вказуючи нам повсякчас, об що можна спіткнутись. Але якщо ми не будемо слухатися її, – вона відступить від нас і покине назавжди. Тоді впадемо ми в цупкі лабета ворогів наших, котрі вже не випустять нас із пазурищ своїх. Тим-то Владика наш поучав нас: Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі, щоб противник часом не віддав тебе судді, а суддя – возному, щоб тебе не вкинули в темницю (Мт. 5:25). Говорять, що противник – се совість, бо вона противиться людині, коли та хоче творити волю свою. Якщо людина не послухається совісти своєї, – та передає її ворогам її.
4. Коли узрить Господь Бог, що ум всеціло упокорився Йому й не очікує вже більше помочі ні від кого, тільки на Нього Єдиного уповає, тоді укріплює його, кажучи: Не бійся, бо Я тебе викупив, прикликав те бе твоїм ім’ям, ти – Мій! Чи через води йтимеш, – Я з тобою, чи крізь ріки, – тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, – не попечешся, і полум’я тебе не обпалить. Бо Я – Господь, твій Бог, Святий Ізраїля, Я – твій Спаситель (Іс. 43:1-3).
5. Тоді ум, надхнений Богом, сміло дивиться на ворогів своїх, кажучи: «Хто хоче боротись зо мною? Нехай виходить! Хто хоче судитись зо мною? Нехай попробує! Ось Господь – поміч моя! Хто нападе на мене? Всі ви постарієтесь, як одежа, сточена міллю».
6. Якщо серце твоє, возненавидівши гріх, з усіх сил намагається перемогти його, і, одсторонившись од усього, що породжує його, являє перед очима твоїми вічну муку, то знай, що Помічник твій – обіч тебе. Тож ні в чому не засмучуй Його, але, ридаючи пред лицем Його, воззови у серці своїм: «Милость Твоя, Господи, нехай ізбавить мене; самому ж мені – без помочі Твоєї – несила уникнути вражих рук!» І Він убереже тебе від усякого зла.
7. Монах повинен зачинити усі двері душі своєї, себто почуття, щоб не впасти через них. Коли ж ум його узрить, що ніщо враже вже не вдирається, щоб опосісти його, то готується до безсмертя, збираючи усі почуття свої воєдино і роблячи їх одним цілим. (Думка: ум, що не розсіюється на ніщо зовнішнє через почуття, зосереджується у собі й зноситься вже тут, на землі, у будучий вік. Так думає святий Василій Великий).
8. Коли ум твій позбудеться усякої надії на будь-що видиме й мирське, то це означає, що гріх помер у тобі.
9. Коли ум людський звільниться од пристрастей, тоді той мур, що був між ним і Богом, зникає.
10. Коли ум ізбавиться од усіх ворогів своїх і возсуботствує, тоді возноситься у вік новий, нове й нетлінне споглядаючи. Де бо є мрець, там і орли зберуться (Мт. 24:28).
Джерело: “Духовна спадщина святих отців” – Том 6 Блаженний авва Зосима. Бесіди. Преподобний отець св. авва Филимон. Львів: Місіонер, 2006. – 286 с.