Тррррр- тррр! Телефонний дзвінок неприємно розірвав нічну тишу.
– Служба порятунку сімей, слухаю вас! – жінка, яка підняла трубку, чомусь була дуже схожа на Наталію Петрівну, та звали її Офелія (нехай буде Офелія Петрівна для повноти образу).
– Ж-жіночко, – тремтячий чоловічий голос невпевнено почав розмову. – Ж-жіночко, здається вона помирає. Я не знаю, що робити і куди звертатися! Здається, ще трохи і буде запізно…
– Так, стоп. Ви подзвонили в СПС, службу порятунку сімей. Що сталося? Ваша Сім’я помирає? – хибних дзвінків і жартівливих викликів було чимало, тож Петрівна зразу не велася на ниття.
– Так, так! Швидше! Я не впораюся, це точно… – глухі ридання змусили Офелію відсторонитись від слухавки і трохи поправити очі, які з несподіванки вискочили на лоба.
– Записую адресу.
За декілька хвилин рятівники СПС стукали в двері. Хтозна чого можна було очікувати, тому інструменти, медикаменти, драбина і навіть ексклюзив – дрібка втраченого кохання в малесенькій баночці – відтягували їх рученята.
Важкі кроки вперемішку зі схлипуваннями – здавалося, їх викликав щонайменше дев’яностолітній борець сумо, та двері відчинив молодий хлопчина.
– У вас проблеми із сім’єю? – Офелія Петрівна строго подивилася поверх окулярів.
– Т-таааак… – і хлопець знов вибухнув гіркими сльозами.
– Мужчіна. Візміть себе, будь ласка, в руки. Ми не відділ збору чоловічих сліз, то ж заспокойтесь і покажіть, заради чого ми сюди їхали.
В кімнаті на підлозі лежала Сім’я. Вкрай виснажена, бліда, майже прозора і, схоже, без свідомості.
В кутку сиділа молода жінка. В її погляді тускніли відчай та безпорадність.
– Боже мій. – Рятівники невдоволено перезирнулися. – Годувати її не пробували?
– Та пробували.. вона не їла нічого майже.
– Не їла.. – передражнив сідуватий Аркадійович і взявся вимірювати пульс нещасній.
(Ніхто не знав його повне ім’я. Знали лиш те, що спеціалістом він був першокласним, та й досвіду у нього щонайменше років п’ятдесят.)
– Звісно, якщо лиш обіцянками годувати, будь хто їсти відмовиться!
– Інструкцію до заведення сім’ї читали? Курси проходили? Ліцензія на шлюб є?
Чоловік заметушився в пошуках необхідних документів.
– Ось.. ось ліцензія, ось інструкція. Все є, все легально.
– Легально…- знов передражили рятувальники.
– Та ж інструкція не відкривалася з часів друкарні! – Офелія Петрівна обурено тупнула ногою. – Так, швидко несіть сюди приємні спогади.
– Немає приємних спогадів. – вперше озвалася молода жінка і кволо підвелася із свого кутка.
– ЯК ЦЕ НЕМАЄ?!?! – від окрику розлюченої Петрівни підскочив навіть Стьопка – третій рятівник. Він був зовсім без досвіду, та вчився швидко, й без нього бригада СПС вже не уявляла свою роботу.
– Без приємних спогадів ліцензію ніхто б вам легально не видав! Так, маладьож. Несіть усе – фотографії, перші смски, месенджери усі перетрусіть… Я чим реанімувати вашу сім’ю повинна??? Якщо за дві хвилини нічого не знайдете – забираю ліцензію, Сім’ю і право на її заведення в цьому житті. Ми вже точно знайдемо їй застосування.
Хлопець із дівчиною забігали в пошуках приємних спогадів. Один знайшовся під диваном, ще один завалився за шафу. Видно було, що ними користувалися вкрай рідко, не те, щоб складати їх в одне місце, а тим більш підгодовувати Сім’ю.
Аркадійович тим часом робив штучне дихання. Стьопка налагоджував крапельницю. І лиш коли «бажання бути разом» вперемішку з «приємними спогадами» змусили трохи повернути колір обличчя пацієнтки, Офелія Пертрівна грозовою хмарою нависла над молодятами.
– Так. Взяли інструкцію. – молодята слухняно взяли тоненьку книжечку.
– Сіли. – молодята синхронно опустилися на диван.
– Розкрили на третій сторіночці. І читаємо. Вголос. По реченню. – в голосі рятівниці дзвеніли напружені металеві нотки.
– Для підтримки життєвого балансу Сім’я повинна базуватись на довірі… – пробелькотіла дівчина.
– На ДОВІРІ. – повторила з натиском Петрівна. – І деееее ваша довіра? Чи Сімеєчка ваша отак на підлозі і спала? На протязі? Під балконом???
Молодята втискалися в диван від кожної фрази.
– Ззз..зараз… пошукаю.. була десь… певно, на балкон виніс, бо ж вона величенька, місця багато займає… – хлопець похапцем підскочив і побіг.
Довіра виглядала так собі. Під прямими сонячними променями вона значно всохлася і вигоріла. Таке, як їй було не два роки, а сто два щонайменше.
– Замочити на три дні у ванні. – Петрівна заклала руки за спину і ходила туди-сюди перед диваном. – Завтра в магазині купиш засіб для відновлення, додаси – хай кисне. Як новенька Довіра вже не буде, але виглядатиме досить пристойно. Читай далі.
І дівчина продовжила:
– Самооцінка кожного з утримувачів Сім’ї повинна триматися на достатньо високому рівні…
– Угу.- багатозначно мугикнула Офелія. – Де?
Молодята подивилися на шафу. Адже саме там, на найвищому місці, і стояла їхня самооцінка. Блискуча, гарненька – такою її пам’ятали обидва. Та статуеток на місці не виявилось. Одну знайшли на підлозі, в кутку за шафою. А інша, схоже, провалилася у дірку – треба шукати у підвалі.
– Ееехх, маладьоооож! – втомлено протянула рятувальниця і закрила обличчя руками.
За вікном вже світало. Реанімована Сім’я мирно дрімала в кріслі. Ліки подіяли, тож перед нею були неабиякі перспективи. Її хазяї, хлопець разом з дівчиною, зубрили інструкцію. Це виявилось не так вже й нудно.
Машина СПС ніяк не хотіла заводитись.
– Погодь, Аркадійович. Лийни трохи валер’янки. Звільнюся, їй-богу, хіба ж можна так! – Офелія Петрівна тяжко зітхнула і похитала головою.
– Я думав, не витягнем, – сказав Стьопка. – Як на мене, це було гірше, аніж той раз, коли Сім’я застрягла у минулих відносинах. Пам’ятаєте ж? Болгаркою вирізати прийшлося…
– Та таке схочеш – не забудеш. – пробурмотів Аркадійович і завів транспортний засіб.
– Та бачиш, Стьопка.. хтось, мабуть, махлює на видачі ліцензій… Не вперше вже такі випадки: інструкції не знають, а нам – рятуй! А Сім’я гарненька, шкода її, що капець!
– Петрівна, ти все зафіксувала? Звіти заповнила? Значить, розберуться там.
– Розберуться. Та і я ж так цього не залишу. – Вже вдоволено мовила рятівниця і погрозила кулаком кудись вдалечінь.
Катерина Звєрєва