(продовження…)
Коли вірні відповіли священикові «Амінь», він робить наступний виголос «В мирі вийдім», цим самим священик повідомляє вірних, що літургія підійшла до свого логічного завершення. Люди які мають вийти з Божественної Літургії, що є праобразом Царства Божого, яке священик Євангелією символічно зачинив знаком хреста, мають тепер нести Христа у світ, проповідуючи Його своїм словом і життям: «Ісус же приступив і промовив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку.»(Мат.28:18-20)». Ці слова євангелія від Матея є досить важливі, а зокрема слово ««Ісус же приступив», що вказує на тих християн, які й справді допустили Христа до свого серця в св.Тайні Євхаристії, це пряме звернення до них – « Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи». Проте, людина є слабка після гріхопадіння, і єдиною надією на виконання цієї місії, є запевнення Христа – «Я з вами по всі дні аж до кінця віку». Тому, вірні відповідають на виголос «в імені Господнім», цим виголосом вірні просять в ієрея благослення Господнім іменем. В літургії ап. Яова виголос дещо інший «В ім’я Господнє, Господи благослови».
Священик бажаючи виконати прохання церкви виходить на амвон (від давн. грец. αμβων – возвишення – що спеціально робиться в християнських храмах, для читання Святого Писання, виголошення проповідей, що має вигляд певного підвищення з сткпеньками. Вперше згадується після лаодакійського собору 364 року) де диякон виголошує «Господеві помолімося», а вірні одноголосно відповідають, звертаючись до Бога – «Господи помилуй». В давні часи першої церкви, єпископ або священик на амвоні піднімали руки над вірними і проказували молитву, а вірні нахиляли свої голови, тому вони виходили з святилища, щоб бути ближче до людей. Сьогодень, вірні не нахиляють своїх голів, бо молитва ця пересунулась на початок перед причастя – «голови ваші перед Господом схиліть», але як спомин про це, диякон стає перед іконою Спасителя і піднявши орар приклоняє свою голову, аж до завершення заамвонної молитви.
Священик в цей момент проказує заамвонну молитву, яку уклав святий Василій Великий, просячи у бога благословення для люду: «Господи, Ти благословляєш тих, що Тебе благословляють, і освячуєш тих, що на Тебе надіються», ці слова молитви лише вказують на закономірність, що Бога може благословити той, хто заповіді Його виконує – «Ти бо, о Господи, благословиш праведника і ласкою його оточуєш, немов щитом» (Пс.5:13). Далі сам єпископ благословляє людей словами -«СПАСИ ЛЮДЕЙ ТВОЇХ І БЛАГОСЛОВИ СПАДКОЄМСТВО ТВОЄ», зверненням до Бога словами псалма 28:9, якими цар Давид звертався і просив за весь довірений йому народ Ізраїля, так і єпископ благословляє і просить за довірений йому народ.
Далі священик продовжує словами заамвонної молитви «повноту церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому Твого: Ти їх прослав божественною силою Твоєю і не залиши нас, що надіємось на Тебе», цими словами ієрей просить за всіх вірних, що приходять до храму і становлять «повноту церкви». Щоб Господь оберігав їх, і особливо освятив і привів до святості тих, що дбають про сам храм (храм як споруду, а також тих, що спомагають в усьому щоб відбулась Літургія: печення просфор, хорового співу, тощо), і всіх тих, що мають велику надію на Бога. «Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям. Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм.» наступні слова молитви пригадують, що мир – це дар від Господа («Господь благословить народ свій миром» Пс.29:11), і який потрібно випросити . або заслужити своїм чеснотним життям. Мир проситься для цілого світу і для церкви: щоб не було непорозумінь у державі й у середині церкви, як і між самими служителями – священиками, єпископами, що бували в різні часи і призводили до занепаду духовного життя. Далі наголошується, що важливе місце у збережені миру несуть всі вірні – народ, а також залежить і від правителів цього народу.
Завершення заамвонної молитви робить підсумок, що всяке добре давання благодаті має своє першоджерело – це Бог, що перебуває на висоті, тобто не досяжний для повного пізнання: «Бо всяке добре давання і всякий звершений дар з висоти є, що сходить від Тебе Отця світла, і Тобі славу, і подяку, і поклін засилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні». Як кульмінація цієї молитви, це є усвідомлення цього всього, що призводить до прослави і поклоніння Святій Тройці.
Церква цей виголос заамвонної молитви теж свідомо приймає, і запечатує виголосом «Амінь» – нехай так буде, але на цьому вірні не зупиняються, а навпаки починають прославляти Святу Тройцю словами псалма 113:2 «Нехай ім’я Господнє буде благословенне віднині і довіку», що Церква співає потрійно прославляючи одного Бога в трьох особах.
Далі за давнім звичаєм, якщо він ще зберігся, бо іноді він просто відійшов у минуле, роздається антидор. Антидор – це залишок просфори, з якої вирізався агнець, а називається так тому, що він дається тим людям, які не приступали до світих дарів – Євхаристії, тобто, взамін цього. Антидор – походить від грецьких слів: αντί – замість, δωρον – дар. Антидор – це також залишок про згадку веречі любові – агап (άγάπη), що в первісній церкві відбувалось, яка була встановлена самими апостолами Христовими, що мала значення сердечної любові й християнської єдності, що давало можливість убогим і вдовам, сиротам насититись. Агапа відбувалась у храмах в перші три століття, в неділю після літургійному часі, в свята і празники. Проте. Почались зловживання цими вереями любові, тому собори Отців заборонили проводити агапи (Лаодакійсьий собор – правило 28; Карфагенський собор – правило 42). Тому, коли було заборонено проводити агапи, церква дала розпорядження роздавати залишки хліба з просфор, що приносились Богу в жертву, оскільки, люди почали остигати в своїй ревності, і не всі приступали до святого причастя, але бажали бути на літургії. Щоб вони не йшли додому без нічого, але щоб мали щось про літургічну жертву і вислухану літургію, Церква і встановила роздавання антидору. Про це, так описує архієпископ Миколай Солунський Кавасила: «Потім, з принесених хлібів, з яких священик ізсік освячений хліб (агнець), на багато уламків роздробив, як вожложення його Богу і священодійствії над ним в проскомидії, він учинився святим, і подається вірним. Вони ж, з всяким благоговінням його приймають, і правицю цілують, віруючи, що вона, яка недавно до святого тіла Спасителя Христа прикосалася і від того освященіє собі приняла, так і всім прикасающимся к ней подати може освященіє»(пояснення літургії, глава 53). Допоки роздається антидор, Церква співала псалом 33.
(Далі буде…)