Велике завдання матері – давати відчуття любленості, важливості і потрібності, просто тому, що ти є
Услід Дню матері, яке відзначається у другу неділю травня, сьогодні, у День сім’ї, публікуємо розмову саме про маму та її роль у нашому житті. Мама не лише народжує нас, дає нам життя – саме вона закладає основи картини світу, ставлення до всього, що відбуватиметься у нашому житті, формує моделі поведінки, сприйняття нами себе й інших людей. Про це – у студії «Воскресіння. Живе радіо», у програмі «Психологічна порадня» від 14 травня, говорив християнський психолог Мирон Шкробут.
Дитина відчуває і сприймає маму задовго до народження – її настрої, голос, серцебиття, врешті, її любов. «Якщо мати, виношуючи дитину, чекає її народження, ще у її лоні у дитини формується важливе базове відчуття – світ чудовий, на мене там чекають і люблять. І це великий дар людині, ще до народження, – бути тим, на кого очікують, бути бажаним…» – каже психолог.
Зв’язок і постійний контакт з матір’ю – життєва необхідність дитини впродовж першого року життя, причому не лише фізіологічна. Врешті, сам процес пологів і виходу у світ – великий стрес: це виштовхування із теплого безпечного середовища, можна сказати, перше велике випробування і проходження певного порогу. Тому такими важливими є атмосфера, оточення, настрій, голоси, які оточують новонародженого з перших хвилнн. Тому так вітаються партнерські пологи, коли дитину приймає на руки батько, коли її не забирають від матері – все це, певною мірою, запобігає одному із найбільш травматичних стресів – страхові бути покинутим, непотрібним, самотнім. Перший рік життя – певною мірою, продовження цього періоду великої потреби і тісного зв’язку з матір’ю. Цей рік формує базове прийняття світу: світ безпечний / світові можна довіряти – або ні. Все залежатиме від того, наскільки чуйною і уважною буде найближча у цей період людина – мама, її вміння помічати і відчувати потреби дитини, починаючи від чисто фізіологічних (сон, годування тощо) до емоційного контакту й тепла.
«Мати закладає не лише цю базову довіру до світу – у стосунках з матір’ю формуються й моделі майбутнього життя людини у соціумі і стосунках з іншими людьми, – зокрема, у подружньому житті. Причому відбувається це у віці до півтора року, – зауважує Мирон Шкробут. – Якщо мама бачить потреби дитини і реагує на них як важливі і цінні, пізніше, у своєму подружжі, хлопець чи дівчина також відчуватимуть ці потреби, зможуть говорити про них, матимуть цю наповненість всередині себе… Така людина не потребуватиме когось, хто прийде і зробить її щасливим, – вона буде самодостатньою і щасливою сама по собі. Так, чоловік не може зробити жінку щасливою, чи навпаки – жінка чоловіка. Можна лише примножити те, що у людині уже є. Страшно, коли молоді жінки за кілька років заміжжя втрачають себе, свою гідність, і їхні чоловіки мають їх за ніщо. Такі речі часто закладаються у ранньому дитинстві – ставленням і невимовленим «твої думки/бажання неважливі», «замовкни», «я краще знаю», «ти – ніхто»… Тому велике завдання матері – давати відчуття любленості, відчуття, що ти важливий/важлива і потрібний/потрібна – просто тому, що ти є…»
Проте любити – означає також і відпускати. Причому процес цього відпускання, сепарації дитини від матері, починається фактично із трьох років. І це також – закладання базових поведінкових моделей на все життя. Чуйна і любляча мама розуміє, що хлопчик 3-6 років потребує чоловічого товариства, зростання, інших досвідів і моделей поведінки – і відпускає його до тата. Фатальна помилка матерів, які з великої любові, власних страхів чи недолюбленості, утримуть свого синочка біля себе, часто до зрілого віку: хлопчик не має у кого, де і як засвоїти моделі чоловічої поведінки, не має можливості (а пізніше – й потреби) відокремитися від матері. Таким чином, часто формується інфантил, який живе за патерном «я маленька дитина, бавте мене, мамо».
Дівчинка також потребує від мами цього відпускання – до тата, в інший світ, і також у віці 3-6 років. «Контакт з татом для дівчинки надзвичайно важливий, і від цього залежатиме багато, – каже психолог. – Так, нехай тато скаже: «Доню, ти чудова, гарна, розумна, я тебе люблю над усе, але у нас із тобою є наша мама…» І дівчинка повертається до мами з відчуттям – «я гідна любові». Для багатьох дівчат і жінок, які не можуть збудувати стосунки, проблема в тому, що вони не пізнали цієї любові батька: свого часу їм не дали відчути, що їх жіночність – гарна, що їх можна любити просто за те, що вони є, що вони – дар. Але дівчинка підсвідомо прагне цього і якщо не дістає цього відчуття у сім’ї – шукає його в іншому середовищі, і, часто, не знаходить, чи знаходить щось зовсім інше, протилежне…»
Психолог підкреслює: чуйність батьків, їх любов – та база, яку вони дають своїм дітям, те, що будує фундамент особистості, якій не страшні подальші життєві випробування. Це – гідність, відчування і усвідомлювання своєї цінності. І це не має нічого спільного з егоїзмом чи самозакоханістю, які є закритістю лише на собі, – навпаки, це відкритість до світу, із одночасним усвідомлюванням себе.
Що ж робити, якщо дитині/людині не поталанило з такою любов’ю і мудрістю батьків? Чи можна щось змінити, виправити те, що, можливо, було скоєно несвідомо – батьками? Пан Мирон вважає, що так, це можливо, і для цього є один шлях – прощення. В тому числі – своїх батьків. І вдячність їм, що б і як не було, – за дар життя. Інколи це важко, але саме це – шлях до того, щоб позбутися образи на цей світ, шлях до зцілення.
Повністю програму можна подивитися тут: