Діти – квіти життя :)

І найкраще обгрунтування власних невдач для матерів. На себе ж немає часу. Дитину треба ростити, розвивати, виховувати! Весь час, всі зусилля, всі думки лише про це.

А насправді – це втеча. В благородну місію, звичайно, бо хто ж як не я? І матері так “зростаються” з дитиною, що “ми встали”, “ми попісяли”, в нас росте/випадає зубчик”, “ми зробили уроки” стає нормою. І це справді так, що саме мама активно бере участь в тих всіх процесах доростання дитини. Але, водначас, це і метод мами втечі від себе. Від своїх відчуттів, від своїх негараздів, від відповідальності за власне життя врешті-решт. Бо “що ж я можу зробити? Адже дитина повністю на мені! І я мушу годувати/ гуляти/ розвивати/ бавитись/ писати уроки/ виховувати її. І це займає весь мій час! Коли ж я можу зайнятися собою, своїм життям?”

Але таке постійне “бавлення” дитини не є природнім. І жодна мама не має стільки ресурсу, щоб постійно радісно активно ростити дитину. Задовільняти всі її бажання, ще й придумувати нові. І їх теж героїчно задовільняти, відмовляючись від своїх потреб. А так, насправді, навіть не розуміючи власних потреб. Але активно звинувачуючи чоловіка/маму/свекруху/сусідів/країну/кого завгодно у своїй важкій долі.

А, змучившись активно виховувати дитину (ресурсу на такий героїчний подвиг вистачає лише на кілька років, і то лише для одної дитини), дитина віддається в ясла/садочок/бабусі/в школу/на гуртки/куди завгодно. Тепер нехай її виховують професіонали, це їх робота. А мама їм ставить претензії, що погано ставляться до її дитини. І знову “ні хвилини спокою”. Бо треба все проконтролювати. І всіх…

Натомість потрібно просто жити. Не ставити дитину на перше місце і жити заради неї. Але відчувати і розуміти свої потреби. Мати відповідальність за своє життя. І за дитину. А не “дитина понад усе”. Так насправді дитині не потрібно знати букви в три роки і говорити англійською в п’ять. А попри то ще малювати/грати/танцювати/їздити верхи… Бо в підлітковому віці такі діти вже нічого не захочуть… за них вже “все відхотіли” (за словами Л. Петрановської)

Дитині потрібні здорові, самодостатні, психологічно зрілі – а отже щасливі батьки. Від яких ця дитина автоматично успадкує здорові моделі відповідальності за себе та інших, спілкування з іншими, будування стосунків. Вміння бути щасливим внутрішньо, а не залежати від думки та похвали інших чи матеріальних стимулів. Лише це ми можемо дати своїм дітям. Якщо маємо самі… Якщо не “втікаємо в героїчну маму”, а беремо відповідальність за своє життя на себе, усвідомлюємо і розвиваємось. Творимо своє життя. І відповідально задовільняємо потреби своїх дітей… а не власні амбіції.