Я дозволила собі закохатися…

Я дозволила собі закохатися... Я дозволила собі закохатися…
Так, саме так – я ДОЗВОЛИЛА собі закохатися!

Довгий час я перестрибувала з одних поверхневих, абсолютно несерйозних стосунків в інші, а насправді просто ховалася за ними та робила вигляд, що мені всі ці закоханості, пристрасті, любові абсолютно не цікаві та непотрібні.

Напевно, в такий наївний спосіб я намагалася захистити себе.
Від переживань. Від необхідності змін. Від зіткнення з неминучим…

В якийсь момент стримувати почуття стало просто неможливо. Вони вирвалися зі своєї темниці, накривши мене з голови до ніг, проникнувши в кожну клітинку мого тіла.
Моє серце, спрагле до любові, занурилось в почуття з усією самовідданістю та відчаєм, на які лише було здатне.

Медовий місяць тривав для мене недовго.
Дуже швидко те саме неминуче, якого я так намагалася уникнути своєю вимушеною стриманістю в попередніх стосунках, на весь голос заявило про свою присутність.

…Я встигла прив’язатися до тебе всім своїм нутром, але як стало зрозуміло: нас у стосунках троє: я, ти і твоя робота.
Твоя робота займає місце твоєї жінки.
Ти з нею фліртуєш, сваришся, сподіваєшся на визнання і заохочення, ображаєшся за неувагу, з нею ти будуєш плани, їй віддаєш всі сили.
Якщо вона прихильно заохочує тебе, ти радієш як дитина.
Якщо ж легковажно відштовхує – стаєш похмурим.
І знову, і знову сподіваєшся на її “поблажливість”.

…Я була закохана по вуха, коли до мене нарешті дійшло, що я ніколи, ніколи не займу місце головної жінки у твоєму житті.
Це місце вже зайнято.
Не мені ти будеш присвячувати свої перемоги, свої досягнення;
Не мене ти будеш прагнути у своїх мріях;
Не зі мною ти будеш ділитися своїми потаємними переживаннями.
Мені відведено зовсім інше місце.
Я повинна втішати, розраджувати, допомагати, рятувати.
Зцілювати твої душевні рани, отримані у стосунках з нею.
Я повинна приймати тебе засмученим, поваленим, спустошеним і – надихати, надихати, надихати…
Я не повинна бажати чогось для себе, я мушу розуміти, як тобі важко…
Я не можу «грузити» тебе своїми проблемами, адже тобі так непросто…
Якщо я скаржуся на такий стан речей, ти називаєш мої скарги «з’ясовуванням стосунків» і віддаляєшся, залишаючи мене один на один з власною спустошеністю.
Цих віддалень та охолодження я зовсім не можу терпіти, і, здається, я готова зробити все що завгодно, лише б знову повернути твою прихильність.
Я намагаюся підлаштовуватися, бо не можу собі уявити, як буду жити без тебе.

…Десь в глибині душі я розумію, що відбувається щось не те.
Я розумію, що втягнута в якийсь жахливий, руйнівний для мене співзалежний сценарій.
Але як ніби в мене абсолютно немає сил вийти з нього.
Настільки я боюся втратити тебе. Від однієї цієї думки темніє в очах.
Кого ж я боюся втратити насправді?
……..
Я – маленька, мені років п’ять.
Я самотньо сиджу посеред кімнати, перекладаючи свої іграшки.
На мене ніхто не звертає уваги.
Батьки зайняті собою і своїми скандалами.
Не проходить і дня, щоб вони не звинувачували один одного.
Не проходить і дня, щоб вони не посварилися через яку дрібничку.

…Я малюю будиночок для тата.
З труби йде дим, поруч з будинком – песик.
Я дуже хочу песика, але не наважуюсь просити.
Я давно нічого не прошу.
Я показую малюнок татові.
Він мовчки відсуває мене вбік.

…Я допомагаю мамі.
Я намагаюся витерти зі столу пил, але ненароком штовхаю вазу і вона з гуркотом розбивається об підлогу.
Мама дратується – бачиш, що ти наробила? Відійди, не заважай.
Мені дуже прикро, я ж старалася.
І ще мені так самотньо…
Я так потребую батьків, їх уваги, їх підтримки, а вони не помічають мене.
…….
Я так потребую тебе, твоєї уваги та підтримки, а ти не помічаєш мене!
Я потребую саме в твого схвалення, саме ти повинен визнати мою цінність!
Я так стараюся для тебе, я намагаюся бути милою і необтяжливою, я не задаю зайвих питань.
Чому ж ти у відповідь віддаляєшся від мене?
Може, я щось не так зробила? Погано старалася? Погано пояснювала?
Невже ти не бачиш, що завдаєш мені біль?
Чому ти не хочеш рахуватися з цим?
Що мені ще треба зробити, щоб ти почав мене, нарешті, поважати ?!

Вир залежності засмоктує все глибше.
Ти віддаляється все більше, я поринаю в безпросвітний жах.
Не можу їсти, спати, не можу відволіктися.
Дуже боляче.
………..
Дуже боляче…
Як ви могли не помічати моїх старань?!
Я хотіла вам сподобатися, і робила те, що могла. Як же ви могли…
Я не знаю, як дати собі те, що ви мені не дали.
Я не знаю, як відчути себе цінною, шанованою, значимою.
Я не знаю, як це зробити самій, без вас, моїх батьків…

Я плачу, жахаючись своєї дитячої самотності, і своєї залежності, яка залишилася…
Залишилася хрестом, який я несу на собі – тепер вже з іншою людиною.
І ця людина, яку я вибрала, як і мої батьки, не чує мене, і не відчуває мого болю.
Він так само зайнятий собою, як і вони.

Через місяць після завершення стосунків.

Зараз мені дуже соромно.
Я розумію, що сама погодилася на свою роль.
Як я могла? Невже я так не поважаю себе? Де ж моя гідність?

Так, не могла ….
Тому що дуже потребувала визнання себе – цінною, значущою – дівчинкою, яка хотіла бути на першому місці у своїх батьків.
Так, я потребувала…
Хіба потребувати – соромно?
Хіба робити помилки – соромно?
Напевно – ні, але я все ж соромлюся себе.

Кілька місяців по тому.

Зараз, через кілька місяців після завершення стосунків, я дякую тобі.
Тільки так, отримавши цей досвід, я змогла зрозуміти, що ніхто і ніколи ззовні не зможе надати мені відчуття власної цінності та гідності.
Як не старайся, як не прилаштовуйся.
Я повинна була зіграти цю роль ще раз, щоб назавжди відмовитися від позиції «третій – зайвий».

Я більше ніколи не погоджуся на цю роль.