Як самому для себе стати підтримкою та опорою

Як самому для себе стати підтримкою та опорою
Як навчитися самому підтримувати себе, добре ставитись та цінувати власні досягнення?
Це і дуже просто, і одночасно неймовірно складно.
Просто – тому що самі по собі засоби доступні та очевидні. Ми всі про них чули або читали. Складні ж тим, що часто представляють собою зовсім новий досвід, який раніше ніколи не був прожитий та відчутий.
Про що це я? Та про те, що якщо у людини в її дитинстві був досвід підтримки та безумовного прийняття, то вона автоматично ним користується, навіть не замислюючись про те, як це відбувається. Якщо ж такого досвіду не було, а був лише досвід неприйняття, відкидання, критики, ігнорування, то і підтримувати себе в дорослому житті така людина не навчилася. І коли їй говорять щось типу «полюби себе», то для неї це звучить приблизно так: «Піди туди, не знаю куди, знайди те – не знаю що».
“Це ж так егоїстично – любити себе… Це ж загрожує самотністю і втратами.”
Ніхто з них не ввібрав в себе цей досвід – досвід прийняття. Прийняття себе в самих різних життєвих обставинах …
Ось кілька сумних витоків відторгнення себе та нелюбові до себе з реальних життєвих історій:
…Коли маленька дівчинка плакала, мама демонстративно виходила з кімнати, залишаючи її «припинити це неподобство та подумати над своєю поведінкою». Це був такий спосіб в цій сім’ї заспокоїти, привести до тями. Пройшли роки, дитина виросла і засвоїла: я не можу бути прийнятою у своєму смутку. Не можна показувати, що ти страждаєш.
…В іншій сім’ї, коли дитина скаржилася, їй говорили: «Ти сама в усьому винна. Годі просити про допомогу та співчуття». З часом дитя засвоїло це як життєве правило: я не можу бути прийнятою у своїй слабкості. Не можу отримати підтримку та допомогу. Треба справлятися самій.
…Часом, батьки твердо переконані, що вони знають краще, що потрібно їх дитині, вважаючи її бажання та потреби лише марною тратою часу. В одній добропорядній родині донька займалася грою на фортепіано так багато часу, що у неї не було іншого життя. Якщо вона намагалася протестувати, їй говорили: “ти – егоїстка. Стільки сил, стільки грошей на тебе витрачено.” З дитинства дівчинка усвідомила: мамині бажання важливіші, мої бажання нічого не варті. Краще їх забути. Тому що егоїсток не приймають, не люблять, а це страшно – бути відкинутою. Я не можу залишитися на самоті.
…А ось інша сім’я, в якій підростав маленький хлопчик. Якщо дитина боялася чи зайвий раз тривожилась, йому говорили: не можна бути слабким. Треба підтримувати маму, мамі важко, тому що тато пішов. Мамі потрібно допомагати, і ще підтримувати сестричку. Син зрозумів: інші потребують більше. І знайшла свою цінність в тому, щоб бути потрібним іншим.
Навіть ставши дорослими, всі ці люди так і залишились в душі маленькими дітьми, які не навчились приймати себе в слабкості, чути свої бажання, відмовлятися від насильства над собою, визнавати цінність своїх почуттів. Те, як ми себе відчуваємо та позиціонуємо в цьому світі, створюється нашою внутрішньої реальністю. Зовнішня реальність лише «запускає» внутрішні переживання, але ніяк не створює їх.
Це неприйняття називається не-любов. А коли ти себе не любиш, так хочеться щоб полюбив хтось інший і нарешті заповнив цю порожнечу… На жаль, це всього лиш ілюзія, дуже поширена ілюзія, жоден «інший» не здатен наповнити нас самоповагою та відчуттям власної гідності.
…Підтримка себе починається з самого простого.
З визнання права на свої власні почуття.
Це право було відібране одним з перших, коли дитина ставала «незручною» для свого оточення і її потрібно було знову зробити «зручною»:
«Злитися не можна! Це погано!»
«Ти не маєш права ображатися на батьків. Вони бажають тобі тільки добра, не вдячний!».
«Візьми себе в руки!», «Ти зовсім не втомилася!» (Тобі зовсім не боляче, тут нема чого боятися)
«Мало чого ти хочеш»…
Всі ці послання означали одне:
Ти не маєш права на свої почуття.
Ти не маєш права відчувати те, що ти відчуваєш.
Твої почуття нікому не цікаві.
Так ми в подальшому позбавляємося опори, ми не знаємо, на що спертися, на що орієнтуватися у своїй взаємодії зі світом. Ми не розуміємо, що з нами відбувається, бо ми більше не можемо покладатися на свої відчуття. Ми звикаємо до насильства.
Коли ми повертаємо собі право на свої почуття, ми знову знаходимо цю опору.
Те, що зі мною відбувається – це важливо!
І я маю право відчувати, що відчуваю – без страху і сорому. Ми вчимося ставити собі одне просте запитання і чути відповідь на нього:
«Що я зараз відчуваю?»
Я злякалась?
Я розгубилася?
Мені соромно?
Я в тривозі? …
Що зі мною трапилося, чому ці почуття в мене з’явилися? І ще:
В яку частину свого досвіду я потрапила? Через свої почуття ми потрапляємо в «знайомі» місця. Там, де вже не раз бували…
Я злякалася, бо коли на мене кричать, я боюся знову пережити насильство?
Я ображаюся – бо мені завжди прикро, якщо мої потреби ігноруються?
Я тривожуся, бо мені завжди тривожно, коли щось виходить з-під контролю?
Мені соромно – як завжди, коли здається, що я була не на висоті?
Я розгубилася – тому що губилася всякий раз, коли чекала допомоги, а отримувала претензії?
Я злюся, тому що мені знову відмовили в захисті?
Страх, розгубленість і злість можуть «вивести» на стару історію відносин з батьками…
Така увага до своїх почуттів допоможе відокремити поточні події від минулих. Але, в першу чергу, увага до своїх почуттів є тією підтримкою, якої ми так потребуємо. І можемо собі її забезпечити. Саме так з’являється новий досвід – досвід, де ми приймаємо свої почуття, де ми поважаємо і визнаємо свою суб’єктивність. Ми вчимося задавати собі питання: «Що зі мною?» – не звинувачуючи і не залякуючи себе.

Наступний крок – це співчуття до себе (не плутайте із жалістю до себе, то різні речі). Визнання власних незадоволених потреб і переживань, здатність поставитися до цього серйозно – це і є співчуття.
«Скільки ж мені дісталося…»
«Як же мені було важко…»
«Як же я потребувала…»
Право на свої почуття, співчуття до себе – це початок доброго ставлення до себе, яке може перерости у щось більше.
…В те, що ми вчимося позначати і відстоювати свої границі.
…В те, що ми готові виводити себе з травмуючих ситуацій,
…І в те, що ми вважаємо за необхідне організовувати собі підтримку.
Саме тоді ми відчуємо приплив сил, радість, вдячність, відродження інтересу до життя.
І тоді нам більше не потрібен зовнішній ресурс у вигляді людини, ідеї або системи, яка нарешті зможе повернути борги, заповнити потреби, які досі не були визнані.

Наталія Гаєвська
Психолог, психотерапевт по напрямку “сімейна системна психотерапія” та “когнітивно-поведінкова терапія” (CBT),
кандидат психологічних наук,
дійсний член Онтарійської Спілки Психологів (Ontario Psychological Association)