Покоління жінок викривленими цінностями …
Ви ніколи не замислювалися чому практично кожної з нас так важко бути постійно з дітьми?
Чому нас кудись тягне з дому?
Чому заради виходу в світ, ми готові віддати своїх дітей іншим людям на виховання, людям, яких ми не знаємо?
Чому нас більше хвилює мода і плітки, ніж педагогіка та здорове харчування?
Чому родина не займає головне місце в нашому житті?
Чому наше з вами майбутнє і самореалізація, наші бажання важливіше майбутнього наших дітей?
Зараз всі ці питання з розряду риторичних …
Ми не вміємо бути щасливими матерями, дружинами, господинями, жінками … Ми не бачимо сенсу в тому, щоб присвячувати якомога більше часу дітям, щоб пекти печиво кожен день, щоб носити спідниці і сукні, щоб гладити чоловікові сорочки, думаючи про його життєву мету …
Ми не бачимо в цьому цінності, важливості. Сім’я, материнство, відданість, жертовність, жіночність … Все знецінилося. Все втратило сенс.
Чому так сталося?
Чому ми рвемося на роботу, кидаючи дитини в півтора-два роки на якусь дивну жінку в дитячому садку? Адже вона не буде любити його. Вона буде поводитися з ним як цокольщица з цоколем на електроламповому заводі. Для неї це конвеєр. Вона не буде навіть намагатися побачити особистість в цій дитині. Вона буде тиснути на нього, вимагаючи бути як всі, тому що у неї таких 25 і по-іншому з ними не можна.
Колись давно, років 30 тому наша мама так само віддала нас в дитячий сад. Такий же тітці. Трошки дивною. Але робити нічого. Треба йти на роботу. Тільки практично кожної з нас тоді було близько року. І ми росли і розвивалися не вдома майже весь цей час … А якщо точніше, то 21 рік – 5 років дитячого садка, 11 років школи і 5 років ВУЗу. Весь цей час ми вдома були практично тільки вечорами і іноді на вихідних. Ми постійно кудись поспішали. У нас були справи – ранки, заняття, уроки, контрольні, репетитори, іспити, пари, курсові, диплом, робота, курси …
Нам говорили – учись, інакше будеш домогосподаркою!
І це звучало так загрозливо, що хотілося, дійсно, гризти зубами граніт науки. Адже головне – це червоний диплом, хороша робота і запаморочлива кар’єра. Ну або хоча б просто влаштуватися кудись на роботу, адже треба самій себе забезпечити.
Як часто ми збиралися за обіднім столом всією сім’єю? Тільки по святах.
Як часто мама зустрічала нас зі школи? Зазвичай ми самі приходили додому і гріли собі обід або ж залишалися в групі продовженого дня. А ввечері мама втомлена і озлоблена від нескінченних неприємностей на роботі приходила додому. Вона не хотіла ні говорити, ні їсти. Вона питала про відмітки (якщо не забуде), перевіряла уроки побіжно і відправляла всіх спати.
Наші батьки не знали нас …
Вони не знали нічого про наш внутрішній світ, про наші мрії і прагнення. Вони реагували тільки на погане, бо реагувати на гарне у них не було часу.
Ми теж не знали їх. Ми й не могли їх впізнати, тому що у нас не було часу на довгі задушевні розмови, на літній відпочинок з наметами біля річки, на спільні ігри або читання, на сімейний похід в театр або парк на вихідних …
І так ми росли .. Так ми зрощували в собі якісь ідеї і уявлення про майбутнє, про життя, про життєві цілі та ідеях.
І в наших умах місце для сім’ї було відведено дуже незначне. Якраз саме таке ж, яке ми бачили в наших сім’ях.
Адже щоб довго возитися з дитиною, грати з ним, потрібно любити це робити.
Щоб постійно кожен день пекти печиво і готувати багато різноманітної їжі, потрібно любити це робити.
Щоб приділяти час дому – прикрашати його, прибирати, покращувати, створювати затишну атмосферу, потрібно любити це робити.
Щоб хотіти жити цілями та ідеями чоловіка, переживати за нього і його майбутнє, потрібно … любити чоловіка, а не тільки себе поряд з ним.
Головний Учитель в житті.
Все це прищеплює доньці мама. Вона – її перший і найголовніший учитель. Вона вказує на життєві орієнтири. Вона вчить любити … свою жіночу місію. Вона пояснює про важливість бути дружиною і матір’ю. Вона вчить … любити.
І якщо дочка практично не бачила свою матір, а якщо і бачила, то зовсім не надихаючу на сімейне щастя, то як їй самій набути його ?!
Ми приречені були розгубити свою чистоту і любов, бо нас вчили тільки як зробити кар’єру. Нас вчили, що слово «успіх» має значення тільки не вдома, тільки десь в казенних стінах.
А потім ми тихо плачем над зруйнованим шлюбом (яким за рахунком уже), над відчуженістю дітей і якимось дивним відчуттям, що хтось колись нас обдурив.
Вихід – це вчитися. Вчитися бути матір’ю, дружиною, господинею, жінкою. По-тихоньку, по-потрохи … Вчитися бачити все іншими очима. Жіночими, добрими, люблячими …
Вчитися любити. Вчитися думати не про роботу більшу частину дня, а про свою сім’ю. Вчитися цінувати сім’ю, чоловіка, дітей. Служити їм, допомагати їм стати кращими, розпуститися як квітковим бутонам, зігрітими нашою любов’ю.
Нам потрібно вчитися посміхатися дітям і чоловікові, обіймати їх частіше. Нам потрібно дивитися глибше і зрозуміти, що ми не просто ростимо людину, ми формуємо його внутрішній світ, його світогляд, його життєві установки. Багато чого з того, що він отримає в дитинстві, буде слідувати за ним все його життя.
І нам потрібно зробити блискучу кар’єру матері і дружини. І якщо ми навіть не будемо пробувати пройти по цій кар’єрних сходах, розчарування буде невід’ємною частиною нашої старості. Тому що упущені можливості і відкинута відповідальність дають дуже гіркі плоди в майбутньому.
І важливо пам’ятати, що все дасть свої плоди в свій час. Які вони будуть? Багато що залежить від нас. Від нашого життєвого вектора, від цінностей, які ми несемо в цей світ … в світ своєї родини.