Яблуко від яблуні….. Стосунки у подружжі

Яблуко від яблуні….. Стосунки у подружжі

Подружні стосунки – це неперервний процес пізнання один одного. Проте в процесі такого пізнання ми схильні чинити багато помилок. Найтиповіші серед них – помилки типологізації, навішування ярликів. Це коли ми робимо узагальнення на основі одиничних випадків, чи приписуємо якості, порівнюючи з іншими. Тоді у подружніх конфліктах часто можна почути: “Ти постійно….”, “Ти ніколи…..”. Або ж: “Ти копія своєї мами” – дорікаємо, вкладаючи увесь негативізм у такі порівняння, “Ти точно як твій татуньо…”. Такий стиль спілкування використовуємо й стосовно дітей, докоряючи їм подібністю на когось з батьків, мовляв “Яблуко від яблуні недалеко падає”, “Яка яблуня – такий і плід”, “Яка хата – такий тин, який батько – такий син”. До цієї теми можна наводити багато зразків усної народної творчості, що свідчить про притаманність такого способу мислення і оцінювання нашій ментальності.

Вивчаючи процеси пізнання людиною навколишньої дійсності, вчені давно дійшли висновку, що типологізація та узагальнення спрощує для нас охоплення нових та незнайомих речей, додає нам почуття безпеки перед новими, непоясненими подіями. Проте збіднює, обмежує наші пізнавальні можливості. Оцінюючи поведінку та вчинки один одного, ми часто чинимо типологізацію та узагальнення на основі одиничних проявів. Не прибрав на столі крихти – “нехлюя”. Спізнився кілька разів на призначену зустріч – “завжди запізнюється”. Відмовився від обговорення важливих подій, маючи поганий настрій – “ти точнісінька копія свого батька, і слова з тебе не витягнеш”. Таке навішування ярликів психологи називають зразками обмеженого мислення чи когнітивними спотвореннями. Звісно кожен з цих ярликів може містити в собі частку істини, проте ця частка визначає загальний висновок. Навісивши ярлик, ми не приймаємо жодних спростовуючи доводів. Не бачимо винятків! Відтак наше світосприйняття, сприйняття один одного стає шаблонним і одномірним.

У подружжі ми схильні приписувати ярлики один одному, вдаючись до порівняння з батьками. Звісно, існує багато зразків поведінки, які ми несвідомо переймаємо від власних батьків. Часто ми повторюємо ті зразки, яких так ретельно намагались уникати.

Англійський письменник Г. К. Честертон вдало зауважив: “Діти не люблять слухатись своїх батьків, вони їх охоче наслідують”. І навіть якщо ми постановляємо собі робити навпаки, з чимось боремося, палко засуджуємо певні моделі поведінки, то тим самим загострюємо на них увагу, робимо їх значимим і несвідомо переймаємо – так вже дивно влаштована наша психіка. А в ситуації, коли переживаємо стрес: трохи поспішаємо, опиняємося в трохи незвичних обставинах, трохи більше, ніж завжди керуємося емоціями, так само несвідомо відтворюємо хиби. І ось, стоячи на кухні, така мила і покірна дружина грізно кидає своєму чоловікові: “Та що ти причепився, ти не бачиш, що я готую їсти, візьмися теж за щось корисне!” А чоловік в той момент, і не дивно, в її образі чітко бачить свою тещу. Або ж: “Та жінка повинна знати своє місце…” – і перед жінкою – точна копія свекра. Тобто, в момент, коли ми хвилюємося, переживаємо злість чи розчарування, ми схильні відтворювати “почерк” членів батьківської сім’ї, дублюючи батьківські ролі.

Отож, не дивно, що порівняння, ототожнення з батьками, приписування ярликів виникає не безпідставно. Питання в іншому: до чого призводить такий стиль спілкування? Чи навішуванням ярликів, порівнянням та узагальненням ми домагаємося бажаних змін на краще? Насправді ні. І парадокс в тому, що ми:

загострюючи увагу на негативних рисах подруга тим самим несвідомо підкріплюємо їх;
навішуючи ярлики не домагаємося такого, як нам здається, магічного усвідомлення, а відтак – миттєвої зміни, а навпаки натикаємося на образу, відстороненість, замкнутість, бажання оборонятись у відповідь;
вдаючись до негативних порівнянь з кимось із батьків, ми зневажаємо близьких подругові людей, тим самим руйнуючи емоційні стосунки з ним;
узагальнюючи, ми не приглядаємося до винятків з негативної поведінки та вчинків, а вони однозначно існують!
Наскільки плідніше було б кілька разів проігнорувати хибу, підкріпивши виняток з неї: “Як мені приємно, що ти прибрав за собою крихти”, “Дякую, що ти сьогодні прийшла вчасно”, “Для мене дуже важливо розділити з тобою твої почуття”.

Не менш руйнівним може бути таке нав’язування ярликів у спілкуванні з дітьми!

Повторюючи своїм дітям: “ти точнісінько як твої тато, мама” з негативним змістом ми:

по-перше, підриваємо авторитет одного з батьків і, як наслідок, руйнуємо фундамент для набування ідентичності, впевненості в собі, позбавляємо позитивних зразків для відтворення у майбутньому подружжі.

По-друге, загострюємо увагу на негативних вчинках, чи рисах характеру, роблячи їх важливими, а цим самим, того не усвідомлюючи спонукаємо до несвідомого наслідування!

По-третє, такими негативними порівняннями ми лише налаштовуємо дітей проти себе, сприяючи озлобленості, замкнутості, розвитку невпевненості але аж ніяк не бажаним змінам. Адже при цьому ми не наголошуємо на тому, що б дитина мала змінити у поведінці, а лише негативно характеризуємо її.

Набагато корисніше вдаватися до позитивних аналогій з кожним з батьків: “Ти такий же кмітливий, як твій батько”, “Які ж бо ви з мамою красуні”. Тим самим ми зміцнюємо стосунки з подругом та сприяємо формуванню позитивної ідентичності у дитини, а отже “особистісного стержня”, особистісної зрілості, а як наслідок – створення нею щасливої сім’ї у майбутньому та самоздійснення.

Отож, передусім важлива річ – не нав’язувати ярлики, шукаючи аналогій, а бути налаштованим на взаємне щоденне пізнання один одного. Щодня намагатись заново щось нове одне в одному відкрити: в подругові, в дитині, в кожному ближньому. Так, зі слів героя з фільму режисера Алекса Кендріка «Вогнетривкий», таке пізнання схоже до навчання на рівні середньої школи, але можна продовжувати вивчати одне одного, щоб отримати університетський диплом, потім захистити кандидатську і нарешті докторську дисертацію. Якими б вдалими були наші стосунки, якби ми намагалися щодня дивитися одне на одного очима повними бажання заново пізнавати, а не навішувати ярлики, пізнавати і помічати найкращі риси. Пізнавати у щирому спілкуванні з намаганням не лише довести свою позицію, а почути позицію співрозмовника.

Ось кілька ідей про що можна поговорити затишного осіннього вечора для кращого пізнання одне одного з тим спадком, що кожен виносить з власних родин, з метою налаштування на усвідомлення і зміну, а не лише на захист від образливих ярликів:

Хто з членів твоєї родини відіграв найважливішу роль у твоєму житті, вплинув на формування тебе як особистості. У чому?
Як прийнято виявляти любов, повагу, вдячність у твоїй родині?
Як зазвичай члени твоєї родини проявляють незадоволення, гнів (негативні емоції) стосовно один одного?
Які прояви стосунків серед членів твоєї родини хотілося б перейняти, а яких уникнути?
Хто з членів твоєї родини для тебе є прикладом для наслідування?
Чиї стосунки (серед членів родини чи з-поза) хотілося б наслідувати?
Якщо такого ділення не відбулося до шлюбу, доречно щиро про це поговорити у подружжі.

Якщо щиро хочеться уникнути взаємних докорів з навішуванням ярликів «Ти – копія…» варто встановити всього два правила спілкування для усіх членів сім’ї, написавши і помістивши їх на видноті:

Правило 1: “Коли я роблю щось такого, що тебе дратує, обов’язково це мені скажи, висловлюючи свої почуття, але не звинувачуючи”.

Правило 2: “Шукай винятки моїм помилковим вчинкам і підтримуй їх”, пам’ятаючи слова св. Апостола Павла: «Терпеливо зносьте один одного і продовжуйте з готовністю прощати» (Колосян 3:13).

Доцент кафедри психології та психотерапії УКУ Миколайчук М.