Людський біль і світ, позбавлений любові

Кожен з нас в тій чи іншій мірі знайомий з тяжкістю самотності, гіркотою невдач, з емоційним або духовним голодом. Біль цих переживань пояснюється так чи інакше головним чином неможливістю любити, перебуваючи в такому стані. Найсумніша особливість такого болю полягає саме в тому, що вона буквально притягує до себе фокус нашої уваги: ми цілком захоплені собою. Опікуванням самим собою – абсолютна перешкода для життя в любові.
Одного разу я запитав свого друга-психіатра: «Як ви вчите людей любити?» Його відповідь була щонайменше несподіваною. Він відповів запитанням на запитання: «У тебе коли-небудь болів зуб? Про кого ти думав у той час?» Думка його зрозуміла. Коли у нас щось болить, навіть якщо це тимчасова зубний біль, ми думаємо про себе.

Психіатр продовжував: «Світ, в якому ми живемо, буквально заповнений болем. Є такий біль, котрий сидить глибоко в серці людини, і він не схожий на зубний біль. Люди лягають спати з цим болем і встають з ним ж. Дві третини лікарняних ліжок в США зайняті людьми з душевними розладами. Біль усередині в них став таким сильним, що вони потребують професійної допомоги. Рівень самогубств у віці від 18 до 21 року надзвичайно високий. Серед найбільш частих причин смерті, самогубство в цьому віці займає третє місце. У віці від 21 року до 24 років воно зміщується лише на четверте місце. Наш світ наповнений болем, і тому він позбавлений любові. Більшість людей настільки поглинуло їх власне нещастя, що вони не можуть відійти від самих себе, щоб любити кого-небудь іншого значною мірою».

Особа і особистість

Кожен з нас має свою особу – унікальне, індивідуальне «я». Іноді ми жартівливо говоримо кому-небудь: «Після того як Бог вас зробив, Він розбив форму, в якій відливав вас». І дійсно – кожного з нас відливали в унікальній формі. Ніколи не було і ніколи не буде точно такої ж людини, як ви чи я. Тим не менше в самому початку свого життя кожен з нас подібний квітковому бутону – так само закритий. Тільки після того, як бутон отримає тепло від сонячних променів та поживних речовин із грунту, він розкриється і стане видно всю красу приховаї в ньому квітки. Точно так само людська особистість з самого початку життя потребує в теплі людської любові та поживному підгрунті, тобто в батьківській турботі, для того, щоб розкритися і виявити всю неповторну красу, яку Бог вклав у кожну людину.

Особистість, в тому сенсі, який ми вкладаємо в це слово, є громадський прояв або здійснення кожного окремого «я», чудесним чином закладеного в нас. Цей процес розкриття і саморозкриття психологи називають «динамікою людської особистості».

Всім відомо, що якщо квітковий бутон, що не встиг розкритись, буде пошкоджений дією несприятливих факторів, наприклад раптовим похолоданням, то він не розпуститься і не перетвориться на квітку. Точно так само людська особистість, позбавлена теплоти і підбадьорливої дії любові, приречена рости в умовах емоційного холоду і сухості, через відсутність заохочення і ніжності не зможе розкритися і залишиться замкнутою. У процесі формування особистості, тобто в тому, що ми назвали динамікою особистості, будуть виникати в цьому випадку неминучі викривлення, в результаті чого розвиваються явища, які психологи називають неврозами.

Незважаючи на те, що існує досить багато визначень неврозів, загальним для них є визнання неврозу як форми порушення здатності людини встановлювати хороші відносини з іншими людьми, йти їм назустріч і приймати їх такими, якими вони є без остраху бути ними відкинутими.

Перші сім років життя

Ті, хто під впливом внутрішнього дискомфорту змушені звернутися до професійної допомоги психолога чи психіатра, нерідко бувають здивовані тим пильним інтересом, який проявляють лікарі до найраніших спогадів пацієнта про своє дитинство. Справа в тому, що, згідно сформованій думці психологів, основні властивості нашої особистості формуються протягом перших семи років життя. Незважаючи на те, що ця істина відноситься до числа тих, з якими нам буває важко погодитися, тим не менше цілком очевидно, що психологічні особливості, що виявилися у кожного з нас до семи років, справді незмінно зберігаються протягом всього наступного життя. Якщо дитина в цьому віці спокійний і серйозний, то вона і надалі, як правило, буде спокійною та серйозною. Якщо ж дитина проявляє себе переважно мінливим та неспокійним екстравертом, то вона, швидше за все, на все життя збереже ці риси.

Як не важко нам з цим погодитися, але тим не менше для фахівців зараз цілком очевидно, що психологічні «рубці», що залишилися після тих або інших подій, що відбулися з нами протягом перших семи років, зберігаються на все життя. Після цього віку вже більше не виникають психологічні проблеми, що роблять настільки ж серйозний вплив на все подальше життя, хоча ті чи інші обставини можуть призводити до того, що отримані раніше рубці можуть почати запалюватися і заподіювати неспокій та біль. Думка про те, що ми самі є господарями своєї долі і самі направляємо розвиток своєї душі, є не більше, ніж широко поширений забобон. У тому-то й річ, що у величезній мірі наше «я» формується оточуючими нас людьми, тому іноді навіть страшно подумати, наскільки наша доля знаходиться в їхніх руках. Усі ми є творами тих, хто нас любить або відмовляє нам у любові.

Занепокоєння

Є три головні емоційні проблеми, що тією чи іншою мірою обтяжують життя кожного з нас. Перша з них – це занепокоєння. Занепокоєння можна визначити як нез’ясовний (ірраціональний) страх перед незнайомими явищами. Ми не цілком ясно розуміємо, що саме нас турбує, але ми ясно відчуваємо в глибині душі якусь безпорадність і відчуваємо, як ця безпорадність діє на нашу нервову систему і травний тракт. Все це призводить до того, що занепокоєння стає якоюсь раною всередині нас, ми переконані, що в нашому житті відбулося або відбудеться щось вкрай неприємне. Люди, що постійно страждають занепокоєнням такого роду, живуть під владою «Закону Мерфі»: «Якщо щось може піти не так, як потрібно, то воно обов’язково піде не так як треба». Якщо, наприклад, ми випустили з рук бутерброд, то він обов’язково падає маслом вниз («закон бутерброда»).

Захисні механізми, створені на цей випадок людською природою, численні і складні. Наша природа придумує власну анестезію. Наприклад, коли ми відчуваємо настільки сильну фізичну біль, що вже не в змозі її терпіти, то знаходиться єдиний анестезуючий засіб у вигляді відключення свідомості. Ми непритомніємо. Безумство – це звичайна форма відмови від участі в житті з боку тих, для кого життя стає нестерпним. Це втеча з реального і надто жорстокого світу, з яким людина не в змозі вступити в які-небудь відносини.

Те ж саме спостерігається і щодо занепокоєння. Природа має тенденцію як би обмежити невизначений страх, породжуваний занепокоєнням, взагалі певними видами страху, які носять назву: фобії. Під словом фобія розуміють нез’ясовний (ірраціональний) страх перед відомим об’єктом, що не таїть, проте, в собі ніякої загрози. Таким чином, природа, замість того щоб тримати нас в стані постійної безпорадності від занепокоєння, що переслідує нас, знаходить спосіб звільнити нас від нього, обмеживши стан страху лише декількома явищами. Існує, наприклад, чимало людей, які, перш ніж лягти спати, обов’язково заглядають під ліжко, не знаходячи там нічого, крім багаторічного шару пилу. Інші не можуть довго перебувати в замкнутому, закритому приміщенні (клаустрофобія). Треті бояться висоти (акрофобія). Всі ці фобії, що мають на меті захистити нас від постійного відчуття неспокою, звичайно численні і сидять досить глибоко у людей з патологічним стурбованістю.

Причини походження занепокоєння не завжди легко прослідкувати. Тим не менше психологи все більш визнають важливість того, що вони називають пренатальним досвідом. Протягом вагітності харчування плода, що розвивається, здійснюється через плаценту за рахунок кровотоку матері. Гематологія (наука, що вивчає кров людини і її захворювання) встановила, що при отриманні тих чи інших травм в крові відбуваються певні хімічні зміни. Всім відомо, наприклад, що сильне емоційне збудження супроводжується збільшенням концентрації адреналіну в крові, прискореним серцебиттям і появою крапельок поту на чолі і на долонях.

Плід, або ембріон, який живиться від кровотоку матері, отримує такі ж сигнали та впливи. Цими сигналами є також скорочення мускулатури материнського організму, які передаються плоду. Плід реєструє весь «досвід», що надходить йому таким чином, утримуючи його як в клітинах мозку, так і в інших клітинах нервової системи, яка разом з іншими органами формується і розвивається протягом вагітності. Якщо в цей час жінка часто відчуває негативні емоції, то її дитина буде отримувати і утримувати відповідні сигнали, які передаються через кров і м’язові скорочення. Ці сигнали будуть говорити про те, що світ, в який йому належить увійти, являє собою щось вельми сумнівне і небезпечне.

Всім відомо на скільки чутлива новонароджена дитина до рук, які його тримають. Якщо рухи рук дорослого різкі, необережні, то своєю несподіваністю вони негайно викликають нервову реакцію дитини. Вона згинає спинку, всі її м’язи напружуються. Потрібно немало часу, щоб м’язи дитини розслабилися і знову стали еластичними. Дитина не чує тихих звуків, але різкий сильний шум або крик діють, подібно шоку, на її нервову систему. Як і від різкого дотику, її спинка згинається і напружується, м’язи також стають напруженими і твердими.

Отже, нервові руки, різкі рухи, гучні голоси батьків будуть посилювати тривожні сигнали, що надходять в клітини нервової системи, у тому числі – в клітини мозку дитини, і утримуватися там на все життя.

Нерідко ми називаємо людину, що страждає надмірною стурбованістю й занепокоєнням, «настирливою мухою». У своїй наївності і не маючи до неї ні краплі співчуття, ми вмовляємо її, що даремно вона так турбується. Ми навіть нерідко засуджуємо таких людей за те, що вони так неспокійно на всі реагують. Насправді ж такі люди, котрих з’їдає занепокоєння, з великими труднощами контролюють свої почуття, і відсутність розуміння і співчуття навряд чи допоможе їм.

Комплекс провини

Другим з найбільш поширених емоційних комплексів, що приносять нам страждання, є так званий комплекс провини, який в тій чи іншій мірі властивий кожному з нас. Необхідно відразу сказати, що комплекс провини жодним чином не пов’язаний ні з якою фактичною, дійсною провиною, оскільки його походження відноситься, як правило, до такого віку, коли ця серйозна вина просто неможлива. Комплекс провини можна визначити як болісне відчуття у нас етичного зла, або гріховності. Людина, що страждає цим комплексом, переживає постійне обтяжливе відчуття власної гріховності, провини. Цей комплекс несе в собі тяжке відчуття необхідності покарання. Яким би дивним це не могло здатися, але людина, що страждає від відчуття своєї провини, буде також, сама того не знаючи, підсвідомо шукати для себе покарання.

Крайні прояви цього комплексу можуть виражатися в прагненні завдавати собі фізичних пошкодженнь або в тому, що людина оголошує себе винним у злочині, який вона насправді не здійснювала. Слабші, але такі, що зустрічаються значно частіше, прояви цього комплексу виражаються в тому, що людина шукає собі такого партнера у шлюбі або водить компанію з тим, хто, як він вважає, буде його карати. Нерідко жінка, яка була дружиною алкоголіка і жорстоко страждала від свого заміжжя, після руйнування першого шлюбу виходить заміж за іншу людину, теж алкоголіка. Існує навіть певний стандартний тип Анонімного Алкоголіка, так званий Ейлінон, якого такі дружини прагнуть виправити. Проблеми, пов’язані з емоційним пристосуванням до життя за відсутність покарання в деяких випадках стають вельми серйозними. Це не означає, звичайно, що всі дружини Ейлінонів обов’язково є носіями комплексу провини. Однак те, що доводиться робити дружині в процесі виправлення чоловіка-алкоголіка, може в деяких випадках грати дуже важливу роль в її емоційному пристосуванні до життя.

Так само як і щодо занепокоєння, людська природа знаходить свої обхідні шляхи для зменшення страждань, що заподіюються комплексом провини. Подібно до того, як у відношенні занепокоєння існує тенденція до обмеження його у формі тих чи інших фобій, так і комплекс провини зводиться до хворобливої скрупульозності (від скрупл – сумніви, коливання, совісність). Англійське слово скрупл походить від латинського скруплум, що означає: «маленький камінчик, галька». Коли маленький камінчик потрапляє в черевик, то він то в одному, то в іншому місці завдає незручностей (неприємних відчуттів) при ходьбі. Те ж саме відбувається з болісно скрупульозною, педантичною людиною, що йде по життю, коли вона відчуває мігруючий біль від своєї уявної вини. Педантичність або совісність здебільшого зосереджується навколо декількох передбачуваних гріхів або відчуттів провини.

Подібно до того як фобії перетягують на себе і конкретизують в собі загальне почуття страху, породжуваного занепокоєнням, точно так само педантичність і хвороблива скрупульозність обмежують і конкретизують загальне почуття провини. У результаті напади хворобливої совісності (скрупульозності), саме тому що вони переміщуються з одного об’єкта або стану до іншого, оберігають людину, що страждає комплексом вини, від всеосяжних і постійних болісних переживань.

Своїм походженням комплекс провини зобов’язаний, як правило, надмірній строгості батьків. Звичайно, такі батьки будуть пояснювати свою вимогливість бажанням виростити дітей дисциплінованими і слухняними. Вони будуть виправдовувати свої спалахи гніву і надмірні прояви своїх емоцій, породжених їх власним внутрішнім дискомфортом, святою справою «виховання дітей». Однак якщо такі спалахи стають нормою батьківської поведінки, то у дітей на все життя залишиться душевна травма від такого «виховання» у вигляді комплексу провини.

Не так давно одна жінка написала книгу під назвою «Норка – для того, щоб копати». У цій книзі наведено відповіді різних груп дітей на прохання автора сказати декілька слів про самі звичайні життєві речі. Відповіді були приблизно такого типу: «Руки потрібні для того, щоб обніматися»; «Цуценята – для того, щоб стрибати навколо і лизати обличчя»; «Нірка – для того, щоб копати». Метою міс Краузе було показати, що діти мислять зовсім не так, як дорослі. Наприклад: розгніваний батько обрушується на свого маленького синочка; з налитими кров’ю очима він метає громи і блискавки: «Ти огидний хлопчисько! Ти перебіг через вулицю! Я ж казав тобі, щоб ти не смів цього робити!…» Дитина навряд чи розуміє, у чому небезпека переходу вулиці, оскільки вона ще не вміє мислити в категоріях причини й наслідків, щоб зрозуміти, чому маленьким дітям не можна переходити вулицю одним. Однак з усього скандалу йому запам’ятається одне: він – огидний хлопчисько. Маргарет Мід у своїй книзі «І тримайте свій порох сухим» наполягає на необхідності так чи інакше давати дитині зрозуміти, що його все одно люблять навіть тоді, коли його лають або карають. Покарання у стані роздратування або озлоблення майже завжди, якщо не просто завжди, – річ вкрай небезпечна.

Комплекс неповноцінності

Третім поширеним емоційним комплексом, що заподіює нам страждання, є так званий комплекс неповноцінності. Наявність цього комплексу породжує у людини відчуття неадекватності, неповноцінності себе як особистості. Людина, у якого це почуття сидить досить глибоко, а воно притаманне всім нам в тій чи іншій мірі, зрозуміло, розуміє, що вона володіє тими чи іншими здібностями, але зсередини її все ж постійно точить цей паразит – відчуття своєї неповноцінності в тому чи іншому відношенні. Вона відчуває, що вона неприйнятна як особистість. Вона відчуває, що вона як особистість вартує дуже небагато. На противагу жертвам комплексу провини, людина, що страждає комплексом неповноцінності, зазнає мук не стільки відчуттям своєї моральної зіпсованості, скільки почуттям власної безпорадності, нікчемності. Походження комплексу неповноцінності, так само як і інших емоційних травм, розглянутих вище, пов’язано із самими першими роками життя дитини. Коли батьки ставляться до дитини як до обтяжливого вантажу і тримають її у стані підпорядкування всемогутній волі батьків, – вони кидають в її душу насіння цього болісного комплексу.

Доктор Бенджамін Спок вважає, що жорстка регламентація часу годування та догляду, так само як і інших біологічних реакцій немовляти, може серйозно вплинути на емоційну врівноваженість дитини і залишити негативний слід на все життя. Настрій матері, котра не хоче ще раз підігріти охололу їжу, і батька, який не терпить, коли підлога в кімнаті завалена іграшками, як би говорить дитині: «Сам по собі ти не становиш ніякої цінності, тому найкраще буде, якщо ти будеш жити своїм життям поряд з нами, а не розхитувати човен нашого зручного життя». Це зовсім не обвинувачувальний вирок розумному вихованню у дитини дисциплінарних навичок. Звичайно, абсолютно необхідно, щоб дитина розуміла, що в інших членів сім’ї є такі ж права, які вона повинна поважати. Однак коли вимоги в цьому напрямку стають занадто жорсткими, то це призводить до того, що дитина починає вірити в те, що вся цінність її як особистості і всі її достоїнства складаються лише з поваги бажань і зручностей її батьків. Звідси вона інстинктивно приходить до висновку, що сама по собі вона нічого не представляє, – урок, який може на все життя підірвати у дитини віру в свої сили.

Необхідно сказати, що найефективнішими уроками, необхідними для підготовки дитини до життя, будуть ті, які батьки дають власним прикладом, а не гнівом або різкими словами. Коли ми хочемо навчити дитину надувати повітряну кульку, то ми ж не вдаємося до докладного словесного інструктажу, так як знаємо, що це буде абсолютно марно. Дитина значною мірою імітатор, наслідувач, ніж мислитель. Так що ми просто надуваємо кульку самі, потім випускаємо з неї повітря і пропонуємо дитині повторити те ж саме. Підкоряючись інстинкту наслідування, дитина майже відразу опановує дану операцію. Батьки, що маскують своє власне прагнення уникнути будь-яких незручностей і занепокоєння під гаслом «виховання», насправді виховують у дитини звичку зосереджуватися лише на самих собі – звичку, яка не принесе нічого, крім нещастя.

Отже, ми бачимо, що перші сім років є критичними в житті людини, і багато що в тому, що називається основним вибором людини – або любити (бути орієнтованим на інших, шукати їх щастя), або жадати (бути орієнтованим на самого себе, шукати задоволення лише своїх власних бажань), – буде визначатися тими уроками, які давали батьки своїм прикладом і які через наслідування стали надбанням особистості дитини.

Джон Пауелл
Чому я боюся любити?

Переклад з англійської священика Олександра Борисова