У віці 4-6 років гра є найважливішою «роботою» для дитини, – психолог Лідія Кондратик
«Психологічна порадня» продовжує цикл програм за участі християнського психолога Лідії Кондратик про розвиток дитини у ранньому віці – саме тоді, коли формуються основи особистості. Зазвичай, батьки думають, що маленька дитина не розуміє «дорослого» життя, проте це не так. У цьому віці закладаються основи, які багато у чому визначатимуть розвиток дитини і риси її характеру. Лідія Кондратик ділиться своїми досвідами і як фаховий психолог та автор книг «Він і Вона» та «Він, Вона і їхні діти», і як практик і мама сімох дітей.
Лідія Кондратик у своїх викладах базується, зокрема, на концепціях Еріка Еріксона – автора теорії періодизації психосоціального розвитку особистості. Отже, від народження (чи й до народження, у лоні матері) й до року, у віці немовляти, у людини формується базова довіра чи недовіра до світу. У ранньому дитинстві, від року до трьох, закладаються основи незалежності – самостійності чи нерішучості.
«Чому ці моменти важливі? Бо якщо успішно проходиться певний природній поріг у розвитку, є ймовірність, що й наступні «пороги» будуть пройдені успішно: дитина матиме більше сил, умінь і впевненості, щоб долати наступні кризи. Еріксон говорив, що у житті дитини є кризові моменти чи періоди, у які батьки задовольняють певні потреби дитини або ні. І, залежно від того, як ці потреби задовольняються, розвивається або позитивна риса, або ж риса, яка ускладнить життя дитини…» – пояснює Лідія.
Наступний період – від чотирьох до шести років, називають віком гри, коли розвивається ініціатива і цілеспрямованість. Власне, у цьому віці закладається те, що пізніше розвивається у підприємництво, вміння реалізувати свої ідеї, організовувати простір навколо цих ідей. Від чого залежить розвиток цих рис чи, навпаки, їх пригнічення?
«Діти до трьох років, навіть достатньо соціалізовані, ще не вміють гратися з кимось. До двох років це – «гра поруч» чи й «все моє», і це нормально, – каже Лідія. – Але поступово дитина усвідомлює, що є й «чиєсь», що можна і потрібно ділитися «своїм», вчитися взаємодіяти з іншими. Період від трьох до шести років – період вільної гри, коли діти пробують гратися разом, творити цю гру і її правила. Тобто це – творчість, безкінечний політ фантазії, розподіл ролей, формування правил… Коли дитина так грається, вона опрацьовує безліч різних ситуацій і моделей поведінки, приміряє різні ролі – як це, бути лікарем чи піратом, позитивним чи негативним персонажем, як взаємодіяти з іншими. Діти ніби перебирають різні варіанти ситуації у безпечному середовищі гри – граються, сперечаються, сваряться, миряться… Це те, що називається соціалізацією. Вільна гра, де б вона не відбувалася, – основа вміння знаходити контакт з іншою людиною, домовлятися, співпрацювати чи й конфліктувати. Адже конфлікт – це теж природньо, його не уникнути у живих стосунках, але потрібно навчитися правильно реагувати і виходити з нього… Зазвичай, діти несвідомо повторюють моделі батьків, але і їх вони мусять випробувати на собі, освоїти… »
Психолог підкреслює: саме гра як «майданчик» для творчості і соціалізації є у цьому віці найважливішою діяльністю і «роботою» для дитини. Жодні мультики чи гаджети цього не замінять – швидше навпаки. Звісно, багато залежить від якості умовного мультика чи часу, проведеного із гаджетом чи біля телевізора, але якщо цього забагато, то дитина проживає чуже життя, спостерігає за якимсь віртуальним іншим, замість того, щоб ставати кимось самій, нехай поки що у грі. Певні моделі чи ідеї, які підкидаються у мультику, у будь-якому разі, потрібно осмислювати, сприймати усвідомлено і критично. Тоді від цього буде певна користь. Саме тому психолог радить батькам, по можливості, дивитися мультики чи фільми разом з дітьми, щоб потім обговорити – що сподобалося, а що ні, що дитина думає про те чи інше, як би повелася у тій чи іншій ситуації. Це – також різновид гри і моделювання, а ще й контакт із батьками, певні навички риторики і вміння висловити свою думку.
Гра є важливою як у спільній, так і в особистій діяльності дитини. «Діти у 3-6 років дуже активні і рухливі. Ця рухливість стимулює і розвиток мозку, тому чим більше дитина рухається, тим краще. Часто батьки гіперактивних дітей чи тривожні батьки обмежують їх – мовляв, не бігай, не стрибай, бо впадеш, заб’єшся, забруднишся тощо. І, щоб втихомирити, дають смартфон. Але треба розуміти, що мозок у цей момент перестає працювати так, як для дитини у цьому віці природньо, він зомбується, навіть якщо це мультик англійською мовою…»
Про обмеження ініціативи дитини у випадку агресивної поведінки – окрема розмова, але треба пам’ятати, що таке обмеження формує почуття провини, розуміння, що щось зроблено не так. Таким чином закладаються певні внутрішні обмеження – внутрішні інстанції совісті і моральної відповідальності за свої дії і бажання, як це називає Ерік Еріксон. Надмірне покарання за незначні помилки формує стале відчуття провини апріорі – ніби ні за що і без причин, страх перед покаранням навіть за таємні думки, мстивість.
Ще один момент, який, зазвичай, цікавить батьків – чому «сюсюкання» може бути шкідливим і як говорити з дитиною? Лідія Кондратик відразу зауважує: слід розрізняти те, що називається «сюсюканням» чи копіюванням дитячої вимови, і пестливі слова на кшталт «котику», «зайчику», з якими звертаються до дитини.
«Ці слова – також важливий для дитини момент, – пояснює вона. – Це – особливий зв’язок дитини з мамою чи татом, коли дитина відчуває, що вона люблена по-особливому, що так звертаються і ставляться тільки до неї. Інша річ, що з дитиною, навіть маленькою, краще говорити «дорослою» мовою. Дитина відтворює те, що чує, і так, як вміє, це – своєрідний етап навчання, засвоєння нових слів і понять, взаємодії у цій мові. Тому – в жодному випадку не сміятися над кумедною вимовою, тому що насмішка породжує нерішучість. Це можна порівняти із вивченням іноземної мови у дорослому віці, чи коли ми вчимося їздити на лижах чи велосипеді – помилки й падіння неминучі. У той же час не варто й відтворювати це дитяче лепетання, тому що це підсилює і закріплює «неправильності». Цю ранню милу вимову дитини краще записати – як пам’ять і моменти історії, яку буде приємно згадати, але не фіксувати у живому спілкуванні…»
До речі, цікавий момент щодо «сюсюкання» – чому воно саме по собі приємне для дитини: підвищені тони, яким воно промовляється, добре сприймаються дитячим мозком, ці тони дітям подобаються. Тому на таких тонах звучать колискові, тому діти добре відчувають класичну музику, а вагітним радять її слухати.
Повністю стрім програми можна послухати тут: