Мама дарує почуття безпеки, тато вселяє віру у власні сили

Для матері дитина – частина її самої

Материнські почуття, на відміну від батьківських, характеризуються глибшим і інтенсивнішим психологічним ототожненням з дитиною. Мати значно більше прив’язана до дитини емоційно й глибше вдивляється в її внутрішній світ. Відчуває дитину як частину себе, беручи участь в її житті з такою інтенсивністю, яку нема з чим порівняти. Життя дитини для неї не просто важливе; воно стосується її більше, ніж власне життя.

Багато матерів, порівнюючи себе з чоловіком, твердять, що “ліпше відчувають дитину”, й тому вважають, що більшою мірою здатні психологічно сприйняти дитину, “звільнити для неї місце”. Справді, вони ліпше вміють пристосуватися, брати на себе відповідальність, йти назустріч, жертвувати собою, віддавати себе дитині. Певною мірою складається враження, немовби ця готовність є точним перенесенням на психологічний план фізичного досвіду вагітности. Цей досвід повної самопосвяти дитині недоступний батькові, що не може не відобразитися й на психологічній сфері.

Мати, навчившись сприймати дитину як “частину себе”, поза сумнівом, більшою мірою здатна “відчувати” її, уявляти собі, що вона думає, як почувається й що переживає. Мама ліпше розуміє дитину, що, зрештою, визнають самі тати, набагато легше вгадує її настрої, думає про неї й, передусім, значно ліпше “відчуває” її потреби.

Ця незвичайна ситуація ототожнення дає матері змогу в потрібну хвилину приходити дитині на допомогу, бо мама, як ніхто инший, розуміє її потреби. Вона може підтримувати, захищати дитину, давати їй почуття безпеки й забезпечувати всім, чого вона потребує для життя, й усе це робити з таємничою та чудесною природністю.

Мати більше, ніж батько, здатна відчувати біль і крихку душу дитини, до тієї міри, що переживає “незбагненне” бажання замінити сина або доньку, коли вони опиняються у важких, болісних ситуаціях. Таке прагнення неможливо здійснити, й згодом життя драматичним чином доведе це. У цьому полягає трагічна велич історії любови кожної матері до власних дітей. Вона має величезну перевагу над сприйняттям батька, яке позбавлене такої глибини, але водночас це становить і її найсерйозніше обмеження.

Батьківська “дистанція”

Батько “силою обставин” від самого початку менше ототожнює себе з дитиною, зокрема, й через те, що не переживає емоційних взаємозв’язків, породжених фізичним відчування її присутности в собі. Порівняно з матір’ю, зберігає більшу дистанцію, його участь не є такою ж інтенсивною й цілковитою, тому він меншою мірою здатний інтуїтивно розуміти внутрішній світ дитини.

Крім того, батькові меншою мірою притаманна емоційна готовність перейматися проблемами дітей: він більше схильний зберігати спокій, не створювати собі додаткових проблем (так твердять чимало дружин). Такий розсудливий підхід, який встановлює межі власної емоційної участи в деяких справах, що стосуються життя дитини, є чимось зовсім иншим, ніж патологічна форма, породжена психологічним “вірусом” байдужости або тенденцією уникати виховних труднощів, заперечуючи їх чи ховаючи голову в пісок.

Фактично батько більше зорієнтований давати виховні “доручення”. Закид, який висуває багато жінок, базується на тому, що чоловік схильний “залишатися на другому плані”, немовби кажучи: “Тепер є мама, й вона може зайнятися дитиною; треба їй дати таку можливість, а я почну діяти лише тоді, коли її не буде”.

Таким чином чоловік ризикує зменшити власну участь у вихованні дитини до того рівня уваги й відкритости, що буде нижчим від належного. У результаті він може проявляти меншу готовність жертвувати задля дітей власним приватним чи професійним життям.

Ця менша готовність “узяти на свої плечі тягар” задля добра дітей і переконання, що є щось важливіше, ніж заспокоєння їхніх потреб, видаються просто-таки неприродними, незрозумілими й неприйнятними в очах жінки. А йдеться про обмеження чоловічої вразливости; про таку рису, як недосконала здатність любити, що притаманна різною мірою всім. Це переплітається з психологічною динамікою, яка в кожного батька инша.

Чоловічому світові бракує витончености й вразливости, внаслідок чого його ставлення до любовних взаємин може бути убогішим, і це стосується також виховного процесу.

Такі риси окреслюють той діяпазон, в якому батько повинен бути готовим учитися в матері, щоби поступово засвоїти, переймаючи її вразливість, усе багатство інтерпретування любови, притаманне жінкам.

Мама дарує почуття безпеки, тато вселяє віру у власні сили

Мати, більше ототожнюючись із власним потомством, набагато глибше, ніж батько, відчуває свою причетність до процесу виховання й відповідальність за все те, що діється з дитиною. Неможливо заперечити, що це загострює її вразливість, здатність до самопосвяти й жертовність, що, цілком слушно, вважають найціннішим і найпрекраснішим даром жінки.

Передусім вона почувається відповідальною за те, щоб уникати всього, що може зіпсувати добре самопочуття дитини. Мати схильна інтерпретувати власну роль як обов’язок усувати з життя дитини всілякі значні зусилля, розчарування, поразки, завдяки чому вона могла б постійно уникати різноманітних неприємностей і болю. Материнський кодекс твердить: моя дитина не повинна страждати. Мати відчуває це завдання глибоко у своєму серці, сприймає його як таємничий і сильний виклик, який потужно впливає на її спосіб життя стосовно дитини.

Натомість батьківський кодекс каже: моя дитина мусить бути сильною, здатною протистояти труднощам. Батько схильний заохочувати дитину боротися з проблемами й долати перешкоди, не боятися життя й випробувань, які воно із собою несе. Завдяки цьому він допомагає дитині жити повнішим життям, розвиваючи в ній уміння затишно почуватися у світі, незважаючи на біль, якого неминуче зазнає.

Мати найбільше прагне забезпечити дитині комфортні умови існування, уникнувши при цьому всього, що може завдати їй прикрощів, а батько – того, щоб дитина почувалася готовою зустріти труднощі й подолати їх.

Одній дівчині вдалося надзвичайно цілісно, узагальнено окреслити цю відмінність: мама дарує почуття безпеки, а тато вселяє віру у власні сили.

Отож, материнський кодекс спрямований на забезпечення захисту, а батьківський – на заохочення й підбадьорення. Звичайно, насправді кожному з батьків притаманні, різною мірою, обидва ці підходи, які слід визнати однаково потрібними для розвитку дитини. Вони проявляються як емоційні схильності тата й мами за принципом домінантних тенденцій, а не винятковости, але це не означає, що для потреб нашого аналізу ми не можемо виділити чоловічого й жіночого підходів “у чистому вигляді”.

Обидва кодекси, материнський і батьківський, проявляючись в обох батьків різною мірою в конкретних ситуаціях, загалом є принципово різними, але водночас чудово взаємодоповнюються. Варто звернути на це увагу, щоб уникнути стереотипів при розумінні материнства й батьківства. Батьки, які не реалізували б у своїх діях обох тенденцій одночасно, були б, правду кажучи, карикатурними постатями.

Полі Освальдо “Серце батька”