Якщо навчимося зупинятися, слухати і, головне, чути дитину, не доведеться скаржитися на непослух
Якщо дитина не слухається, значить, її не чують.
Не чують її потреб, бажань, настроїв – отже, виникає спротив.
Якщо змалечку дитина засвоює, що вона не важлива для найближчих людей – батьків, закладається руйнівний сценарій на майбутнє: дитина не вчиться цінувати себе, не вчиться чути інших.
Про важливість активного слухання дитини в сім’ї, незалежно від віку, у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» від 28 травня говорили дитячі психологи Анна Синицька та Христина Решетило-Ковальчук.
«Є кілька рівнів так званого активного слухання, – каже Анна. – Коли мовчимо і з увагою дивимося дитині очі в очі – це одне. Коли слухаємо її – інше. Коли чуємо – ще інше. Між «слухаємо» і «чуємо» – велика різниця. Чути – означає підтримку, підтвердження важливості слів чи переживань дитини, впала вона чи загубила якусь дорогу для неї річ ( у дітей бувають такі об’єкти-талісмани – копієчка, камінчик, іграшка тощо). Наступний рівень – проговорити ситуацію, висловити розуміння і ставлення до неї. І тоді – запропонувати допомогу. Так батьки стають друзями – тими, кому можна довіряти. Коли ми показуємо дітям, що вони важливі і цінні, вони чутимуть і нас…»
Модель активного слухання, як співчування і співучасті, закладається в сім’ї: дитина засвоює її буквально з перших днів життя. Стосунки між татом і мамою – один із базових прикладів, як себе поводити, як чути. Засвоєна позитивна модель таких стосунків допоможе налагоджувати контакти і стосунки з іншими людьми.
«Активне слухання допомагає встановити справжній, живий контакт, – каже Христина. – Якщо навчимося зупинятися, чути і, головне, почути дитину, не доведеться скаржитися на непослух чи невихованість. Важливими є не тільки слова, а й співпереживання. Адже ми можемо чути слова, але не зауважити настрій і те, що ховається за словами, тобто, можливо, найважливіше у такій комунікації з дитиною. Важливим також є повторювання, перепитування як підтвердження зворотнього зв’язку і цієї співучасті…»
Психолог радить серію книг Гері Чепмена, де йдеться про п’ять мов любові, однією із яких є саме активне слухання. Також це час, приділений дитині як одна із форм активного слухання – так званий якісний час. Це означає, що цей час – саме і тільки для неї, що вона важлива, і жодна робота чи проблеми дорослих не можуть у цей момент «забрати» маму чи тата. Це, якщо йдеться про підлітків, можуть бути спільні походи – в гори чи в кіно, розмови, прогулянки, спільна парця чи справа тощо. Саме у таких обставинах зароджується хороший емоційний зв’язок з батьками, і такі події зазвичай з теплотою і вдячністю пам’ятають все життя.
Інші «мови любові», визначені Чепменом і необхідні дитині (й не тільки), це:
1) слова підтримки й похвала (звісно, заслужена й справедлива);
2) фізичний контакт – обійми, поцілунки: це дає відчуття, що дитина (людина) має тих, хто її любить;
3) маленькі подарунки «просто так»: вони бувають навіть важливішими, ніж великі і бажані;
4) допомога.
Є й інша сторона питання – відсутність активного слухання. Цьому сприяють і сучасні тренди – зокрема, смартфонний світ, який, фактично, руйнує комунікацію. Особливо, якщо первинною виступає саме така модель: дати дитинці сматрфон – і мати чистий спокій. Наслідки можуть бути плачевними – дитина не вчиться, а отже, не вміє слухати і чути, залишається сама з собою і в собі.
«Дитина не може розвинутися емоційно, якщо з нею не розмовляти, не реагувати на її емоції. Діти стають закритими, не вміють висловити свою думку, оскільки звикли, що ця думка нікому не цікава і не має значення», – каже Анна.
Її практика як шкільного психолога засвідчує: діти визнають, що не вміють спілкуватися, зокрема, наживо – їм це страшно. Проте така потреба, нехай і невисловлена, залишається. Як і потреба бути почутими. Тому, на думку психолога, у сучасних підлітків спотерігається, зокрема, й підвищена схильність до суїциду. А також, як не дивно, прихильність чи й пієтет до чужої висловленої думки чи ідеї – особливо, якщо вони відчувають, що ця думка/оцінка/ідея адресована саме їм і нікому іншому. Смартфон чи комп’ютерна гра у даному випадку – спрощена модель заволодіння увагою чи прихильністю підлітка. А, отже, й зручний інструмент маніпуляції – чи з комерційною, чи з іншою метою.
«Діти легко підключаються до всіляких ігор в Інтернеті, тому що відчувають себе у цьому цінними і важливими, а це – велика людська потреба, – каже Анна. – Проте смартфони – це не та гра, яка дає розвиток, тобто гра як моделювання ситуацій для подальшого відтворення в житті. Життя залишається закритим, воно лякає…»
Психологи кажуть: є період – насправді зовсім недовгий, коли ми справді потрібні своїм дітям, повинні бути присутніми з ними «тут» і «тепер». І цей час важливо не згаяти – ні для дитини, ні для себе. І навіть якщо є прогалини у стосунках – набратися сил і постаратися їх закрити, надолужити, причому саме спілкуванням, й аж ніяк не якимись матеріальними компенсаціями.
Повний стрім програми можна подивитися тут: