Якщо навчимося зупинятися, слухати і, головне, чути дитину, не доведеться скаржитися на непослух

Якщо навчимося зупинятися, слухати і, головне, чути дитину, не доведеться скаржитися на непослухЯкщо дитина не слухається, значить, її не чують.
Не чують її потреб, бажань, настроїв – отже, виникає спротив.
Якщо змалечку дитина засвоює, що вона не важлива для найближчих людей – батьків, закладається руйнівний сценарій на майбутнє: дитина не вчиться цінувати себе, не вчиться чути інших.
Про важливість активного слухання дитини в сім’ї, незалежно від віку, у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» від 28 травня говорили дитячі психологи Анна Синицька та Христина Решетило-Ковальчук.

«Є кілька рівнів так званого активного слухання, – каже Анна. – Коли мовчимо і з увагою дивимося дитині очі в очі – це одне. Коли слухаємо її – інше. Коли чуємо – ще інше. Між «слухаємо» і «чуємо» – велика різниця. Чути – означає підтримку, підтвердження важливості слів чи переживань дитини, впала вона чи загубила якусь дорогу для неї річ ( у дітей бувають такі об’єкти-талісмани – копієчка, камінчик, іграшка тощо). Наступний рівень – проговорити ситуацію, висловити розуміння і ставлення до неї. І тоді – запропонувати допомогу. Так батьки стають друзями – тими, кому можна довіряти. Коли ми показуємо дітям, що вони важливі і цінні, вони чутимуть і нас…»

Модель активного слухання, як співчування і співучасті, закладається в сім’ї: дитина засвоює її буквально з перших днів життя. Стосунки між татом і мамою – один із базових прикладів, як себе поводити, як чути. Засвоєна позитивна модель таких стосунків допоможе налагоджувати контакти і стосунки з іншими людьми.

«Активне слухання допомагає встановити справжній, живий контакт, – каже Христина. – Якщо навчимося зупинятися, чути і, головне, почути дитину, не доведеться скаржитися на непослух чи невихованість. Важливими є не тільки слова, а й співпереживання. Адже ми можемо чути слова, але не зауважити настрій і те, що ховається за словами, тобто, можливо, найважливіше у такій комунікації з дитиною. Важливим також є повторювання, перепитування як підтвердження зворотнього зв’язку і цієї співучасті…»

Психолог радить серію книг Гері Чепмена, де йдеться про п’ять мов любові, однією із яких є саме активне слухання. Також це час, приділений дитині як одна із форм активного слухання – так званий якісний час. Це означає, що цей час – саме і тільки для неї, що вона важлива, і жодна робота чи проблеми дорослих не можуть у цей момент «забрати» маму чи тата. Це, якщо йдеться про підлітків, можуть бути спільні походи – в гори чи в кіно, розмови, прогулянки, спільна парця чи справа тощо. Саме у таких обставинах зароджується хороший емоційний зв’язок з батьками, і такі події зазвичай з теплотою і вдячністю пам’ятають все життя.

Інші «мови любові», визначені Чепменом і необхідні дитині (й не тільки), це:

1) слова підтримки й похвала (звісно, заслужена й справедлива);

2) фізичний контакт – обійми, поцілунки: це дає відчуття, що дитина (людина) має тих, хто її любить;

3) маленькі подарунки «просто так»: вони бувають навіть важливішими, ніж великі і бажані;

4) допомога.

Є й інша сторона питання – відсутність активного слухання. Цьому сприяють і сучасні тренди – зокрема, смартфонний світ, який, фактично, руйнує комунікацію. Особливо, якщо первинною виступає саме така модель: дати дитинці сматрфон – і мати чистий спокій. Наслідки можуть бути плачевними – дитина не вчиться, а отже, не вміє слухати і чути, залишається сама з собою і в собі.

«Дитина не може розвинутися емоційно, якщо з нею не розмовляти, не реагувати на її емоції. Діти стають закритими, не вміють висловити свою думку, оскільки звикли, що ця думка нікому не цікава і не має значення», – каже Анна.

Її практика як шкільного психолога засвідчує: діти визнають, що не вміють спілкуватися, зокрема, наживо – їм це страшно. Проте така потреба, нехай і невисловлена, залишається. Як і потреба бути почутими. Тому, на думку психолога, у сучасних підлітків спотерігається, зокрема, й підвищена схильність до суїциду. А також, як не дивно, прихильність чи й пієтет до чужої висловленої думки чи ідеї – особливо, якщо вони відчувають, що ця думка/оцінка/ідея адресована саме їм і нікому іншому. Смартфон чи комп’ютерна гра у даному випадку – спрощена модель заволодіння увагою чи прихильністю підлітка. А, отже, й зручний інструмент маніпуляції – чи з комерційною, чи з іншою метою.

«Діти легко підключаються до всіляких ігор в Інтернеті, тому що відчувають себе у цьому цінними і важливими, а це – велика людська потреба, – каже Анна. – Проте смартфони – це не та гра, яка дає розвиток, тобто гра як моделювання ситуацій для подальшого відтворення в житті. Життя залишається закритим, воно лякає…»

Психологи кажуть: є період – насправді зовсім недовгий, коли ми справді потрібні своїм дітям, повинні бути присутніми з ними «тут» і «тепер». І цей час важливо не згаяти – ні для дитини, ні для себе. І навіть якщо є прогалини у стосунках – набратися сил і постаратися їх закрити, надолужити, причому саме спілкуванням, й аж ніяк не якимись матеріальними компенсаціями.

Повний стрім програми можна подивитися тут: