Обов’язковість втішання

Петер розлючений. Знову скандал з батьками, цього разу за обіднім столом! Знову вони його відіслали в його кімнату, так ще й таким гнівним тоном! Петер зайнятий тим, що перевертає у своїй кімнаті все догори сподом. І це все вже не вперше. Сьогодні це буде тривати до вечора. Потім буде новий скандал, тепер уже через безладдя в кімнаті. Він уже все це знає наперед. Він розгніваний, розгніваний на своїх батьків – і розгніваний на себе. Йому хочеться розірвати себе на шматки! Але чому потрібно їсти цей салат? Він цього не розуміє. Адже салат жахливо несмачний!
Перед нами знайома багатьом батькам ситуація, можливо, що з варіантами або з іншим змістом.
Цей текст повинен ясно показати: не виключено, що, до крайнього подиву читача, Петер у цей момент має потребу в чомусь, і ця потреба є вкрай терміновою. Він має потребу у втішанні з боку своїх батьків.
Часто вважається, що дитина має потребу у втішанні, коли вона собі розіб’є коліно або коли вмре її морська свинка. І це, саме собою зрозуміло, є правильним. На жаль, буває, що дитина залишається й із цим болем, із цими стражданнями або із цим горем наодинці, тому що нікого немає поруч, хто б побачив її горе або кого б торкнуло її страждання. Можливо також, що багато батьків бояться, що втішання може занадто «розм’якшити» їхню дитину, і діють за принципом: «Те, що тебе не вбиває, робить тебе сильнішою». Хто не знає висловів: «Не роби із себе скривдженого!», «Що отут такого, щоб так засмучуватися?!»

Так чи треба нам, у принципі, знову вчитися втішанню?
Історія поняття «втішання»
Відповідно до німецького «Словника братів Грімм» слово «Trost“ («втішання») спочатку було пов’язане із вираженням міцності, твердості («довіра», «надія», «упевненість»). Потім втішання стало означати забезпечення, відповідно, одержання стійкості в результаті дії («допомога», «захист», «порятунок», «обіцянка допомоги»). У часи раннього Середньовіччя переважувало конкретне значення, що сформувалося під впливом дієслова «втішати» («робити» когось упевненим).
У Новий час, від Середньовіччя до наших днів, значення слова «втішання» усе більше й більше починає здобувати значення, яке можна описати як: «щиросердечна твердість, що надається або зберігається в результаті звернення, поради».
Це нове значення, що показує втішання не стільки як видиму допомогу, скільки як зміцнення душі, виростає з релігійного вживання цього слова. У наші дні значення цього слова одночасно втрачає свою глибину й розширює діапазон свого застосування» (Schneider-Harpprecht, с.6.)

Втішати або обнадіювати?
Може бути, ми не втішаємо, тому що не хочемо обнадіювати?
«Обнадіювати» звичайно означає збудження необґрунтованої надії, «прикривання» страждання, без забезпечення співчуттям і щирою підтримкою.
«Обнадіяти, збудити ілюзію дійсного стосунку, означає замінити безутішну дійсність необґрунтованими фантазіями. Збудження необґрунтованої надії проявляє сильну тенденцію до повторення й підсилює взаємну залежність партнерів по стосунку».
«Втішання, як збудження реально пережитого раніше досвіду, в безутішній дійсності стабілізує, викликаючи ситуативну конфігурацію стосунків, що підсилює самоусвідомлення свого «Я» (Schneider-Harpprecht, S.9)

Коли я повинен втішати дитину?
Кожний погодиться, що втішання доречне, коли дитина зробила собі боляче, коли вона страждає. Це правильно. Але, ще раз, і це також є важливим стосовно виховання: дитина має потребу у втішанні й тоді, коли вона розлючена або засмучена!
Коли дітям не вдається що-небудь, коли щось йде не так, як би вони хотіли або очікували, коротше, коли їм встановлюють межі дозволеного, тоді вони можуть виявити це у формі лементу, упертості, відмови: негативних реакцій, які опановують дитьми, будучи проявом почуттів неприйняття ними цієї ситуації, проявом життєвої загрози або життєвої слабкості.
«Втішати» означає в цьому випадку «бути поруч із дитиною» у цих реакціях, на які я не реагую покаранням, а надаю їй час, щоб вона могла побути у цьому стані, тому що знаю, що дитина, принаймні, до теперішнього моменту, поки ще не може інакше впоратися зі своїми переживаннями.
• У Петера постійно розвалюється його вежа з кубиків. Він люто шпурляє кубик у кут.
• Ганна хоче неодмінно подивитися ще один мультфільм, «тільки зовсім небагато»-, говорить вона. Коли мама говорить «Ні», Ганна вибігає з вітальні й голосно ляскає дверима.
Втішання, у цілому, чи то при стражданнях, чи то при гніві, має своєю метою зміцнення й відновлення функцій свого «Я», тобто, дитина повинна заспокоїтися, повернутися знову в стан самоконтролю, стати знову доступною для спілкування. У старозавітному понятті втішання ховається значення «глибоко дихати». «Глибоко зітхнути, щоб знову мати ясну голову», могли б сказати ми.

Коли ми цього не робимо
«Коли батьки … ухиляються від втішання дитини, повторюють заборону, найчастіше, роздратованим тоном, часто говорять дитині, що вона є злою, то цим самим вони хоронять свої власні зусилля по встановленню меж дитині. Крім цього, вони розпалюють як ненависть до них дитини, так і своє власне обурення й гнів». (Parens,1995). Хочу ще додати, що дитина, коли ми її залишаємо одну, внутрішньо перетворює свою ненависть до самої себе в негативний образ самої себе: «Я знову не впорався, який же я поганий, який же я злий…»

Втішання, у тому числі й після конфліктних ситуацій
Коли ми втішаємо нашу дитину, навіть безпосередньо після скандалу, тому що вона не змогла втримати свою поведінку у встановлених її межах, то це втішання може здійснити на неї наступний вплив:
• Розпорядження про встановлення межі, що привело до конфлікту, після втішання може стати краще зрозумілим і глибше засвоєним.
• Дитина може навчитися тому, що батьки, які встановили межу, мають, проте, добрі наміри.
• Дитина може вмонтувати послання втішання в позитивний образ самої себе: «Я гарний, тому що мене втішають», замість негативного образу «Я поганий, злий».
• Негативні реакції на встановлення межі швидше підуть геть, а, разом з ними підуть і пов’язані з ними негативні виховні наслідки: диявольське замкнуте коло неправильної поведінки й покарання розривається.
• І, зрештою, що може бути самим головним: у такому досвіді переживання страждань і втрат може бути подароване зцілення попереднього досвіду неприйняття, тому що батьки поводяться не так, як попередні «винуватці».
• Тому втішання є непорівнянно більшим, ніж мимохідь надана допомога в подоланні болю.

Через втішання передається самий елементарний, самий необхідний людський досвід:
• Я не самотній у своїй слабості
• мене (більше) не будуть кривдити, хоча я є більш слабшим, або, саме тому, що я є слабшим.
• Я можу піти на ризик припуститися помилки й показати цим свою слабкість.

Як я можу втішити дитину?
У Новому Заповіті як поняття «втішання» використовується грецьке слово «параклетос», зі значенням «закликати, кликати іншого на допомогу». Звідси стає ясним одне: я не можу нав’язувати втішання, воно повинне бути покликане або, як мінімум, прийняте. У спілкуванні з дітьми я повинен зважати на те, що моя пропозиція втішання може й не бути прийнятою негайно. Але це не повинне мене втримувати від того, щоб витримати, можливо, удаване неприйняття й зберігати свою пропозицію втішання, або, відповідно, його повторювати. Втішання не може бути нав’язаним, це ясно, але, іноді, дитині буде потрібен час, поки вона зрозуміє суть запропонованого, або перейметься довірою до цієї пропозиції. Тоді виграють обидві сторони. І, тому, я, як батько або мати, повинен/повинна протистояти можливим почуттям неприйняття, як зі свого боку так і з боку дитини.

Які є передумови для втішання?
• Я не можу втішати, коли я сам ще перебуваю в стані роздратування, страху або стурбованості. Тому мені спочатку самому потрібен якийсь час, щоб заспокоїтися.
• Щоб мати можливість зрозуміти, чого потребує дитина, щоб стати більше чутливим, я повинен буду прикласти чимало зусиль для того, щоб, у принципі, навчитися кращому розумінню як дітей, так і самого себе – навчитися розуміти, наскільки я сам є чутливим, чуйним і розуміючим.
• Я не втішаю, щоб «втішити» самого себе. Під цим розуміється, наприклад, ситуація, коли я втішаю, щоб упоратися зі своїм власним почуттям провини, тому, що вважаю, що я виявив занадто велику суворість.
• Непросте, але корисне питання: а в чому я сам маю потребу у втішанні або в чому я її не отримав?
• Буде добре постійно згадувати власний досвід одержання втішання, у тому числі й свій дитячий досвід.
(«…що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих.» 2-е Кор.1,4)

Як можна досягти успішного втішання ?
Перед тим, як я перелічу в якості практичних рекомендацій деякі форми втішання, я б хотів сформулювати чотири сердечних послання, які утворять основу щирого втішання:
• Послання 1: «Я розумію тебе! Я не хочу тебе скривдити».
• Послання 2: «Від тебе не очікується, щоб ти негайно заспокоївся: я дам твоєму суму, люті, твоєму болю час, щоб ти міг із цим упоратися».
• Послання 3: «Я тримаю тебе, я – твій захист, я хочу тебе зміцнити!»
• Послання 4: «Коли ти будеш втішений, я тебе знову «відпущу», я дам тобі волю».
Не обманюйтеся: перш, ніж ці чотири послання будуть у Вашому серці, «як у себе вдома», від Вас буде потрібно «включитися» у власний навчальний і зцілювальний процес. А такий процес, яким би необхідним він не був, вимагає часу й легко не дістається.

Форми втішання:
Далі вказані форми втішання є першим кроком у процесі душевного зміцнення. Не всі з них підійдуть до кожної ситуації. Іноді буде досить тільки однієї з них, а, іноді, будуть доречними декілька.
• Спочатку обережний, ласкавий, а, потім і більше інтенсивний дотик до тіла: пещення, утримання, притискання.
• Вибирати привабливі для довірливого спілкування місця й приміщення: «Давай, присядьмо на диван».
• Дати поїсти, попити: «Ну, попий спочатку какао, потім подивимося, що будемо далі робити».
• Тихенько співати: коли я гладжу дитину по голові, я тихенько наспівую пісню.
• Розповідати: коли дитина всідається на моїх колінах, витирає сльози з очей, я починаю розповідати їй історію, наприклад, коли я сам, будучи дитиною, переживав що-небудь подібне.
• Згадувати: можливо, що є схожа ситуація, з гарним результатом, про яку я можу нагадати дитині, або історія, що вселяє довіру.
• Пробуджувати надію, відкривати майбутнє: не занадто швидко, але, як би то не було, все проходить. Будь ласка, не говорить: «Нічого страшного, що віконне скло розбилося. Страхова компанія все оплатить», але розповідайте про можливості – як тільки дитина зможе слухати. Яким, можливо, міг би бути перший, потім наступний крок: «Якщо хочеш, ми можемо пізніше разом поговорити із сусідом».
А «параклетос», Святий Дух?
Новий Заповіт відкриває нам Святого Духа як втішителя. При всіх тих формах втішення, що ми вже назвали, ми можемо увесь час тихенько молитися, і просити Святого Духа діяти самому.
Але втішає й пряма молитва вголос. При цьому мається на увазі не «відмолити» через Святого Духа біль або страждання, але, насамперед, спільно пережиту біль передати через Святого Духа Богові. Після цього ми просимо самого Бога втішити дитину через Святого Духа. Можливо, що ми також приймемо від Нього слово або образ, який ми можемо чуйно передати дитині.

Попередня сцена за обіднім столом
Петер розлючений. Знову скандал з батьками, цього разу за обіднім столом! Знову вони його відіслали в його кімнату, так ще й таким гнівним тоном! Петер зайнятий тим, що перевертає у своїй кімнаті все догори сподом. І все це вже не вперше. Сьогодні це буде тривати до вечора. Потім буде новий скандал, тепер уже через безладдя в кімнаті. Він все це уже знає наперед. Він розгніваний, розгніваний на своїх батьків – і розгніваний на себе. Йому хочеться розірвати себе на шматки! Але чому потрібно їсти цей салат? Він цього не розуміє. Адже салат жахливо несмачний!
Петер саме шпурляє в куток свою шкільну сумку, коли двері відкриваються й у кімнаті стоїть мати. «Зараз почне кричати», – думає він. Краєм ока він спостерігає за нею, а в той же самий час б’є ногою стілець перед письмовим столом. «Чому вона стоїть? Чому не кричить або знову не зникне?» Петер украй здивований. Для нього це незвично. Коли його мати підходить і ласкаво кладе йому на плече свою руку, він спочатку смикається, спочатку зі страху, потім з упертості відвертається. «Відчепися»,- видавлює він. Мати змушена усередині себе боротися з розчаруванням і обуренням. «Петер», мати знову обережно кладе свою долоню на його плече. Це їй вдається. Петер внутрішньо противиться. Коли мати притягує його ближче до себе, у його душі розпалюється боротьба. Як часто він мріяв про те, щоб бути біля неї! Але, при цьому він завжди боявся почути від неї докори в тім, яка він зла дитина. Раптово він уже не може стриматися, плачучи, він ховає свою голову на її плечі.
Через якийсь час мати починає розповідати, як вона сама, будучи дитиною, не могла проковтнути навіть шматочка шпинату. «І як це тобі, зрештою, вдалося?» – запитує він. «Поняття не маю. Але сьогодні для мене це вже не проблема», відповідає мати. Петер випрямляється й бачить хаос, що він створив у своїй кімнаті. «Я все приберу», -бурмоче він. «Добре, можливо ми зможемо сьогодні ввечері поговорити про те, як нам бути із салатом наступного разу». Мати ще раз гладить його по голові і залишає кімнату.