5 найбільш розповсюджених помилок у вихованні
Останніх кілька місяців безпосереднього контакту з мамами та їх дітками віком переважно до півтора року підштовхнули мене на написання цієї статті. Кожен з нас, батьків, безперечно, хоче лише самого найкращого для своїх маленьких сонечок, але часом наші дії мають зовсім протилежний результат ніж той, якого ми очікували. Для того, щоб процес виховання ваших діток був в радість та задоволення, а не перетворився в нудну та обтяжливу рутину, зверніть увагу на типові помилки у вихованні, яких ми можемо свідомо чи несвідомо припускатися та на способи їх вирішення.
1. Для того, щоб дитина заспокоїлась, потрібно її відволікти. Так ми хочемо їй допомогти впоратись з негативними переживаннями.
Як правило, отримуємо зворотній результат. Відволіканням ми сприяємо тому, що негативні емоції та переживання залишаються всередині дитини і не знаходять свого виходу. Навіть якщо зовні дитя при цьому заспокоюється, найімовірніше, вони (негативні емоції) дадуть про себе знати при першому зручному випадку, а ми будемо дивуватися, чому це через якусь незначну дрібницю дитина закатала годинну істерику. Емоції – це енергія, яка шукає вихід, але чомусь ми наївно вважаємо, що вони можуть просто зникнути, лише тому, що нам не хочеться їх помічати. Це помилкове уявлення, адже ми чудово розуміємо, що, наприклад, відчуття голоду нікуди не дінеться від того, що ми займемося роботою (так, про нього на деякий час можна забути, але організм буде докладати всіх зусиль, щоб повідомити, що пора підкріпитися). Ми ж не думаємо, що безлад в квартирі зникне сам по собі, якщо ми з неї на якийсь час підемо. І нарешті, ми ж не тішимо себе ілюзією про те, що позиви в туалет пройдуть самі собою (назавжди і безслідно!), якщо відволіктися на щось інше, тільки тому, що вони виникли не вчасно. Ми просто шукаємо спосіб відповісти на ці сигнали найбільш цивілізованим способом 🙂
Емоції вимагають від нас того ж. Вони виникають не від поганої спадковості і не від природної схильності дітей бути маніпуляторами чи шкідниками – вони повідомляють нам про те, що щось пішло не так. І навіть якщо неможливо це щось виправити, їх необхідно висловити, прожити, щоб вони не накопичувалися і не створювали ефект бомби, що так невчасно розірвалась.
Не ігноруйте емоційних проявів ваших дітей, бачачи, що дитина чимось розстроєна чи налякана віднесіться з розумінням до її переживань, озвучте її стан: “Я бачу, що тобі зараз сумно (ти злякався, ти дратуєшся і т.д.) Це пройде, я люблю тебе будь-яким: сумним-веселим-радісним-роздратованим”. Не думайте, що якщо вашій дитині лише кілька місяців чи рочок, вона не розуміє вас! Можливо, змісту слів вона і не розуміє, але чудово вловлює ваш стан, стан прийняття і любові, що надзвичайно важливо є для її розвитку.
2. Якщо дитина кусає (б’ється) – потрібно вкусити (вдарити) у відповідь. Досить часто в такий “оригінальний” спосіб ми намагаємось показати дитині, що кусатись (битись) – це боляче, а також розвинути в неї здатність до співчуття.
Таким чином ми демонструємо багато всяких ідей дитині, але тільки не те, що кусати не можна, тому що це заподіює біль. Навпаки, ми показуємо, що кусати все-таки можна, раз самі собі це дозволяємо. Також ми даємо зрозуміти, що перемагає найсильніший. Ще – що нам її не шкода і ми готові заподіяти біль своїй дитині. Що треба мститися. Що від нас можна чекати всяке. Чому ж ми розраховуємо на те, що таке віддзеркалювання дій дитини призведе до появи співчуття??? Тому що сподіваємося, що дитина зробить просту логічну дію: мене вкусили і мені боляче – отже, коли я кусаю, вкушеному теж боляче. Мені не подобається, коли мені боляче – отже, і іншій людині це також не сподобається. Я люблю своїх батьків – отже, я не хочу, щоб їм було боляче, тому що біль – це погано. В голові все це звучить набагато коротше і простіше, але якщо намагатися озвучити – виходить, що дія зовсім не одна. А ще, розраховуючи запустити в голові дитини цей алгоритм, ми забуваємо, що
а) в нашої дитини у віці року-півтора ще немає словесно-логічного мислення для таких багатоступеневих дій;
б) у справу втручаються почуття – дитині, наприклад, страшно. Або прикро. Чи все разом. І довіра до вихователя підривається. Тут вже не до логіки.
Таким чином, якщо мета подібного прийому – зробити так, щоб дитина не кусалася, можливо, цей варіант і спрацює. Якщо ж мета – навчити співчуттю, емпатії, то варто підшукати інший варіант.
Слід завжди мати на увазі, що агресивні прояви дитини, це своєрідна “відповідь” на те, що відбувається навколо неї і в першу чергу в сім’ї, це може бути несвідоме копіювання чиїхось дій, чи бажання привернути до себе увагу. Почніть з того, що проаналізуйте власну поведінку та поведінку інших членів родини по відношенню одне до одного і до дитини зокрема.
3. Для того, щоб дитина не виросла егоїстичною та жадібною, потрібно наполягати, щоб вона ділилася своїми іграшками, книжками, їжею з іншими. Так батьки намагаються навчити дитину бути щедрою.
Результат таких дій абсолютно протилежний. Згадайте, коли особисто вам чимось хочеться щиро поділитись? Як правило, це відбувається в двох випадках:
1) ми впевнені, що того, чим ми ділимося так багато, що нам не доведеться себе обмежувати;
2) нам дуже хочеться зробити приємне близьким і ми готові навіть пожертвувати чимось, чого нам і самим хочеться.
Є ще варіант ділитися з кимось по розрахунку: наприклад, отримати чиюсь прихильність. Чи тому що ми боїмося, що про нас погано подумають. От саме останній варіант «щедрості» – найчастіший наслідок такого батьківського “тренування”. А перші два вимагають певної міри зрілості (я хочу це сам, але мені хочеться зробити приємне іншому) і дозрівання просторово-часових уявлень (я знаю, що я зможу отримати це знову). До певного віку не варто цього очікувати від дитини (вже точно не треба вимагати цього від півторарічних малюків).
Як же допомогти дитині бути щедрою? Все дуже просто – особистий приклад (справжньої щедрості, а не вимушеної, показної). І перед тим як стати щедрим треба відчути, що таке власність. Тобто якщо у дитини просять іграшку, треба визнати за нею право відмовити.
4. Для того, щоб дитина не стала плаксою, треба показати їй неважливість її проблем. Таким чином батьки хочуть допомогти дитині легко справлятися з неприємними переживаннями.
Результат таких дій приблизно такий ж, як і з відволіканням. Єдиний спосіб справитися з емоціями – випустити їх назовні. Інша справа, що можна робити це по-різному: ридати, кричати, кусати себе, штовхати кішку, проговорювати почуття, намалювати їх. Але для того, щоб оволодіти різними способами, потрібен час і досвід. І добре б, щоб це супроводжувалося прийняттям і підтримкою дорослого. Чому дорослі не плачуть над кожною подряпиною? Аж ніяк не тому, що їм сказали, що це дурниця, а тому, що вони САМІ знають, що це – нісенітниця, і це – наслідок знову-таки розвиненої інтеграції і тимчасових уявлень. Вони знають, що біль від подряпини швидко пройде, що вона невдовзі загоїться. До цих знань їх привело неодноразове проживання цієї ситуації в поєднанні з поступовим розвитком мозку. А ось ті, хто, наслідуючи приклад наполегливих дорослих, став забороняти собі відчувати емоції «через дурниці», нерідко звалюють на себе непосильну ношу, терплять неповажне ставлення від оточуючих або затягують з вирішенням проблем зі здоров’ям, тому що їм складно зрозуміти, що вартує сліз , а що – ні.
5. Для того, щоб дитина була ввічливою, треба з раннього віку вимагати дотримання правил пристойності. Це також один із способів виховання, що має на меті навчити дитину бути уважною та турботливою.
Успіх залежить від того, скільки власних емоцій і праці ми вкладаємо в роботу над ввічливістю. Якщо дитина від наших вимог відчуває, що ми не готові приймати її «неправильною», то навряд чи для неї це стане приємною процедурою і проявом турботи. Швидше за все для неї це буде обтяжуючим обов’язком. Краще відразу зрозуміти, що ви це робите заради благополуччя оточуючих та свого власного спокою, а не заради розвитку дитячої моралі. Турбота і уважність розкриються в дитині самі в умовах теплого, приймаючого і доброзичливого оточення, що транслює їй відчуття безпеки навколишнього світу.
Припускатись помилок – це абсолютно нормально, всі ми живі люди, важливо вміти їх вчасно помічати та виправляти.
Благополуччя Вам та Вашим родинам.