Коли мама стає ангелом… (Казка)

Коли ми втрачаємо близьку людину, нам завжди боляче. Ми не хочемо розуміти, що відбулося, що більше ніколи не побачимося з тим, хто був поруч, хто наповнював наше життя радістю й любов’ю, хто турбувався про нас і дарував упевненість у завтрашньому дні. Особливо важко переживають таку втрату діти. Смерть мами чи тата може стати для них травмою на все життя. Пропоную вашій увазі терапевтичну казку — і нехай ваш біль стане меншим..

В одному великому місті жив собі маленький хлопчик Сашко. Він жив із мамою й татом. А ще в них був величезний кіт, котрий зазвичай лежав собі на холодильнику і ніби велично споглядав за тим, що відбувається довкола. Одного разу мама тяжко захворіла і “швидка допомога” відвезла її до лікарні. У сумній усмішці тата Сашко відчув якийсь незнаний раніше неспокій. Квартира поступово наповнювалася тугою. Та одного дня хлопчик почув, як сусіди перешіптуються між собою: “Бідна дитина! Залишилася сиротою…” Сашко ще не знав, що означають ті слова, але серце від них чомусь защеміло. Він побіг мерщій до тата, зазирнув йому у вічі – і побачив розгубленість та біль. Хлопчикові захотілося раптом забитися в куточок і зануритися обличчям в теплі та лагідні мамині руки. Тато підійшов до сина і ніжно обійняв його за плечі, потім помовчав і мовив:

– Синочку, мама вже не повернеться з лікарні. Бог забрав її на небо.

Сашко розгубився: як Бог міг забрати її на небо, коли вона йому так потрібна на землі!

Хлопчик заплакав… А потім раптом прокричав: “Боже, віддай мою маму!” Та, здається, його чув лише величезний кіт, що, як і раніше, лежав собі на холодильнику.

Чи довго Сашко плакав на ліжку, чи ні — аж раптом він побачив, як кіт, потягнувшись, зіскочив зі свого місця. Він підійшов до малого і досить голосно промуркотів: “Мур, мур… Чого ридаєш?”

Від несподіванки хлопчик аж завмер. Він навіть не підозрював, що його кіт вміє говорити. А кіт, ніби не помічаючи здивування, продовжував: Дивні ви, люди, істоти: плачете там, де слід радіти, а радієте там, де треба плакати.

– Чому мені радіти? – здивовано відповів Сашко.

– Не чому, а за кого. Мур… – неквапливо продовжував кіт. – Звісно, за себе, за свого батька, за свою маму. А ще — за людей.

Хлопчик зовсім розгубився. Якщо кіт вже й заговорив, то міг би поспівчувати. Кіт, незважаючи на Сашка, продовжував:

– Вам, людям, добре — ангелами стаєте, а ми, коти, мусимо тільки спостерігати за цим.

– То я теж можу стати ангелом? – раптом запитав Сашко.

– Зараз — ні, але колись — можливо. Щоб стати ангелом, людина має відшукати своє покликання і втілити в життя задум Божий. На це потрібно ціле життя.

– Ти хочеш сказати, що мама його втілила?

Кіт ліниво потягнувся й перебив хлопця:

– А ти подумай сам: що найцінніше було для твоєї мами?

Хлопчик подумав і відповів:

– Мабуть, я і мій тато.

– Отож бо й воно. Вона прийняла від Творця в дар тебе і дала цьому дарові життя. А тепер подумай сам: коли вона хворіла і лежала в лікарні, то чи мала змогу бачити тебе, тішитися твоїми успіхами, торкатися твого чола?

– Звісно, ні, – відповів хлопчик.

– Бачиш. Вона в лікарні втратила змогу бути поряд зі своїм скарбом. Хіба це втіха? Що б ти сам вибрав, якби опинився в її ситуації: лежав би весь час на ліжку серед чужих людей, чи споглядав би за тим, кого любиш, молився б за нього, щоранку цілував би у чоло? Попри те, що цей цілунок неможливо відчути на дотик, його тепло завжди спонукає бриніти серце.

– Звісно, хотів би бути поряд.

Кіт знову потягнувся і далі мовив:

– Тож, я й кажу, що дивні ви істоти, люди. Мама твоя вибрала те саме, а ти тут сумуєш. Згадай, як вона тебе ще змалечку пестила, тішила, як піклувалася, як кохала твого тата, як допомагала людям. Тож, коли людина має у серці таку любов, Бог з промінчика цих почуттів творить крила. І взагалі я тобі заздрю: ти тепер маєш найкращого в світі Ангела-хоронителя. Бо хто кращий, ніж мама-Ангел, потрібний її дитині?

Сашкові раптом стало так легко й радісно. Він подумав: “Я спробую більше не завдавати моєму Ангелу надмірних хвилювань”.

Краплі дощу щось бубоніли тихенько шибці… Сашко відірвав голову від подушки і побачив у вікні, що сутінки огортають землю. Кіт калачиком згорнувся біля хлопця, розплющив одне око і, тихо муркочучи, ніби підморгнув. Хлопчик чітко відчув, як мама-Ангел схилилася над ним у молитві. Він усміхнувся – і тихий й лагідний сон запросив хлопця у мандрівку нових життєвих відкриттів та пригод.

Людмила Гридковець,
кандидат психологічних наук,
декан факультету психології Київського інституту бізнесу та технологій