Як говорити з дитиною про смерть?

Як говорити з дитиною про смерть?

Коли помирає близька людина, немає сенсу говорити дитині, що вона виїхала в далеку подорож (сучасна дитина одразу скаже «давай подзвонимо»), або що вона хвора і поїхала далеко до лікарні («ну то поїдемо провідати»), або ж казати, що вона пішла спатоньки і заснула — не замислюючись над негативними наслідками такого підходу.

Дитина, як усім добре відомо, здатна виловити у нашій поведінці найменші зміни. Перед нею не вдасться прикидатися або приховувати правду. Коли пізніше вона сама додумається або довідається про смерть, нам буде важко зберегти авторитетність своїх слів за інших ситуацій. Смерть — єдина річ, яка неминуче чекає на нас усіх. Нині ми живемо в суспільстві, яке силкується «екзорцизмувати» смерть зі свого існування. Уникається розмов про неї, оскільки вона ставить фундаментальні питання, про які думати не хочеться.

Ми не розмовляємо з дитиною про смерть, оскільки намагаємося вберегти її від шоку та болю. Однак трапляються ситуації, коли смерть безпосередньо зачіпає сім’ю, а батьки, які завжди уникали цієї теми, тепер не знають, як її вирішити. Тому що смерть, яку ми пам’ятаємо зі свого дитинства як символічний караван суму, процесію, що йде за гробом, — нині фактично зникла з великих міст. Залишається тільки участь у релігійному або цивільному обряді, який переважно охоплює обмежену кількість осіб. У малих міських осередках, де стосунки між людьми зазвичай ближчі, ніж у великих містах, саме тому, що люди одне одного знають, вона часто стає нагодою для велелюдної участі в похороні.

У сьогоднішніх суспільно-культурних умовах існують певні риси, які характеризують наш спосіб сприйняття смерті.

– «Смерть цензурована»: за таким баченням, тема смерті стає табу. Про це не потрібно розмовляти ані думати.

– «Смерть відкинута»: існує культ здоров’я і міцного фізичного стану, а також своєрідної «вічної молодості». Немає прийняття (акцептації) старості та грядущої смерті.

– «Смерть прихована»: зустрічаємося також із тенденцією приховувати перед термінальними хворими їхньої смерті, що невблаганно наближається, відбираючи тим самим у них можливість приготуватися до неї.

– «Смерть на самоті»: щоразу частіше люди помирають не вдома, не в оточенні членів своєї сім’ї. Людина відходить «осамітнена».

– «Смерть анонімна»: анонімність зростає як у житті, так і в помиранні. Актуальною залишається молитва-вірш Райнера Марії Рільке: «Дай, Боже, кожному його смерть! Смерть, що розквітає із життя, в якому кожен любив, думав, страждав».

– «Смерть бажана»: це наслідок поширеної сьогодні культури смерті. Він полягає у вживанні наркотиків або їзді на високих швидкостях, у ризику впитися, в прагненні «нарватися» на бійку — загалом ідеться про численні випадки смерті по вихідних.

– «Смерть безнадійна»: хто живе без надії (пор. 1 Сол 4, 13), той і помирає без надії.

Коли в дім приходить смерть, для віруючої родини говорити про надприродну реальність є чимось простим, майже рефлекторним. Біль після втрати близької людини великий, але світло віри має дати нам міцну надію, тому що життя не закінчується, воно переходить в інший вимір, де панує вічний спокій.

Джанні й Антонелла Астреї, Перлуїжді Діано, deon.pl
CREDO