Батьківство в ХХІ столітті: що ми можемо подарувати нашим дітям, окрім айпадів?

Частина 1. Корені й крила наших дітей. Безпечна прив’язаність

У нинішню еру – еру технологічної революції – ми всі перебуваємо в сум’ятті щодо використання усіх її винаходів. Як батьки ми тим паче збентежені, бо наші батьки й батьки наших батьків виховували дітей в іншу епоху, а тепер нам потрібно пристосовуватися до нових умов.

Звісно, як усі батьки в усі часи, ми дуже любимо своїх малюків і бажаємо їм тільки найкращого. Вирішуємо, яка школа для них найліпша, з якого віку навчати їх іноземної мови тощо. Коли запитуємо дітей, чого вони хочуть, часто можемо почути: хочу комп’ютер, планшет, айпад…Це справді їхні бажання, і моя лекція спрямована не на те, щоб переконати вас, що ці речі погані або шкідливі чи що дітям не варто їх дарувати. Вона покликана наголосити: є щось значно цінніше, що можна подарувати нашим дітлахам. Мені не хотілося б довго тримати інтригу, тож відразу скажу, що є найціннішим і про що ми будемо вести мову впродовж найближчих двох годин. Є відоме в англійськомовному світі прислів’я, і якщо все решта з усього мною сказаного забудеться, я б хотів, щоб вам запам’яталися бодай ці слова. Прислів’я каже: подаруйте своїм дітям корені, коли вони маленькі, і крила, коли вони виростуть. Іншими словами, можна сказати, що є дві найважливіші речі, які ми можемо подарувати нащадкам: це корені й крила.

«Мозок дитини – унікальний орган, при народженні його можна порівняти зі шматком пластиліну»
Сучасна наука стверджує, що корені полягають у стосунках. Щоб бути людиною – вповні людиною, – треба навчитися розуміти й поважати інших, будувати такі взаємини, в яких кожен може бути сам собою, в яких є доброзичливість, взаємна турбота, повага. Сучасна наука додає, що ці корені виростають із досвіду стосунків із батьками. І саме звідти походить наше вміння летіти – творчо думати, реалізовувати свої здібності, таланти.

Наша епоха створила умови, за яких ми менше, ніж наші предки, бачимо очі власних дітей, та й загалом одне одного, і більше часу перебуваємо в контакті з екраном технічного пристрою. Але маємо розуміти, що дивитися в технічний пристрій і в очі іншої людини – це кардинально різні досвіди. Сучасна наука доводить, що людський мозок має різні зони. Є низка досліджень, що дозволяють простежити, які зони мозку за яких видів діяльності активізуються. Ці експерименти засвідчують: певні зони розвиваються, коли ми користуємося ґаджетами, коли виконуємо геометричні вправи чи інші такого штибу речі; інші центри активізуються, коли ми дивимося на людські обличчя, спостерігаємо розвиток стосунків. Отже, щоб наші діти стали людьми, які вміють будувати взаємини, дуже важливо, щоб вони бавилися разом, мали багатий досвід спілкування – як із дорослими, так і з ровесниками.

Я хотів би наголосити: коли діти мають оцю складову, то айпади не завдадуть їм шкоди. Але якщо в житті малечі немає цього виміру, айпади й техніка можуть стати єдиним світом, в якому дітлахи почуватимуться комфортно. В результаті це будуть люди технічно грамотні, але малокомпетентні в тому, як будувати стосунки, як жити серед інших.

Щоб людина прожила щасливе життя, їй потрібна самореалізація в кількох сферах. Звісно, знання дуже важливі, треба розуміти, як влаштовано світ. Та є ще два світи, в яких важливо гармонійно жити, інакше майже не лишається шансу на щасливе життя, незалежно від довколишніх обставин. Один світ – усередині нас, світ наших почуттів, мрій, фантазій, прагнень. Другий – світ людей, де вони взаємодіють одне з одним, будують стосунки. Зрозуміло, що у шкільній програмі часу на освоєння цих вимірів не так багато, але не тому, що школа «недопрацювала», а насамперед тому, що дитина має вивчати їх у безпосередньому досвіді взаємин, себто не в школі, а вдома.

Усі ми є родом із дитинства, і як дитячий психіатр хочу розповісти вам, що сучасна наука може нам сказати про здоровий психологічний розвиток дитини – не гіпотезами, а достеменно, на основі досліджень. Нині ми знаємо, що певну роль у формуванні людини грає генетика, кожна дитина має свій неповторний темперамент, і ми не можемо ліпити з малюка що заманеться. Утім, є чимало речей, які залежать від нас, батьків. Мозок дитини – унікальний орган, при народженні його можна порівняти зі шматком пластиліну. Нейробіологія зазначає, що батьки значною мірою є скульпторами дитячого мозку, а ранній досвід стосунків організовує його в той чи інший спосіб. Цей досвід відбиває в голові так звані патерни, що потім визначають, як ми ставимось до інших людей, як із ними спілкуємося, які почуття маємо, як їх висловлюємо. Він зумовлює те, чи ми маємо здорову психіку, чи, навпаки, схильні до проблем. Сучасна наука стверджує: тим, що ми домовилися називати коренями дитини, тим, із чого можуть рости добро і творчість, є так звана безпечна прив’язаність дитини до своїх батьків – зв’язок, у якому людина почувається в безпеці; відчуває, що її люблять такою, як вона є, не боїться втратити цю любов, не мусить себе спотворювати, щоб заслужити приязнь батьків; може бути вільною, має зв’язок з іншими й не мусить заради цього зв’язку чимось жертвувати. Дослідження засвідчують: якщо дитина в рік, у три, у шість років має модель безпечної прив’язаності, то в дорослому віці ця людина, найімовірніше, не буде самотньою, стане добрим другом, матиме здорову самооцінку, менший ризик депресій.

Один із психологів, який зробив великий внесок у наше розуміння дитячої натури, – Джон Боулбі, він і є автором теорії прив’язаності. Півстоліття тому він наважився заперечити психоаналітичну теорію і звернути увагу на те, що основна потреба дитини – це потреба в безпечних стосунках із батьками, і якщо маля їх не має, то не може вирости здоровим. Наприкінці 1940-х років це звучало настільки радикально, що Джона Боулбі мало не усунули з психоаналітичного товариства. Але тепер щодо правдивості цієї теорії сумнівів немає. Джону Боулбі ми завдячуємо тим, що у всьому світі закривають дитячі будинки й інтернати, адже дитина може стати вповні людиною тільки в сім’ї, причому у здоровій. Завдяки цьому фахівцеві малюків, якщо їх кладуть у лікарню, не розлучають із батьками (а раніше це вважалося обов’язковим), адже тепер зрозуміло, що батьки є джерелом безпеки для дитини. Завдяки Джону Боулбі існує служба захисту дітей, бо тепер очевидно: якщо батьки мають серйозні психічні проблеми, зловживають наркотиками чи алкоголем, кривдять малюків фізично або психологічно, дитина має бути вилучена з цієї родини. Теорія прив’язаності змінила наше ставлення як до дітлахів, так і загалом до сім’ї, до стосунків батьків із дитиною.

Джон Боулбі стверджував: якщо дитина має «безпечне гніздо», то вона, як пташенятко, з часом захоче вилетіти з нього, і потрібно, щоб батьки дозволили їй це зробити – дали можливість розвитку автономії дитини. Фактично, тим, що психолог сказав про безпечне гніздо і про потребу з нього вилетіти, він висловився про ті самі крила й корені. Корені – це гніздо, в якому дитина люблена, захищена, прийнята такою, як вона є, а крила – відштовхування від гнізда, віра батьків у те, що їхнє чадо може бути самостійним, пізнавати світ поза сім’єю, розвивати свої здібності. Відчуття коренів дає безпеку, довіру, ґрунт для розвитку, в дитини формується розуміння власних емоцій і потреб, моральність, модель стосунків, усвідомлення, хто такі люди і як із ними взаємодіяти, з’являється також ресурс захисту від стресів і травм.

Частина 2. Потреби дитини й інгредієнти стосунків батьків і дітей
Є п’ять базових потреб дитини, і завдання батьків – їх задовольнити.

1. Перша потреба – це потреба в безпеці, і вона означає, що дитина не боїться, що про неї забудуть, упевнена, що про неї дбають і захистять її. Батьки не кажуть малюкові навіть жартома: «Я віддам тебе в інтернат, якщо ти будеш нечемним» або «Ти мене не слухаєшся, тож я йду від тебе». Батьки приймають дітей, навіть якщо не приймають їхньої поведінки.

2. Друга потреба – це потреба в безумовній любові. Маля має потребу, щоб його поважали просто так, ні за що, оточували любов’ю, яка не ставить умов. Якщо ця потреба задоволена, в дитини формується почуття гідності – дуже актуальне поняття, оскільки революцію в Україні 2013–2014 років часто називають революцією гідності. Чим відрізняється гідність від нарцисизму? Гідність – це почуття, що я є я – і це добре, і я не мушу нічого доводити, я маю право бути собою. Я можу мати здібності з математики й зовсім не мати хисту до музики. Я можу робити помилки й виправляти їх. Хтось може знати щось краще за мене й мати щось більше, але я чуюся, що я є я і поважаю себе, маю право на повагу від інших. Якщо хтось мене зневажає, то для мене це означатиме, що та людина не вміє поважати інших, я ж сам не буду почуватися принижено. Якщо ж індивід не має почуття гідності, він чується приблизно так: я ніхто, але можу бути кимось, коли чогось досягну – статків, посади, медалі на Олімпійських іграх, або ж коли всі боятимуться мене у школі. Таким чином, життя людини перетворюється на гонитву за успіхом, і від цього страждає і вона сама, і можуть страждати інші.

3. Третя потреба дитини полягає в дозволі на автентичність. Автентичність – це можливість бути собою, справжнім і вільним. Це означає, що я не кажу своїй дитині: ти маєш думати так і отак, а якщо ні, ти мені не син, і я тебе зневажаю. Або я хочу, щоб ти був таким і таким, інакше я тебе не приймаю. Навпаки: я хочу, щоб ти був собою, щоб ти відкрив, хто ти є, і мені самому це дуже цікаво. Автентичність полягає й у праві мати власні почуття, вмінні висловлювати й розуміти їх.

4. Звісно, вільне висловлення себе й свобода потребують меж. Дати дитині свободу – це не означає дати їй особливий статус, коли вона може все що завгодно, а інші люди не важливі. Необхідно, щоб малюкові вказали, де його свобода стикається зі свободою іншої людини, де його потреби наштовхуються на потреби інших людей. Дитина має навчитися контролювати себе й поважати інших. Батьки грають важливу роль установлення рамок, дисципліни, причому такої, що не лякає малюка, не позбавляє його відчуття безпеки, – звісно, якщо дитину побити чи закрити у підвалі, ефект буде протилежним.

5. Інша потреба дитини – розкрити свої здібності, таланти, навчитися бути самостійною. Вона полягає у реалізації та розвитку власної компетентності.

Я б іще додав, що дуже важливими інгредієнтами стосунків є такі речі:

• Присутність батьків. Усі ми знаємо, що українські батьки часто змушені їхати на заробітки за кордон. Нерідко потребу їхати дорослі аргументують тим, що не можуть дати дитині освіту, зрештою, не можуть дати нічого, крім бідності. Якщо вони їдуть, малюк росте без батьків, отже, без відчуття безпеки, а дорослі живуть із почуттям провини. Якось у маршрутці з Борисполя я сидів поруч із жінкою, яка прилетіла з Італії. Вона подзвонила синові, і перше запитання, яке він їй поставив, було: «Ти привезла мені футбольний м’яч?». Вона відповіла, що м’яча не купила, привезла щось інше. Син сказав: «Ні, іншого не хочу, забирайся геть, я не бажаю тебе знати». Це теж приклад нездорових сценаріїв, коли подарунки й інші речі замінюють те, що насправді важливе, тоді дітлахи самі перестають розуміти, що їм потрібно, і не усвідомлюватимуть цього в дорослому віці.

• Радість бути разом. Чому саме радість? Це сильна емоція, яка цементує наш зв’язок, тому в теорії прив’язаності поняття «веселитися разом» ключове. Іноді в нашому центрі «Коло сім’ї» ми пропонуємо сімейну ігрову терапію, і батькам часто здається, що це щось несерйозне. Але скажу вам, що коли, наприклад, батьки катуляють діток у коциках, чи разом малюють, чи організовують «війну» подушками – це також створює почуття безпечної прив’язаності. Кожна безпечна прив’язаність виростає також із веселощів. Звісно, для цього нам, дорослим, треба вивільнити власну внутрішню дитину – ту частину себе, яка вміє бавитися, перевдягатися, робити свято.

• Уважність до дитини. Вправа, яку я часом пропоную батькам, – це дивитися на маля, коли воно спить, розглядати його як небачене досі створіння. Щоразу треба собі нагадувати, що перед нами таємниця, зернятко невідомої породи, ми не знаємо, що з нього виросте, але треба навчитися в нього вдивлятися і вслухуватися – з цього й починається батьківство. Слід учитися розуміти дитину, її потреби, все, що в ній відбувається, і правильно це інтерпретувати. Я часто кажу батькам, що турбота про чадо випливає з розуміння його. Є анекдот про мавпу, яка хотіла бути доброю і зробити щось добре. Побачила в річці рибу й подумала: зроблю добру справу, витягну рибу, щоб вона не втонула, – повішаю її на дерево. Деколи ми так само робимо з дітьми, бо не розуміємо їхніх потреб, – і наші дії не рятують малюків, а калічать.

Наведу приклад. Мій син купається у ванні. Я кажу: «Матвійку, вже пізно, треба вилазити й іти спати”. У відповідь чую: «Добре, тату». Я кажу: «Отже, через п’ять хвилин я прийду, треба вилазити з ванни, щоб іти спати». Коли приходжу через п’ять хвилин, син каже: «Ні, я не вилізу, ще п’ять хвилин побавлюся у ванні». Я даю йому ще одну хвилину компромісу, але й після неї він не вилазить із води. Я починаю гніватися й думати, що син не поважає мене. Я готовий уже силою тягнути його з ванни… Як би завершилася ця маленька взаємодія, якби я це зробив? Я би з грубістю витягнув його з ванни, він би, ображений, плакав і заснув із почуттям, що тато ідіот, який його не розуміє. Наступного разу я хотітиму взагалі уникнути цієї ситуації і скажу жінці: йди сама виховуй його, бо ми сваримося і він мене зовсім не поважає.

Але вдається виправити ситуацію: ми з дружиною робимо мікронараду на тему «Як витягнути сина з ванни» і сходимося на тому, що він дуже любить воду. Він не ставиться до батька з неповагою – йому просто дуже важко розлучитися з ванною. Кращим підходом буде, якщо я скажу: «Матвійчику, я тебе розумію, ти так любиш купатись, і якби я був чарівником, я б зараз сказав: чари-бари, хай твоє ліжко перетвориться на ванну, щоб ти міг спати у ній». Я так сказав, і син розсміявся, підніс руки й без проблем виліз із води. Це маленький приклад, як розуміння допомагає нам по-іншому взаємодіяти з дітьми. Це також дає маляті відчути: тато мене розуміє, навіть коли мені чотири роки, і я не маю слів, щоб пояснити, що в мені робиться. Наші взаємини в результаті міцнішають. Його вміння бути у стосунках також розвиватиметься.

• Спілкування, цікавість до дитини: що в ній відбувається? Ви, мабуть, не раз помічали, що малюк хоче ділитися, якщо тільки ми не переламали це бажання своїми негативними реакціями. Дитина потребує ділитися сама й потребує, щоб ділилися з нею й ми: історіями, спогадами, розповідали про роботу… І маємо розуміти: щоб було спілкування з дітлахами, необхідна присутність батьків, про яку вже йшлося. Спілкування не відбувається так, що я приходжу й кажу: ну, сину, мерщій розкажи мені, як минув твій день. Щире спілкування стається тоді, коли ми разом десь ідемо чи разом щось робимо. Буває, ми з сином риболовимо й десь за півгодини він вирішує мені розповісти, що в нього на душі. Це стається між іншим, й обов’язково треба проводити разом багато часу, щоб прийшли ті миті, коли діти хочуть чимось поділитися. Цими особливими хвилинами не слід нехтувати, адже вони допомагають малим осмислювати своє життя. Часом діти хочуть ставити запитання: а як ти в дитинстві ревнував? А як тебе ображали? А як ти переживав? Малята бажають, щоб ми допомогли їм зрозуміти світ. Дуже гарна нагода для спілкування – розповідати казки, історії, самим їх вигадувати; ми з дітьми любимо разом дивитися мультфільми, а потім їх обговорювати. Я думаю, багато сучасних мультиків дуже глибокі: там є мудрість про людську душу, але малюк може не зрозуміти цього сам, тому обговорення з дорослими важливе. Часом ми любимо бавитися вечорами в гру, коли треба розповісти якийсь свій спогад або поставити запитання (наприклад, «Яка твоя мрія?»): крутиться пляшка, і на кому зупиниться, той має відповісти. Це щось на кшталт забав, якими можна стимулювати спілкування.

Формування особистості дитини відбувається внаслідок того, як забезпечено згадані вище потреби, як батьки взаємодіють із чадом із дня у день.

Частина 3. Зрілість особистості й батьківська зрілість

Батьки, даючи дитині крила й корені, допомагають їй сформуватися у зрілу особистість. За чим ми її впізнаємо? Це людина толерантна, що приймає себе й інших (при цьому не обов’язково приймає їхню поведінку). Має певний внутрішній ресурс і не почувається нещасною, коли перебуває сама, – це не означає, що їй нікого не треба, але вона не має всередині пустки, яку потрібно заповнити абичим. Людина має внутрішній світ, в якому їй цікаво, де можна бути собою і не підлаштовуватися під інших. Має здорове сумління, відповідальна, може об’єктивно бачити світ, не боїться вільно думати, робити висновки з того, що бачить, а не з того, що їй кажуть, що слід бачити. Ця людина має емоційну регуляцію – це не означає, що вона беземоційна, але вона розуміє свої почуття, регулює власні стани залежно від емоцій. Відкрита до нового, готова пускати нові паростки, сама себе дивує у розвитку. Має емпатію, тобто здатна не просто логічно розуміти, а саме відчувати, що діється в іншій людині. Є творчою і збалансованою. Може бути сильною або ж навпаки й не соромитися цього, приймати власні слабкості й обмеження. Усе це – приклади здорових схем, які відображають зрілу особистість. Звісно, цього не навчать ні айпад, ні середня школа в плані академічної освіти.

Коли ми маємо здоровий зв’язок із батьками, досвід прийняття, то відчуваємо, що бути в стосунках – безпечно. Тоді людина йде до інших у пошуку друзів, вона знає, що дружба існує, розуміє, що взаємини роблять світ кращим. Така особистість не мусить доводити свою спроможність до чогось, не потребує почуватися найкращою з усіх, бо вона гармонійно почувається, будучи сама собою. Це не означає, що людина не зацікавлена в розвитку, в тому, щоб показувати кращий результат, – але вона не мучиться. Вона почувається хорошою і гідною, попри те, що не досконала.

Якщо дитина не має досвіду безпечної прив’язаності, чого можна чекати? Що спільного у дітлахів, які ростуть в інтернатах? Вони не мають відчуття безпеки, а якщо людина сприймає світ небезпечним, то не може довіряти іншим. Я працюю з вихованцями інтернатів: вони розповідають, що їхній досвід дорослішання – це атмосфера боротьби за виживання, де світ уявляють таким, що в ньому може вижити тільки найсильніший і найхитріший, тож треба навчитися жити не за правилами, обходити їх. Є чимало досліджень, які доводять: діти, що виростають без прив’язаності, можуть стати антисоціальними особистостями. 90% ув’язнених людей – це антисоціальні особистості. Дуже високий відсоток самогубств серед тих, хто виріс в інтернатах або в сім’ях, де не було набуто досвіду безпечної прив’язаності.

Ключове запитання: як дати дитині цей досвід? Сучасна наука каже, що те, які з нас батьки, залежить не стільки від того, що ми про це думаємо, хоча це й суттєво, а від того, ким ми є. Від власної зрілості. Щоб бути хорошими батьками, не так важливо прочитати багато книжок про виховання дітей. Бувають прекрасні батьки, які нічого про виховання не прочитали й не ходили на спеціальні консультації. Необхідно мати кілька якостей, і всі вони – саме ті, які ми перерахували, коли говорили про зрілу особистість. Зрілість дорослих означає, що в серці є місце, щоб прийняти дитину, – і не тому, щоб цей малюк нам щось дав. Одна моя пацієнтка, яка виросла в дитячому будинку, казала: «Я знайду собі якогось хлопця, тільки щоби завагітніти від нього, і народжу собі дитину». Я запитав: «Навіщо тобі дитина?». Вона відповіла: «Хоча б хтось у світі буде мене любити». Виходить, для чого їй потрібне маля? Щоб не почуватися самотньою. Фактично, ця дівчина хоче, щоб дитина стала її мамою, чекає, що вона має чимось її наповнити. Інша моя пацієнтка зізналася, що все життя почувалася так, наче батьки народили її, тільки щоб на старість вона подала їм склянку води. «Вони завжди наче виставляють мені рахунок, як я їм зобов’язана, я не почуваюся в цих стосунках особистістю». Зрілість передбачає, що ми хочемо, щоб малюк став собою, ми хочемо допомогти йому вирости й піти у своє життя.

Метафорично кажучи, ті батьки можуть запросити дитину до танцю безпечних стосунків, що самі вміють танцювати цей танець і є безпечно автономними, зрілими. Коли ми самі не танцюємо так, маля не може від нас цього навчитися.

Наведу два приклади. Одна моя пацієнтка мала дуже критичну маму, яка все дитинство сварила її та примовляла: «Коли ти виростеш і матимеш свою дитину, вона тобі покаже, як із тобою важко, бо ти прикра людина, і тебе ніхто не може терпіти, а власне дитя тобі віддасть за всі муки, які я маю з тобою». Відповідно, ця вже доросла жінка уникає людей, почувається невпевнено, їй здається, що вона ні з ким не може мати хороших взаємин, і живе самотнім життям. Одного дня вона все ж таки одружується, стосунки з чоловіком ніби не дуже складаються, але народжується дитина, і це мале плаче. Всі немовлята у віці трьох місяців можуть мати коліки й через те плакати, і мама думає: о, почалося, я така важка людина, зі мною погано навіть рідній дитині. Жінка себе накручує далі, їй здається, що коли свекруха бере малюка на руки, той заспокоюється. Буквально на перших кроках цього танцю життя й співжиття жінка не може належно інтерпретувати сигнал плачу, вона чує в ньому слова матері, це виводить її з емоційної рівноваги, вона постійно у стресі, а дитина від того плаче ще більше, і їхній танець не виходить гармонійним.

Інший приклад – чоловічий. Чоловік ріс у сім’ї, де тато був військовий, любив усіх шикувати. Інші хлопці весь час билися, і син військового сказав собі: я буду сильний, як мій тато, мене всі будуть боятися й поважати. У школі він усіх шикував, усі мали йому доповідати. Тепер цей чоловік має сина, в якого у школі проблеми з поведінкою. Приходять ці батьки до психотерапевта. Я запитую: «Яка дисципліна у вас удома?». Чоловік відповідає: «Син мене вже зневажає, а я йому не дам вилізти на шию. Я йому покажу, хто такий тато і що його треба поважати». Що відбувається з цим чоловіком? Тато зневажав його, казав, що він не мужчина. Щоб не бути слабаком, у нього утворилася потреба бути сильним, таким, що всі його слухаються. Він має дитину, яка потребує стосунків і нормальної дисципліни – не диктатури, а авторитетної демократії, натомість стикається з татом, який не розуміє цієї потреби, і син протестує проти нього. Він не хоче коритися, а батько не бажає прийняти іншу модель взаємин, і це дедалі загострюється, віддаляє рідних одне від одного і руйнує безпечну прив’язаність.

Стає зрозуміло, що ті діти, які мають модель безпечної прив’язаності, у дорослому віці напевне стануть хорошими батьками. Натомість малюки, в яких сформувалася нездорова модель, у батьківській ролі схильні повторити даний сценарій.

Це все може звучати дуже сумно, бо, мовляв, якщо ти не мав щасливого дитинства, то не пізнаєш щастя в дорослому віці, не зможеш ощасливити своїх дітей. Але є хороша новина: модель прив’язаності може змінитися в процесі життя, вона – не вирок, ми не приречені. Ті батьки, що дають нащадкам досвід безпечної прив’язаності, у 70% випадків мали такий досвід у дитинстві з власними батьками, але у 30% його не було. Нас цікавлять оці 30% – звідки вони взялися? Як це можливо, що люди не мали хороших батьків, а самі стали ними? Ретельні дослідження виявили, що в цих індивідів був досвід, що змінив їхню самооцінку й модель стосунків. Наприклад, вони мали доброго друга чи вчителя у школі, який у них вірив. Може, були бабуся чи дід, які також позитивно впливали на дитину. Могли зцілитися з допомогою психотерапії або через релігійний досвід, через стосунки з Богом. Маємо розуміти: щоб добре виховати дітей, слід виховати себе, а деколи й перевиховати – знайти всередині себе свободу, стати зрілими й гідними людьми. Тому мене завжди тішить, коли батьки приходять до дитячого психіатра чи психотерапевта заради малюка, а потім тихенько кажуть: «Знаєте, мені теж потрібен психотерапевт».

Частина 4. Зцілення суспільства

Під час революції ми на всеукраїнському рівні усвідомили, як багато є людей, що не вміють поважати й чути одне одного, бути доброзичливими, не знають, що таке гідність, і ми бачили, як на цьому ґрунті стається велика катастрофа. Можна зрозуміти, що всі ті проблеми, з якими зіштовхнулася Україна, великою мірою пов’язані з браком людей, які були б психологічно зрілими, щоб будувати, творити спільноту. Якщо розуміти суспільство як велику сім’ю, то на українських теренах вона тривалий час була дуже нездоровою. Це була сім’я, де вбивали людей тільки тому, що вони думають інакше. Де не було довіри, де виживали тільки найсильніші та найхитріші. Де людей ділили на «своїх» та «ворогів». Ворогів треба було зневажати, засуджувати, ненавидіти, у тій системі люди не знали поняття гідності. Як результат у нас були (і є) нездорові суспільні ментальні схеми. Терор посіяв страх, страх посіяв рабську покору, і принцип «моя хата скраю» став нашою коупінґ-стратегією виживання. Приниження гідності посіяло меншовартість й умовне почуття власної цінності – або я ніхто, або я хтось, якщо маю багатство, силу, красу… Система нечесності посіяла недовіру, тому немає порядності в стосунках, натомість – хитрість і переконання: люди мене обдурять, тому краще обдурити й використати їх першим. Переслідування інакомислення призвело до страху вільно думати й висловлюватися. Моя студентка зі сходу України пише: «Мені соромно ловити себе на тому, що в своєму оточенні я боюся сказати, що думаю по-інакшому. Соромно, що я не можу подолати цього страху, але я хотіла б бути вільною». Рабська покора, умовне відчуття цінності, нарцисизм, зазомбованість і некритичне мислення – це ті психічні суспільні хвороби, з якими маємо справу.

Ми пережили революційні часи, які показали, де наше зцілення. І наші герої показали, що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах. Наш народ тепер піднімається, і не можна бути скраю. Шириться поняття гідності, яке означає, що ми поважаємо кожну людину, поважаємо себе, творимо Україну як спільноту любові. Як суспільство ми потребуємо зцілення. І якщо хочемо виховати дітей, які будуть вільними й творчими, треба осмислювати й зцілювати наше минуле – особисте й колективне.

Те, що впали попередні правителі, ще не означає, що наша ментальна система змінилася. Поки вона не зміниться, ми не можемо перейти в нову якість буття. Гідність та інші речі, про які ми говоримо, – це багато років роботи над собою. Щоб виховати дітей із почуттям гідності, доброзичливості, волелюбності, нам потрібно неабияк попрацювати над собою.

Я люблю роздуми Жана Ваньє про еволюцію людини. Він казав, що тривалий час ми вважали, нібито вершина еволюції – це гомо сапієнс, людина розумна. Очевидно, що й Гітлер був гомо сапієнс, як і багато інших тиранів і жорстоких людей, – і це не є вершина еволюції. Її пік – людина любляча, зріла, мудра, це щось, до чого варто стриміти; і що більше буде в світі людей люблячих, зрілих, мудрих, гідних, то менше залишиться речей, яким ми нині свідки і які засмучують, а буде більше любові, солідарності, творчості, взаємодопомоги, які ми теж недавно бачили і які хочемо впровадити в українське життя. Люди вийшли на Майдан зокрема заради своїх дітей, щоб ті росли в іншій, у новій Україні. Ми хочемо, щоб це була держава, де люди можуть бути людьми, не мусять спотворювати себе, підлабузнюватися, вступати у корупційні зв’язки, щоб вижити. Ми хочемо, щоб це була Україна, де люди можуть вільно думати, будують хороші стосунки з іншими і творять добро. Ми казали, що ця революція була революцією свідомостій гідності, і тепер покладаємо надії, що сили людяності, гідності й добра переможуть, і ми створимо в Україні інший простір.

Олег Романчук – дитячий та підлітковий психіатр, психотерапевт, директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету, лікар-консультант центру розвитку дитини «Коло сім’ї», автор низки книжок, адресованих як широкому колу читачів («Жити серцем», «Коли вам сниться музика», «Соловейко з одним крилом», «Дорога любові»), так і фахівців («Розлад гіперактивності з дефіцитом уваги у дітей», «Розлади спектру аутизму», «Сім’я, що зцілює», «Неповносправна дитина в сім’ї та в суспільстві»), а також автор документальних фільмів («Дорога серця», «Віднайдені діти», «Бачити людину»). Одружений, батько трьох дітей.

Лекція Олега Романчука у книгарні «Є» (м. Львів) від 30 квітня 2014 року.

Записала Анастасія Левкова