Батьківська любов як запорука щасливого життя дитини

Немає випадкових дітей. Кожна дитина приходить у світ як справжнісіньке диво, диво покликане змінити світ на краще. Кожна дитини є істинною радістю, радістю, яка змінює не тільки життя батьків, але і всіх людей, що є довкола. Проте, на превеликий жаль, досить часто батьки сприймають дитину лише у контексті впровадження власний сподівань та амбіцій. Так, безперечно, вони люблять свою дитину, але нерідко ця любов не є правдивою, оскільки є акцентованою на собі, а не на малюкові.
Що значить батьківська любов акцентована на собі?
Це означає те, що в своїй дитині я бачу продовження себе, бачу втілення своїх прагнень, я хочу їй добра, а відповідно, краще за нею знаю, що для неї є насправді кращим та кориснішим. Проте подібна позиція є помилковою. Бо втрачається розуміння того, що кожна дитина − є правдивим даром. Кожна дитина є неповторною, і ця неповторність приносить у цей світ ту безмежність внутрішнього єства, яка здатна змінити зовнішній прояв буття. Тому дуже важливо, щоб батьки навчилися поважати і приймати свою дитину від початку її існування, навчилися відчувати свою дитину, дослухатися до неї. Та не тільки батьки впливають на свою дитину, але й дитина інтенсивно впливає на своїх батьків. То ж важливо навчитися приймати цей взаємний дар посвяти, взаємний дар формування, взаємний дар впливу.
Хотілося б зупинитися ще на одному аспекті, а саме: сучасні батьки, коли говорять про розвиток дитини, то досить часто обмежують його виключно інтелектуальним характером. При цьому, зазвичай, забувають про те, що і тіло дитини також потребує розвитку. І тут виникає наступна проблема. Батьки в надмірній опіці свого чада, обмежують його дії, перешкоджаючи нормальному розвитку малюка. Так, досить часто можемо спостерігати на дитячих майданчиках, як матері забороняють улюбленим чадам лазити на гірках, драбинах. Їх більш за все непокоїть те, що дитина може впасти і забитися. На перший погляд, наміри і дії матері можуть здатися цілком слушними. Проте, насправді ми маємо ніщо інше, як материнську любов, акцентовану на собі. Жінка, хвилюючись за дитину, у першу чергу хвилюється за себе, бо її страх стати свідком неприємної ситуації є набагато важливішим для неї за сенсомоторний розвиток дитини, за набуття малюком необхідного досвіду людської життєдіяльності. Негативні наслідки подібного виховання відбиваються як на фізичному, так і на психологічному розвитку дитини. Фізично дитина є ослабленою, бо м’язи не зміцнюються на бездіяльності. Крім того подібний інфантилізм починає проявлятися і в сфері психологічній, відповідно отримуємо покоління Манілових (див. М.Гоголь «Мертві душі»), тобто покоління осіб, що лежачі на дивані, або не відриваючись від комп’ютера, мріє про якісь зміни, але при цьому жодним рухом не долучається до створення цих змін. То ж будь-яка гіперопіка, як і брак уваги, призводить до руйнації особистості дитини.
Коли ми уважніше подивимося на своє життя, то побачимо, що кожен із нас щодня припускається подібних помилок. Ми стикаємося з цим і тоді, коли дитина має зробити самостійно перші кроки, і тоді, коли вже подорослішавши прагне проявити самостійність у інший спосіб. Так, наприклад, кому з нас не відома ситуація коли син чи донька просить дозволу піти на вечірку, чи просто погуляти з друзями, а бо навіть самостійно піти на нічну службу до церкви. І наша відповідь досить часто є такою: “Ти ще малий. Або: тобі ще зарано.” Ми любимо своїх дітей і природно боїмося за них, переживаємо. Проте, коли уважніше подивимося на власні почуття, то крім опіки за ними ми відчуваємо і страх за себе, страх полишитися без цих люблячих очей, без тупотіння дорогих ніг, без тепла дитячих обійм. І досить часто цей страх за самих себе перевершує безпосередній страх за дитину. Відпустити від себе своє дитя − це одне з найбільших випробувань для батьків, а особливо для українських батьків. Бо не секрет, що українська родина є дітоцентрованою. Якщо європейці цілком природно приймають відокремлення своїх нащадків по досягненню ними повноліття, то для української ментальності характерна опіка над дітьми до їхньої старості. І досить типовою є картина для наших терен, а особливо для Наддніпрянщини, коли старенька бабця, яка ледь пересувається, прагне привести, або принаймні кимось передати, хоча б курчатко, чи десяток крашанок для своїх діточок, які вже давно виросли, які нерідко є достатньо забезпеченими. Та для цієї матері цей дарунок є не стільки матеріальним, скільки духовним, бо є символом того, що вона їх любить, про них думає, піклується. Вона не мислить себе у інший спосіб, вона досить часто відмовляється від подарунків, від коштів на своє утримання, їй треба лише одне − щоб діти про неї пам’ятали, щоб хоч інколи приїздили.
Звісно, я не закликаю нікого відокремлюватися від свого ментального буття. Проте хочу поділитися способом у який, здається, можна гармонізувати душевну рівновагу за ситуації, коли все ж таки дитину слід відпустити, або просто полишити саму. І цей спосіб завжди культивувався у наших пращурів. А розповіла мені про нього стара бабця, яка пережила нелегкі часи колективізації, війни та повоєнної розрухи. То ж кому як не їй, досвідченій жінці, яка мусила немовлят полишати на цілий день вдома самих, щоб відробляти трудодні у колгоспі йняти віри? А спосіб надзвичайно простий, проте, не менш дивовижний − поручати своє дитя під покров Богородиці кожного разу коли є потреба у розставанні. Не тільки ця старенька пані свідчила про те, що жодного розу з її діточками нічого не трапилося, доки вони перебували під охороною Діви Марії, але й практика роботи з християнськими родинами, які взяли собі цей спосіб на замітку свідчить про невимовне Материнське милосердя Богородиці.
Крім того, слід пам’ятати просту істину, що “немає молитви сильнішої за молитву матері за свою дитину”. То ж коли є загроза для життя чи духовності вашого нащадка, моліться за нього так як ви тільки можете. І просіть допомоги у всіх святих та ангелів-хоронителів.
Але хотілося б звернути увагу ще на одному важливому моменті, а саме − руйнуючому характері батьківської любові в деяких типових життєвих ситуаціях. Розглянемо для прикладу дуже розповсюджену для нашого часу ситуацію: розлучення. Чоловік і жінка ділять майно, з’ясовують старі образи, але найголовніше − вони поводяться з дитиною як бездушною істотою. Батько і матір, безперечно, у свій спосіб люблять дитя, проте вони досить рідко по-справжньому думають про нього за таких обставин. Кожен з батьків акцентує увагу виключно на собі та своїх власних почуттях та втратах. Дитина, на превеликий жаль, стає маніпулятивним засобом, розмінною монетою у затягнутому конфлікті. У прагненні заволодіти нащадком батьки часто-густо не гребують ніякими засобами, виправдовуючи себе тим, що лише вони здатні дати дитині щасливе майбутнє. Вони судяться, і в нерідкість, останнім часом, просто ділять дитину за посередництвом опікунські ради, яка призначає дні своєрідного “володіння малюком” для кожного із батьків. Дитина стає подібною до безмовної тварини, яку за розкладом передають із рук у руки. І це називають досягненням цивілізації…
Шкода тільки, що батьки та представники влади забули, що такий спосіб володіння здавен був відомий в Україні. От тільки застосовувався він виключно до тварин. Коли селянин продавав півкорови, то мав її у себе лише половину тижня, інший господар володів нею решту часу. То чи є гуманним прирівнення дитини до тієї тварини? Хто при цьому мусить взяти відповідальність за руйнацію духовного та душевного простору маленької особистості?
Батьки стверджують про свою любов, а чи варта така любов чого-небудь? У Біблії написано: “Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимбал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би − ніщо.” І дійсно, що доброго в тому що вони на кожному кроці кричать про свої почуття? Любов справжня, милосердна, терпелива їм не відома… Бо проголошуючи свою готовність зробити все заради дитини, вони неспроможні дати їй того єдиного, що їй потрібно – родину люблячих батьків.
У свій час я стала свідком дивовижного випадку, випадку, що змінив багато чого у мені самій. Це була, здавалося, звичайна ситуація зустрічі одного п’ятирічного хлопчика зі своїм батьком. Проте не звичність полягала в тому, що ця дитина була тяжко хвора на дитячий церебральний параліч (ДЦП): вона не могла сама не тільки сидіти, але й тримати голову та, навіть, ковтати їжу. Її садовили у візочок, де за допомогою купи різних фіксаторів, вона могла певний час спостерігати за світом у сидячому положенні, і ставили біля річки споглядати красу довколишньої природи. Коли за певний проміжок часу батько повертався до цього хлопчика, очі дитини ставали осяяними дивовижним світлом і безмірною любов’ю, що мала безмежний відбиток у очах батька. Це було дивовижне свідчення Божественної любові. Цей маленький неповносправний хлопчик дав мені, дорослій людині, людині, якій здавалося багато чого знає та відчуває, урок справжнього кохання, справжньої посвяти. І цей хлопчик заставив мене задуматися над тим, чи світяться наші очі так само ніжно, коли ми бачимо своїх дітей? І нажаль, відповідь була негативна, бо наша любов до своїх дітей така далека від досконалості. Ми часто-густо обмежуємося при зустрічі з власними нащадками лише поверхневим поцілунком і далі поспішаємо у своїх справах.
Будь-який виховний процес передбачає систему покарань. Проте, це питання є неоднозначне і існує чимало абсолютно протилежних позицій щодо нього. Так, Макаренко А.С. виступав проти фізичного больового впливу на дітей. Натомість Спок Б. притримується позиції, що дитина «як злодій, знає міру своєї провини і міру свого покарання». Кара, яка відповідає цій мірі сприймається як заслужена; кара, що перевищує її, призводить до образи та відчуття несправедливості.
Якщо ви розділяєте подібну позицію, то чітко слід пам’ятати, що головною супроводжуючою вимогою до подібної “процедури” має бути не ваша злість за скоєний дитиною вчинок, а внутрішній усвідомлений стан батьківської любові та спокою. У такому випадку сенсрно-моторні больові відчуття дитини мають лише посилити відчуття небезпеки повторення подібного вчинку. Останнє дозволяє продовжити виховний процес довірливою розмовою батька (матері) і дитини.
Перенесення батьками своїх негативних емоцій на малюків – зачиняє дитячі серця. Якщо дитина відчуває вашу негативну реакцію, то не ви караєте її, а вона вас. Бо у малюка з`являється відчуття влади над вами, що компенсує больові переживання. Своє “погладжування”, на рівні несвідомого, дитина отримує через внутрішнє задоволення, оскільки саме вона довела вас до неконтрольованого стану, це вона здатна вами керувати.
Натомість при відчутті вашої внутрішньої сили та любові, ефект покарання спрямовується на подолання конфліктної ситуації. Поставтесь до покарання, як до обов`язку, який ви виконуєте заради вашого чада. Крім того, подібна точка зору зовсім не суперечить навіть християнським засадам виховного процесу і аналогічін рекомендації можна почути на пастирських проповідях як православних, так і католицьких священиків. У Біблійній книзі Сіраха читаємо: “Господь постановив батька над дітьми та ствердив суд матері над синами”.
Проте, попри позитивне ставлення до фізичного покарання, раджу намагатися формувати у дитини розуміння слова, особливо після трьохрічного віку. Поважаючи дитяче Я, прагніть, по можливості, зменшувати фізичний вплив. Він мусить поступатись місцем розмові та обговоренню проблеми батьків із власними нащадками.
Лакмусовим папірцем взаємодії батьків і дитини є дитячі питання «Чому?», які активно починають задаватися малюком після трьохрічного віку.
Напевно неможливо порахувати, скільки разів дитина вимовляє це слово протягом життя. У літературі іноді зустрічається думка, що далеко не всі діти активно наполягають на батьківських роз`ясненнях. Таке твердження має рацію, але воно не висвітлює справжньої природи дитячої пасивності.
Якщо малюк перестав вас розпитувати, то, в першу чергу, зауважте собі, що Ви (саме Ви) зробили не так. Бо подібна пасивність свідчить про порушення комунікації між дитиною і батьками. Це значить, що дитина намагається пізнати світ самотужки або за допомогою однолітків. Проблема полягає в тому, що малюк перестав Вам довіряти, перестав ділитися тим, що його хвилює. Подібне ставлення, зазвичай, свідчить про пережиті негативні емоції пов`язані з вашими реакціями на перші “чому”. Ви можете бути стомленими, можете хотіти подивитися фільм, можете бути чимось зайнятими у цей час, але не маєте права не взяти до уваги запитання дитини. Якщо відповідь вимагає певного часу, якого вам бракує на даний момент, то скажіть, що ви обов`язково їй все поясните щойно доведете до кінця розпочату справу. Малюк має відчувати щиру зацікавленість своїми запитаннями, бо вони в момент початку формування Я-концепції складають левину долю його переживань та турбот. Варто зауважити: відповідь повинна бути недовгою, а головне – правдивою і висловленою не науковими термінами, а мовою, зрозумілою дитині.
Одним з найважливіших етапів формування особистості є період так званої фалічної фази (за З.Фройдом) (3-6 р.р.). Саме в цей період відбувається статево-рольова ідентифікація особистості. Носій певної статі виступає носієм певної поведінки та ролі. У дитини цього починають формуватися під впливом зауважень дорослих та власних спостережень стереотипи статево-рольової поведінки.
Фалічна фаза є періодом особливого еротичного становлення маленької особистості, коли близький представник протилежної статі уособлює собою найкращі якості іншої половини людства. Дівчинка надає перевагу батькові, хлопчик – матері. Саме в цьому віці ми часто чуємо твердження хлопчаків, що коли вони виростуть, то обов`язково одружаться на своїх мамах. Дівчатка мріють про те, щоб їх батько завжди був поряд. Часто, щоб прихилити до себе серце батька, вони намагаються розповісти про матір якомога більше інформації (навіть негативної). Інколи подібне явище перетворюється на своєрідні “доноси”, які містять елементи своєрідного “шантажу”. У таких випадках дитина на рівні несвідомого отримує задоволення від думки про потенційне покарання жінки.
Безперечно, не слід патологічно сприймати ці явища. Але й залишати напризволяще їх не варто. Бо так чи інакше, саме в цей період відбувається розробка основи сценарію майбутнього життя дитини у цілому та подружнього зокрема. Потурання хлопчикам у негативному ставленні до батька може призвести до знецінення батьківської та чоловічої ролі, що сприятиме формуванню середовищної обумовленості при розвитку гомосексуальних пере версій.
Не слід грубо обривати також любовні вияви дитини. Хоча ці вияви мають еротичний характер, варто ставитися до них із вдячністю. При цьому, паралельно, необхідно формувати у маленького хлопчика ніжне, поважне ставлення до тата. А головне, малюкові слід подарувати надію, що колись він також знайде свою “половинку”, яку буде кохати так, як Ви кохаєте свого чоловіка – його батька.
Натомість у маленької дівчинки, саме батько, своїм чуйним, ніжним ставленням до матері, формує позитивне сприйняття жіночості. Якщо дитина дуже легко “відвойовує” свого батька у матері, то в подальшому житті така дівчина прагнутиме завоювати якомога більше чоловічої “прихильності”, не гребуючи ніякими засобами. Прагнення до переваги над іншими жінками призведе до інфантильності особи, наслідком чого стане нездатність і неспроможність дарувати своє тепло, свою любов іншим. Фіксація на “задоволенні” призводить до неспроможності подібної особи будувати свою гармонійну здорову родину. То ж Вам вибирати, яке життя Ви дасте своїм дітям. Якщо Ваш егоїзм потужніший за любов до дитини, то не сподівайтеся на “винагороду” в майбутньому, бо Вашою нагородою буде той же Ваш “егоїзм”. Людина, що любить свою дитину, з одного боку, докладає всіх зусиль, щоб не погасити у дитини прагнення еротичного єднання з представником протилежної статі зорієнтованого на майбутнє, а з іншого боку, не допускає у стосунки гіперопіки над улюбленим чадом, яка може призвести до формування небажаних якостей та характеристик у сприйманні та реакціях вашої дитини.
Недаремно в нашому народі була приказка: «Виховуй свого сина так, ніби він мав би одружитися з твоєю донькою, а доньку виховуй таким чином, щоб вона була чудовою дружиною твоєму синові». Ці слова мають велику мудрість. Звісно, мова не йде про інцест, а йдеться про сутність правдивого виховання. Ця сутність полягає у відокремленні батьківського егоїзму (народження і виховування дитини для себе) від правдивого бажання щастя дитини, що, в першу чергу, полягає у її спроможності у майбутньому створити гармонійну родину.

Людмила Гридковець