ВИХОВАННЯ ДО ЛЮБОВІ

ВИХОВАННЯ ДО ЛЮБОВІПершими, хто вчить дитину любові та повазі до інших, зазвичай є її батьки. Але часто процес навчання розпочинається раніше, ніж вони встигають усвідомити цей факт. Діти одразу засвоюють спосіб життя батьків, у сім’ї непомітно закладаються засади багатьох умінь, навичок і звичок (як добрих, так і поганих), прищеплюються справжні або штучні цінності, дитина вчиться спілкуватися з навколишнім світом, з однолітками і дорослими – вчиться любити або ненавидіти.
Недарма Церква навіть через канонічне право наголошує на особливій готовності наречених не лише мати дітей, а й виховувати їх. Ані матеріальне становище чи зайнятість, ані висока посада чи світські обов’язки не позбавляють батьків від обов’язку самостійно виховувати своїх дітей. Адже все те, що дитина отримує в сім’ї, вона, коли підросте, переноситиме на людей навколо неї, сприймаючи цей світ крізь призму батьківського виховання – або його відсутності.

Крізь призму власної родини

Вже немовлям кожен з нас потрапляє в спільноту осіб, в малу соціальну групу, вчиться пізнавати світ, розмовляти, ходити. І від батьків залежить, як вони підготують дитину до виходу у великий світ, часто незрозумілий та жорстокий. Також від їхнього сприйняття людей інших рас, культур, релігій залежить, як дитина їх сприйматиме.
Не потрібно далеко ходити, адже і в наших сім’ях бувають ситуації, де під одним дахом мешкають представники двох віросповідань (наприклад, православні та католики), віруючі та атеїсти тощо. І від того, як батьки та рідні можуть дійти згоди між собою, залежить, як дитина сприйматиме подібні ситуації в подальшому. Адже може бути і так, що дитина стає “заручником” такого становища, коли батьки, не дійшовши згоди, починають маніпулювати нею, “перетягувати” кожен на свій бік. Дуже часто це трапляється, коли в сім’ї немає діалогу і батьки не вміють (читай – не хочуть) йти на поступки. І починають звинувачувати, мовляв, тато чи мама йде до церкви, а до дитини їй/йому байдуже, бо більшість вільного часу він/вона проводять не з тобою, а деінде… І так від дріб’язкових зауважень – до биття посуду і грюкання дверима.
Дитина з природи вірить та довіряє батькам, вбираючи в себе все, чого її навчають. І коли вже змалечку їй прищепили негативне ставлення до людей та середовища навколо, агресивну поведінку – то це не дитяча провина, а доросла. Значить, що свого часу саме батьки не навчили дитину сприймати світ адекватно, з усіма позитивними та негативними речами, що у ньому існують.

Скільки часу на день ви проводите з дитиною?

Звичайно, нам всім хотілося б отримати “рецепт” правильного виховання дитину: щоб вона була успішною, досягла чогось в житті, зробила блискучу кар’єру, створила власну родину. Універсальної відповіді немає – натомість, є щоденна батьківська праця під назвою «виховання».
Процес виховання починається відтоді як дитину зачато. Коли мама обирає класичну музику, а не агресивний фільм, а тато кидає палити, щоби менше нашкодити матері та дитині – це також виховання, закладення доброго розвитку малечі. Та мало хто замислюється про це, чомусь слово “виховання” асоціюють лише з дітьми у віці від двох до трьох років. І наслідки – гнітючі: за відомостями соцопитувань, середньостатистичні українські батьки проводять з дитиною в середньому… сім (!) хвилин на добу. Звичайно, можна сказати, що так склалася ситуація, що потрібно працювати, заробляючи на утримання тих же дітей, щоб вони були нагодовані та одягнені, отримали добру освіту тощо. А запитайте дітей, чи потрібно їм це все?.. Можливо вони б хотіли, щоб тато та мама просто були поруч? Нехай не буде нової іграшкової залізниці, а замість того тато візьме сина за руку і піде з ним грати у футбол чи на риболовлю, а мама прочитає казку перед сном. Та в батьків замість часу на дітей є лише клопоти… Заради дітей? Схоже, що в більшості випадків це лише виправдання.
Але мине час, дитя виросте. Чи зацікавлять її батьківські поради, чи буде продовжувати цікавитися тим, як почуваються її батьки, як у них справи? Адже той брак уваги в дитинстві надолужити пізніше у підлітковому та дорослому віці буде дуже складно. І старенькі батьки отримають в найкращому разі путівку у добротний будинок для літніх людей. І ті самі сім хвилин відвідувань на місяць. Повторюся – в найкращому випадку.

Діти прагнуть Істини, а не батьківської дурості

Є багато прикладів, коли діти чи підлітки розпочинали свій шлях у християнській вірі, починали ходити на катехизацію. Відповідно, вони намагалися ділитися з батьками тим, що вони пізнали – а наштовхнулися на стіну нерозуміння, бо “дорослі” так чи інакше відкинули розмови на тему віри.
Буває й так, що дитина потрапляє в залежність від деструктивної секти/групи, стає геть іншою, починає виносити з дому речі на “благодійні внески” – і лише тоді батьки опам’ятовуються, кидають роботу, повертаються навіть з-за кордону… Починається пошук винних, запитання на кшталт: “Що ми зробили не так? Адже дитині всього вистачало, вдягали як всіх, було що їсти, репетитори, освіта, давали/висилали гроші…” А дитину вже втрачено.
Наступна картинка: уявіть, що ваша доросла дитина вирішує розпочати родинне життя та приводить до дому хлопця чи дівчину іншої раси, культури, ба навіть і релігії. Перша реакція зазвичай – шок. Чому “не як у всіх”? І тут на позиції любові та поваги встоять лише ті батьки, які практикували ці засадничі речі впродовж усього життя перед тим – і передали їх дитині.
А може статися і так, що доньку, наприклад, “штовхають” заміж за багатого іноземця – байдуже, за кого. Ну бо що ж вона зможе отримати тут, а ось за кордоном – “матиме все”. Чи принесе щастя такий шлюб, навіть годі й говорити. Але з прагматичного погляду зазначу: настане час після весілля. Чи не зникне часом романтична ідилія з ароматом доларів або євро? Чи “чужий” принц, хоч і в дорогій обкладинці, не остогидне до зубовного скреготу? Скоріш за все, він буде винний в усіх негараздах в житті нашої дитини і так і ніколи не стане рідним. А з корисливих мотивів толерантності точно не вийде, не кажучи вже про любов.

Хочу, отже – можу

Звісно, статися в родині може все, недарма наш народ здавна підмітив, що “у житті – як на довгій ниві”. А втім, першою чергою від батьків залежить, чи діти стануть гармонійними особистостями, чи зможуть протистояти всьому негативу, якого навчає світ. Зможуть, якщо батьки своїм прикладом захочуть їх цього навчити. Звичайно, написати статтю на цю тему простіше, ніж утілити все це в життя. Але “хто хоче – шукає спосіб, хто не хоче – шукає причину”. І цей вислів також перевірило багато поколінь.
Якщо дитину виховують в родині, члени якої належать до різних конфесій, то вона має змалечку шанувати переконання їх усіх. Що, звичайно, не перекреслює обіцянки батьків, що її вони давали при хрещенні дитини – виховувати мірою можливості у певному віросповіданні.
У родині, де мешкають представники однієї конфесії, але різних обрядів (наприклад, римо- і греко-католики), напевно настане мить, коли дитина обере традицію, якої дотримуватиметься вже з власного вибору. І тут не можна тиснути на неї, а надто – засуджувати та критикувати. Вибір дитини – це її особистий вибір, і ніхто замість неї не зможе цей вибір зробити чи прожити її життя.
…Хоч би що сталося, батьки разом мають бути поруч із дитиною у молитві, здалека скеровувати та, за можливістю, коректно напоумлювати. І вони мають бути завжди готові прийти на допомогу своєму чаду у скрутному становищі. Адже завданням подружжя є не лише приведення дітей у світ, а також виховання та підтримка народжених дітей і допомога в тому, щоб вони стали такими, якими їх хоче бачити Бог. І перша така допомога – спільна родинна молитва за дітей.

Яніна ДЕМЧЕНКО

У вихованні щонайменше, що треба робити – це розмовляти з дітьми

джерело: http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/