ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА МАЙБУТНЄ

ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА МАЙБУТНЄ

Психологи б’ють на сполох: у доросле життя входить покоління, базові цінності якого формувалися в так звані “лихі 1990-ті”, коли з розпадом СРСР люди втратили моральні орієнтири. Радянська система виховання виявилася недієздатною, а на що орієнтуватися – було незрозуміло. Дорослі розгубилися й не знали, як жити і виховувати своїх дітей. У повітрі зависло питання: “Хто відповідальний за виховання людини?”

Те, що стало актуальним для нас сьогодні, для отців ІІ Ватиканського Собору було очевидним на початку 1960-х. Результатом спостережень і висновків отців Собору стала Декларація Gravissimus educationi (Вагомість виховання), ухвалена на VII сесії Собору 28 жовтня 1965 р.
У Вступі до Декларації про християнське виховання наголошується на важливості не лише виховання молоді, а й на тривалому вишколі дорослих. Документ не оминає увагою соціальних змін, а також того, що питання про виховання людської гідності постає щоразу гостріше. У Вступі звернуто увагу, що зміни в політичному і соціальному житті, науково-технічний прогрес є благом для людей, але водночас несуть неабиякі виклики самій концепції виховання в сучасному світі. Питання виховання набуває дедалі більшої значущості та інституалізації. Ухвалення документів про права дітей і батьків на найвищому світовому рівні – ознака того, що світова спільнота наблизилася до усвідомлення: людина від першого моменту життя наділена гідністю і правами, що мають бути захищені. Зростає кількість учнів, зростає кількість шкіл, кількість людей, задіяних у процесі виховання. Попри багато позитивних змін, у Вступі також відзначено, що все ще багато дітей залишаються без належної опіки, не мають відповідного виховання, у якому би однаковою мірою поєднувалися рівночасно виплекана правда і любов.
Церква ж, за своєю природою, не може залишатися осторонь процесу виховання. Вона повинна дбати про ціле людське життя… бере вона свою участь і в прогресі та поширенні виховання. Тому Священний Собор проголошує деякі основні засади щодо християнського виховання, зокрема шкільного, що їх розвине ширше окрема пособорова Комісія, а Єпископські Конференції пристосують до різнорідних краєвих обставин.
Для розв’язання поставлених завдань необхідно насамперед визначитись із загальним правом на виховання та з покликанням учителів.
У першому пункті відразу ж було наголошено, що всім людям кожного роду, стану, віку, з огляду на їхню людську гідність належить право на виховання. При цьому слід ураховувати суб’єктивні та об’єктивні чинники, такі як природні таланти, стать, відмінності культури й батьківських традицій. Потрібно бути відкритим на інші народи й традиції та прагнути плекати справжній мир і єдність на землі. Справжнє виховання має на меті формування людської особи стосовно остаточної її цілі, а рівночасно на благо тих спільно, до яких належить та чи та особа.
При цьому Священний Собор заявляє, що діти і молодь мають право на те, щоб бути заохочуваними до правильної оцінки моральних вартостей та їхнього особистого сприймання, а також до щораз досконалішого пізнавання і любові Бога.
Тому Декларація окремим підпунктом дає визначення тому, що мається на увазі під поняттям “християнське виховання”. У документі пояснюється, що воно має на меті не тільки… зрілість людської особи, але звертає увагу головно на те, щоб ті, хто прийняв таїнство Хрещення, були свідомі одержаного дару віри; щоб навчилися в дусі і правді почитати Бога Отця (пор. Йн 4, 23) передовсім у літургійні дні, щоб могли пристосувати власне життя відповідно до вимог нової людини, та вести його в праведності та святості істини (Еф 4, 22-24)… Важливо навчитися свідчити про Христа й прагнути допомагати поширенню християнства у світі. Тому цей Священний Собор пригадує душпастирям про тяжкий обов’язок так усе уладжувати, щоб …християнським вихованням могли користуватися всі вірні, а передовсім молодь, що є надією Церкви.
Звісно, що за всіх глобальних цілей і завдань, покладених на виховання, потрібно дати відповідь, хто є головним вихователем молоді – надії Церкви. У колишньому СРСР доктрина радянської педагогіки проголошувала, що виховувати молодь має держава в особі школи, з допомогою батьків і середовища. Де-факто батьки були поставлені в такі умови, що, постійно працюючи на виробництві, повністю перекладали відповідальність за виховання дітей на державу. А держава (СРСР) одного дня “закінчилася”, і плоди радянського підходу до виховання збираємо зараз.
Подивімося, що нам із цього приводу каже Декларація Gravissimus educationi: Батьки, тому що дали дітям життя, мають тяжкий обов’язок виховати своїх дітей; тож мусять бути визнані за перших і головних виховників. А цей обов’язок є такої великої ваги, що де його занедбано, ледве можна було його будь-чим заступити. Думаю, що для нас із нашим пострадянським минулим цей момент є особливо важливим. Ані двір, ані школа, ніхто інший, окрім батьків, не зможе закласти головні цінності в людський характер. Отці Собору наголошують, що саме сім’я є першою школою соціальних чеснот, яких потребує кожне суспільство. Тому важливо, щоб дитина народилася в сім’ї, освяченій таїнством Шлюбу, щоби змалечку вбирала в себе засади віри. Не забуваймо, що всі ми, християни, творимо Святу Церкву, а Церква виховує своє майбутнє через батьків, чия роль у цьому процесі є головною. Саме на батьках лежить відповідальність, чи стануть діти повноправними і свідомими членами християнської спільноти. Церква ж має бути дороговказом для всіх, хто задіяний у процесі виховання: Церква, як мати, обов’язана давати таке виховання, через яке все… життя просякло б духом Христовим, і одночасно подає вона всім народам свою співпрацю для плекання повної і досконалої людини, для блага земної суспільності та для більш гуманного формування і побудови світу.
Відповідно до цих засад, у Декларації вказуються різні засоби християнського виховання. Адже, крім батьківської родини, у процесі виховання беруть участь різні інституції, які дуже спричиняються у вишколенні духа та формуванні людини, як наприклад: засоби суспільного повідомлення, різнорідні товариства для школення духа і тіла, молодіжні спілки та, передовсім, школи.
Тому цілком логічно, що в наступному підпункті Документу йдеться про значення школи. Крім переліку завдань, які має школа у вихованні різних якостей особистості, наголошується на тому, що школа становить певний центр, у роботі якого мають брати участь родини​, вчителі, різнорідні культурні, громадські, релігійні товариства, цивільна суспільність та вся людська спільнота. А тому ті, хто працює у школах, мають особливе покликання, яке вимагає окремих прикмет духа і серця, дуже пильної підготовки та постійної готовності до оновлення і пристосування.
За всього цього не треба забувати про права і обов’язки батьків, які повинні мати свободу вибору школи, вихователів, типу освіти. Місцева ж влада повинна докласти максимум зусиль для забезпечення цієї базової свободи батьків – вибору відповідно до свого сумління школи для своїх дітей. Попри це, сама держава повинна зберігати право дітей на відповідне шкільне виховання, подбати про здоров’я учнів.
При тому, що Собор не заперечує, ба наголошує на важливості державного регулювання питання шкільництва, Декларація нагадує про необхідність присутності морального і релігійного виховання в усіх школах. Забезпечення якого певною мірою має взяти на себе Церква в тій чи іншій формі. Треба, щоб Церква… окремою любов’ю і поміччю огортала тих усіх і численних, що навчаються у некатолицьких школах. Це має відбуватися за участі батьків, учителів, вихователів, які, належачи до лона Церкви, можуть працювати в некатолицьких інституціях, але своєю діяльністю, поведінкою, прикладом поширюватимуть принципи християнського виховання в некатолицьких освітніх закладах.
Зрозуміло, що окрему увагу Декларація приділила католицьким освітнім закладам різних рівнів і різного призначення, починаючи від дошкільної підготовки й закінчуючи католицькими університетами і факультетами, які тим паче повинні нести слово правди й любові до всіх, хто приходить до них по знання та особистісне формування. У документі наголошується, що католицькі інституції мають бути відкриті для всіх, доступ до них нехай буде легкий для учнів, що дають кращі надії, хоча вони і бідніші, а передовсім для тих, хто походять з нових націй.

Тетяна ДЗЯДЕВИЧ

(Текст Декларації цитується за виданням: Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: Свічадо, 1996)

Джерело katolyckyj-visnyk.blogspot.com