ВІДКИДАЮЧИ БАТЬКА

  • Розкажіть про ваші стосунки з батьком. Якими вони були? – питаю я у клієнтки.

Вона, трохи опустивши голову, починає свою таку унікальну, але таку схожу розповідь на десятки інших, з якими я зустрічалася у терапевтичній практиці.

  • Мій батько наче був і не був одночасно. У момент мого зачаття точно був. Так. Я дякую йому за це. Найголовніше, що встигли мої батьки, – вони встигли дати мені життя. Правда, я часто не знаю що з ним робити… І батько мені про це нічого не розказував. Він може і хотів, але на це завжди не було часу і якось нагоди.
    Чесно кажучи, я його якось навіть боялася. Не пам’ятаю тепла його долонь, але відбиток паска і досі мені пече на серці раною. Не подумайте, що я виросла сиротою. Просто тата ніколи не було вдома. Я пам’ятаю, що коли рано – його вже немає, а коли пізно – його ще немає вдома.
    І був він у гарному настрої, переважно коли у нас були гості і він не сварився з мамою. Або коли я чекала допізна і він приходив веселий напідпитку. І він не знав, що я його чекала, прислухалася до звуку його машини, але соромилася вийти назустріч і обійняти, бо мама буде сердитися…
    Мама чомусь не схвалювала цих ніжностей з батьком, ревнувала. Я не хотіла, щоб вона сердилася. Не хотіла, щоб ображалася потім на мене, мовляв, “А ти його більше любиш!?”
    Не знаю коли мамині образи стали моїми образами на тата. Я просто скільки себе пам‘ятаю – вони сварилися. А я завжди була на стороні мами… Ну, бо вона мама, вона слабша, бо вона завжди зі мною, а батька я бачила рідко. Мені було страшно втратити і мамину любов.
    Хоча батько мене любив. Я знаю це з коротких обривків теплих спогадів і кількох фотокарток, де тато тримає мене на своїх міцних руках і усміхається. Я РІДКО БАЧИЛА, ЯК він посміхався, але пам’ятаю майже всі сварки батьків. Мені було страшно. І це наче як прописалося у моєму тілі.
    Зараз коли мій хлопець підвищує голос – хочеться сховатися у найглибшу нірку своєї душі. І залишитися у тому бункері подалі від усіх чоловіків. Мені страшно, як у дитинстві. Коли тато гримав дверима і зникав у темряві ночі, а мама багато плакала і я її втішала. ЇЇ сльози досі пахнуть вогкістю у моїх страшних снах.
    Мені страшно, що мій коханий зникне, я не впевнена чи хочу з ним створювати сім’ю. Я боюся, що зійдуть нанівець наші стосунки, як колись і у батьків. Я не хочу щоб такий біль відчували і мої діти…

ЩО Я МОЖУ СКАЗАТИ ЯК ПСИХОЛОГ?

Дитина зростає у просторі своєї родини і так чи інакше поглинає все добре та погане. Якщо жінка має купу образ та претензій на чоловіка, дитина вбере ці почуття як губка. І зрештою ці мамині претензій трансформуються у власні претензії дитини до батька.

Якщо в родині відкидають чоловіка з ролі батька (чи він самоусувається), це формує у дівчинки образ майбутнього ненадійного партнера, якому не можна довіряти. А у хлопчика формує боязнь стати схожим на батька, отже він буде прагнути придушити в собі все чоловіче. Мамина неповага до чоловіка передається сповна дітям і вони так само проявлятимуть до нього неповагу (навіть, якщо він буде прагнути збудувати з ними чуйні стосунки).

Який вихід? По-перше, ніколи не втягувати дітей у дорослі конфлікти і вирішувати їх самотужки. По-друге,завжди пам’ятати, що дитині однаково потрібні і мама, і тато, щоб вирости гармонійною сильною особистістю. Що дитина любить і маму, і тата. І має на це повне право.

Ольга Колеснікова-Чмель
Сімейний психолог, EMDR- травматерапевт