Творіть і забудьте про порівняння

Деякі мої найкращі дитячі спогади пов’язані з творчістю, і майже всі вони сягають часів, коли ми жили в Новому Орлеані, у стильному двоповерховому будиночку з рожевою ліпниною за кілька кварталів від університету Тулейн. Пригадую, як ми з мамою годинами розфарбовували дерев’яні брелоки для ключів у формі черепах і равликів і як ми з друзями майстрували щось із повсті та блискіток.

Я виразно пам’ятаю, як мама з подругами в штанах кльош поверталася додому з ринку у Французькому кварталі і готувала фаршировані мексиканські огірки та інші смаковиті страви. Я з таким завзяттям допомагала мамі на кухні, що одного недільного дня вони з татом дозволили мені приготувати що-небудь самостійно. Вони сказали, що я можу взяти будь-які складники і приготувати будь-що. Я спекла вівсяне печиво з родзинками з приправами для раків замість кориці. У нашому будинку смерділо декілька днів.

Мама також любила шити. Якось вона зшила нам однаковісінькі сукні (і моя лялька теж отримала крихітну одежинку). Мене дивує, що всі ці спогади, пов’язані з творчістю, досі такі справжні і відчутні — я ніби можу доторкнутися до них і відчути запах. І згадую їх з великою ніжністю.

Як не сумно, але мої спогади про творчість закінчуються на періоді, коли мені було вісім чи дев’ять років. У мене немає жодного такого спогаду відтоді, як я навчалася у п’ятому класі. Саме тоді ми переїхали з нашого крихітного будиночка в зеленій дільниці Нового Орлеана до великого будинку на новій околиці Х’юстона. Здавалося, що все змінилось. У Новому Орлеані кожна стіна нашого дому була оздоблена картинами, які намалювала мама, наші родичі або ми, діти, а на усіх вікнах висіли фіранки, зшиті вручну. Ці картини і віконні занавіски приховували нашу бідність, але, як на мене, вони були прекрасними.

Пригадую, у Х’юстоні, коли я заходила до будинків наших нових сусідів, мені здавалося, що їхні вітальні нагадують холи розкішних готелів — досі пам’ятаю, як я думала: «Це наче “Холідей Інн” або “Говард Джонсон”». Там були довгі важкі портьєри, величезні дивани, стільці в тон і блискучі скляні столи. Пластикові виткі рослини живописно розташовувалися на шафах, а на столах стояли кошики із сухоцвітами. Дивно, але всі вестибюлі виглядали однаковісінько.

Якщо будинки були однаково розкішними, зі школою вийшло по-іншому. У Новому Орлеані я ходила до католицької школи, де всі виглядали однаково, читали однакові молитви і більш-менш однаково поводилися. У Х’юстоні я пішла до державної школи, що означало відсутність шкільної форми. У цій новій школі звертали увагу на «круті шмотки». Не зшиті вдома «круті шмотки», а куплені в торговельному центрі.

У Новому Орлеані мій тато вдень працював, а вечорами вивчав право в Університеті Лойоли. Тоді наше життя було невимушеним і веселим. Коли ми переїхали до Х’юстона, батько почав щоранку одягати костюм і їздити на роботу в нафтогазову корпорацію, як усі чоловіки з нашого району. Життя змінилося, і багато в чому цей переїзд став вирішальним для нашої родини. Мої батьки ступили на шлях гонитви за досягненнями і здобутками, і творчість поступилася місцем прагненню бути, як всі, і навіть кращими за інших, також відомому як порівняльне суперництво.

У суперництві йдеться про відповідність певним стандартам і конкуренцію. Спочатку здається, що це взаємовиключні поняття, але це не так. Коли ми порівнюємо себе з іншими, то хочемо дізнатися, хто або що є кращим у своєрідній колекції подібного. Ми можемо порівнювати свої методи виховання дітей з методами батьків, які проповідують абсолютно інші цінності або традиції, ніж ми, але ці зіставлення по-справжньому зачіпають нас, коли ми порівнюємо себе із сусідами, з батьками дітей із футбольної команди нашої дитини або з батьками його однокласників. Ми не порівнюємо свої будинки з особняками на іншому кінці міста; ми зіставляємо наше подвір’я із сусідським. Коли ми порівнюємо себе з іншими, то хочемо бути кращими за всіх або мати все найкраще.

Спонука до порівняння перетворюється в нищівний парадокс: «Бути, як всі, бути кращими за всіх!» Ця установка не дозволяє нам сприймати себе такими, які ми є, відчувати єдність із людьми довкола і залишатися собою; йдеться лише про те, щоб бути такими, як інші, але трохи кращими.

Нескладно побачити, як проблематично знайти час на такі важливі речі, як творчість, вдячність, радість і пошук себе, коли ми марнуємо немислиму кількість енергії на порівняння і суперництво. Тепер я розумію, чому моя подруга Лора Вільямс завжди говорить: «Суперництво — це крадій щастя». Не можу навіть пригадати, скільки разів я була задоволена собою, своїм життям і своєю сім’єю, а потім це відчуття зникало в одну мить, тому що свідомо або несвідомо я починала порівнювати себе з іншими.

Коли йдеться про мене, то що старшою я ставала, то менше цінувала творчість і менше часу їй приділяла. Коли люди запитували мене про творчість, я покладалася на стандартну відмовку: «Я не творча особистість». Але про себе я насправді думала так: «У кого зараз є час на такі дурнички, як малювання, оформлення альбомів і фотографію, коли світ вимагає від нас досягнень і здобутків?»

До досягнення сорокарічного віку і початку цього дослідження брак зацікавлення творчістю перетворився у зневагу до неї. Невпевнена, чим було викликане таке ставлення до творчості — негативними стереотипами, страхом осоромитися або поєднанням першого і другого, але дійшло до того, що я почала вважати творчість заради творчості у кращому випадку потуранням своїм забаганкам, у гіршому — дивацтвом.

Звісно ж, як професіонал я знаю: якщо ми міцно укорінюємося в якихось переконаннях і починаємо чутливіше реагувати на зазіхання на них, це означає, що варто замислитися над своєю реакцією. Озираючись назад і дивлячись на все інакшими очима, я розумію, що уникала думок про те, як мені бракує цієї частини життя, бо вони надто бентежили мене і викликали біль.

Я ніколи не думала, що щось може змінити моє затяте упере­дження щодо творчості. А потім я розпочала це дослідження…

Дозвольте мені підсумувати те, що я дізналася про творчість від людей, котрі щиро живуть і кохають усім серцем:

1. Виправдання «Я не дуже творча особистість» недоречне. Люди не поділяються на творчих людей і нетворчих. Натомість є люди, які використовують свій творчий потенціал, і ті, хто його не використовує. Незужитий творчий потенціал нікуди не зникає. Він живе всередині нас, поки ми його не розвинемо, приречемо на смерть занедбанням або задушимо зневагою і страхом.

2. Єдиний унікальний внесок у цей світ — це плоди нашої творчості.

3. Якщо хочемо осмислити щось, то повинні зануритися в мистецтво. Готуйте, пишіть, малюйте, прикрашайте альбоми, фотографуйте, робіть колажі, в’яжіть, створюйте двигун, ліпіть, танцюйте, декоруйте, грайте в театрі, співайте — що завгодно. Поки ми творимо, ми створюємо щось вагоме.

Рівно через місяць після початку дослідження творчості я записалася на майстер-клас із декорування гарбузів. Я не жартую. Я пішла туди разом із мамою та Еллен, і це був один із найкращих днів у моєму житті.

Уперше за десятиліття я почала творити. І досі не припиняю. Я навіть захопилася фотографією. Це може прозвучати банально, але світ тепер здається мені іншим. Я бачу красу і потенціал для творчості скрізь: на подвір’ї перед будинком, у крамничці з різним мотлохом, у старому журналі — скрізь.

Це стало дуже емоційною зміною для мене і моєї сім’ї. Обоє моїх дітей люблять мистецтво, і ми весь час щось творимо разом. Ми зі Стівом узалежнені від комп’ютерів, і нам подобається створювати фільми. Минулого місяця Еллен сказала, що стане або шеф-кухарем, або художницею, як моя подруга Алі Едвардс, котра надихає нас обох. Потрібно сказати, що Чарлі також любить малювати і мріє відкрити крамничку з продажу комах (дуже творчо і підприємливо).

Я також зрозуміла, що творчість переважає навіть у моїй роботі. Письменник Вільям Пломер назвав творчість «здатністю поєднувати на перший погляд непоєднуване». Моя робота полягає в тому, аби виявляти зв’язки, отож моя трансформація частково полягала у виявленні власного творчого потенціалу.

Не можна припинити порівнювати, лише наказуючи собі зробити те і те. Більшості з нас потрібно постійно нагадувати собі про це. Так легко збочити зі шляху, просто глянувши вбік, щоб подивитися, що роблять інші і чи не випереджують раптом вони нас.

Творчість, яка є виразом нашої індивідуальності, допомагає пам’ятати, що наш внесок у цей світ є абсолютно неповторним. А без порівняння такі поняття, як-от «попереду» чи «позаду», «краще» чи «гірше» втрачають будь-який сенс.

Якщо вважати творчість розкішшю або заняттям, якому приділяють увагу лише у вільний час, то творчий потенціал не вдасться розвинути. Я щотижня «викроюю» час на фотографування й обробку знімків, монтування фільмів і заняття мистецтвом разом зі своїми дітьми. Коли я роблю творчість пріоритетною, все у житті вдається краще.

Керуйтеся натхненням. Ніщо так не надихає мене, як дружба з The Lovebombers — об’єднанням художників, письменників і фотографів, з яким я познайомилася завдяки Інтернету і з членами якого ми щороку зустрічаємося у вихідні. Гадаю, дуже важливо знайти близьких за духом людей, які розділяють ваші переконання і підхід до творчості.

Творіть і дійте. Запишіться на якісь курси. Ризикніть осоромитися, показати себе невігласом і неідеальним, та запишіться. Якщо вам важко знайти вільний час, існують чудові онлайн-уроки. Зробіть щось, що лякає вас, або щось, про що ви завжди мріяли. Ніколи не знаєш, де знайдеш творче натхнення.

уривок з книги Брене БРАУН
Дари недосконалості