Справжнє прощення, коли людина відпускає свою образу і біль, зцілює саму цю людину, – християнський психолог Мирон Шкробут

Що таке прощення – насправді, а не формально? Чому воно важливе, перш за все, для людини, яка прощає? У часі підготовки до Великоднього посту важливо розуміти, як відбувається справжнє прощення і у чому його сенс? Йдеться, зокрема, про психологічні аспекти прощення / непрощення. Про це у програмі «Психологічна порадня» на «Воскресіння. Живе радіо» – християнський психолог Мирон Шкробут.

Як пробачати різного рівня образи і зранення, і чому це буває так важко й, здається, майже неможливо? Мається на увазі, від серця, не обманюючи себе.

«Люди, зазвичай, думають, що прощення – це якесь одномоментне рішення чи слово: ніби пробачив – і все. Але насправді це не одноразовий акт, це процес, і часто довготривалий», –  каже писхолог.

Зокрема, у найвідомішій молитві, «Отче наш», кажеться: «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…» Тобто йдеться не про доконану дію, а про процес, який має свою тяглість.

«Є різні рівні прощення. Грецькою це слово –  amnistia, означає повне прощення і забування усіх гріхів одразу. Це рівень прощення Бога, але людина далеко не завжди і не відразу може досягти його, – пояснює психолог. –  Процес прощення образи чи болю має певні етапи, які потрібно пройти. Часто ми перескакуємо через ці щаблі чи навпаки, фіксуємося на певному етапі, і тоді справжнє прощення не приходить…»

Як людина реагує на різного рівня образу чи кривду – словесну, поведінкову чи фізичну? Часто спрацьовують захисти, витіснення – те, що називається «ложним забуванням». Це може бути применшення, яке диктує внутрішній голос, – мовляв, «нічого страшного, подумаєш»; раціоналізація – «ну, сталося, то й сталося, нічого не поробиш»; забуття чи намагання забути. Проте все це – лише витіснення, і психолог пояснює, як воно працює надалі.

«Людина із своїм почуттям болю і образи, які у ній є, немовби скидає все це у підвал свого дому і там замикає на ключ. Що відбувається далі: всі ці болі, кривди і образи нікуди не поділися, вони залишаються у тому «підвалі», починають гнити, і невдовзі сморід стоїть у всьому домі. І людина думає – що зі мною робиться, чому я зриваюся на дрібницях, чому кричу на тих, хто, в даному випадку, ні в чому не винен? А це – сморід непрощення старих образ, який отруює життя…»

Психолог каже: механізми «роботи» образи потрібно знати, відслідковувати і дозволяти собі прожити, а, отже, й відпустити цю образу. Найперший етап, який потрібно пройти, – етап гніву, дозволити собі висловити цей гнів. Звучить ніби парадоксально, зважаючи на те, що катехизм відносить гнів до одного із найбільших гріхів. Проте і тут протиріччя немає, оскільки гнів буває різної якості.

«У грецькій мові, якою написаний Новий Завіт, слово «гнів», як і слово «любов», має кілька вимірів і значень, –  пояснює пан Мирон. – Тож слово prastetos – «блаженні тихі серцем», дослівно можна перекласти як «блаженні ті, хто гніваються правильно». Тобто йдеться про конструктивний гнів, який не знищує іншу особу, і яким ми виражаємо той біль, якого нам завдали. Цей гнів як внутрішня агресія виникає, коли ми відчуваємо загрозу – своєму єству, дому, цінностям, і з’являється потреба зупинити її. У таких випадках гнів – конструктивний, необхідний і подібний до гніву Христа, який розкидав столи міняйл у храмі…»

При цьому, звісно, слід пам’ятати про інший вимір і якість гніву, у який дуже легко впасти, –  деструктивний гнів, коли людина не керує собою і знищує все довкола себе. Це – повна протилежність гніву праведному і якраз той гріх, про який говорять священики.

Психологи кажуть: не можна забороняти собі висловлювати образу, невдоволення, біль, тому що цей гнів і обурення залишаються всередині. Їх потрібно випустити з себе, звільнитися – саме на це націлені багато психотерапевтичних практик. Інша річ, що не потрібно до цього доводити. Тому, якщо, наприклад, у подружжі є проблеми, які потребують висловлення, про це потрібно говорити – інколи, можливо, й жорстко.

«Але говорити завжди слід з позиції своїх почуттів і відчуття, не оцінюючи людину, –  наголошує психолог. – Тобто не «ти поганий/погана», а «мені боляче, я відчуваю образу»…

Що відбувається, коли гнів залишається невисловленим? Ця руйнівна енергія заганяється всередину і починає працювати як аутоагресія, на самознищення.

«Якщо людина тримає свій біль в собі, він її руйнує, –  пояснює психолог. – При цьому сценарій – поділитися з третьою особою (подругою, другом, мамою/батьком), замість того, щоб сказати про це людині, яка завдає болю, – не працює. Це так званий «трикутник Карпмана» –  «жертва – агресор – рятівник», модель залежних стосунків. Тобто за таких умов людина залишається жертвою…»

Ще одна небезпека – фіксація на стадії гніву, висловленого чи ні, момент «я ніколи не пробачу», який також є не менш руйнівним. Тому наступним етапом до прощення є так званий етап торгівлі – «я можу пробачити за певних умов». Так, у Бога прощення є безумовним, але ми, люди, деколи ставимо певні умови – «якщо ти зробиш те-то, я прощу». Це також один із етапів, який потрібно пройти.

До слова, психолог звертає увагу на такий момент: часто, зокрема, у християнському середовищі, виникає певна маніпуляція цим фактором прощення. Наприклад, чоловік признається дружині у зраді, вона пробачає, бо ж християни повинні пробачати. Проте все це повторюється вкотре, і знову й знову вона пробачає. Насправді це не пробачання – ні з боку жінки, ні з боку чоловіка, тому що немає фактору навернення, людина не змінює свою поставу і сценарії. Утакому випадку прощення не зцілює стосунки, а навпаки – стає підкріпленням руйнації, мовляв, роби так і далі.

Наступний етап у дорозі до прощення – сум. Так, був біль, образа, певна криза, і це також потрібно виплакати, відсумувати, тому що і ці емоції, й ці сльози також потрібно відпустити, дозволити собі це.

«І лише коли всі ці етапи пройдено, наступає етап прийняття, примирення, коли людина справді може пробачити з глибини свого серця, – каже пан Шкробут. – Це дуже важкий, але потрібний шлях – змогти сказати «я пробачаю» навіть на найбільшу рану і біль…»

При цьому він цитує цікавий вислів одного із православних філософів про прощення: пробачити – не означає забути. Не означає погодитися, що те, що сталося, – нормально і прийнятно. Не означає, що потрібно обійматися з кривдником. Не означає все забути, ніби нічого не було. Ні, це не про це. Пробачити у цьому сенсі – це стати біля цього кривдника на Страшному суді і сказати: прости йому, Господи, бо не відав, що робить.. Для багатьох людей цей рівень прощення буває недосяжним. Але, за великим рахунком, воно потрібне не кривднику, а тій людині, яка постраждала, потрібне для її зцілення і відпускання цієї образи.

«Так, прощення має цілющу силу – навіть у фізичному сенсі. Коли людина відпускає свій біль і образу, пройшовши всі ці етапи, вона впускає у своє серце спокій і мир. Особливо це важливо у стосунках. Коли приходить справжнє прощення, люди можуть почати будувати стосунки не те що наново, а розвивати їх, переходити на інший, можливо, глибший рівень, цінувати їх і одне одного. Так, можливо,  дерево спільного життя зазнало сильного удару при самому корені, але й це можна поправити, зцілити, і прощення дає силу на це…»

Повністю стрім програми «Психологічна порадня» на «Воскресіння. Живе радіо» можна подивитися тут: 

11.02 #ПсихологічнаПорадня на Воскресіння. Живе радіоУ програмі поговоримо про прощення. Як часто ми роками, десятиліттям або ж і ціле життя носимо тягарі образ, гніву та ненависті. Шляхи виходу з подібних ситуацій шукатимемо з християнським психологом!Експерт – Мирон ШкробутВедучий – Bohdan Romanov

Опубліковано Воскресіння. Живе радіо Вівторок, 11 лютого 2020 р.