Самотність людей – це страшна хвороба

Любов займає перше місце в серці людини, і людина може жертвувати своє життя, щоб жила якась любов. І ти, замкнений у своїй внутрішній кімнаті, скорботний, переживаєш свої бурі, тому що ти є сам, неспроможний говорити і жорстоко позбавлений любові.

Того вечора, коли ти стільки натерпівся, якби якийсь приятель – правдивий приятель – прийшов, подав тобі свою руку, запропонував свою симпатію, якби він сказав: “Ходи, я потребую тебе для себе й для інших”, – скільки хмар, скажи, зникло би з твого віднайденого неба!

Але жоден приятель не з’явився.

Самотність людей “замкнених” – це страшна хвороба, це рак серця, що невблаганно поширюється у нашому світі нужди.

Дивись.

  • У потворному місті одні люди зібрали інших людей, щоб ці жили разом, як бджоли у вулику.
  • Але, здушені у коробках, що підносяться до неба, вони страждають, як у в’язниці, і зустрічаються лише на перехрестях доріг.
  • Розділені родини вже не є живими тілами, їх роздерті тіла стікають кров’ю, а рани не гояться.
  • І навіть пари, які думали, що так любляться… це тільки дві сумні самотності, що лежать в одному ліжку.

Скільки самотніх мореплавців не змогли знайти пристань, де запаслися б поживою й поділилися б чистим золотом із скрині їх сердець!

Вони блукають без керма незнаними шляхами, гнані вітрами, і подають в порожнечу знаки біди й скорботи.

Але хто бачить, хто чує ті їх знаки тривоги?

Хто пливе їм на поміч?

Назовні так зимно, а людина так любить тепло!

Люди “визволені”, як кажуть вони про себе, від давніх табу, своїми руками, своїми устами сподівались, нарешті увійти у братерську спільність. Хоч тіла ковзаються по тілах, але жадібні люди не знаходять ні сердець, ні дверей, ні ключів до них.

Деякі люди мовчать, болісно замкнені, інші ж говорять, кидаючи слова в обличчя близьких…

Але в ту ж мить близькі кидають свої… і слова схрещуються між собою, вдаряються об землю й розбиваються.

Вони мріяли про зустріч; але одне й друге казало: “Я хотіла його забрати собі, а він хотів забрати мене собі”. Обидва залишилися при своїх мріях.

А тим часом:

  • діти плачуть, шукаючи когось, кого могли б назвати “татом”;
  • хворі стогнуть, мучені болем;
  • старі вмирають після довгих годин агонії.

Платиться, щоб їх заспокоїти і втихомирити нашу совість. Але жодна мазь, навіть найделікатніша й найдорожча, не може замінити щирого поцілунку.

Так, дорогий приятелю, чимраз більше людей замуровуються у своїй смертоносній самотності,

  • незважаючи на натовп, незважаючи на шум і пісні, незважаючи на простягнуті руки й тіла,
  • незважаючи на добрі ідеї і добрі почуття,
  • незважаючи на боротьбу і звитягу за справедливість, незважаючи на всі закони і розпорядження.
  • незважаючи на науку і техніку, незважаючи на… ВСЕ

Люди ніколи не вийдуть із своєї в’язниці,

якщо їх не люблять і вони не вміють любити.

Приятелю мій, ти починаєш розуміти, якщо хочеш, намагайся любити. Ти спасеш братів і самого себе.

  • нічого не відповідав. Я боявся сказати “так”. Він лагідно настоював:
  • Пробуй! Відкрий свої двері іншим! Ти ще не чуєш, щоб вони тебе кликали, але скільки їх, скільки чекає, шоб ти їм відкрився.

Не замикайся в собі! Ти убогіший за інших, доки не збагатився їх життям, збагачуючи їхнє своїм.

Пробуй! І якщо врешті решт ти трохи прочиниш двері, я запевняю тебе, через них увійде сонце. А ширше їх відчиниш…

Поки вони закриті, ти перебуваєш у пітьмі (Ів. 2,11). Тоді, довго не роздумуючи, як парашутист, що кидається в порожнечу, тому що інструктор дивиться на нього – так сталось через погляд Мудреця – я промовив: “Пробуватиму”…

Мішель Куаст
уривок з книги “Любове моя незнана