Примирення із самим собою

Підставовим навчанням Ісуса є заклик до примирення – примирення людей між собою, примирення з Богом та внутрішнє примирення людини із собою. Павло сприймає свій апостольський уряд як «служіння примиренню» (2 Кор. 5, 18).

Примиритися із самим собою – це чи не найважче завдання, яке ставить перед нами життя. Німецьке слово versohnung походить від verstihnen. Середньонімецьке слово siiene означає примирення, полагодження, мир, поцілунок. І водночас передає ще й інше значення: втихомирювати, заспокоювати (пор. Дуден, 695). Примиритися зі собою означає, отож, відповідно до німецької мови, творити мир зі собою самим, бути посередником у суперечці різних помислів і бажань, що борються між собою, заспокоювати розтривожену, розбурхану душу: усе, що є в нас, обіймати, цілувати – отже, добре ставитись до себе, з любов’ю, з ніжністю. І тоді пристрасті в мені вгамуються, змовкнуть. Настане глибокий внутрішній спокій.

Примиритися – значить цілком прийняти власну історію життя. Сказати «так» своєму життю у тій формі, у якій воно проходило дотепер, прийняти своїх батьків, своє виховання, свій характер, який я отримав. У глибині душі в нас приховано багато обурення щодо такого життя, щодо нас та нашої постави.

Ми охоче бажали 6 бути іншими, володіти іншими здібностями.

Ми хотіли б мати інших друзів, інакшу професію. Хотіли б, щоб усі нас любили. Багато людей живе непримиреними зі собою, вони розірвані надвоє, невдоволені собою та цілим світом, постійно протестують проти людей, які приготували їм таку долю, нарешті, протестують проти Бога, якому роблять закид щодо своєї недолі. Вони залежні від своїх мрій про себе таких, якими хочуть бути. Такі люди живуть цією хвилиною, втікають самі від себе у світ власних ілюзій. І так змарновують життя. Підставою для внутрішньої непримиренности є постійне порівнювання себе з іншими. В інших ми завжди відкриваємо те, чого позбавлено нас. Почуваємося скривдженими, упослідженими на тлі інших.

Порівнювання себе призводить або до самозневаги, або примушує завжди почуватися «надзвичайним». Тоді в мене все має бути «бездоганним», я зобов’язаний все робити настільки добре, як ніхто інший. Курси, які я веду, мусять сягати високого злету, мої проповіді мають бути «блискучими вогнями».

Примирення зі самим собою – це відкинення всякого порівнювання. Багато хто не здатний взагалі відчувати що-небудь самостійно, їхнє самопочуття завжди виражається якимсь порівнянням з іншими.

Примиритися – значить цілком залишатися собою, відчувати  себе, тішитися собою таким, яким я сотворений. Таким, як я є, бо я неповторний. Моє відчуття – тільки моє відчуття.

Примирення означає мати зв’язок зі своєю особою.

Коли я перебуваю у зв’язку зі своєю особою, тоді необов’язковою є заборона порівняння. Це просто не спадає мені на думку. Бо я відчуваю в собі таємницю життя. Я відчуваю – отож, я існую.

Примиритися зі собою – це примиритися з ранами минулого.

Хто втікає з дороги примирення, той приречений завдані йому рани передавати іншим або постійно ранити самого себе. Примирення часто триває довгі роки. І насамперед воно можливе тоді, якщо приймемо всі образи та спричинені ними терпіння, які ще мають своє коріння в минулому, погодимося з ними, признаємося собі, ще раз їх переживемо і тоді попрощаємося з ними. Ми не можемо примиритися, коли ігноруємо рани. Ми мусимо з ними заприятелювати, «цілувати» їх, добре обходитися з ними, тоді вони зможуть перетворитися в джерело нового життя. Кожен терапевт та кожний душпастир знає, як довго може тривати, поки зранена людина зможе примиритися зі своїм минулим. А коли вона дійде до того, тоді всі механізми саморуйнування припиняють свою згубну дію, тоді людина більше не поводиться так суворо зі собою, тоді вона може з любов’ю дивитися на себе і на своє життя та бути доброю до себе. Багато хто гадає, що давно примирився зі собою. Але коли їм щось не вдається, вони обурюються. Тоді помітно, як їм важко прийняти такий стан справ, сказати «так». «Неможливо, щоб це було правдою. Таке не могло трапитися зі мною. Я – безнадійний варіянт. Я не впораюся з цим». Знову на поверхню виринають самозвинувачування та самооскарження. Потрібна довголітня практика милосердя, щоб милосердно реагувати на власну неспроможність. Мені допомагає при цьому Ісусова молитва:

«Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Я протиставляю цю молитву почуттям самозасудження та злоби, що панують наді мною. І тоді відчуваю, як поступово ці негативні почуття змінюються. Створювати собі заборони – це більше не допоможе.

Це знову було б суворим ставленням до себе, що тільки пересуває негативні почуття на інший рівень, але не позбавляє  їх сили. Мені легше, коли я розмовляю з думками, розглядаю їх перед Богом, запитую, що Він бажає мені тим сказати. Або я вимовляю Ісусову молитву, вкладаючи в неї ці думки та почуття.

Обидва шляхи є лагідними. І я не раз пересвідчувався, що вони правдиві, відчуваючи, як усе в мені заспокоюється, і спокій повертається в серце.

Ансельм Ґрюн
уривок з книги “ЛЮБИТИ СЕБЕ”