Негативні емоції

Через негативні емоції мутніють ті джерела, з яких ми черпаємо свою силу. Як відомо, наші емоції по-різному впливають на наше життя. Вони забарвлюють його позитивно або ж негативно. Якщо емоції мають негативний вплив на наше життя, то рано чи пізно вони формують тривалі життєві позиції, які щоразу сильніше позначаються на нашому житті.

Страх може відігравати застережну роль, яка спрямована на те, щоб захищати життя, отож, її можна назвати позитивною. Та в якості деструктивної сили страх може паралізувати, блокувати, позбавляти свободи дій. Особисто для мене зустріч з людиною, охопленою страхом, буває дуже втомливою. В таких випадках я часто не знаю, що сказати. Я не можу спромогтися бодай на слово. Страх перешкоджає мені зробити те, що я зробив би за нормальних обставин. Крім цього соціяльного страху перед іншою людиною та її думкою, існує ще страх зробити щось погане і почуватися винним. Тоді ми думаємо: «Краще нічого не робити, ніж брати на себе провину». Натомість інші люди страждають з приводу різноманітних фобій. Наприклад, так буває у випадку страху перед іспитом. Коли я розмовляю з такими людьми, то виявляю, що вони ґрунтовно підготовані, але під час іспиту паніка, яка глибоко засіла в них, не дозволяє їм вимовити те, що вони вивчили. Вони почуваються так, ніби відрізані від процесу мислення. Страх має тенденцію щораз більше володіти нами. Людина, яка відчуває страх перед іспитом, так сильно зосереджена на цьому почутті, що воно завчасу блокує її. Пройнята страхом особа не спроможна засвоїти потрібний матеріял, ані панувати над собою. Страх забирає багато сил, і, врешті-решт, людина починає боятися страху і щораз більше заглиблюється в стан, що видається їй безвихідним.

Амбітність також може каламутити джерела нашої сили та зменшувати можливість регенерації. Так відбувається тоді, коли амбітність надмірна. Однак помірна доза амбіції є позитивною, якщо вона допомагає нам сумлінно та ретельно працювати, розвивати наші здібності тощо. Втім амбітність може стати внутрішнім ув’язненням, з якого дуже важко вийти на волю. Надмірна амбіція має щось спільне з жадобою. Йдеться про жадобу поваги, пошани, визнання та слави. Якщо хтось піддасться цьому, то втратить контакт із самим собою і з тим, що цієї миті чинить. Така особа керується жадобою. Вона, щоправда, розбуджує внутрішні сили, та, позаяк вони не походять із найглибшого джерела, а народжуються з волі людини, то стають її ж грабіжниками та нещадно використовують джерела енергії. Все, що чинить надмірно амбітна людина, має відтінок суворости. Існують амбітні люди, які прямують до власної мети, як то кажуть, по трупах, їм залежить лише на одному: на власній славі, власній кар’єрі. На інших вони не звертають щонайменшої уваги. У фаховій сфері надмірну амбітність вважають рушійною силою та мотивацією. Отож, тут амбітність трактують як позитивну рису. Але в родинному й приватному житті вона може бути дуже шкідливою. Якщо я надто амбітний у справі виховання дітей, то мені йдеться не про їхню гідність та благо, а про власну особу, позаяк я просто хочу вихвалятися дітьми. Я використовую дітей для власних інтересів. Ось це і є каламутне джерело, яке утруднює родинне життя.

Трудоголізм – у наш час цілком прийнятна залежність. Залежність від праці поєднується з прагненням влади. Залежна людина не може обійтися без того, чого так пристрасно шукає. Вона боїться пізнати правду про себе, бо й надалі хоче живитися своєю залежністю. Деякі фірми наймають на роботу трудоголіків на посади менеджерів. Вважають, що такі люди найкращі, оскільки вони багато працюватимуть, а це – на користь фірмі. Трудоголіки й справді багато працюють, та часто це не приносить сподіваних результатів, позаяк робота їм потрібна для того, щоб приховати свою внутрішню пустку. Вони спазматично тримаються власної активности. А що не вміють дотримуватися відповідної дистанції до роботи, то їм не вдається бути творчими чи впровадити якусь інновацію. Такі особи ніби сліпнуть. Для них найважливіше лише те, щоб постійно щось робити. І тоді в них складається враження, що вони потрібні та приносять користь іншим. Такі люди беруться за будь-яку роботу, але досягають небагато. Трудоголізм – це каламутне джерело. Той, хто черпає з нього, вичерпує не лише самого себе, а й людей у своєму оточенні. Праця такої особи не буде благословенням ані для неї, ані для інших.

Перфекціонізм – ось ще одне каламутне джерело. Той, хто хоче все робити якнайкраще, чинить тиск сам на себе. А цей внутрішній тиск паралізує людину і забирає рештки енергії. Перфекціоніст не вміє належно зосередитися на роботі та забути про все інше. Водночас він постійно задумується над тим, чи ідеально виконує свою роботу. Змушує сам себе робити все досконало. Найчастіше саме цей тиск провадить до помилок. Часом перфекціоністи зосереджені на досконалому виконанні тої чи тої роботи, а часом на тому, що про них подумають інші. Те і те відчужує їх від внутрішнього джерела.

Прагнення довести щось самому собі – це також дуже поширена позиція, яка може призводити до знесилення. Завжди, коли ми не зосереджуємося на праці або на людях, а тупцюємо довкола власної особи, власної значущости, успіху, визнання, то черпаємо з каламутного джерела, яке незабаром висохне. Генрі Ноуен, відомий професор та духовний провідник, пише у своєму оповіданні «Я слухав тишу» про розмову з Джоном Бамберґером, абатом трапістського монастиря, до якого вступив, прагнучи переміни життя. Отож, він сказав абатові, що після лекцій та спілкування з людьми часто почувається дуже виснаженим. Відповідь була зрозумілою та однозначною: «Ти знесилений, тому що кожному, хто приходить на твої лекції, хочеш довести, що ти вибрав правильний шлях. А пацієнтам хочеш довести, що вони вибрали відповідного терапевта. Це бажання щось довести собі й комусь виснажує тебе. Якби ти черпав з джерела молитви, то твої лекції не знесилювали б тебе». Прочитавши це, я подумав, що зі мною також трапилося щось подібне. Коли двадцять років тому я працював викладачем, то сам на себе чинив тиск. Я хотів довести слухачам, що я – добрий промовець. Я страждав через амбітні переконання, буцімто всі мають бути задоволені з моєї лекції. Якщо особа вміє правильно дозувати свій голос, то виголошення лекції не буде для неї втомливим. Втомливим є тиск, який ми чинимо самі на себе. Й амбітність, тобто бажання бути кращим від інших, а також бажання довести щось собі та іншим, а ще – бажання, щоб усі були задоволені, і бажання бути любленим та визнаним. Усі ці позиції, врешті-решт, призводять до знесилення. Якщо я говоритиму те, що мені диктує серце, то лекція не забиратиме у мене надто багато енергії, а буде промовистою та натхненною.

Тиск власних очікувань – ось ще одна позиція, яку я дуже часто виявляю. Спілкуючись із учителями, я зауважую, що вони вважають за необхідне якнайкраще підготувати урок. Педагогам треба чимало часу, щоб, провівши урок, вони почувалися задоволеними. Та за такого підходу вони ніколи не можуть завершити свою роботу і не зазнають радости від виконаного. В таких осіб немає бажання бути креативними та шукати нових способів, аби вдосконалити проведення уроку. Звідки береться цей тиск і бажання виконувати все якомога краще? Хто на них тисне? Коли я ставлю це запитання, то у відповідь чую, що до цього спонукає статус школи, що директор ставить щораз вищі вимоги, та й у батьків дітей також великі очікування. І тоді я відповідаю: «Врешті це я сам на себе чиню тиск». Я ніби прогинаюся під різноманітними вимогами, під претензіями, які походять від мого власного «над-я» або очікувань інших. І тоді я маю право сказати: «Я не мушу сповнювати всі очікування. Інші мають право висловлювати свої очікування, та я – вільний, і це від мене залежить, чи я на них відповім».

Багато священиків опиняються у подібній ситуації, що й учителі. Перед кожною проповіддю вони чинять на себе тиск, позаяк конче хочуть прислухатися до всіх очікувань своїх слухачів. Одні хочуть проголошувати проповіді для інтелігенції, натомість інші – для загалу. Є й такі священики, які намагаються промовляти сучасним сленгом, щоб їх почула молода авдиторія. І тоді я запитую, чи вони, бува, не вигадують чогось про, своїх, слухачів? Я переконаний у тому, що вони створюють собі якийсь образ слухача, замість того, щоб зосередитися на конкретних слухачах і говорити їм про те, що зворушує їхнє власне серце. Часто йдеться про рівень особистих намірів та прагнень, який спонукає робити щось особливе. Слухачі відразу зауважать, чи проповідник хоче досягти конкретної мети, чи він «прозорий» та «досяжний» для Святого Духа.

Подібну проблему я виявляю також в інших людей, які посідають публічні посади: у політиків, промовців, керівників, а також продавців та торгових представників. Я зустрічаю багатьох таких людей, які живуть під тиском. Помітно, що вони дуже переймаються тим, аби інші сприймали їх якомога кращими. І тоді я бачу в них не особистості, а представників фірми, які хочуть щонайліпше виконати свою роль. Ці люди витрачають дуже багато енергії, тому що зосереджуються насамперед на презентації, а не на належному ставленні до своєї особи. Вони хочуть отримати якомога більший виторг і ефективно рекламують продукцію, але при цьому втрачають свою особистість. «Продати кота в мішку» означає, що хтось хоче «втиснути» мені абищо. Я не сприймаю торгових представників, які хочуть мене у чомусь переконати лише задля того, щоб позбутися свого товару. Вони губляться за своєю роллю. Важко побачити людину, яка прихована за такою маскою. Позаяк мені важко зрозуміти, що за людина переді мною стоїть, то така ситуація відлякує мене замість того, аби заохочувати до купівлі. З представниками інших професій справа виглядає подібно, їхнє життя не стає легшим, а шлях до успіху – щораз важчим.

Наше життя зазнає великого впливу суперництва та конкуренції. Часто ми не зосереджуємося належним чином на тому, що робимо у конкретний момент, а постійно порівнюємо себе з іншими. Ми сприймаємо інших людей у якості суперників. Самі переконуємо себе у тому, що мусимо бути кращі від інших, бо інакше наша кар’єра може опинитися під загрозою, а в суспільстві нас оцінюватимуть не найкраще. Такий погляд, зосереджений на конкуренції, ґрунтується на заниженому відчутті власної гідности. Коли я невдоволений власною особою, то почуваюся зобов’язаним переконувати інших у власних перевагах. Людина, яка живе в гармонії зі собою, вміє прийняти життя таким, яким воно є. У неї не виникає потреби постійно порівнювати себе з іншими. А таке порівняння забирає чимало енергії, позаяк роздумування над тим, як перемогти конкурентів, неабияк виснажує. І тоді людина відчуває, що зусібіч її оточують особи, які хочуть її перемогти. Відтак вона постійно почувається напруженою, щоб вчасно відбити атаку суперників. Однак ця боротьба лише уявна. Вона не дасть жодних результатів, а лише забере багато енергії.

Бажання все контролювати та перевіряти – це ще одне каламутне джерело, з якого ми черпаємо. Ми хочемо контролювати наші емоції. Боїмося, що втратимо самовладання. І тоді інші зможуть зауважити наші слабкі місця і замасковані емоції. Ми хотіли б контролювати власне життя і мати здатність все передбачати. Є такі люди, які намагаються контролювати все та всіх довкола. Вони хочуть, щоб все було зрозуміло, впорядковано і під контролем. Якщо ж ні, то вони бояться, що втратять владу над життям. Я наголошую на тому, що бажання мати все під контролем висмоктує з нас усі сили. Ми почуваємося перевантаженими, бо боїмося, що можемо втратити контроль. У психології існує принцип, згідно з яким у людини, що намагається над усім «тримати свою руку», рано чи пізно все виходить з-під контролю. Довіра обтяжує, а страх зроджує ще сильніше бажання все контролювати. «Довіряти – це добре, а контролювати – ще краще», – ці слова, які приписують Лєнінові, створюють серед людей напружену атмосферу. Звичайно, контролювання своїх емоцій може бути дуже важливим та конечним. Колись я був духовним провідником жінки, яка зазнала сексуального насильства. Під впливом цього травматичного досвіду вона хотіла завжди контролювати свої почуття, щоб знову не опинитися в подібній ситуації. Та водночас ця жінка страждала через внутрішній примус тотального контролю, бо він «відрізав» її від джерела почуттів. Життя цієї жінки було дуже важке. Вона почувалася втомленою та спустошеною. Їй довелося набиратися терпеливости, щоб навчитися бути спокійною, радіти життю та довіритися Богові. Таким чином вона віднайшла контакт із власними почуттями та новою енергією, і щойно тоді жінка стала життєрадісною.

Невпевненість у собі також дуже небезпечна. Людина із заниженим почуттям власної гідности сприймає інших як загрозу. Я знаю людей, яким довелося докласти неабияких зусиль, щоб здолати занижене почуття власної гідности. Вони набули більшої впевнености у власних силах і не дозволяють сумнівам заволодіти собою. Однак ці люди зустрічаються з особами, які забирають у них всю енергію. Це люди, які, як видається, знають їхню «ахіллесову п’яту», і з цього слабкого місця висмоктують усю силу. Такі особи часом ставлять запитання, чому в присутності тої чи тої людини вони почуваються так погано? Той, хто ближче ознайомлений з їхніми історіями життя, зауважить, що це пов’язано зі ставленням до матері. Якщо мати не обдаровує дитину довірою, а лише постійно критикує, то в дорослому житті ця особа зустрічатиме жінок, які посилають «хвилі», подібні до маминих. Внутрішнє джерело такої особи починає висихати. Це виглядає так, ніби оті «матері-жінки» мали таємний доступ до внутрішнього джерела енергії цієї особи та вичерпували її. Багато хто не вміє захиститися від цього.

Існують люди – жінки і чоловіки, – які ніби висмоктують з інших енергію. Одна жінка розповідала мені, що у присутності свого чоловіка вона почувалася щораз слабшою. Він постійно відчував потребу доводити власну силу, принижуючи дружину. Це ніби паралізувало її. Часом я також зустрічаю чоловіків, які страждають від депресії, і ніби висмоктують енергію з інших. Це так, наче вони кладуть біля нашого слабкого та вразливого місця вужа, який висмоктує з нас усю енергію. Чому в присутності деяких людей ми почуваємося слабшими? Чому вони мають над нами таку владу? Я можу пояснити це лише так: часто це люди, які не вміють черпати з власного джерела сили. В них є щось деструктивне, щось, що інгібує життя. Вони не можуть допускати до того, щоб в іншій людині воно розквітло. Спілкуючись, я також спостеріг, що люди, які втікають в ідеалістичні уявлення, замість того, щоб зауважувати дійсність, забирають у мене енергію. І тоді в мене складається враження, що я говорю до стіни. Такі люди мають у собі щось невизначене, незрозуміле. За вдаваними високими ідеалами я бачу їхню приховану вбогість. До них не можна достукатися. Такі люди торкаються мого слабкого боку. Навіть якщо я переміг свій деструктивний бік, то під час зустрічей з такими людьми він знову стає активним. Щоб зробити перший крок до оздоровлення, треба усвідомити собі цю залежність.

Депресія – це хвороба, на яку страждає багато людей. Коли вона починається, пацієнти почуваються так, ніби в них зовсім не залишилося бажання жити. Все видається дуже складним, втомливим та виснажливим. Вони почуваються безсилими. Найпростіша діяльність вимагає від них значних зусиль. Багато депресивних людей знають, що корисно прогулюватися лісом, але не можуть себе змусити навіть до цього. Ці особи почуваються ніби паралізовані. Вони не мають жодних бажань і охоче провели б увесь день, лежачи у ліжку. Та це також не дає задоволення чи полегшення. Дехто намагається протистояти депресивному настрою та змушує себе взятися за якусь роботу. Намагаються працювати так, як колись. Та потім почуваються цілком виснаженими. Депресія часто є закликом до пошуку більшого спокою, щоб у ньому віднайти внутрішнє джерело, глибше, аніж власна воля, амбітність чи образ власної особи, який залежить від досягнень та успіхів. Депресію можуть викликати фізичні та духовні чинники; джерело яких криється у непростих життєвих ситуаціях та психіці людини. На думку Данієля Гелла, швейцарського психіятра, у багатьох людей депресія є криком душі, яка просить допомоги з огляду на надто великі зміни або відчуження. Людина потребує місць, де вона може закоренитися. Якщо ж особа постійно в дорозі і не має спокою, то її душа часто реагує на таку ситуацію депресивними станами. Психологи навіть говорять про депресію, яка виникає внаслідок виснаження. Вона вказує нам на те, що ми перейшли якусь межу, не прислухалися до сигналів душі, яка вимагала від нас спокою. А через депресію вона починає так голосно кричати, що ми, врешті, змушені її почути. Якщо це так, то депресію можна трактувати як запрошення увійти в тишу й зануритися у внутрішні джерела, які додадуть нам сили та здоров’я.

Злість для багатьох є тим, що каламутить їхнє внутрішнє джерело. Коли під час лекцій я згадую про нечисті джерела, з яких ми черпаємо, то слухачі ставлять мені запитання щодо злости. Це почуття з’являється з різних причин і може отруювати наше життя. Люди, які про це розповідають, не люблять злости й водночас не вміють від неї захищатися. Ці особи занадто піддаються впливові інших. У них немає контакту з власним єством. Вони не бережуть свого внутрішнього джерела, а дозволяють і іншим ввійти у нього і скаламутити його. Злість забруднює наше внутрішнє джерело, а часто навіть повністю відчужує нас від нього. І тоді вона стає такою сильною, що впливає на усе наше мислення та світосприйняття. Ці негативні емоції затримують нашу енергію, яка вже не може вільно плисти. У німецькій мові слово злість «rger» – походить від слова «arg», що означає «злий», «недобрий». Отож, злитися – це чинити щось погане, недобре. Це слово (rger) походить також від кореня «ergh» – бути роздратованим, схвильованим. Отож, злість – це сильне внутрішнє зрушення, яке забирає від нас так багато сил, що ми залишаємося відкиненими від внутрішнього джерела. Коли ми роздратовані, то дозволяємо, щоб інші мали над нами владу, щоб сковували нас і керували нами. Важливо, щоб ми придивилися до нашої злости та причин, які її викликали, – а також до того, що ця злість хоче нам сказати, – і вміли з певної відстані поглянути на все те, що нас обтяжує і хоче нами заволодіти. Лише таким чином ми зможемо дійти до внутрішнього джерела, яке пробивається в нас з-під шару злости.

уривок з книги 
Ансельм Ґрюн – “Джерела внутрішньої сили”