Чи можна злитися на батьків?

Зі злістю на батьків стикається дуже багато людей. Агресія може виникати в актуальних відносинах – дорослих людей з їхніми батьками. Наприклад, якщо батько порушує межі, грубо втручається у життя дорослого сина чи дочки, звинувачує та знецінює – у всіх цих випадках виникає багато напруження та злості.

Злість може виникати при згадці про насильство, пережите в дитинстві. Нехай батько зараз поводиться зовсім інакше, але його дитина прекрасно пам’ятає фізичне, емоційне, сексуальне насильство, яке було пережите в минулому. І в цій ситуації теж виникає багато агресії, образи.

Злість на батьків часто супроводжує провина – адже це близькі люди, а я на них злюся.

Людина починає шукати відповідь на запитання – що робити з цією агресією, і чи взагалі нормально сильно злитися на своїх батьків?І знайти вона може дві діаметрально протилежні відповіді. Два крайні полюси.

У численних матеріалах соціальних мереж, статтях та блогах ви обов’язково знайдете аргументи на користь того, що злитися на батьків – грішно та погано. Адже батьки привели нас у цей світ, тому злитися на них не можна. Натомість треба їх шанувати, поважати, ну а якщо є образи – пробачити.

Деякі теорії свідчать, що всі травми та рани, завдані вам у дитинстві, – це важливі уроки, і вони нам для чогось потрібні. Така, наприклад, концепція радикального прощення Тіппінга.

Основною думкою в ній є твердження, що треба бути вдячним за будь-яку травму, будь-який пережитий біль. Тому що за нею криється високий зміст та значення.

Чому я вважаю ці ідеї не корисними? Тому що вони не дозволяють жертві насильства привласнити та висловити власну лють. У цих підходах відразу робиться крок до кінцевого результату прощення.

Але поки не пройдено інших етапів переживання, прощення неможливе. І тоді людина, яка повірила в цю теорію, змушена або переконати себе, що пробачила, або відчувати провину, що пробачити не може. Адже вона ні в чому не винна.Крім того, насильство – це не норма. Це те, чого важливо не допускати. Тому прощати насильство зовсім необов’язково.

Прощення може статися, коли опрацьовано інші етапи переживань – шок, лють, смуток, душевний біль. Але може й не статися. Тут важливо довіряти власному процесу.

У цих крайніх полюсах – і в тому, і в іншому, безперечно, є цінність. Перший полюс нагадує нам про те, що прощаючи, людина звільняє передусім саму себе. І цей спосіб хороший для того, хто вже пропрацював свою травму і справді готовий пробачити.

Другий полюс допомагає визнати свою лють, зробити її легітимною. Він добрий для того, хто не міг собі зізнатися, що насправді з ним погано поводилися в дитинстві чи поводяться зараз.

Тим часом злість на батьків аж ніяк не завжди супутник дисфункціональної родини. Агресія – це природна емоція. Вона часто виникає у дитячо-батьківських відносинах як реакція на будь-яку форму заперечення. Якщо у дитинстві вас відкидали – з’являється агресивність.

Але цю агресію дитині нема де розмістити. Адже батько більше, сильніше, і кожен із нас у дитинстві дуже потребує любові батька. Дитина живе у світі, де позбавлення любові означає позбавлення життя, вона бореться за це кохання.

І наша психіка може вибрати один із способів розміщення цієї агресії.

Перший спосіб – агресивність направити на себе. Дуже часто гнів, що виникає як ставлення до батька, спрямовується на самого себе. Якщо агресія спрямовується всередину, виникає саморуйнівна поведінка, депресія, суїцидні думки, панічні атаки.

Відомий дослідник Рене Шпіц описав поведінку маленьких дітей, яких надовго залишали матері. Діти, відчуваючи сильну злість, спрямовували її на себе – починали битися головою об край ліжка, виривали собі волосся, гризли нігті.

Так виявлялася аутоагресія – саморуйнівна поведінка. 30% дітей, схильних до депресії внаслідок відкидання, гинули. Їхнє саморуйнування доходило до крайньої точки – знищення самих себе.

Доросла людина замість виривання волосся обирає інші способи звернення агресії на себе самого. Вона критикує себе, знецінює свої досягнення, звинувачує себе у мислимих і немислимих провинах.

Все це теж «навернена» не за адресою злість. Треба ж їй кудись подітися, от і вибирається така безпечна мета – власна особистість.Інший спосіб якось із агресією обійтися – це висловити її побічно. Якщо людина не дозволяє собі злитися, вона спізнюється, підводить, «забуває» про важливі речі, пропускає зустрічі.

Дитина може скрізь розкидати речі, наприклад, чи якось інакше «шкодити», не визнаючи своєї агресії. Так ми захищаємо себе від усвідомлення агресії.

Зрештою, ще один спосіб – перенаправити злість з батька на іншу людину. У дорослому віці цим іншим найчастіше виявляється партнер у стосунках.

Чи буває у вас так, що близька людина починає вас дратувати? Все дратує, ви відчуваєте напади гніву. І часом сам вчинок невеликий, а злості виникає занадто багато.

Невідповідність вчинку та кількості вашої агресії – це показник того, що злість ви відчуваєте не так на нинішню поведінку, як на щось, що сталося з вами давно.

У значущих відносинах ми дотримуємося моделей поведінки, які засвоїли в дитинстві. І часто переносимо на партнерів проблеми у стосунках із нашими батьками.

Відносини з партнером активізують емоційні потреби, які були не задоволені у дитинстві. І якщо виникає незрозуміла або дуже сильна злість у відносинах, то часто це пов’язано з тим, що ці стосунки ятрять дитячі рани.

Всі ці три способи не надто продуктивні. Вони руйнують або саму людину, або її відносини. Тому дуже важливо свою агресію визнати, присвоїти та переробити.Важливо, що визнання агресії на батька в жодному разі не означає необхідності йти і з’ясовувати стосунки з цим батьком. Це може призвести до нового витку конфлікту та погіршити ситуацію.

Набагато важливіше злість висловити в безпечній обстановці, з людьми, що приймають. Це може бути група підтримки, друзі, психотерапевти. Визнання своїх емоцій, промовляння їх уголос – перший крок до усвідомлення.

Наступний крок – робота з фрустрованими потребами. Адже за злістю завжди стоять якісь незадоволені потреби. Зрозуміти їх та знайти спосіб задоволення – це зрілий шлях роботи зі злістю.

Якщо батьки не могли дати вам любов, прийняття чи турботу, то дорослий шлях – шукати інші способи отримати те, що вам потрібно. У зовнішньому середовищі все це є, важливо визнавати свої бажання та знаходити шляхи їх реалізації.

Всі ці кроки можна робити самостійно, а можна за допомогою психолога.

Варвара Кисельова