Одна із ознак впевненості в собі – вміння говорити «ні» й утримувати межі особистого простору
Чому таким важливим є розуміння і сприйняття меж особистого простору і простору іншої людини?
Що відбувається, коли ці межі порушуються чи коли вони невиразні?
Як це позначається на розвитку особистості, на її самоусвідомленні?
В ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – нова лекція із циклу «Рецепти впевненості», яка виходить у рамках програми «Психологічна порадня» щовівторка. Так, є питання, з якими варто звертатися до душпастира, а є – такі, у яких допоможе розібратися саме психолог, стверджує куратор програми Мирон Шкробут
Пізнати себе, чесно відповівши собі на питання «хто я?», «чого бажаю і прагну?». Прийняти себе таким, яким є, – зі всіма чеснотами і недоліками, можливостями і обмеженнями. Дозволити собі бути собою. Віддати себе у служінні іншим – відмовившись від себе і власного «его». Це етапи потужної роботи, кожен із яких необхідно пройти, й наступний етап неможливий без попереднього. Про це йшлося у першій програмі циклу, яка вийшла 22 січня.
Які навички чи риси набуваються по мірі проходження цього шляху? Ви почнете помічати, що відбувається в реальності навколо вас – зникне напруження і страх, ви дозволите собі бачити і сприймати речі, людей, можливості, події такими, якими вони є. І приймати їх. Набудете гнучкості поведінкових сценаріїі, а отже зможете бути різними у життєвих ситуаціях, які різними є завжди. Дозволите собі бути недвозначними у висловлюваннях – говоритимете те, що вважаєте за потрібне, «свою правду» із повагою до «правди іншого». Зокрема, навчитеся казати «ні» і утримувати межі особистого простору.
Що таке особистий простір? Мирон Шкробут означує різні аспекти меж особистості – фізичне тіло та його потреби; межі можливостей – як фізичних, так і ментальних, відмінні для кожної людини; обмеження простором і часом; вік і стать; і загалом – унікальність сприйняття світу будь-якою людиною. Все це потрібно усвідомлювати і приймати як у сприйнятті себе, так і у спілкуванні з іншими. Це – база для того, що можна назвати повагою до себе й інших.
Психолог ілюструє, як виглядає відсутність меж особистого простору: молода пара не може увечері залишитися наодинці і приділити час одне одному, бо а) до кімнати без стуку заходить теща/свекруха/хтось із родичів – саме зараз знадобилося полити квіти, б) дзвонить подруга і годину теревенить ні про що – має потребу поговорити чи, як кажуть, виладуватися, в) без попередження і узгодження приходять друзі чоловіка – з пивом і бажанням подивитися футбол. Гротескна картинка, проте чи не кожен певною мірою потрапляв у схожу ситуацію безцеремонного вторгнення в особистий простір. Вторгнення, яке породжує внутрішній спротив і злість, проте щось же стримувало зробити зауваження чи висловити незгоду? А стримувало невміння вчасно і чітко сказати «ні» – саме тоді, коли це потрібно, а отже – окреслити межі особистого простору.
«Невміння встановити ці межі може породжувати тривалий внутрішній неспокій, депресію, – каже Мирон Шкробут. – Відсутність цих меж – психологія жертви, але також і безвідповідальність щодо себе й інших. Ці межі – територія нашої самореалізації, вони необхідні для нашого співжиття з іншими людьми. Що важливо – ці межі, як такі, встановив ніхто інший, як Господь, створюючи цей світ: Він відділив світло від темряви, відгородив Райський сад від решти світу… Обраний нарід також був виокремлений поміж іншими. Перші християни також жили окремішнім, відділеним життям. Так само й кожна людина має свої межі й окремішність… »
Також певні межі і можливості має кожний вік людини – вони розширюються і змінюються у процесі дорослішання й пізнання світу. У рік світ для дитини – мама й тато, але вже у три роки відбувається усвідомлення свого «я», з’являється установка «я сам/сама». Мудрість батьків полягає у тому, щоб дозволити дитині пізнавати світ, набувати власних досвідів у малих і великих речах, відпустити – маленька людина повинна навчитися ходити і падати, і, на кожному етапі свого життя, ставати більш самостійною, набувати цю «самість». Батьківське бажання всіляко захищати любе чадо від життєвих негараздів і випробувань часто призводить до перебирання на себе відповідальності за життя цього чада – мало не до пенсії. Батьки, створюючи абсолютно комфортне і безпечне середовище, плекають і виховують людину, нездатну брати відповідальність за себе й своє життя: у тепличних умовах виростає оранжерейна рослина, повністю залежна від звичного комфортного середовища. Тому так важливо відчувати межу між батьківською любов’ю, яка насправді є батьківським егоїзмом, і справжньою християнською любов’ю до дітей – тією, що підтримує і дає сили проживати власне повноцінне й цікаве життя, йти за своїм покликанням.
Пан Мирон розповів історію про успішного хірурга-кардіолога: батьки дуже бажали для нього саме такої кар’єри, він скорився і досяг значних успіхів на цьому шляху. Проте здобувши визнання й навіть особливу винагороду за свої досягнення, присвятив її батькам, а сам врешті здійснив свою мрію – грати у джазовому оркестрі, бо завжди хотів бути музикантом. Це – приклад повернення до себе самого, «додому», шлях, який буває довгим, блукає манівцями, але якщо людина відчуває свій особистий простір, безпомильним.
Парадокс полягає у тому, що для розвитку і пізнання світу й себе необхідно долати внутрішні бар’єри, виходити за межі комфорту, навчитися падати. Це стосується і дитинки, яка вчиться ходити, і людини, яка, наприклад, вирішила змінити місце роботи чи й сферу діяльності. Для будь-якого поступу необхідні зміни і кроки у невідомість, що потребує сил і вміння долати страх і невпевненість. А ці навички набуваються поступово й інколи через спротив власним лінощам і страху.
«Інколи для руху вперед потрібні радикальні зміни, крок у невідомість, який потребує сил і сміливості, – каже психолог. – Потрібно не боятися шукати, пробувати різні варіанти, але не лежати й нічого не робити. Інколи людина ніби застигла у болоті, яке її замоктує. Проте допомогти їй може і повинна тільки вона сама – треба просто встати і вийти. Але інколи ні вставати, ні виходити зі звичного болота уже й не хочеться. Адже крок назовні вимагає зусиль, волі й бажання – у тому числі, щоб змінити власні межі, розширити їх…»
Показовим у сенсі утримання власних меж є вміння говорити «ні» речам, які є неприйнятними. Вчитися цьому варто у безпечному середовищі, вдома, для того, щоб вийшовши у великий світ, змогти протистояти великим спокусам, не піддатися і не сказати «так» гріхові, яким би привабливим він не був. Це тим більш важливо й цінно, коли людина різко домашній комфорт – і їде вчитися чи працювати в інше місто чи країну. Так чи інакше, це потрапляння в інше, інколи агресивне середовище, де тим більш важливою є здатність зберегти себе й утримати межі особистого простору.
Підсумовуючи, Мирон Шкробут підкреслює: пізнання себе – це, не в останню чергу, окреслення своєї території, свого особистого простору. Це необхідна умова відчуття внутрішнього комфорту і безпеки, яке дає сили і можливості для розвитку і руху вперед. Розуміння цінності і недоторканності власних меж породжує й повагу до особистого простору інших людей, а отже – можливість будувати повноцінні стосунки, які збагачують, а не виснажують.
на наступній сторінці відеозапис передачі
{PAGEBREAK}
продовження