ВЗЯТИ НА СЕБЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАШЕ ЖИТТЯ

ВЗЯТИ НА СЕБЕ ПОВНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НАШЕ ЖИТТЯ
Взяти на себе повну відповідальність за всі наші дії, включаючи емоції і поведінку у всіх життєвих ситуаціях, — визначальний крок до людської зрілости. Однак схильність звинувачувати инших людей чи ситуації за наші реакції така давня, як людська раса. Багато хто з нас виріс, звикнувши до звинувачень. Ми захищали нашу найбільш неприйнятну поведінку: «Ти це заслужив», «Ти ‘зробив мені те саме», «Я просто відплачую тобі тією ж монетою». Ми навчилися виправдовувати наші невдачі на підставі того, що не мали відповідних матеріалів для праці, або навіть заявляємо, що тоді «зірки були не в тому розташуванні, місяць — не в тому сузір’ї». Сумна правда в тому, що звинувачувані не відчувають реальности. Як наслідок — вони не пізнають себе. Вони не стають зрілішими. Вони не ростуть. А життєва правда така: ріст починається там, де закінчуються звинувачення. Протилежністю цієї схильности до звинувачень є прийняти повну відповідальність за наше життя, стати власником, а не звинувачувачем. Власники знають, що щось у них самих пояснює їхні емоції та поведінку у житті. Без сумніву, це є визначальним кроком до людської зрілости. Відповідальність забезпечує наш ріст.

Що таке «повна відповідальність»?
Усім нам з особистого досвіду відомо, що ми не є цілковито вільними. Бувають часи, коли наші реакції зовсім скидають вуздечку самоконтролю. Ми не можемо вмикати і вимикати наші емоції, неначе вони управляються вимикачами. Трапляється, що ми не можемо бути тими, чим хочемо, робити те, що хочемо, і говорити лише те, що хочемо сказати. Инколи наші звички роблять нас заручниками. Здається, що їх неможливо змінити. Наше вчора дуже впливає на наше сьогодні, а наше сьогодні — на наше завтра. Ми плачемо тоді, коли знаємо, що мусимо сміятися. Ми переїдаємо чи обпиваємося, знаючи, що шкодимо собі цим. Ми мовчимо, коли знаємо, що маємо говорити. Отож, що означає брати на себе «повну відповідальність»?
Погоджуємося, що всі ми не є цілком вільними. Нас усіх запрограмовували від самого народження і впродовж дитинства. І це програмування обмежує нашу свободу. Окрім того, ми так довго і так віддано практикували наші звички. Звички також обмежують нашу свободу вибору. А инколи ми робимо усе за інерцією. Разом з апостолом Павлом мусимо визнати: «Отож, знаходжу такий закон, що коли хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7, 21-23).
Очевидно, що повна відповідальність не означає повної свободи. У цьому контексті повна відповідальність означає таке: існує щось у мені, що визначає мої дії і реакції на різні подразники і ситуації в житті. Це можуть бути мої гени, моє програмування чи звички. Але це — щось у мені. Я беру за нього повну відповідальність. Я роблю, що роблю, я кажу, що кажу, через те щось у мені. Ияші люди чи ситуації можуть стимулювати відповідь, але природа цієї відповіді буде визначена тим чимось у мені.
Насамперед розглянемо значення повної відповідаль-ности за всі свої дії. Один з моїх улюблених прикладів — це добре відома історія від пізнього Сідні Гарріса. Підійшовши з другом до газетного кіоску, Гарріс зауважив, що продавець був дуже похмурим і неприязним. Він також помітив, що його друг привітно і сердечно спілкувався з цим чоловіком. Відійшовши з ним, Гарріс запитав; «Чи цей чоловік завжди такий неприязний?» «Так, на жаль, завжди», — відповів друг. Гарріс продовжував розпитувати: «А ти завжди такий приязний до нього?» «Так, завжди», — відповів друг. І нарешті Гарріс запитав про те, що мучило його з самого початку: «Чому?»
Друг Гарріса задумався. «Тому що, — нарешті пояснив він, — я не хочу, аби він чи будь-хто инший вирішував, як мені діяти. Я вирішую, як мені діяти. Я діяч, а не реагувач». Сідні Гарріс відійшов, бурмочучи до себе: «Це і є одне з найважливіших усвідомлень і досягнень у житті: бути діячем, а не реагувачем».
Повна відповідальність і трансактивний аналіз
Ерік Берн і Томас Гарріс — два психіятри, які започаткували і популяризували так званий трансактивний аналіз (Т. А.). Вони говорять (можливо, у складнішій формі) те саме, що сказав друг Сідні Гарріса. Згідно з теорією трансактивного аналізу, у всіх нас співіснують три компоненти: батько, дорослий і дитина. Батько в нас — це збірка всіх ідей і програмування, записаних у ранні роки нашого життя. Дорослий — це наш розум і воля, які дають нам можливість думати і вирішувати за себе. Дитина — це сукупність усіх наших емоційних чи почуттєвих реакцій. Психіятри Т. А. стверджують, що ті емоції, які ми найсильніше переживали в перші п’ять років після нашого народження, ми будемо схильні переживати решту свого життя.
Згідно з теорією Т. А., ми можемо проаналізувати наші стосунки з иншими і визначити, хто нами керує, — батько, дорослий чи дитина. Людська зрілість, говорить теорія, досягнута, коли за прийняття усіх наших рішень відповідає дорослий. Нам треба почути, а тоді відредагувати наші батьківські касети, а також щиро і вільно переживати наші почуття. Однак вони не можуть приймати за нас рішення. Ми не можемо дозволити нашому програмуванню батьківськими касетами або нашим почуттям вирішувати за нас, як нам діяти. Ми повинні думати самі за себе і діяти по-зрілому.
Отож, брати на себе повну відповідальність — не означає бути цілковито вільним. Це навіть не означає повного і цілковитого контролю дорослого. Однак це означає, що я чесно визнаю те, що щось у мені визначає і контролює усі мої дії і реакції. Це щось у мені може бути моїм батьківським програмуванням, що захопило весь мій розум. Це може бути вибух емоцій, що позбавляє мене, принаймні частково, моєї свободи. Отож, якщо я є реагувачем, а не діячем, все-таки це щось у мені визначає мої реакції.
Більшість із нас пригадає ситуації, коли в нас переважали батько чи дитина. Пізніше ми розуміли, що дорослий у нас діяв би по-иншому. Можливо, ми дозволили якійсь батьківській ідеї примусити нас мовчати, коли ми мали б говорити. Мабуть, ми по-дитячому відмовлялися вибачитися, коли це було потрібним. Дорослий в нас заговорив би, вибачився б. Ми зауважуємо різницю. Коли в мені діє дорослий, я думаю незалежно і приймаю раціональні рішення. Я прислухаюся до самого себе. Я не дозволяю иншим вирішувати, як мені діяти. Якою б не була моя ситуація, я все ж маю узяти повну відповідальність за батька, дорослого і дитину в мені. Навіть якщо я дозволяю батькові чи дитині вирішувати, як мені діяти, все ж таки щось мене спрямовує. Це моя відповідальність,

Повна вілповілальність і наші емоції
Тепер ми розглянемо складнішу проблему: повну відповідальність за наші емоції чи почуття. Багато з нас звикли до міту, що за наші почуття ми не відповідаємо. Так могло бути, коли ми були немовлятами чи навіть дітьми. Ми не мали дорослого всередині нас, щоби він посортував наші ідеї та емоції. У якомусь сенсі ми були під владою старших людей, які нас оточували. Коли ми стали дорослими, все змінилося. Емоції все ще можуть виникати в нас швидко і спонтанно. Однак, як відповідальні дорослі, ми можемо повністю і вільно їх переживати, а потім вирішувати, як виразити їх конструктивно і зріло. Згодом, можливо, у момент роздумів, ми прослідкуємо корені наших спонтанних почуттів: чому я реагую саме так?
За означенням, емоція — це сприйняття, яке виливається у фізичну реакцію. Отож, оскільки емоція є сприйняттям і фізичною реакцію на це сприйняття, ми б не переживали емоцій, якби не мали мозку і тіла. Наприклад, якщо я вважаю вас своїм другом, фізично я реагуватиму на вас спокійно і почуватимуся комфортно. Емоційно я радий вас бачити. Але якщо я сприймаю вас за ворога, моя фізична реакція буде иншою. Мої м’язи напнуться, а серцебиття прискориться. Я буду боятися вас і того, що ви можете зробити чи сказати мені.
Хоч, може, я і не здатний контролювати свою емоційну реакцію, все ж я знаю, що вона спричинена чимось у мені: тим, як я вас сприймаю. Це сприйняття може бути правильним або хибним. Його можуть забарвлювати инші переживання, але, без сумніву, мою емоційну реакцію спрямовує це щось у мені.
Цьому легко знайти ілюстрацію. Я часто наводжу своїм студентам такий приклад: «Уявіть собі, що хтось із вас роздратовано виходить із класу. Він таким чином показує зневагу до мене і до мого викладацького вміння.
Як я буду почуватися?» Зазвичай мої студенти миттєво відповідають: «Ви розсердитесь. Ви нагадаєте студентові, що ви знаєте його прізвище і номер його соціяльного забезпечення». Хтось заперечить: «Ні, ви образитесь. Ви дуже стараєтеся бути добрим вчителем. Вас засмутить, що всі ваші зусилля спричинили таку реакцію». А ще ин-ший запропонує: «Ні, на мою думку, ви почуватиметесь винним. Ви попросите студента повернутися і дати вам ще один шанс. Можливо, ви навіть спробуєте вибачитися». Майже завжди буде хтось, хто висловить співчутливу відповідь: «Вам буде шкода дитини. Ви подумаєте, що, без сумніву, його турбують якісь инші проблеми».
До кінця дискусії я зазвичай чую десять-одинадцять пропозицій щодо моєї можливої емоційної реакції в цій ситуації. (Передбачаю, що більшість студентів проектує на мене свої можливі почуття). Далі я зауважую, що міг би зреагувати будь-яким із запропонованих способів. Тоді дуже підкреслено додаю: «Але зверніть увагу на таке. Існує стільки можливих реакцій. Я не знаю напевне, якою саме буде моя реакція. Але зрозумілим є те, що мою емоційну реакцію спровокує щось у мені, а не той факт, що студент покинув авдиторію. Такий студент може лише стимулювати реакцію. Мою точну емоційну реакцію визначить це щось у мені. Що я думаю про себе, яким вчителем я себе бачу, наскільки важливим я вважаю презентований матеріял — усі ці речі всередині мене визначатимуть мою точну емоційну реакцію. Я повинен взяти на себе повну відповідальність за це. І саме це я розумію як повну відповідальність за свої емоції».
Багато моїх емоційних реакцій є добрими. Инші мають тенденцію до деструктивности. Отож, коли я роздумую над своєю емоційною реакцією у цій ситуації, я повертаюся до сприйняття, з якого все почалося. Я можу поставити під сумнів, докладніше вивчити або навіть змінити це сприйняття. Можливо, мені слід уважніше придивитися. Можливо, ви хотіли просто виразити свою приязнь, а не присоромити мене. Можливо, я відчув себе меншовартісним і замість того, аби це визнати, спробував приховати це пихою. Але я знаю: якщо я поставлю під сумнів і, можливо, зміню своє сприйняття, то моя емоційна реакція також зміниться.
Власники проти звинувачувачів
Я вважаю, що коли ми намагаємося пояснити свою поведінку та емоційні реакції, то маємо лише два варіян-ти. Ми або «привласнюємо» їх, або «перекладаємо» на когось иншого чи на щось инше. Але це не є простим вибором без наслідків. Моя чесність виведе мене на шлях до зрілости або моє виправдання приведе мене до втрати контакту з реальністю. Якщо я опаную своїм реакції, якщо візьму відповідальність за свої емоції і поведінку, то згодом пізнаю себе. Я виросту. Якщо буду намагатися пояснити свої реакції і почуття, перекладаючи відповідальність на инших осіб чи ситуації, то ніколи не пізнаю справжнього себе. Доки я вперто не визнаватиму свою відповідальність, я буду стримувати свій особистий розвиток. Пам’ятайте: ріст починається там, де закінчуються звинувачення.
Инколи ви зауважуєте, що люди по-різному реагують на ту саму особу чи ситуацію. От, наприклад, нестерпна чи неприємна особа. Ця людина може нас лише дратувати, але якось ми довідуємося, що комусь иншому її жаль. Усе залежить від сприйняття. Очевидно, якби я сприйняв цю особу як зумисне злісну, моєю емоційною реакцією був би гнів чи обурення. Моєю поведінковою реакцією був би сарказм. Але якщо я бачитиму цю особу як таку, що страждає чи зазнала втрати, моя реакція, ймовірно, буде співчутливою.
Зауважте, що, переглядаючи наші набуті сприйняття чи ставлення, ми також переглядаємо наші емоційні реакції. Важливо пам’ятати, що сприйняття завжди є в основі кожної емоції. Саме сприйняття буде визначати природу та інтенсивність емоцій. Мабуть, правдою є те, що багато з моїх емоцій здорові й радісні. Однак, якщо мої емоційні звички є деструктивними чи соціяльно відчужуючими, мені варто придивитися до сприйняття чи ставлення, які пишуть мій життєвий сценарій. У цьому частково полягає моя «повна відповідальність».
Чи справді ми стаємо щасливими, узявши на себе повну відповідальність?
Питання добре, хоч і просте. Моя відповідь така: «Не автоматично і не миттєво». Я впевнений, ви чули таку ідею, що правда звільнить вас, але перед тим може трохи принизити. На жаль, наше вчора дуже впливає на наше сьогодні. Наші звички глибоко в нас вкорінені. Такі звички, як, наприклад, піднімати галас через дрібниці, можуть частково і на якийсь час обмежувати свободу наших реакцій. Сказати, що в мене «гаряча кров», — лише звичне виправдання. Насправді ж річ у звичці. Мабуть, у минулому ми навчилися наших реакції від инших, найчастіше від членів родини. Неспокій радше породить неспокій. Однак, повторюючи ті самі реакції, ми риємо в собі глибокі борозни звички. Так вони стають автоматичними реакціями. Ви натискаєте на цю кнопку і отримуєте ось цю реакцію. Ми стаємо рабами наших звичок. Ми є «дресированими тваринами», а звички — «кільцями>>, через які ми стрибаємо. Ми можемо постійно погано реагувати у якійсь ситуації, наприклад, втрачаючи самоконтроль. Але якщо ми дозволимо, щоб це переросло у звичку, то призупинимося у своєму особистісному розвитку. Коли це трапляється, ми зазвичай схильні звинувачувати инших людей чи ситуації за наші реакції. І якщо ми потрапляємо в це зачароване коло, то застрягаємо в стражданні і там залишаємося.
Але якщо ми беремо на себе повну відповідальність, то можемо усвідомити і виправити наші реакції. І це, звісно, шлях до спокою і особистого щастя. Я не можу змінити світ і підлаштувати його під себе, але я можу змінити мою реакцію на світ. Щастя — це внутрішня робота.

Власники, звинувачувані і самопізнання

Самопізнання є вершиною мудрости. Якщо я перекладаю відповідальність за свої дії і почуття на когось ин-шого чи на щось инше, то нічого про себе не дізнаюся. Невдаха-звішувачувач не перестає перекладати відповідальність на инших людей чи инші речі: «Це ти мене розізлив», «Мені тут нудно», «В його присутності я почувався таким незначним». Бідолашний звинувачувач не перестає повторювати вигадані факти. Це класичний механізм самозахисту, що називається проекцією. Застрягнувши там, звинувачувач втрачає зв’язок з реальністю. Можливости росту не існує. Те, що могло б бути, втрачене доти, доки звинувачувач не стане власником. Ріст починається там, де закінчуються звинувачення.
Власник ставить єдине корисне запитання: «Що зі мною? Чому я поводжуся чи почуваюся саме так?» Зауважте, будь ласка, що власник не вибачає і не виправдовує поганої поведінки инших. Власники можуть вважати поведінку инших хибною чи навіть деструктивною. Але вони знають, що змінити можуть лише себе. Вони можуть мати бажання допомогти тим, хто їх ображає, але значно більше вони зацікавлені у своїй власній відповіді. Коли власники потрапляють у дорожні затори, то запитують себе таке: «Якщо водій переді мною також застряв, то чому мені безперервно сигналити? Чому я так дратуюся і кидаю на нього такий зневажливий погляд біля наступного світлофора? Яке сприйняття, ставлення чи звичка викликали в мене цю реакцію? Чи видався мені цей водій грубим і небезпечним? Чи спало мені на гадку, що він міг спішити у лікарню до хворої дитини? Чи навіть якщо він насправді дбає тільки про себе, чому б мені його не пожаліти?» Якщо ми поставимо собі такі запитання, то, без сумніву, довідаємося більше про себе самих.
Звісно, я не завжди є тим власником, яким би хотів бути. Як і багато инших, я вдамся до звинувачень, до перекладання відповідальности за мої власні реакції. Але дозвольте мені розповісти історію з тих часів, коли я дійсно «володів» і справді пізнавав самого себе.
Якось після заняття два моїх студенти мало не грайливо зауважили: «Чи відомо Вам, що дехто вважає Вас шахраєм?» Я відчув, як роздратування піднімається в мені, але мене не так легко вивести з рівноваги. Для цього надто добре себе контролюю. Отож, з точністю хірурга, який торкається скальпелем, я запитав: «О, справді, а що означає шахрай?» Вони запротестували, стверджуючи, що вони так не вважають. Вони намагалися вибачитися, але я був невблаганним. «О, я чув, що ви сказали, але мене просто зацікавило значення слова “шахрай”» Нарешті я витиснув з них відповідь, якої очікував: «Гадаю, це означає, що ви самі не робите того, що навчаєте».
Прибравши покірної постави, я тут же визнав вину: «О, в такому разі я — шахрай. Мої ідеали просто зависокі для мене». І навіть зацитував апостола Павла про «инший закон у моїх членах» (Рим. 7, 23). (Я сміюся, коли згадую цю ситуацію). Далі я мав завдати їм останнього удару. «Є ще одне значення слова “шахрай”, друзі мої. Воно означає, що я не вірю в те, чого навчаю. Цього звинувачення я не приймаю. Я справді вірю в те, що проповідую. Я просто не можу практикувати його такою мірою, як би того хотілося». Усім нам стало незручно, і ми розійшлися.
Звинувачувач, яким я часто є, пригадав би, що він віддає життя своїм студентам. Він би подумав, як хтось може бути таким невдячним за його дар. Він, можливо, розказав би иншим про свій досвід з цими двома «безнадійними юнаками». У нього, мабуть, виділилося б дуже багато шлункового соку, а задавлена образа підняла б йому кров’яний тиск. Він би викопував для себе щораз глибшу і глибшу канаву. Мені здається, я мав таку спокусу.
На щастя для мене, у цьому випадку звинувачувачем я був недовго. Невдовзі я став власником. Пішов до своєї кімнати і посидів там зі своїми думками. «Чому я розлютився?» Привідкрив покривало свого роздратування, щоб розгледіти під ним сприйняття. Через двадцять хвилин самоаналізу все стало зрозумілим. Я розсердився, тому що є шахраєм в иншому значенні. Я пригадав багато ситуацій, в яких про щось говорив, а потім задумувався, чи справді так вважаю. Пригадую, одного разу я читав велику проповідь про смерть: «Чого нам боятися? О, смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?» Під час мого оскароносного виконання я раптом відчув різкий біль у грудях. Мій шлунок почав стискатися. Згори донизу хребтом пробіг страх. Десь у глибині я запанікував: «Мабуть, це серцевий напад». Але мої уста спокійно продовжували проповідь.
Звісно, біль швидко минув. Але пізніше, коли ніхто мене не бачив, я посміхнувся і подумав про себе: «Від мого живота до уст лише сорок сантиметрів, а між ними немає зв’язку». Я розсміявся: «Справді, важко жити з собою після доброї проповіді».
З моєї пам’яті виринуло безліч таких спогадів. Але користь була у тому, що я знав, чому розсердився. Мої студенти перечепилися об оголений нерв. Я складений з осколків. Частина мене вірить у те, що я говорю, частина сумнівається. Пізніше, всупереч протестам юнаків, що в цьому немає потреби, я вибачився і все їм пояснив. Я розповів, чому розлютився і що довідався про себе. Вони сказали, а я погодився, що «Усе гаразд, правда?»

Звинувачення як активний алкоголізм
Гадаю, що за останні десять років мого життя від Товариства анонімних алкоголіків я навчився більше, ніж від будь-якого иншого людського джерела. Сам я не алкоголік, отож я чуюся, мов дитина, якій пощастило виграти безкоштовний квиток в кіно. Можу дивитися шоу без плати за вхід. Там я довідався, що хімічно залежні особи не зрілішають, доки приймають алкоголь чи наркотики. А правда в тому, що «бути в контакті з реальністю» — це необхідна умова для дорослішання. Коли алкоголь чи наркотики відділяють людей від реальности, ці особи уже не можуть «побачити все так, як воно є». Вони зупиняються у своєму особистісному розвитку. Один мій студент з коледжу, який п’ять чи шість років сильно пиячив, аж доки нещодавно не протверезів, постійно мені нагадував: «Не забувайте: у мене не було юности». Після п’яти чи шести років перебування в алкогольному тумані цей молодий чоловік повинен був зібрати докупи осколки і почати дорослішати.
Те ж саме відбувається зі звинувачувачем. Відмова взяти відповідальність за своє життя і реакції стає бар’єром між цією особою і реальністю. Це бар’єр проекції і раціоналізації. Це туман самозахисту. Самообман стає способом втечі. Звинувачувач, як і алкоголік, не росте. Активні алкоголіки витворюють свій власний туманний світ. Вони спокійні лише тоді, коли їх «каменують». Щодо звинува-чувачів, то вони хибно тлумачать правдиві факти. Вони шукають спокою, перекладаючи відповідальність за своє життя і щастя на инших.
Чи стосується це всіх?
Усе, що ми говорили про повну відповідальність, стосується усіх людських істот, тільки різною мірою. Немовлятами і малими дітьми ми нагадуємо м’який віск, на якому можна зробити будь-який відбиток. Касети нашої пам’яти порожні і саме тоді вони записуються. Наші сприйняття і емоційні реакції ми зазвичай засвоюємо від дорослих. Принаймні вчимося з наших тлумачень їх впливу.
Водночас ми знаємо, що поступово дітям слід давати свободу думати і вибирати самим. Так само і ми маємо поступово навчитися брати на себе цілковиту відповідальність за наше життя і щастя. Це важливий етап розвитку людини, виконання завдань щодо нашого становлення. Ми знаємо, що трапилося б, якби батьки наполягали на прийнятті всіх рішень за своїх дітей, доки тим не виповниться двадцять один рік. Результатом були б якісь дуже незрілі двадцятиоднорічні молоді люди. Ми також знаємо, що би сталося, якби дітей своїм прикладом привчили перекладали відповідальність за їхнє життя на инших. Вони б залишилися дітьми на все життя.
Отож, повна відповідальність — це доросла відповідальність. Але привчатися до неї треба на ранніх стадіях життя і щораз більше її на себе брати. Покаранням за відмову є ймовірність опинитися у пастці вічного дитинства.
Я намагаюся втілювати в життя те, чого навчаю. Ин-коли мені це вдається. Иншим разом — ні. Проте я дуже стараюся взяти на себе повну відповідальність за своє життя і своє щастя. Я вже згадував про напис над моїм дзеркалом, який бачу і читаю кожного ранку:
ТИ ДИВИШСЯ В ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНІ, ЯКА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ТВОЄ ЩАСТЯ!

Життя — це процес. Усі ми — в дорозі до повноти життя. І нам призначено втішатися мандрівкою. Я переконаний, що тими двома ногами, якими нам належиться пройти життям, є перші два завдання, які тут описані: (1) радісне самоприйняття, тобто цінування нашої людської унікальности, і (2) готовність взяти на себе повну відповідальність за кожний крок і за кожну необачність.

1. Напишіть листа-вибачення. Напишіть до всіх ваших улюблених «звинувачуваних» (один лист на всіх). Цей лист має включати не лише осіб, а й групи, ситуації і навіть інтимні справи. Скажіть їм, що вам прикро за те, що ви зробили з них офірних цапів. У своєму листі визнайте, що було великою помилкою перекладати на них відповідальність за ваші реакції. Запевніть їх, що відтепер ви будете власником. Будь ласка, пам’ятайте, що це не означає, що инші були непомильними. Це не означає, що певні ситуації не були складними. Це просто означає, що навіть коли ми маємо справу з недосконалими особами і важкими ситуаціями, ми все ж таки відповідальні за наші реакції. Таким чином, ми просто визнаємо, що наші реакції визначає щось у нас. Коли наші реакції є небажаними, ми маємо знайти це «щось у нас» і розібратися з ним. Нашим життям ма’є керувати наш дорослий.
2. Складіть список. Включіть у цей список усіх «складних» людей, усі ситуації і речі, які можуть знову з’явитися у вашому житті. Використовуючи прийом, знаний як позитивне уявлювання, постарайтеся вималювати у своїй уяві якомога образніше звичний сценарій. У цій «практичній сесії» спробуйте зреагувати як особа, якою би ви хотіли стати. Побачте і почуйте себе, коли ви реагуєте як власник, а не як звинувачувач. Ваш дорослий, а не ваш батько чи дитина, керують усіма вашими реакціями. Якщо цю практику успішно повторити кілька разів, то ваша реакція в реальній ситуації буде такою, як «на практиці». Ви станете повністю відповідальною особою, яку собі уявили під час цієї практики.
3. Пригадуйте і записуйте. Якими є взірці повної від-повідальности у вашому житті? Пригадайте добре відомих вам людей, які вміють брати на себе відповідальність. Як кожна з цих осіб демонструє цю відповідальність у стосунках? Примусьте себе викласти все це на письмі.
Пам’ятайте
Ріст починається там, де закінчуються звинувачення

Павел Джон “Твоє щастя залежить від тебе”
Львів: Свічадо, 2008.