Духовний провід та особа духовного провідника згідно творів Василія Великого

Говорити про духовний провід на Сході надзвичайно важко, бо як зазначає Св. Григорій Ніський, що це є мистецтво мистецтв, що саме говорить про себе і про свою важливість у Церкві та складність, яка з цим повязана. Найперше, я хочу окреслити,що саме розумію під духовним проводом, та як про нього вважали на Сході.
На Сході духовний провід розуміється, як певний духовний досвіт, що дає можливість надавати певну духовну допомогу иншому християнинові чи своєму співбратові, який стає підопічним свого духовного провідника у цій мандрівці, але це не стає залежністю, оскільки, це вільний вибір у духовнику, те що їх повязує, це лише довіря, відкритість та щирість в усьому.
Основна мета духовного проводу, це вказати своєму підопічному на шлях власної досконалості, провадити його до пізнання глибин християнського життя, даючи можливість відкритись на Бога завязуючи з ним тісні взаємини.
На Сході такими джерелами духовного путівника в основному були: листи з духовними повчаннями для особи чи осіб; певні монаші правила, що мали за ціль провадити молодих монахів у світ досконалості та посвяти життя Богу в чеснотах. Багато було і духовних вчителів, як і духовних стежок, бо кожна особа має свою прокласти стежину досконалості, тому вони є більш узагальненими, як звернення уваги на головне, а далі все залежить від людини та її наполегливості у власній освяченності.
Особа духовного провідника на Сході називалась по різному: старець (бо, як правило це були старші отці, що мали великий духовний досвід), вчитель (оскільки, він повчав у духовному подвизі), Авва чи Отець, або духовний батько, що породжує для духовного життя, на образ небесного Отця .
Найбільш яскрава особа, що виступала духовним батьком на Сході серед багатьох є святий Василій Великий, на якого в подальшому я звертатиму всю свою увагу. Щоб повноцінно змалювати Василія Великого як духовного Отця і провідника, я оператимусь на його твори, та коментарі на Василія Великого

Духовний провід згідно творів Василія Великого.
Більшість публікацій, охоплюють бібліографію, де йдеться про особу Василія Великого та його діяльність, мають історичний характер і не торкаються проблем специфіки василіянської моделі хричтиянського життя. Вони більше зосереджені на його багатогранній пасторальній праці, виділяючи ту чи иншу апостольську активність, але аскетичні твори часто трактубться, як щось другорядне і не варте на увагу. Хоч в останній час, багато говориться про духовність Сходу та духовне життя, його етапи, розвиток. Василій належить до ранньохристиянських авторів, що тісною повязували свою творчість з святим писанням, а це дає можливість краще пізнати богословські положення східної духовності.
Для розвитку духовного життя потрібна духовна пожива, тобто благодать, яку святий Отець черпає безпосередньо з Євангелія. Якщо уважно поглянути на всю творчість Василія Великого, нашого першоположника, то можна ледь зауважити стежку духовного проводу, що проглядається в певній розумній послідовності. На початках Він закликає до навернення “Душа або за власним недбалості перебуває в мріях і блуканнях, або за дійстві лукавого”, що складає початковий фундамент християнського життя, який засобою потягає принципи навернення та покуту. Це говорить про відвернення від гріхів, які є найбільшим злом. Отець промовляє про постійний стан навернення і переміни духа, що веде до нового життя і думання, а також нового погляду на дійсність. Цей новий погляд у переміні, є новітнє життя в чеснотах, що підтримується завжди молитвою і святих таїнств у житті, що складають той важливий корм душі. Коли душа входить в молитву і живе в чеснотах, то важливою її часткою стає любов, що освячує. Саме любов до Бога вимагає певної жертви і турботи, вона вимагає покинення пустих турбот і неспокоїв. Завданням людини стає пізнання і поєднанням з Богом, що є важливим етапом духовного життя, бо це є, ніщо інше, як обоження у Бозі.
Василій будує свій духовний провід на певних засада, що починається першою умовою самої можливості виховання та оздоровлення волі учня під керівництвом духовного наставника, як смиренність і цілком підпорядкування волі учня волі наставника. “Намірився коритися Христу, – говорить св. Василій Великий, – не кидай себе подібно негідному посуду, але (так чи інакше) знайди наставника, відкинувши всяку свою волю, щоб статися тобі подібним чистому посуду, що б вкладено в тебе доброго…”, бо “Єдинородний Син Божий, Господь наш Ісус Христос, через Якого все сталося, каже: Я зійшов з неба, не для того, щоб чинити власну волю, а волю Того, хто мене послав (Йо.6,38). Отець дав мені заповідь, – каже Він, – що Мені казати і промовляти (Йо. 12,49). А Дух Святий, що роздає великі і чудесні дари та все в усіх творить, не від себе говорить, а промовляє те, що чує (Йо. 16,13). Отож, послух має одну межу – смерть. Коли хтось відмовився від дорученого йому діла й шукає иншого, той, передусім виступає проти послуху та очевидно не відрікається себе самого ” .
З творів Св. Василія, а зокрима “Аскетичних творів” випливає, навернення як початковий етап християнського життя, як внутрішню і зовнішню переміну, що визволяє від гріха. За Його словами, це мета життя кожного християнина. Потреба навернення стосується всіх людей, а початком цього процесу має бути теперішня мить . Наслідком навернення у нашого Отця, і зміною життя є перосмислення минулого і пошуком нового способу життя, що ведуть до Бога, який є джерелом життя . Щоб це можливо було реалізувати, необхідно себе пізнати, де самопізнання є нічим іншим, як діагностикою, що виявлях головну і небезпечну хворобу – гріх, що недає можливості инших виправляти , але не слід мовчати, коли хтось грішить . Найкращий спосіб самоаналізу і самопізнання, як наголошує вчитель Церкви, є життя у спільноті. “Спільнотне життя має стільки переваг, що й нелегко всі перерахувати. Воно більше сприяє збереженню даних нам Богом благ, ніж усамітне життя… Та й грішникові легше позбутися гріховних звичок, коли він присоромлений багатьма й відчуває загальний осуд” . Бо, спільнота допомагає самопізнанні, що стає контролем свого внутрішнього стану: думок, почутів і прагнень, що очищує їх і змінює. Помічним стає і “мовчання, що дозволяє забути давні погані звички, через їхнє невикористання і дає можливість навчитися добрих звичаїв,… – це доказ того, що володіють над собою” .
Християнин, який насправді відкинув гріх, прагне очиститися від коріння зла, що залишається в ньому. Починає відчувати виразну дію Божої благодаті. Замість гріха з’являється прагнення добра, і він народжується до нового життя, починає відчувати присутність і близкість люблячого Бога. Ця присутність Бога у житті людини стає чимраз помітніша, він прагне пізнавати, розуміти й виконувати волю Божу. Завдяки цьому, навчає Василій Великий, християнин заново відкриває своє первинне покликання, починає розуміти сенс свого життя. Хоче жити за заповідями Божими, а особливо прагне любові .
Надалі Василій подає наступний етап духовного життя – життя в чеснотах. “Вправа в побожності є подібна до драбини, яку бачив колись блаженний Яків. Один її кінець був скерований вниз, до землі, а жругий сягав самого неба. Отож ті, які хочуть чеснотливо жити, повинні стати на перший щабель й від ньогобезперервно просуватися далі, до вищих шаблів, аж поки поволі вийдуть на висоту, доступну людській природі. Як у драбині перший щабель є віддалений від землі, так і в житті, зорганізованому згідно із Божою волею, бо початок поступу – це віддалення від зла” . Допомогою у зростанні в богословських і моральних чеснотах є молитва. “Що ж може давати більше щастя, як не те, що на землі наслідувати ангельські хори! Вдосвіта йти на молитву, піснями і співами хвалити Творця, потім, коли сонце зійде і засвітить ясніше, поспішати до праці, яку супроводить молитва, коли піснями наче сіллю заправляємо труд. Милозвучність духовних гімнів приносить душі веселий настрій і спокій” . Так серед праці рук і зміни себе в молитві, народжуються чесноти, де надія й довіра до Бога – це вияв переконання, що хтось сильніший, хто дбає не тільки про людське життя, а й про цілий всесвіт, Творцем якого є. У духовному розвитку та прагненні до зрілости значну роль відіграє віра, що є довірою до Божої любови. За Василієм віра – це початковий етап процесу преображення, через який проходить людина, що прагне освячення.Чеснота любові, за вчителем Церкви, – особливий прояв Святого Духа, присутній як у взаєминах із Богом, так і стосунках з Ближніми . Отож,повернення уміння жити в чеснотах – це наслідок початкового етапу духовного життя християнина, тобто навернення, бо гріх разом із його наслідками послаблював у ньому здатність виконувати Божу волю. За словами Василія, після осягнення Богословських чеснот, за ними слідують моральні чисноти, що з них випливають, бо йдучи дорогою духовного життя, він не може чинити всупереч Божим заповідям, бо прагне жити за вказівками Христа, якого у всьому старається наслідувати . З усіх чеснот моральних першою крокує покора, бо “покору набуваємо передусім тоді, коли памятаємо про заповідь Господа, Який сказав: Навчіться від Мене, бо Я лагідний серцем (Мт. 11, 29) – і це Він неодноразово й різними способами нам показав і довів. Набуваємо покору також і вірою в Його обітницю: Той, хто принижується, буде піднесений (Лк. 14,11). Тому необхідно ревно і постійно за кожної нагоди вправлятись у покорі. […] Такий самий спосіб придатний і для того, щоб розвинути в собі будь – яку іншу чесноту, яку від нас вимагає заповідь Господа нашого Ісуса Христа” .
Василій твердить, що в міру духовного поступу, особа стає щораз досвідчініша. Почина краще розумітиі пізнавати саму себе, помічати Божу дію в навколишньому світі, розпізнавати те, що є цінне і провадить її до досконалості – це розсудливість. Саме розсудливість допомагає очистити серце від пристрастей, розрізняти добро і зло. Лиш після осягнення розсудливості приходить справедливість, якщо здолано залежність від матеріальних речей і прихильностей. “Хто любить Бога – тікає від усього земного, звертається до Бога всім серцем і проганяє з нього пожадання, які спокушають його до зла; він витривалий у вправах, які ведуть до чеснот” . Лише той, хто пройшов очищення й розпочав життя в чеснотах, готовий до самопосвят і відречень, опановує мужність. Мужню людину вирізняє відвага в діях, витривалість і вміння долати труднощі. Але цей процес тривалий, і його важко уявити без перешкод, – стверджує Василій, тому Богом дається чеснота терпеливості й стриманості, що дозволяють долати всі труднощі і прямувати до досконалості. Християнин, який досягаєуспіхів у духовному житті, оберігає свій розум і думки від хибних суджень про інших, перевіряє всі думки, шукає правди – це опановується чистота серця, що охоплює і чистоту сексуальности.
Чим більше людина занурюється у Бозі й пізнає Його, вона все глибше усвідомлює свою немічність і навколишню марноту, її скарбом стає Господь. Так в життя подвижника в духовному житті приходить добровільне убозтво, що також дає зауважувати потреби і ближнього, вбачаючи в ньому образ і подобу Божу. Змінюється молитва, що була не досконала, вона тепер освячується постійним бажанням близкості Божої. Тому Василій говорить: “Молитва кожного є явною перед Богом. Йому, отже, відомо хто шукає занебесними речами лише поверхнево, а хтосумлінно; хто тільки губами вимовляє слова молитви, а серце його далеке від Бога. […] Отож, хай співає твій язик, а ум хай роздумує над значенням тих слів, щоб ти співав водночас духом і умом. Бог не потребує слави, але хоче, щоб мистали гідними прославлення” .
У духовному житті людина постійно відчуває свою слабкість, попри бажання жити згідно із заповідями Божими, вона відчуває потребу Божого втручання, вияв Божої любові. Бог свідомий цього, Він іде на зустріч людині, даючи святе Євхаристіє – це зустрі слабкої людини з всемогутньою Божою любов’ю. Василій стверджує, що це властиве християнину “очиститись в Христовій крові від усякої плями тіла й духа, стати святим у Божому страсі й Христовій любові, і не мати порока, ані вади, ані чогось подібного, але бути святим і непорочним, і тоді спожити Тіло Христа і пити Його Кров” .
Василій доводить, що все, що існує, – це прояв Божої любові. Пізнаючи сотворені речі й осягаючи суть їхнього існування, пізнаємо житєдайну любов Добродійника, яка їх пронизує, людина відкриває для себе і любов до ближнього. Внутрішнє поєднання з Богом стає чимраз тісніше, що веде до відкриття в собі образу Божого та в ближніх, що веде до усвідомлення, яке важливе місце посідає людина у планах Божих.
Прояви дії Божої благодаті стають ще інтенсивнішими в моменти поєднання з Богом у любові. Бог пронизує людину, яка повністю відкривається до Його дії, результатом чого стає обожествлення її людської природи. Тіло й дуща, думки і прагнення сповнюються Божим Духом . Вчитель Церкви відверто говорить: “Святий Дух підносить наші серця, підтримує слабких, ведучи їх за руку, а тих, які поступили на дорозі святості, ще більше удосконалює. Просвітлюючи тих, які очистилися від усякого блуду, завдяки спільності, яку вони із ним мають, робить їх духовними. Як чмсті і прозорі предмети блищать на сонці й відбивають його ясність, так і душі, які мають у собі Духа, просвідчені Святим Духом, самі стають духовними та іншим передають благодать. До одуховленого серця приходить дар передбачення майбутніх подій, розуміння Божих таїнств, пізнання скритих таємниць, роздавання духовних дарів, небесне громадянство, безконечна радість,перебування у Бозі, уподібнення до нього і найвище із бажань – обожествлення

Особа духовного провідника з творів Василія – вчителя Церкви.
Найперше, що можна сказати про духовного провідника як особу, з творів Василія Великого, то це особа великої святості, оскільки він має вести свого підопічного вторинною доріжкою свого досвіду і в проводі Святого Духа. “Святий Дух […]просвітлюючи їх, які очистилися від усякого блуду, завдяки спільності, яку вони із ним мають, робить їх духовними. Як чмсті і прозорі предмети блищать на сонці й відбивають його ясність, так і душі, які мають у собі Духа, просвідчені Святим Духом, самі стають духовними та іншим передають благодать. ” . Василій ставить досить високі вимоги до особи духовного провідника, що має бути уподібнений до Христа: “Якщо, отже,правилом християнського життя є, згідно з покликанням кожного,наслідувати Христа в Йоголюдскій природі, то ті, яким довірено бути проводарями для багатьох, повинні бути для слабких неначе посередниками в уподібненні Христові, згідно зі словами св. Павла: Будьте моїми послідовниками, як і я Христа (1 Кор.11,1)” .
Вчитель Церкви повчає, що бути духовним батьком не може бути будь-хто, але є відповідні особи, що за це відповідають, як перед спільнотою, так і перед Богом. Ця особа, має мати на лише відповідне підготування, освіту, але й значний досвід – зазначає Василій, – бо шкоду може духовник завдати великої, тому так ретельно і відповідно він вибирається для спільноти, бо саме від нього залежатиме майбутнє спільноти і спасіння душ довірених учнів: “бо не кожному ж дозволено призначати ліки хворому чи братися до скальпеля, а лише тому, хто набув лікарських знань: тривалий час навчався, має значний досвід і практику, отримав знання від фахівців. То на якій підставі до лікування душ словрм міг би братися перший – ліпший? А в цій справі навіть найменше упущення призводить до найбільших втрат. У спільноті навіть роздавання хліба не доручають будь – кому, а лише тому одному, кому довірено цю справу. То чи не варто ще ретельніше дотримуватися, щоб духовну їжу подавав той, хто найбільше здібний до цього, який робитиме це розважливо й обдумано. Це ж не мала самовпевненість – про закон Божий самому відповідати без страху і навмання, а не скерувати до того, хто призначений для цієї справи. Він, як вірний і мудрий управитель (Лк.12,42), вибраний для того, щоб у відповідний час подавати духовну поживу і використовувати слова свої для справедливих присудів ( Пс.112,5). А коли щось упустить, а инший це додумає, то нехай одразу не кидається з доріканням, а наодинці викладе своє бачення. Інакше для підлеглих це може стати приводом вивищуватись перед старшими. Тому навіть коли хто дав доречну відповідь, але перевищив свої повноваження, то має бути покараний як порушник дисцепліни” .
Надалі наш Батько нагадує, що духовний провідник поставлений для того, щоб лікувати душі своїх учнів, – як це, вже говорисьсь вище, -“Пам’ятаючи про це все, вважаю, що ми повинні відкрити свої помисли тим, які мають із нами той самий дух і які дали свідчення своєї віри та второпності, щоб виправити погане та утвердити те, що добре” . Перед Авою –духовним батьком, учень має відкрити всю свою душу, до найпотаємнішого, бо саме так лікується недосконалість, вона має бути викорінена Авою у своєму корині, він має підвести до причини, щоб її направити:”кожен […] який хоче дати доказ духовного поступу і жити згідно із заповідями Господа нашого Ісуса Христа, не повинен приховувати в собі жодного пороху своєї душі, але[…] мусить виявляти таємниці серця перед тим, який доручено із співчуттям і милосердям дбати про неміч братів” . Духівник може бути і сповідником, це корисно: “Так само й гріхи треба визнавати перед тими, які здатні їх лікувати, згіднозі словами: Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних (Рм.15,1)” .
Щодо вибору Духівника, Василій Великий неодноразово наголошує:”не “треба поверхово і нерозважно поручати себе тим, які вдають, що знають правду: натомість необхідно пізнавати кожного за ознаками, на які вказує Священне писання. Стережіться лжепророків, що приходять в овечій одежі, а всередені – вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми (Мт.7,15). З того усі пізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати (Йо.13,35). Тому заявляю вам: Ніхто, говорити під впливом Духа Божого, не каже: Анатема Ісус! (1Кор.12,3)” .
Отже, вибрати духовника важко, бо це відповідальна річ – довірити свою душу, а також своє спасіння і рісту доброму, тому “слід довіритися Господеві, Який до такого і до його оточення недозначно сказав: Лиха людина з лихої скарбниці серця виносить лихе (Лк.6,45). Отож, коли поганій людині нерідко вдається вдавано говорити чи робити щось неначе добре, то добра людина не може прикинутися, нібито має лихі задуми. Сказано ж бо: Дбайте про добре не лише перед Господом, а й перед усіма людьми (Рим.12,17)” .

Висновок:
Отже, як говорив Василій Великий, і всі його твори, що мало”… одну мету – догодити Богові. Нехай основна турбота буде про користь для нашої душі і про виконання звповіді: Тож, коли ви їсте, чи коли пєте, або інше робите, – робіть усе на славу Божу (1Кор.10,31) .