Наталя Назар – ПОЛІТ ОРЛА

Наталя Назар
ПОЛІТ ОРЛА
ВІРШОВАНА БІОГРАФІЯ СЛУГИ БОЖОГО МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
Примітка: твір адаптований для інсценізації аматорськими шкільними театральними гуртками.
Текст і ролі додані автором з цією метою і не є складовою самого поетичного твору.

„Господній Дух на мені,
бо він мене помазав.
Послав мене нести добру новину бідним,
звіщати полоненим визволення,
сліпим прозріння,
випустити пригноблених на волю,
оповісти рік Господнього помилування.”
(Лк. 4,18-19)

Розповідач: В Марка гарна звичка є:
Він питання задає,
Все чому? чому? чому?
Треба пояснить йому.
По обійстю походжає:
Марко: „Чому півень не літає?” –
Розповідач Раптом в тата запитав.
Бідний тато… якби знав!
Але тато суть вловив:
Тато: „Бачиш, синку, Бог створив
Квітку, дерево і птицю
І корову і лисицю…
Це звичайно не провина,
Що літати він не вміє,
Він без нот зате запіє.
Але ти наслідуй сину
Не ту вдачу, а орлину!
Бо той птах живе високо,
Все добачить пильне око
І політ для нього слава,
Небо – це його держава!
Він бо царського є роду,
Не пшоно… йому Свободу!
Бачиш, крила розпростер
Над Бескидами орел.
Він вважає на своїх,
Щоб зростали не на сміх:
Цінували Висоту,
Земленьку свою святу.
” На екрані зявляється орел, звучить музика
Голос лунає з-за сцени
«…а ті, хто надію складає на
Господа, силу відновлять, крила
підіймуть, немов ті орли, будуть
бігати і не потомляться, будуть
ходити і не помучаться!»
Пророк Ісайя (Iс. 40:31).

Марко: ”Тату, тату, я ж людина!” −
Розповідач :Каже на оце дитина.
Марко:„Чи ж людині дано стати
Тим орлом, щоб так літати?”
Тато:„Навіть вище, любий сину” –
Розповідач: Тато вспокоїв дитину.
Тато:„Ми покликані в цей світ
Довершити свій політ.
Дав Господь безсмертну душу,
Тож піднятися я мушу
Вище, синку, над земним!”
ПСАЛОМ ти піднесеш мене на скелю занадто круту для мене, бо Ти моє прибіжище
Розповідач: Погляд хлопця став ясним:
Марко:„Значить люди наче птиці…
Та орлів з них – одиниці.” (задумано, розважно, наче у прозрінні)
Тато: „Не журись душа безсила,
Лиш би цього ти просила!
Бог дасть серце, крила, зір
Знятись вище вищих гір.
І були такі в народі,
Всіх перелічити годі!
Про одного ж, любий сину,
Розповім тобі в цю днину.
На українському Розточчі
Де сосни підпирають синь,
Де всіх красот сама глибінь
У плесі річки відіб’ється,
Де в ритмі дятел відізветься
Жила собі сім’я заможна,
Однак, була вельми побожна.
Обоє графського коріння.
І українського насіння
Шептицький граф не сторонився,
Хоч жаль: по-польськи він молився,
Бо був і є такий-то час
Коли не наші учать нас…
Дружину граф любив сердечно
Павла Апостола читав,
Що так любити є конечно!
За неї б і життя поклав,
Немов Христос за Церкву Свóю.
Отак ґаздили із жоною
Софією, собі у двох
Й дітьми благословив їх Бог:
Було їх сім отих дубочків,
Бо Небо слало лиш синочків.
Порядком третій був Роман.
Це радість матері Софії,
Хоча молилась до Марії
За всіх синів своїх завжди,
Щоб хоронила від біди:
Одної справжньої отрути,
Яка на світі може бути –
Гріха!
У Серці Господа Христа
Навчала черпати наснагу,
Любов, покору і відвагу,
Щоби не скинули хрeста
У хвилю тихого конання.
Дала їм добре виховання,
Бо це Одне, що може дати
Своїй кровинці рідна мати.
Щовечора ішли в каплицю,
Разом молилися верви′цю
І Мати Божа не барилась:
Своєю Силою міцною
Утверджувала всіх до бою
За чистоту душі і тіла.
Молитва Матері – то Сила.

Музика. Слайд із світлиною Графині Шептицької.
На сцену виходить Графиня Софія Шептицька. Наближаючись до столу, опирається, легко походжаючи розповідає:
В декілька років після мого вінчання я зустрінула одного разу на львівському двірці численне світове товариство, що їхало на якусь прогулянку. Вони вітали мене, намовляючи, щоб я їхала з ними , жалували,, що я немогла цього вчинити, а відтак, поїхали для розваги.
Я верталася від недужого батька до дому, до дітей і незавжди легких обовязків. Тож із відчуттям деякого упокорення, яке іноді переживають молоді люди, коли світ пройде попри них і не забире їх із собою, дещо тужливим зором я поглянула за відїзджаючим поїздом, з якого долітали до мене веселі розмови і сміх.
Зі залізничної станції я їхала сама до дому, відкритою повозкою. Булро літо, й напрочуд гарний день, що на прощання розкидував цілі снопи багряних світел, поміж сафірові тіні й по мрячній далечині.
В полі люди працювали: одні кінчали роботу, а інші біля хат готовили для себе й худоби ночівлю. Вразила мене велика поражаюча різниця між тим світом, який я щойно і майже з тугою прощала, а тим світом убогих, яких Господь полюбив всетаки більше від інших.
В отій хвилі відзисканого почуття правди я неначе прийняла в обійми і до серцяпригорнула моє власне життя з усім, що в ньому здавалося мені важким і недостатнім і з повагою, а палко сказала:
« Пошли мені Господи, завжди не те, що я може без застанови вибрала б, але те, що у Твоїх очах цінне, що для Тебе буде миле й зволь це мені передати…» І сьогодні думаю, що Господь вислухав мою молитву.
Моє життя не було легке, ані світове, ані може веселе.
Але Господь дав мені змогу пізнати науку й ласку хреста.
Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях.
Одного з них зволив прийняти до служби при Своїх Престолах.Господь не допустив ніколи до згіршення в нашому родинному вогнищі, а дав вірних і мудрих приятелів.

Виходить граф Іван Шептицький,
.
Моя дружина була ослаблена стражданнями від втати нашого першого сина Стефана. До крайньої втоми ходила по кімнатах, або по найдальших стежках городу й коли ніхто її неміг ні бачити ні чути, та у приступах якоїсь тваринної туги вона голосно стогнала. Вона любила його пристрасно й дико страждала. Через декілька тижнів ид і голос другого сина, тоді однорічного Ізя, були для неї справжнім стражданням.Як лошиця іржить за лошатком, так і вона стогнала й найрадше хотіла вирватися до свого Стефця, і навіть очікування іншої дитини не здержувало її в жалях. Отак виношувала нашого Романа в сльозах і жалю. Роман-Александр-Марія, сьогодні в чині о. Андрей Шептицький народився в Прилбичах,коли на дворі стояла липнева спека і пожовтілий колос тяжів до землі своїми зернами, принісши добрий ворожай. До стефця був подібний не тільки з лиця і сильної будови, але й також, коли почав говорити, його перші слова були такі самі і так само по-дитячому перекручені, як тамтой їх вимовляв.

ГРАФИНЯ ШЕПТИЦЬКА:
Коли Ромцю йшов четвертий, або пятий рік життя, одного разу після лекцій з катахизму з Ізьом, я почала розказувати йому про Ісуса Христа. Я навіть не згадала ще про Страсті й
Розпяття, коли запримітила в ньому таке зворушення, таке зусилля здержати великі сльози, якими наповнялися його очі, що я швидко здержала себе й перейшла на іншу тему, не бажаючи грати на тому, що могло бути лише переніженням нервів;, але ні, – Славити Бога, – не нервові це були сльози.
Пізніше, коли підучився вже писати, скрізь я знаходила шматочки паперу із записками, з уступами молитов., що він їх сам виготовив, це були розважання, проведені власним способом думання, зокрема тайн вервиці. Особи з його довкілля зовсім не відзначалисяспеціальною набожністю, а я навіть не бачи
*****
Тато: Зростав Роман… минали роки…
Уже твердими стали кроки
І чує в серці голос Божий,
Що кличе душу в Висоту:
„Романе, зверш свою мету!
Застиглих стільки є сердець,
А треба ж пастиря овець!”
Та граф Іван не хоче чути:
„Монахом графові не бути…”
І йде Роман по волі тата
У військо, але з серцем брата…
Минає рік, зміцнився дух
І загострився серця слух.
Вже батько плачучи мовчить
Та з матір’ю благословить
У монастир… вузька стежина…
Роману – радісна хвилина:
У чин Святого Йосафата
Приймає братія за брата.
Так послухом пережить стан
В рядах Отців Василіян.
Добромиль, Львів… – чернець Андрей
Пророцтво в тім немов єлей,
Для тебе Матінко-Земля
Його чекала ти здаля:
З епох минулих і століть,
Крізь віхи чорних лихоліть
Крізь всі віки чекала ти
Отого, хто би міг вести
Тебе за руку до Христа.
Отверзи з вдячністю вуста!
Гляди, ось йде твій вірний син,
Що скаже світу: „Я – Русин!”
Святий Отець помітив пильно
Оту любов синівську сильну
До Церкви й Східного обря’ду
І призначає на посаду.
В тім радість люду превелика:
У Станіславові владика
Русин і серцем і ділами
Андрей з Господніми думками!
А згодом Львів прийма Андрея –
Галичина Архиєрея.
Одні любили й цінували
А інші, ненависті повні,
Митрополита шанували
У лицемірстві, так, для ока…
Криниця Мудрості глибока
Вражала їх аж до клітин
Й тремтіли… Велетень-Русин…
*****
Монах-аскет. Убога ряса….
Нагрудний хрест це не прикраса…
Це символ зречення й терпіння,
Знак Перемоги, Воскресіння.
Молитва …Піст… Трима в правиці
Зернята чорної верви’ці.
Він свого стада не залише
До верств усіх послання пише:
Говіркою гуцулам слово,
Яку теж вивчив пречудово.
Родинам, молоді, народу
Тим, що боролись за свободу.
Відвідує своїх дітей на еміграції Андрей.
Америка, це новий дім
А щоби не зів’яли в нім
Несе їм слово настанови:
Держіться Церкви, школи, мови!
Моліться спільно і щоднини
Це бо повітр’я для родини!
***
Ось маючи орлиний зір
Дає монашеству простір:
Ростуть згромадження чернечі,
Щоб взяти хрест на свої плечі
Cвого народу, й бути близько
Коли несолодко і слизько…
Ченці Студитського уставу
Співають Господеві славу,
Церковне правило – закон.
Опівночі, прогнавши сон
На полуношницю спішать
Стяжати Божу Благодать
Ангельські чини чорноризі,
Щоб Агнець записав у книзі
Замучених і убієнних
Убогих, гнаних і смиренних
І упосліджених й сліпих…
І милості також для злих
Благають… „Милістю покрий,
Бо всі ми –грішні, Ти ж – Святий,
За молитвами Панагíї
Пренепорочної Марії”.

Редемптористи йдуть повсюди,
Щоб Віру оживляли люди.
Марію Неустанну Поміч
Взивають все собі на поміч:
Найкраща Матір їх не зрадить
Місіонерів запровадить й
Залишить місія сліди:
А це навернення плоди!

Вінкентія Святого сестри
Ідуть надію хворим нести.

Василіянки йдуть до світу з
Завданням: сіяти просвіту.

Служебниці, як Ангел з Неба,
Спішать туди, де лиш потреба.

Ось думка родиться чудова
Про міць друкованого слова:
У кожну хату йде без ніг
По місиві сільських доріг
„Василянин”- „Місіонар”
Погроза для лихих примар:
Безбожництва, лінивства, п’янства,
І ворожбицтва й ошуканства.
Нагоду мали порадіти
З його сторінок також діти.

Так по-батьківськи ладно дбає
Велике діло зачинає
Як поручив йому Отець:
„Будь добрим пастерем овець!”
Він не таїть, що він – Русин.
Та з серцем, мов самарянин,
Андрей прещедро роздавав,
Те, чим Господь благословляв;
Не затискає в кулаки,
Кладе народу до руки:
Сиріткам – дім у Зарваниці,
Для хворих-немічних – лічниці,
Порадні в поміч матерям.
Він пам’ятав, що школа – храм
Науки , правди і уміння,
Тому підтримував стремління
Нагадуючи: „Вчіться діти,
Бо це ганьба й нужда: нидіти,
Та памятайте, всяка штука
Без Бога марна й близорука,
Без Бога зійде нанівець
І прескорботний їй кінець!
Шануй завжди недільний день!-
Це джерело благословень,
Тому спішіться в Божий дім,
Там бо Христос чекає в нім
Роздати всім Себе бажає,
І щедрий тому, хто приймає
Пречисте Тіло й Божу Кров.
Народе мій, збагни Любов!”

Такий політ орла отого
Народом визнано: святого.
***
На горі Святоюрській вже осінь ішла падолистом
Відлетіли пташки: їм зазимно… а потім назад.
І велика печаль, наче хмара стояла над містом.
Відлітає орел, залишає наляканий град:
Бо без Нього прийде і постукає буря зрадливо
Потім прийдуть чужі й покладуть в домовину народ…
„Не журіться, лечу… Залишаю Надію на Диво:
Церква наша воскресне після довгого шляху скорбот!”
5.12.07 р.Б.

„Святому Духові – всяка всеспасаюча причина!
Коли Він на кого по достоїнству дихне – скоро підносить від земського,
неначе дає крила, дає зріст, настроює до горішнього.”
Піснеспів утрені