Історичні відомості про празник “теплого Миколая” та богослуження перенесення мощей святителя Миколая Мир Лікійського Чудотворця (9/22) травня.

Біографічні відомості святителя Миколая
Приблизно народився св. Миколай у 257 році по Різдву Христовому в Малій Азії, у Мірлікійському місті Патарі в провінції Лікія (Мала Азія), у родині Феофана і Нонни [1]. Достеменно відомо, що він отримав від батьків добру початкову освіту, а будучи вченим юнаком, Микола переселяється до Мири, де продовжує навчання, його дядько-єпископ татарський висвячує ще молодого Миколу на священика. Початки його ранньої душпастирської праці припадають на час правління двох римських імператорів Діоклетіана (правління 284–305) та Максиміана (правління 286–305)[2], що переслідували християн. За часів правителя Ліциній (правління 307–324)[3], що був терпимим до християнства, вірогідно у цей час Миколай здобув сан єпископа Мирійського. Своє єпископське служіння св. Миколай багато років звершував у Мирах, а згідно Св. Андрія Критського та монах Івана зі студійського монастиря (Константинополь), є ствердження, що Миколай брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї [4].
Святий Миколай очолював свою кафедру до глибокої старості, помер «у віці старше 70 років » [5], «…трохи спершу тілом похворівши, добре тимчасове закінчив життя…»[6] 6 грудня 335 р від Різдва Христового. На могилі святителя Миколая «…здійснювалося багато чуд від святих мощей угодника Божого, миро-бо благовонне і цілюще мощі його виділяли, ним же помазуючись, хворі здоров’я здобували» [7]. Чесне тіло святителя було поховано біля церкви Святого Сіону, в якій він служив [8]. Звичай ховати людей в храмах виник наприкінці IV – початку V ст., тобто після смерті святителя, і був узаконений після Карфагенського собору в 419 р – Правило 83 (94), що стверджує: «…пам’ять мучеників зовсім нехай не звершується, хіба що десь є або тіло, чи якась частина мощей, чи, за оповідями від правдивої давнини переданими, їх житло, чи майно, чи місце страждань » [9].

Перенесення мощів Святого Миколи
У XI ст. обстановка у Візантійській імперії була несприятлива для християн. Візантійський престіл після смерті Василя II (1025 г.) займали слабкі і скороплинні імператори,а з Азії сельджуки здійснювали свої спустошливі напади на Захід, і до 1081р. візантійці втратили всю Малу Азію. Це змушує християн, що проживали в Мир, переселятися в більш безпечне місце, що знаходиться в трьох кілометрах від старих Мир, а в самому ж храмі при мощах святого, залишаються служити тільки декілька ченців [10].
У 1086 р святитель Миколай «з’явився у видінні трьом людям, наказуючи їм оголосити жителям міста Мир, що боячись турків, і пішли звідси на гору, щоб вони повернулися жити і стерегти місто, або щоб знали, що він переселиться в інше місце» [11]. У політичному і військовому плані Візантія переставала існувати, так з 1016р Південна частина Італії, що належала Східній Римській імперії, стала піддаватися нападам норманським: «1027 р. за згодою імператора Конрада II було засновано перший норманське поселення»[12], а вже 1071 р герцог Роберт Гюіскар остаточно захоплення південь італійських областей, завоювавши останню візантійську фортеця – Бар, де в 1087 р. св. Миколай з’явився увісні побожному священику і звелів: «Іди і скажи людям і всьому собору церковному, щоб вони пішли і взяли мене з Мир і поклали в місті цьому, бо не можу там перебувати на місці порожньому. Богу так завгодно» [13]. Для виконання волі св. Миколая «… Італійці спішно й таємно підготували цілу морську експедицію» [14]. 11 квітня 1087р. 47 чоловік, добре озброївшись, вирушили до храму Святого Сіону, де знаходилися мощі св. Миколая, де заховавши зброю під одягом, стали вдавати паломників [15]. Мощі святого стерегли 4 монахів. Одні з барійців звернулися з проханням до монахів про виділення їм частини мира (манни) від мощей св. Миколая, інші стали молитися. Зрештою мандрівники відкрили ченцям свій план – перенести мощі чудотворця в Апулію. Можливо, спершу ченці не сприйняли намір посланників з Барі всерйоз. Вони сказали, що Святий нікому ніколи не дозволяв переносити його останки в інше місце; навіть імператору Василю Македонянин довелося відмовитися «від наміру перенести в Константинополь» [16].

Барійскій пресвітер на ім’я Луп тримав у руках скляну посудину, який монахи храму наповнили миром від мощів. Він вирішив взяти участь у переговорах зі сторожами і поставив флакон на верх невисокою колони біля вівтаря. Під час суперечки пресвітер Луп з необережності зачепив посудину, і вона з «великим тріском» впала на мармурову підлогу, але не розбилась, в цьому барійці побачили символіку. Вони збрехали ченцям, заявивши: «Ви повинні знати, що, коли папа з Риму прийшов до нас у місто Бар, у супроводі багатьох архієпископів, зі свитою священнослужителів і мирян, він сам послав нас в ці землі перенести священне тіло. Він зробив все це, тому що святитель божий з’явився йому увісні і просив, щоб привезли його в наші землі. Коли барійці дістали з-під своїх плащів зброю, ченці усвідомили всю серйозність наміру гостей. Один з ченців став повільно відступати до дверей, бажаючи оповістити жителів Мир що відбувається, але барійці заздалегідь заблокували виходи з церкви. Сторожу зв’язали, і хтось на ім’я Матвій (можливо, лідер), приставив ніж до горла ченця, погрожуючи смертю, якщо той не вкаже місцезнаходження мощей. Чернець відповідав йому: «Швидше помремо, ніж дамо взяти святого» Інший монах, бажаючи позбавити брата від смерті і усвідомлюючи, що опір даремний, сказав: «Сину мій, чому ти несправедливо напав на нашого брата? .. Багато намагалися заволодіти мощами, але не змогли. По всій видимості, прийшов час виконання обіцянки, яку дав святитель рік тому» Почувши це, італійці попросили розповісти їм про видіння св. Миколая, в 1086 трьом жителям Мир. Барійці розцінили це як ще одне підстава для перенесення останків Великого святого до себе на батьківщину. Служитель храму вказав Матвію отвір у підлозі, з якого ченці витягували «Пензликом святу вологу» Барійци зрозуміли, що це те місце, де знаходяться мощі святителя Миколая. Матвій сховав свою зброю і, взявши залізний лом, став бити в мармурову підлогу [17].


Коли барійці розбивши мозаїку на підлозі, і виявили древню цегельну кладку за нею віднайшли кришку білого саркофага. Вони боялися розкрити гробницю св. Миколая. Відкопавши до половини кришку саркофага, ніхто не наважувався його відкрити, «Щоб не перетворитися на камінь» [18]. Матвій ударом лома розбив мармурову плиту, також, коли вони позабирали залишки саркофагу, то побачили в середині «повно святої вологи» – мира, від якого ширився чудовий аромат. Матвій, опустивши «праву руку» в миро, і по частинам став витягувати й передавати мощі святого з гробу пресвітерам. Оскільки, вони поспішали він зістрибнув в миро, «як пізніше з’ясується, розчавив своїми ногами частину кісток тазу святителя. Знайшовши в гробниці череп, Матвій дбайливо передав його священикам і виліз з гробниці» [19]. Священики завернули мощі Миколая в свої облечення і дбайливо понесли їх до кораблів. В 1953 р професор Луїджі Мартіно, досліджував мощі святого, що підтверджує у звіті, що на кістках «знайдені переломи на тих місцях, де вони повинні бути під час грубої ексгумації, у зв’язку з тим, що моряки поспішали […] на кістках виникли великі ушкодження, викликані взаємним тертям по всій ймовірності через те, що кістки були разом загорнуті в певний матеріал при перевезенні» [20].
Жителі Мир повернулися в пограбований храм і виявили, що деяка частин костей залишилися занурені в миро,що потім зберігались в скрині у престолі. Проте, вони були насильно забрані 30 травня 1099року венеціянцями, під проводом єпископа Енріко Контаріні. Мощі, що зберігались певні роки в престолі, під впливом особливостей південного клімату – миро висохло і придбало тверду кристалічну форму, тому єпископ Контаріні змушений був виламувати кістки святого, що призводило до їх подрібнення. Не маючи мощівника, він склав їх у свій головний убір, разом з лежащим медальйоном, на якому напис свідчив: «Тут спочиває великий Миколай, славний чудесами на землі і на морі» [21].
На 8 травня 1087р кораблі повернулися в місто Бар, і радісна звістка облетіла все місто. 9 травня, мощі святителя Миколи урочисто перенесли до церкви святого Стефана, що знаходилася недалеко від моря. 1 жовтня 1088р. на запрошення архієпископа Іллі папа Римський Урбан II «вклав мощі святого в срібну раку» [22]. Через рік переніс їх папа Урбаном II до церкви, що була побудована на честь святителя Миколи і освячена ним. Тоді ж Папа Урбан призначає перше святкування в Барі перенесення мощей на 9травня 1090 р. [23], а вже в 1092р. це свято появляється на Русі [24]. У Маларському соборі (10-15.09.1089 р.), скликаному Римським папою Урбаном II для примирення церков брала участь й делегація Київської православної митрополії, яку благословив Митрополит Київський і всієї Руси Іван III (1089 – 1091). З того часу і почалося піднесення культу святого Миколая на Русі. Запровадження цього празника в Русі-Україні приписується митрополитові Єфремові (1091 – 1097), наступникові митрополита Іван III, вважають що він описав це перенесення на Русі-Україні, та уклав службу перенесення та акафіст на честь святого [25].
Є ще інша версія встановлення празника на Русі 9 травня, що був встановлений в один з 1087-1090 рр, швидше за все, на думку В.А. Мошина, при посередництві дочки великого князя Всеволода Євпраксії-Адельгейди, дружини імператора Генріха IV, яка була присутня при цій події [26], коли папа Урбан II встановив свято Перенесення мощей.
Тут звертає на себе увагу що Грецька Православна церква не зберігає пам’ять про перенесення мощей святителя Миколая з Мир Лікійських в місто Бар.
Якщо візьмемо сучасність, то тепер науковці на основі археологічних та анатомо-антропологічних досліджень, вчені зробили реальний вигляд святителя Миколая Мирлікійського, на основі сучасної техніки: його зріст, комплекцію і навіть риси обличчя, а також визначили хвороби, якими страждав Чудотворець[27]. Професор Луїджі Мартіно провів анатомо-антропологічні дослідження святих мощей Миколая у місті Барі (Південна Італія), відкривши гробницю з дозволу Церкви. Професор провів реконструкцію зовнішнього вигляду святого по черепу, а також дослідив захворювання що були у святого.

Хребет і кістки грудної клітини свідчать про муки, які переніс святитель Микола у в’язниці – його катували на дибі. Радіологічне дослідження черепа показало велике внутрішнє кісткове ущільнення черепної коробки. Проф. Мартіно вважає, що ці зміни викликані довгим багаторічним впливом тюремного холоду і вогкості (святий провів у в’язниці близько двадцяти років) Проф. Луїджі Мартіно в результаті вивчення останків встановив, що лик, зображуваний на іконах, повністю відповідає зовнішньому вигляду похованого в гробниці людини (див. фото): “За будовою черепа і скелета святитель належав до білої європеоїдної середземноморської раси, для якої характерні середньовисокі зростання і смаглява шкіра. З високим чолом, з носом, виступаючими вилицями і підборіддям, скелетом середньої міцності”.[28].


Згідно проведених багатьх лабораторних досліджень, вчені припускають: що святий не споживав цілковито м’яса, а харчувався виключно продуктами рослинного походження.

Служба перенесення мощей святителя Миколая Мир Лікійського Чудотворця (9/22) травня.
Сергій Юрійович Темчин з Інституту литовської мови стверджує, що служба на перенесення мощей святителя Миколая Мирлікійського (9 травня), що містить в каноні слов’янський акростих, являє собою переробку церковнослов’янської перекладу візантійської служби перенесення мощей апостола Вартоломія (24 серпня) ймовірного авторства Йосипа піснеписця. При цьому цілком оригінальними, що не висхідними до зазначеного переказним джерелу, виявляються всього 6 тропарів з 28-и в каноні. Наявність в обох – візантійської і давньоруської – службах мінімальної кількості стихир може служити додатковим аргументом на користь значною давнину східнослов’янської переробки [29]. Темчин доводить, наш давній канон 4-го голосу на перенесення мощей св. Миколая (9 травня) із зачином «Просвети ми душу і серце …» є давньоруським твором раннього періоду,що створений близько 1091. Його авторство приписується ченцю Григорію, творцеві канонів (відомий по Києво-Печерському патерику), переяславському єпископу Єфрему або навіть київському митрополиту Іоанну II.
Цей канон виділяється наявністю акровірша 1, вельми зруйнованого у всіх відгалуженнях текстологічної традиції, проте, С. Темчин стверджує про повне відновлення ним: «ПРЕНЕСЕНИЕ МОЩЕЙ СТАГО НИКОЛЫ ПОЮ» (проведено, з деякими орфографічними відхиленнями, за всіма тропарями, включаючи богородичні), де богородичний 8-ї пісні бере участь у створенні акровірша двома першими літерами. Акростих реконструйований на підставі трьох рукописних джерел, являють три структурно і змістовно різні редакції цього твору, відомі в східнослов’янських і сербських книгах: 1. східнослов’янський збірник мінейние служб другої половини XV століття; 2. східнослов’янська святкова мінея на травень-серпень XV століття; 3.сербська святкова мінея початку XVI століття [30].
Проаналізувавши і співставивши ці мінеї С. Темчин, прийшов до висновку: що давньословянський книжник не складав власних піснеспівів, а лише переробляв церковнослов’янський переклад тропарів, ймовірного авторства Йосипа Піснеписця, обмежуючись пропуском, перестановкою або заміною окремих слів – особливо в інципітах (Інципіт це від лат. – Incipit — починається, від особистої форми дієслова incipere — починати) — термін, який у літературі використовується для означення початкових одного або кількох слів будь-якого тексту, (вірша, пісні, чи книжки)) [31], що було важливо у зв’язку з проведенням задуманого ним слов’янського акровірша [32].
Канон перенесення мощей Миколая Мирлікійського є не авторським перекладом, а переробкою вже перекладеного на слов’янську мову візантійського канону для створення акростиха гімнографічного твору,що служив іншому святому – стверджує С. Темчин. Як і канон на перенесення мощей апостола Варфоломія, його слов’янська переробка, присвячена перенесенню мощей святителя Миколая, призначена на 4-й глас з використанням того ж комплекту ірмоси (Лише в сербській текстової версії давньоруського канону на перенесення мощей Миколая Мирлікійського ірмоси двох заключних піснею були замінені іншими) [33].
Використання давньоруського канону на перенесення мощей Миколи Мирлікійського та перекладеного канону перенесення мощей апостола Варфоломія має певні підстави: мощі обох святих переміщалися зі Сходу на італійську територію: з Мир Лікійських – м Барі, а в першому випадку і з м Дара (Месопотамія) на острів Ліпарі. Український дослідник Є.В. Джиджора вважає, що автор слов’янського канону «Просвети ми душу і серце …», який використав вказаний Варфоломіївська канон, з використанням відразу декількох художніх прийомів, і тим самим показав святителя Миколая подвижником, що виконував апостольську місію [34].
Темчин С. стверджує, що:

… візантійський канон на перенесення мощей ап. Варфоломія містить 32 тропарі (по чотири в кожній пісні, включаючи богородичний), тоді як зроблений на його основі давньослов’янський канон Миколая нараховує лише 28 тропарів. Слов’янський гимнограф не міг використовувати всі тропарі канону перенесення мощей ап. Варфоломія, бо слов’янський акровірш передбачив зовсім іншу структуру канону – в якій три тропарні пісні (4-й, 5-й і 9-й) чергуються з чотирьох тропарними (1-й, 6-й, 7-й і 8-й). У цьому відношенні слов’янський канон виявляється цілком урівноваженим, а його перша і друга половини (по 4 пісні кожна) – обернено-дзеркально симетричні.
Давньослов’янський книжник міг просто опустити чотири тропарі візантійського канону на перенесення мощей ап. Варфоломія, але насправді випустив десять піснеспівів, оскільки шість гімнів написав самостійно, не звертаючись до свого перекладеного джерела. Ці шість тропарів (із загальної кількості 28), власне, і складають цілком оригінальну частину давньослов’янського канону:
Просвети ми душу и серце… (1-а пісня, 1-й тропар)
Избави стадо свое… (4-та пісня, 2-й тропар)
Блаженне святителю Христов… (6-та пісня, 3-й тропар)
О, преславная твоя чудеса… (7-а пісня, 3-й тропар)
Израсте яко цвет… (8-а пісня, 1-й тропар)
О, святая и преславная… (8-а пісня, 3-й тропар)
Відзначимо, що оригінальні тропарі, які не є переробкою піснеспівів зазначеного Варфоломіївському каноні, майже завжди бувають 1-м або останнім (3-м) рядовим тропаря у відповідній пісні, що є не випадково [35].


За дослідженнями і співставленням Темчина С. форма слов’янського акровірша, можливо була запозичена автором з відомої йому давньоболгарської гімнографії, а саме – з 8-й гласу канону Климента Охридського перенесення мощей Іоанна Златоуста. За наступними співставленнями, дослідник спостеріг, що 1-й тропар східнослов’янського канону перегукується з богородичним 4-ї пісні болгарського канону. Також, 1-й тропар перегукується з початком канону 8-го голосу на Миколая Мирлікійського (6 грудня), що не має грецького відповідника. Наступні дослідження-співставлення Темчиним С виявили, що всі чотири з цього жанру піснеспіви на перенесення мощей ап. Вартоломея, відомі в східнослов’янської гимнографії XI-XIII століть – сідальний і три стихири є переадресовані в Миколая Мірлікийського.
У висновках досліджень, Темчин С приходить до висновку, що спостерігається певний стиль роботи – пропуск, перестановка і заміна окремих слів, також зауважено, що слов’янська переробка стихир зберігає гласи і ритмічно-мелодійну модель (подібні) відповідно до перекладних піснеспівів. Без сумніву, що подібній переробці піддавався не один лише канон, але вся відома в давньослов’янській традиції богослужба, на перенесення мощей ап. Варфоломія, на основі якої утворилася відповідне богослужіння перенесення мощей святителя Миколая Мирлікійського чудотворця.

Висновок
Розглянувши вище написане, ми можемо припустити певний підсумок, якщо подібній переробці, як служба Св. Миколая, піддавались канони та інші відомі в давньослов’янській традиції богослужби, то чи не варто так поступити в сучасності, стосовно нових святих нашої Церкви. Це дасть можливість надати старим текстам нового дихання, зберігаючи стиль старих гімнографічних піснеспівів, та прославити Творця в нових ликах церковного благочестя.

Використана література:
[1] Дмитро Туптало. Житія святих (том IV) Грудень. — Львів: Свічадо, 2007, 63.
[2] Див. http://www.roman-emperors.org/maxherc.htm
[3] Див. http://www.roman-emperors.org/licinius.htm
[4] Дмитро Туптало. Житія святих (том IV) Грудень, (надалі: Дмитро Туптало, IV) — Львів: Свічадо, 2007, 68.
[5] Martino L. Le reliquie di S. Nicola: Studio anatomj-fntropologico dei restischeletrici rinvenuti nella sua tomba in Bari (alla ricognizione canonica del 5 maggio 1953). Bari, 1987. Р. 30.
[6] Див. Дмитро Туптало, IV -72.
[7] Див. Дмитро Туптало, IV, с. 73.
[8] Nicolaus studi storici. Anno XII. Fasc.2. Bari, 2001. Р. 9.
[9] Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних соборів, і святих отців. УПЦКП, Київ, 2008.
[10] Васильєв А.А. Історія Візантійської Імперії. Т. 1: Час до Хрестових походів (до 1081) С-П, 1917, с. 467.
[11] Бугаевский А.В., Володимир Зорін. «Святитель Миколай, архієпископ Мир Лікійських, Великий Чудотворець: його життя, подвиги і чудотворства , викладені за стародавніми грецьким, латинським та слов’янським рукописом». Москва, 2001- 91.
[12] Енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза і І.А. Ефрона (19.11.15).
[13] Святитель Миколай Мірлікійський в пам’ятниках писемності та іконографії. Москва, 2006, 370.
[14] Старшов Є.В. Православні святині півдня Туреччини. Москва, 2010, 18.
[15] The Translation of Saint Nicholas: An anonymous Greek account of the transfer of the Body of Saint Nicholas from Myra to Lycia to Bari in Italy. Bari, 1980. Р. 4.
[16] Anrich G. Hagios Nikolaos, der Heilige Nikolaos in der Griechischen Kirche. Bd I. S. 453.
[17] Діонісій Купріченков «ІСТОРІЯ МОЩЕЙ святителя Миколая Мирлікійського», [PDF] Москва, 2012, 190
[18] The Translation of Saint Nicholas: An anonymous Greek account of the transfer of the Body of Saint Nicholas from Myra to Lycia to Bari in Italy Bari, 1980. Р.7
[19] Див. Діонісій Купріченков, 192.
[20] Martino L. Le reliquie di S. Nicola: Studio anatomj-fntropologico dei restischeletrici rinvenuti nella sua tomba in Bari (alla ricognizione canonica del 5 maggio 1953). Bari, 1987. Р. 14.
[21] Nicolaus studi storici. Anno XII. Fasc. 2. Р. 142.
[22] Губанов В. Нові чудеса святителя Миколая. Москва, 2011, 494.
[23] Юліан Катрій,ЧСВВ., «Пізнай свій обряд», Свічадо, 2004, 258
[24] Хрустальов Д.Г. Розвідки по Єфремі Переяславському. СПб., 2002., 254.
[25] Див. Юліан Катрій,ЧСВВ
[26] Мошин В.А. Про періодизації російсько-південнослов’янських літературних зв’язків // Русь і південні слов’яни. СПб., 1998,77.
[27] http://kyrios.org.ua/news/world/12796-vcheni-vidnovili-zovnishnist-svjatogo-mikolaja-chudotvortsja-za-jogo-moschami.html
[28] Див. вище.
[29] Найдавніша східнослов’янська служба перенесення мощей святителя Миколая Мирлікійського (9 травня) як переробка перекладної служби перенесення мощей апостола Варфоломія (24 серпня)[PDF], с. 17.
[30] Джиджора Є.В., Символізація образу святителя в Службі на перенесення мощів св. Миколая. ΚΑΛΟΦΩΝΙΑ 2014: Науковий збірник з історії церковної монодії та гимнографії, ч. 7. Львів.
[31] «Incipit»//Encyclopaedia Britannica (21.11.15)
[32] Темчин С.Ю.: Запозичення з давньогрецького канону на перенесення мощей Миколая Мирлікійського (9 травня) в канон на перенесення мощей Сави Сербського (6 травня), in Археографскі прілозі 2014 [PDF].
[33] Див. вище
[34] Джиджора Є.В., Символізація образу святителя в Службі на перенесення мощів св. Миколая. ΚΑΛΟΦΩΝΙΑ 2014: Науковий збірник з історії церковної монодії та гимнографії, ч. 7. Львів.
[35] Найдавніша східнослов’янська служба перенесення мощей святителя Миколая Мирлікійського (9 травня) як переробка перекладної служби перенесення мощей апостола Варфоломія (24 серпня)[PDF], с. 23.