ЕДІТ ШТАЙН: ЖАГА ІСТИНИ – 3

Ця лагідна і завжди послушна особа виявилася іншою, коли мова зайшла про вибори: заклинала сестер, щоб не голосували за Гітлера, який є ворогом Бога і приведе Німеччину до руйнування. Переслідувався закон, даний на Синаї через Мойсея. Знала, що це лише початок, знала, що закінчиться переслідуванням Христової Церкви. Ця влада не могла визнати Законодавця і поклонитися Йому, піддавшись цілковито первісній спокусі: стати як Бог.
Право вибору було порушене. До монастиря прийшли з урною для голосування. Їй знову натякнули на походження. До сестри приїжджали друзі і її брат Арно, який перед близькістю небезпеки емігрував в Америку з родиною. Палили синагоги, розбивали помешкання євреїв. Настоятелька заборонила сестрі Бенедикті говорити про справу євреїв з огляду на сестер, які виявляли надмірну тривогу. Едіт не хотіла бути причиною заколоту і тривоги в монастирі через своє походження. Її шматував внутрішній біль: «То є тінь хреста, що падає на мій народ. О, якби ж він опам’ятався! Звершується прокляття, яке мій народ стягнув на себе. Каїн мусить бути переслідуваний, але горе тому, хто торкнеться Каїна. Біда, коли за це, що сьогодні діється євреям, і на це місто, і на цей край прийде помста Бога!» Тут лише хочеться додати про те, що український Митрополит Андрей Шептицький на кілька років пізніше також виступить на захист євреїв, свідомий того, як спокуса помсти за завдані кривди ворохобить людським серцем і здатна привести до найважчого гріха – чоловіковбивста. Гостро і однозначно Слуга Божий попередив і остеріг як пастирів, так і вірних Української греко-католицької Церкви не чинити найменшої кривди євреям, говорячи про те, що хто б це порушив, то сам себе прирікає на пекло. Сам разом із своїм братом блаженним Климентієм Шептицьким врятував життя понад 150 євреїв.
У кінці 1939 року Едіт Штайн записала такі слова: «Я отримала те ім’я, яке попросила. Під хрестом я зрозуміла, яка доля в ці часи призначена для народу Божого… Зрештою, сьогодні я краще знаю, що значить бути з Господом під знаменням хреста. Зрозуміти це до кінця неможливо, це тайна.» Тим самим Тереза Бенедикта від Хреста
(дослівно у перекладі: Тереза, благословенна Хрестом) немовби підкреслила те внутрішнє глибоке розуміння, яким володіла з огляду на місію, яка чекала її в монашестві: Хрест вона завжди сприймала як те, що має прийняти у своєму житті для Бога і народу Божого. Хрест у світлі прийдешньої слави: «Христос – це Бог і Людина, і хто хоче брати участь у Його Божественному житті, повинен брати участь у Його людському житті… І тут є об’єктивна рація того, чому святі прагнули страждань. Тут ідеться не про якесь хворобливе терпіння, бо те, що для природного мислення здається якоюсь ненормальністю, у світлі Відкуплення знаходить своє найвище обґрунтування… Дорога Божого Сина, який став людиною, веде через Гетсиманію і Голгофу до тріумфу Воскресіння».
Оскільки німецьким євреям дорога до Палестини була закрита, Мати настоятелька Кармелю написала в голландське містечко Ехт дати прихисток сестрі Бенедикті.
Коли робили фотографію на паспорт настоятелька кинула оком на її надмірно заштопаний параман. Виглядав жалюгідно, тому настоятелька накинула на неї свій. Поглядом очей сестра Бенедикта подякувала.
Як і в Кельні, так і в Ехті, с. Бенедикті було дозволено займатися науковою працею. Цей дозвіл їй дали ще в новіціаті, що було винятком. Ніколи цього не прагнула і займалася тільки тим, до чого закликав її святий чернечий послух. Спокій не був тривалим. Дуже швидко хмари націонал-соціалізму нависли і над Голландією. У передчутті небезпеки одна з її давніх приятельок підняла питання про можливість втечі сестри Бенедикти до Швейцарії, де добре пам’ятали Едіт Штейн і її наукову діяльність у цій державі. У Швейцарії настоятелька радо погодилася прийняти її, почувши відгук про сестру Бенедикту від цієї ж приятельки.
В тих умовах їй випало пережити ще однин біль: її найдорожча сестра Ерна разом з родиною виїхала до Америки. С. Бенедикта запросила її до Ехт, щоб попрощатися, але побачивши непривітний кордон, від якого віяло неприязню і небезпекою, Ерна не ризикувала. Вони розійшлися, так і не попрощавшись.
Розрадою для сестри Бенедикти було прибуття до Ехтського Кармелю Рози, яка розбила своє шатро біля фірти монастиря, ставши сестрою третього Кармелітанського ордену.
Січень 1942 року. Здавалося, що все піде добре. Але виникла перша перешкода: сестра Бенедикта не могла поїхати сама, не хотіла залишати Розу в небезпеці, рятуючи власне життя. Після одержання листа з швейцарського Кармелю, сестра Бенедикта подала документи на одержання візи. Чи через те поліція звернула на них увагу? Рідних сестер викликали до Маастриху. Отець Корнилій Леннісен хотів залагодити цю справу, мотивуючи, що сестри пов’язані клавзурою (затвором). Однак німецька поліція не обдарувала його візит теплотою. Вимагали особистої присутності сестри Бенедикти. Коли вона разом із Розою зайшла у відділ гестапо в Маастрихті, то привітала присутніх словами «Слава Ісусу Христу!». Здивований погляд впав на неї, а привітання залишилося без відповіді. У монастирі сестра Бенедикта пояснила настоятельці, що цей, по-людськи нерозважний крок вона зробила тому, що відчувала внутрішній примус, адже була свідома, що тут мова йде не лише про політику. Мова йде про одвічну боротьбу між Христом і Люцифером. Попри всі безпідставні вимоги гестрапо, їх змушено пришити до одягу зірку Давида з жовтого полотна як ідентифікацію євреїв. У травні сестри мали стати перед гестапо в Амстердамі. Поміж тим тривала виснажлива тяганина з уряду до уряду. Монастир у Швейцарії чекав сестер. 29 липня президент Швейцарії відвідав цей монастир і настоятелька попросила його посприяти переїзду сестри Бенедикти. Він обіцяв, що займеться цим особисто.
Тим часом в Голландії ситуація загострювалася. Ще 1941 року католицькі єпископи рішуче виступили і засудили переслідування євреїв. Мова йшла про євреїв-християн, діти яких навчалися в католицьких школах. Спочатку здавалося, що буря стихла і навіть єпископ Леммен запевняв сестру Бенедикту, що небезпека відступила, однак такої сміливості гестапо не могло пробачити уряду Христової Церкви. Нацисти вирішили відімстити тим, що видали наказ про депортацію черниць і ченців єврейського походження.
28 липня 1942 року в Кармель надійшла звістка, що рідний брат сестри Бенедикти Павло зі своєю сім’єю, а також її старша сестра Фреда насильно забрані до Терезину… Що було на дні її душі? Мир, якого, щоправда, не можна міряти шкалою емоцій… Мир у добровільному послусі Божій волі, мир, здобутий боротьбою у власній Гетсиманії з поглядом зверненим на Того, Який боровся і просив Отця, щоб, якщо можливо, чаша страждання була віднята…
Ще у 1938 році на свято Святого Петра сестра Бенедикта у своїх записках нотувала про красу звільнення його з кайданів Господнім ангелом. «Як багато в’язнів були звільнені таким чином, і як буде прекрасно, коли спадуть останні!» У 1942 році урочистість цього свята в Кармелі вже відбулася, і тепер ангел Господній наближався до сестри Бенедикти, щоб розбити останні кайдани, які зв’язували її з цим світом, – кайдани тіла.
2 серпня о п’ятій після обіду вона робила розважання в каплиці. Читала текст до розважання, аж раптом задзвонив подвійний дзвінок, який закликав настоятельку до розмовниці. Але виявилося, що потрібна сестра Штейн. Настоятелька покликала сестру Бенедикту в твердому переконанні, що йшлося про дозвіл для виїзду в Швейцарію. Помилилася.
У східному обряді 2 серпня вшановують пам’ять старозавітнього пророка Іллі, який молився на горі Кармель. У вогняній колісниці Пророк Ілля був забраний з цього світу. Земля не поглинула його костей. Її костей земля також не поглине…
– Сестра Штайн має залишити монастир протягом п’яти хвилин!
– Це не можливо.
– Тоді протягом десяти.
– Дайте нам принаймні півгодини.
– Це неможливо! Ми не маємо часу!
Сестра Бенедикта зайшла в каплицю і клякнула перед Євхаристійним Христом.
Виходячи, прошепотіла сестрам: «Прошу, нехай сестри моляться!»
Серед сестер були оптимісти, які підбадьорували при прощанні, переконуючи, що розлука не надовго, лише вона в глибині серця відчувала, що на цій землі ця розлука назавжди. Одна старенька сестра крізь сльози дякувала їй за добрий приклад. Відповіла: «Це я мушу дякувати Богу, що дозволив мені перебувати між вами». Перед виїздом попросила дозволу помолитися у храмі перед чудотворним образом Матері Божої, Цариці Миру. Виїхали у великій обережності, уникаючи всього, щоб могло кинутися у вічі.
На вулиці стояв натовп протестуючих, які також ризикували. Люди дуже любили сестру Розу за її доброту. Коли сестер вивезли, черниця, що переглядала папери с. Бенедикти, знайшла іконку з написом, що приносить життя в дар заради навернення євреїв. На столі лежали рукописи недописаної книги, присвячені святому Івану від Хреста «Знання Хреста». Це була головна праця її життя, досконала інтерпретація науки доктора Церкви. Йому присвячувала всі самотні години поза виконанням своїх обов’язків. Коли сестри приходили в каплицю на молитву, вона вже там була. 2 серпня вона також працювала над книгою. Залишилося лише описати смерть цього містика. Так і не дописала. Мала це зробити через 7 днів, в інший спосіб… Народилася в трьохсоту річницю його смерті, а відійшла в 400 річчя його народження…
Понеділок 3 серпня пройшов неспокійно. Залишалися останні кілометри дороги до Неба.
У бараці, в якому перебувала сестра Бенедикта, було ще близько десятка сестер і два отці, які попри те, що не мали можливості приносити Безкровну Жертву, все ж таки сповідали і додавали відваги іншим. Сестри вважали її своєю настоятелькою: у її присутності відчували силу з Гори. Коли жінки на межі божевілля сиділи, потупивши очі в стіни бараків, занедбавши опіку над своїми дітьми, ними займалася сестра Бенедикта: вмивала і зачісувала їх. Хтось з відвідувачів запитав її про її наміри в таборі. «Дотепер я молилася і працювала, тепер буду працювати і молитися», – почули у відповідь.
«Мовчання відрізняло її від інших сестер. Вона майже нічого не говорила. Я відчувала, що вона сумна до глибини душі, але то був не відчай і не страх. Її біль був такий безмірний, що коли вона усміхалася, здавалося, що вона страждає ще сильніше. Вона наперед міряла у душі страждання, яке її чекало, не своє страждання; була за це спокійна і не боялася. З невимовним смутком дивилася на свою сестру Розу. Коли інші сестри думали і тішили себе планами про місійну діяльність, яку розвинуть в цих умовах в Німеччині, вона мовчала. Мовчала, бо вже втікала з Німеччини. Мовчала, бо знала, що чекає тих людей. Думала про терпіння, яке чекало інших. Цілий її вигляд був Пієтою», – так згадувала про неї одна з тих сестер, яка розділила її долю в ті спекотні і скорботні дні серпня.
На одній із станції у дверях пломбованого вагону впізнав її залізничник: «Привітайте сестер у Спайєрі. Їду на Схід».
За три дні до відходу у вічність сказала: «Щоб не трапилось, я на все готова. Ісус є з нами навіть тут». Дозріла.
Цінною реліквією стала листівка, адресована до настоятельки, написана ще 1939 році сестрою Бенедиктою. Її зміст пророчий, що виявляє далекоглядність, послух і вірність її автора, а також всеохоплюючу любов до людей та вірність Христові:
«Дорога Мати! Прошу, щоб Мати дозволила мені принести себе в жертву Ісусовому Серцю в дусі винагородження і в наміренні правдивого миру, щоб панування Антихриста, наскільки це можливо, рухнуло без нової світової війни і щоб міг наступити новий порядок. Хочу зробити це ще сьогодні, бо вже б’є дванадцята. Знаю, що я є нічим, але Ісус цього хоче і з впевненістю в цих днях ще багато душ покличе до цієї справи. 26.ІІІ. 1939».
У вересні 1941 року, передбачаючи можливі терпіння, напише: «Добре сьогодні нам пам’ятати, що до убогості належить також готовність залишити навіть улюблений монастир. Ми зобов’язалися зберігати клявзуру, але Бог не зобов’язався нас постійно залишати в цих мурах. Не потребував того робити, бо має інші мури, щоб нас заслонити… Звичайно, можна нам просити, щоб нам було заощаджено цей досвід, однак ми повинні поважно і щиро говорити: «Не моя, але Твоя воля нехай буде”. З тими словами виходила на останню естафету свого часу.
Освєнцем – кінцева зупинка. «Чим більша темрява запанує навколо нас, тим більше мусимо відкрити наші серця на світло згори». 9 серпня 1942 року в газовій камері сестра Бенедикта від Хреста разом із сестрою Розою з’єдналася назавжди з Істиною.
Ядвіга Конрад-Марциус, дізнавшись про смерть своєї подруги, сказала: «Є розрадою знати, що це був розрив тоненької легкої завіси, яка відділяла її від вічного життя». Звершилося… Ангел розбив останні окови. Розпочався Великдень її душі, вічний шабат.

Ще до дня своєї смерті, закорінена у довір’ї до Божого Провидіння, сестра Бенедикта написала: „Вже тепер приймаю смерть таку, яку Бог призначив, з радістю, з досконалим підданням себе Його волі. Прошу Господа, щоб захотів прийняти моє життя і смерть на свою честь, і хвалу за всі справи Найсвятішого Серця Ісуса і Марії, за святу Церкву, особливо в наміренні збереження, освячення і досконалості нашого святого чину, за Кармель в Кельні та Ехті, в дусі перепрошення за невіру єврейського народу, щоб Господь був прийнятий своїми, щоб прийшло Його славне Царство, на випрошення порятунку для Німеччини, за мир світу, врешті за моїх близьких, живих і померлих, за всіх, яких мені Бог дав, щоб ніхто з них не загинув”.

„Я прославив тебе на землі: виконав діло, яке ти дав мені виконати.
Тепер, отже, прослав мене, Отче, у себе…” (Ів. 17, 4-5)
AVE CRUX, SPES UNICA!
„ВІТАЮ ХРИСТЕ, ЄДИНА НАДІЄ!”
Св. Тереза Бенедикта від Хреста( Едіт Штайн

Богословська редакція: С. Софія Клімовська, ЗСМ Св. Вінкентія
Літературний редактор: Мар’яна Кміть

© Наталя Назар, 2011