ЕДІТ ШТАЙН: ЖАГА ІСТИНИ – 2

ЕДІТ ШТАЙН:  ЖАГА ІСТИНИ - 2

”Жодне людське серце не пережило такої темної ночі, як Син Божий в Гетсиманії і на Голгофі. Жоден людський розум не може зрозуміти незбагненну таємницю покинутості страждаючого Сина Божого. Лише Ісус може дати вибраним душам щось з внутрішньої гіркости, жаги. Це є часткою його найвірніших друзів, остання спроба їх любові. Якщо вони не відступлять у страсі, але дозволять себе ввести в цю темну ніч, тоді вона стане для них провідницею.”
Едіт Штайн

ЗМІСТ

[page=2]Повернулася додому, до Вроцлава[/page]
[page=3]Secretum meum mihi *. Світла ніч віри[/page]
[page=4]Мала Естер: сандалі босої кармелітки [/page]

Богословська редакція: С. Софія Клімовська, ЗСМ Св. Вінкентія
Літературний редактор: Мар’яна Кміть

© Наталя Назар, 2011

{PAGEBREAK}

Повернулася додому, до Вроцлава.
В одному з листів Едіт напише: «Остання ідея вчителя така: насамперед я маю залишатися з ним до того моменту, поки не вийду заміж, крім цього, я можу вийти заміж виключно за людину, яка також стане його асистентом, як і наші діти. Далі нема куди!».
Однак, як і треба було сподіватися, філософія навіть в іпостасі феноменології остаточно не дала їй відповіді на її питання. Господь далі терпеливо обробляв ріллю для зерна Свого Слова. У Гютенгені вона навчилася від Гусерля звільняти думку від арбітражності і зарозумілості, завдяки тому пізнання могло бути простим, «слухняне речам», коли вони самі говорять про себе, і одночасно покірним. Це забезпечило можливість, щоб без упереджень слухати лекції Шиллера, які справили на неї велике враження. Його вплив виходив далеко за рамки філософії, давав змогу зустрітися зі світом, дотепер їй незнаним. Особливо її зворушила тема світу вартостей, пропонована Шиллером, у якій найвищою вартістю є сам Господь. Питання покори, жалю, святості відтоді стали сферою її зацікавлення. Шиллер вказував на католицьке віровчення. Це ще не привело її до віри, та все ж таки вводило у її поле зору феномен віри. Крім того, вона щодня спілкувалася з людьми, які не лише говорили про віру як про абстрактну категорію, але жили нею. Та будучи поглинутою іншими справами, Едіт ще не застановлялася над справами віри, хоч була вже відкритою на ті імпульси, що походили з її середовища. До людей, які викликали подив у Едіт, належало молоде подружжя Райнахів. Вони жили саме тим, про що Шиллер виголошував з університетської кафедри, і вже перша зустріч з Адольфом Райнахом залишила на її душі незатерті сліди. «Я була надзвичайно щаслива і повна глибокої вдячності. Мені здавалося, що дотепер жодна людина не підходила до мене з такою безкорисливою добротою серця. …Наче вперше відкрила для себе цілком новий світ.”
Питання про правду відкрили перед Едіт нові горизонти Духа, і це вимагало чималих зусиль. Для неї стало очевидним, що за кордонами розуму можливий світ духа. У феноменологічному ідеалізмі Едіти поволі підкошувалися ноги і він сходив із бігової смуги, щоб звільнити місце для нового пориву у пошуках правди, пов’язаного з релігійним досвідом. Саме та жінка з господарськими сумками у храмі, яка прийшла на довірливу розмову з Кимось, свідком чого вона була, стала для дівчини феноменом віри.
Едіт перекладала твори Томи Аквінського з латині на німецьку. Задля наукового інтересу купила «Духовні вправи» Ігнатія Лайоли і зрозуміла, що їх недостатньо просто перечитати, їх треба практично застосувати. Вона це робила протягом тридцяти днів, переживаючи науки засновника Ордену Єзуїтів, закінчуючи ці реколекції з постановою навернення.
Едіт відчувала голод за Богом, і кожна наступна подія була підготовкою до вирішальної Зустрічі, зрештою, як і всі попередні. Справжнім ударом для неї стала подія 1917 року: на Західному фронті загинув її приятель Адольф Райнах, співробітник Гусерля, засновник «Філософського товариства» в Ґютингені. З думкою побачити порожній дім і розпач там, де колись жила велика подружня любов, вона поїхала, щоб зустрітися з вдовою Анною Райнах та допомогти їй впорядкувати наукові записи після смерті чоловіка. Ця зустріч, як і знайомство з Максом Шиллером, який на той час вже був католиком, зробили на неї колосальний вплив. На прикладі Анни вперше у житті побачила, яку силу дає віра у Відкупительну хресну смерть Христа! Всупереч очікуваній картині безнадійності, яку малювала її уява, в очах молодої вдови Едіт побачила скорботу, але це була умиротворена скорбота, у шатах надії, а не в кайданах розпачу. Подружжя Райнахів було єврейським, але згодом вони навернулися, ставши євангелистами і постановили перейти до Католицької Церкви, однак Адольф не встиг. Це вже зробила дружина після його смерті. Згодом Едіт напише: «Це була моя перша зустріч з Хрестом, з тією Божественною силою, яку Він дає тим, хто несе його. Вперше наочно мені явилась Церква, народжена завдяки Страстям Христовим і переможниця над смертю. У цю мить моє невірство зламалося, іудаїзм потускнів у моїх очах, одночасно в моєму серці сходило світло Христа. Об’явився Христос у таємниці хреста. І тому, ставши кармеліткою, я додала до свого імені слово «Хрест».
У цей час вона відвідала свою сестру Ерну, яка проходила інтернатуру в Берліні. Едіт відчувала, що її сестра страждала від невпевненості за своє майбутнє. Її подруга Лілля якось сказала Едіті, що Ерна боїться розмовляти з Едітою щодо свого майбутнього, яке мріяла пов’язати у подружжі з Гансом Біберштейном, оскільки не має розуміння житейських справ. Цей секрет було болісно сприймати Едіт, яка знала, що думки Ерни щодо неї поділяє їхня ціла родина, хоч вони були не слушні. Попри те, що Едіт була занурена у свою працю, вона мала живу надію, що зазнає великої любові і щастя в подружжі. Не знаючи ще ні засад віри, ні католицької моралі, була цілком просякнута католицьким ідеалом подружжя. Вона також любила Ганса Біберштейна, однак від початку для неї було очевидним, що шлюбу не буде, бо бачила його взаємність з Ерною. Розуміючи, що розмова з нею принесе сестрі полегшу, вона почала її першою: чи маєте намір одружитися. Майже плачучи, Ерна відповіла, що навіть не можемо про це думати. У розмові Едіт розклала Ерні все по полицях і ця заспокоїлася.
Ганс і Ерна були людьми чистого серця. Якби було інакше, Ерна ніколи б не пристала на зустрічі з ним, однак було багато перешкод до моменту їх одруження. Цей шлях до вінця легко можна назвати ходінням по муках. Ганс був єдиним сином своєї матері, і між ними була така прив’язаність, що ще юнаком хлопець постановив собі ніколи не одружуватися, щоб виявити вдячність для своєї мами за все, що вона для нього зробила. Пані Біберштейн мала серцеві напади, і тому Ганс спав у кімнаті матері, щоб надати необхідну допомогу. Коли вступив до університету, то був переконаний, що всі студентки «страшні» і старші від нього. Яке ж було його здивування, коли в черзі при подачі документів побачив перед собою Ерну, і красиву, і молодшу за нього: підглянув у її свідоцтво. Навчання, потім війна. Роки йшли, а напруга між родинами доходила до того, що всі майже стали переконаними, що треба було б їм розірвати все. Лише Едіт підтримувала сестру, будучи глибоко переконана, що вони справді призначені одне для одного.
Часто відносини Біберштейнів і Штейнів були еврейською версією Кайдашевої сім’ї. Якось, ще до заручин молодих, пані Біберштейн проводила вечір у родині Штейнів. Коли з роботи прийшов Ганс, то Роза подала йому біфштекс, тоді як пані Біберштейн як пізньому гостю було подано чай, печиво і фрукти. Адже вона прийшла з дому. Цього було достатньо, щоб пані Біберштейн почала свою доповідь про те, як мало її шанують у цій родині. Едіт, як вогнегасник, почала згладжувати конфлікт, попросивши Розу, на яку, мабуть, лише вона мала вплив у цій сім’ї, перепросити за це пані Біберштейн письмово. Конфлікти виникали на рівному місці, і часто після проведеного разом вечора у домі Біберштейнів чи Штайнів наступний ранок починався того, що Ерна приходила в кімнату до Едіт, сідала на крісло, яке одна з їхніх коліжанок назвала „кріслом годин відвідування” і починала словами «Я вже не знаю, я в розпачі…». За всім тим крилося щось важливіше. Ганс боявся розлуки з мамою після шлюбу і хотів, щоб вона жила разом з ними. Навіть Ерна погодилася, щоб свекруха переїхала в їхній дім, а пані Августа одночасно натякала, що ніколи б не пішла жити в дім до своїх дітей. Едіт завжди приводила до порозуміння ворогуючі сторони.
1918 рік. Духовна криза загострювалася, відношення з Гусерлем складалися якнайгірше: наслідуючи афоризм Amicus Plato, sed magis amica veritas (Платон мій друг, але істина над усе), Едіт залишилася йому вдячною за те, що він підвів її до певного етапу пізнання, однак у плані наукового керівника більше не потребувала його допомоги. Едіт відійшла від нього, розуміючи, яким би не був геній людського розуму, він все-таки є обмеженим. Саме в цей період зрозуміла, що студіювання філософії є безперервним ходінням над прірвою і якщо не провалилася в неї, то лише тому, що прагнула жити у правді. Іншими словами, через чистоту серця, внутрішню чесність та високу дисциплінованість. Згодом вона скаже своїй магістрі в монастирі: «Життя науковця зобов’язує. Я жила завжди як черниця». Приязнь до Гусерля залишилася на ціле життя, і навіть через стіни Кармелю її молитва супроводжуватиме його в останню подорож.
Наступними болісними ударами виявилися перешкоди в особистому житті: її не брали на відповідну наукову роботу, не дивлячись на рекомендації Гуссерля, а Ганс Ліппс, якого вона любила і надіялася, що він зробить їй пропозицію одружитися, цього не зробив! Та час її навернення ще не прийшов, вона була внутрішньо розбита, навіть фізично почувала себе зле, стояла на руїнах особистих життєвих планів і дивилася в потуплені очі науки. «Я відчувала жагу життя, бо прекрасно бачила, що не жила, а лише боролася з тінню смерті».
Таємниця Христа ставила її перед фактом, що філософія не така вже панацея, а розум без віри, яким би феноменальним він не був: зустрічаючи страждання, виявляється паралітиком. Едіт опинилася на мілководді філософії, зрозумівши, що її мілизни достатньо для того, щоб втопитися у розпачі. «Коли розум відважиться піти за межі своїх крайніх можливостей, пізнає свої власні обмеження. Поривається до пізнання вищої істини і відкриває, що вся наша наука лише фрагментарна. Тоді гординя зламається, зміниться відчаєм або ж схилиться перед тайною істиною і з вірою покірно прийме те, що природна праця розуму не може досягти, збагнути». Зрештою, правду про обмеженість науки часто визнавав на своїх лекціях студентам і її «вчитель» Гуссерль: «Подивіться на мій Новий Завіт. Він завжди лежить на моєму письмовому столі, але я ніколи його не відкриваю. Тому що я знаю, якщо я почну його читати, то буду змушений кинути філософію». Гуссерль навернувся перед смертю, він вмирав повільно.
«Стан моєї душі до навернення – гріх крайнього невірства. Спасіння лише Божим Милосердям без власної заслуги», – ось так вона сама схарактеризувала цей період свого життя.
Тоді ще не шукала Бога як Особу, але вона шукала Істину в переконанні, що саме пізнання відкриє перед нею горизонт віри… «Потяг до Істини був моєю єдиною молитвою». Не вміла молитися до Бога, однак коли навчилася, відчувала, як прірва між нею і Богом зменшується, а разом з тим радикально змінюються її етичні погляди і ставлення як до себе, так і до інших. Не розходилося їй тепер у тому, щоб завжди мати рацію і в кожному випадку перемогти противника. Помічаючи слабкості інших, більше не використовувала того, щоб ранити ближнього у вразливі місця, попри свою схильність когось виховувати, більше старалася виявити милосердя. Була переконана, що це просто виняток, щоб люди поправилися із своїх огріхів, коли їм говорять слова правди. Це допомагає тоді, коли самі із усією серйозністю прагнуть стати кращими і спонукають нас до такої критики.
У 1920 році Ерна готувалася до одруження з Гансом. Коли велику кімнату Едіт перетворювали на зал для укладання єврейського шлюбу, на якому повинен бути рабин , треба було переставити деякі меблі. Брат Арно переставив фотель Ерни на місце, де стояв стіл Едіт, над яким висів образ Св. Франциска, робота відомого художника. «Мусимо забрати це», – сказав Арно з переконанням, що святий не є свідком єврейського шлюбу. «Нехай висить, ніхто на нього не зверне уваги». Образ залишився на своєму місці. Ерна виглядала чудово і сиділа на ритуально прибраному фотелі серед зелені, виглядала, як справжня княжна. Едіт дивилася на Св. Франциска, що висів над її головою, переповнена радістю саме від того, що він там був…
Внаслідок близько дворічної важкої внутрішньої боротьби, яку Едіт переживала без будь-якої людської допомоги, вміло ховаючи свої страждання, фізично вона була виснажена так, що в день весілля лежала з важкими болями. Ввечері стало легше і вона пішла танцювати. Ганс стояв біля фортепіано і запросив її на досить жвавий танець. А потім був вальс. Ганс сказав: «Давай покажемо людям, що ми вміємо мистецьки танцювати». Вони граціозно танцювали вальс. Це був її останній танець. У наступні роки танцювала лише в час запустів з ученицями, які її про це дуже просили.
Життєвий вибір Ерни став для Едіт поштовхом для роздумів про власне майбутнє. Коли молоді поїхали у шлюбну подорож, вона нарешті вирішила у спокої зайнятися собою. Діалог Ласки та волі. Святий Дух завжди є ініціатором того діалогу, і віра є Його даром. У цьому діалозі Бог не лише діє на людину внутрішньо, але й притягує її до Себе, одночасно не порушуючи вільної волі людини. «Людина, в якій діє ласка і яка до неї схиляється, звичайно, переживає довгу боротьбу, щоб поступово вирватися із світу природного та із себе. Ласка мусить сама прийти до людини. Сама з себе вона може дійти до її брами, але ніколи не зможе стомитися , пришвидшити вхід до неї… Сходження ласки до людської душі є вільним актом Божої любові, і її вилив не знає кордонів».
{PAGEBREAK}
Secretum meum mihi *. Світла ніч віри
„Випадків не буває!”
Едіт Штайн

Літо 1921 року. Едіт гостювала у своїх друзів, учнів Гусерля, подружжя Теодора Конрада і Хедвіг (Ядвіги) Марціус, які мали чудовий сад. Для неї сам процес збирання, пакування, чи продаж фруктів був прекрасною нагодою, щоб психічно розслабитися. Якось подружжя мусіло відлучитися від дому на певний час, і перед відходом Хедвіг запропонувала Едіт у час їхньої відсутності користуватися бібліотекою. Саме тут, в родині протестантів, вона „з нудьги” взяла першу кращу книжку, яка стояла серед інших на книжковій полиці, і почала читати біографію католицької святої, Вчителя церкви (єдиної жінки серед 29, на той час проголошених Церквою) Терези Авільської «Життя Терези від Ісуса, нею самою написане». Читала цілу ніч… а вранці сказала: «Тут є Істина». Коли її запитали, що вона відчула в цю мить, вона лише відповіла: «Secretum meum mihi (Моя таємниця належить мені)». Переживання Едіти були настільки глибокі, що на прохання одного зі своїх приятелів розповісти про своє навернення, вона сказала, що колись це розповість, але інформувати про це не може.
На другий день пішла в книгарню і купила катехизм і мсал (молитвослов). Простудіювала. Вперше пішла на Святу Літургію в парафіяльну церкву Бергабена. Нічого тепер не було їй чужим. Дочекалася, поки священик завершить молитви благодарення, і попросила його про прийняття Святого Хрещення. Священик здивувався і сказав, що необхідна підготовка. „Прошу екзаменувати мене”. Розпочалася розмова, в якій порушено всю науку Католицького віровчення. Побачивши, що це є ділом Божої Благодаті, священнослужитель погодився. Підготовка тривала близько півроку.
Перебуваючи у Вроцлаві, Едіт читала у власному домі лекції із вступу до філософії на грунті феноменології. Сюди приходило близько тридцяти осіб, серед яких була студентка Вроцлавського університету Гертруда Кебнер, яка у своїх спогадах також звертала увагу на релігійне життя Едіт Штайн. Факти, подані через Гертруду, мали місце в часовому відрізку від серпня до жовтня 1921 року у Вроцлаві. «…Розповіла мені, що ходить регулярно до храму на ранню Службу Божу і повертається зарання, поки не прокинуться домашні, щоб ніхто цього не помітив. Якось показала мені молитвослов, берегла його як скарб. Кожної неділі читала і коментувала, пояснювала його частину, адже латиною володіла так добре, як і німецькою. Важко описати, з якою побожністю, пошаною і глибокою радістю відмовляла молитви папи Григорія… Говорила, що не знаходила цього в протестантській Церкві, тому ніколи в ній не охреститься…”. Важко говорити, чи в цей момент Едіт остаточно вже вирішила охреститися в Католицькій Церкві, чи ще ні, але відомо, що це рішення було прийняте за обставин, які люди часто трактували б як випадкові.
Таїнство Хрещення відбулось 1 січня 1922 року. До Терези Авільської Едіт виявила неабияку вдячність. По-перше, вибрала хресне ім’я Тереза-Ядвіга, а по-друге, вступила в Терезіанський Кармель. Хресною мамою була Ядвіга Матіус, та, в домі якої Божа Десниця відкрила двері її серця. Дата хрещення і миропомазання були вибрані Терезою-Ядвігою не випадково: 1 січня в латинському обряді є святом, це день Пресвятої Богородиці і Обрізання Господа Ісуса Христа, 2 лютого – день Стрітення Господнього, яке також має відношення до єврейських старозавітніх урочистостей.
Першою, хто дізнався про це рішення, була, звичайно, Ерна, в якої саме тоді народилася перша дитина, і яку Едіт з глибоким почуттям доброти допомагала доглядати. Едіт попросила сестру психологічно підготовити маму до прийняття її рішення. Ерна відповіла, що це одне з найважчих завдань, яке коли-небудь стояло перед нею, бо хоч мама була дуже зрозумілою для своїх дітей, для неї, правдиво віруючої єврейки, прийняття іншого віровчення поза іудаїзмом було нічим іншим, як зрадою, апостазією.
Після прийняття Тайни Хрещення Едіт приїхала до родинного дому і в присутності кількох осіб приклякнула перед матір’ю, сказала лагідно, але сильно: «Мамо, я католичка». Едіт сподівалася будь-чого. Однак ця мужня жінка, яка стояла так високо у власному домі, відчувала, що сили покидають її. Мама плакала… Не було ні докорів, ні лайки. Едіт ще ніколи не бачила маминих сліз… Хтось із родини прокоментував ці події: «Будучи свідками цього визнання, стояли як скам’янілі, не знаючи, кому більше дивуватися: Едіті, чи поставі нашої мами. Вчинок Едіти був для всіх нас незрозумілим. Католицизм знали, дивлячись на убогі суспільні верстви, і міркували, що католицька релігія полягає у паданні на коліна і цілуванні взуття священикам. Тому ми не могли зрозуміти, яким чином дух нашої сестри, маючи таку високу аспірацію, перейшов до цієї пересадної секти».
Та пані Августа не могла перечити Едіті. Чому? Будучи жінкою богобоязною, бачила, як змінювалася її дочка, бачила, що дотикається до чогось надприродного, святого, хоч не розуміла того… Тому і не дивно, що хтось, споглядаючи цю драму, прокоментує її: ось справжні єврейки, в яких немає лукавства.
Якось пані Августа довірилася одній своїй приятельці: «Такої молитви, як у Едіт, я ще не бачила, що найдивніше, вона молиться по своїй книжці з іншими і знаходить там все». Цією книжкою, звичайно, був молитвослов, де містилися всі псалми. Її ініціатива молитися з молитвослова походила від заохоти о. Йосифа Швінда, який не лише сам з радістю молився цими молитвами, але заохочував до цього світських людей, коли бачив у них розуміння Літургії і бажання влитися в життя Церкви.
Бідна мама… Якось, коли вони прийшли з міста, пані Августа сказала: «Тепер я знайшла свою могилу,» – апелюючи тим до чутливого сумління своєї найулюбленішої дитини. Едіт була непохитною. Підтримку вона мала лише в Рози.
Одночасно з даром віри та Таїнством Хрещення Едіт отримала дар покликання до чернечого життя в Кармелі. Розуміючи, що мама не витримає такого удару одразу після її хрещення, терпеливо чекала, склавши все у Руки Господні. У Фрайбурзі вже не почувалася добре. «Завжди здавалося мені, що Господь заховав для мене в Кармелі щось, що тільки там могла знайти». Її духівник також наполягав на тому, щоб Едіт залишилася у світі, щоб ще трохи попрацювати для блага Церкви серед людей.
Отець Швінд опікувався нею, як справжній батько. Будучи знаряддям у Божих рукав, гамував її запал і оберігав від пересади. Не бажаючи нічого чути про монастир, одразу після хрещення цей священик потурбувався про те, щоб знайти для Едіт затишний тихий куток, де б розвивалося її внутрішнє життя. Едіт викладала вісім років німецьку мову та літературу у школі сестер домініканок при монастирі св. Магдалини. Проста і скромна, вона крокувала вузенькою і непомітною стежкою своїх щоденних обов’язків, приязна і доброзичлива до всіх, кого зустрічала і хто потребував її допомоги, а таких було чимало. Стала знаком любові в їхніх духовних і тілесних потребах. Сестри в білих габітах прийняли Едіт як подарунок Неба. Так «зрослася» з домініканками, що з нагоди урочистості 700-річчя монастиря св. Магдалини Едіт виступала як своя серед своїх, домініканка серед домініканок, та це не перешкоджало їй носити в глибині серця покликання до Кармелю. Отець Привара порівнював її вплив на сестер до впливу, який має вчителька на новачків. Мала вплив на осіб, які згодом керуватимуть орденом.
Завжди пристосовувалася до порядків монастиря. Мала проникливе бачення потреб ближнього і сама пропонувала допомогу тоді, коли це було необхідно, але її про це не просили. Зокрема, у час великих свят, коли монахині були надзвичайно завантажені, ішла на кухню допомагати дівчатам мити посуд. З філософа стала вчителькою, але в повному значені цього слова. В одному зі своїх листів до с. Каліксти Копф Едіт, як педагог, наголошувала, що «з такого закладу дівчата мають винести сили для практикування у подальшому житті в дусі Христа, а тому найважливішим є те, щоб черниці, які навчають, насамперед самі правдиво розуміли цього духа і втілювали його в життя. Мусять бути також всесторонньо освічені, щоб бути вірогідними для інших, мусять знати те життя, в яке виводять дівчат. В іншому випадку душам загрожує небезпека. Що дівчата скажуть собі, коли сестри не мають поняття про світ, не в стані приготувати нас до розв’язання проблем, які зараз перед нами стоять. Тоді викинуть все за борт, як непридатний баласт». Едіт зазначила черниці, що сестра має цю перевагу над іншими, що не вступила до монастиря занадто рано і що належала до молодіжного руху. Тому легше знайти до сестри доступ, чого іншим бракує. Едіт заохочувала, щоб ця сестра надалі залишалася вразливою на проблеми молоді і не обривала з ними контакту: «Сьогоднішня молода генерація пережила багато криз і не може нас зрозуміти. Ми, однак, мусимо старатися зрозуміти цю молодь, бо лише тоді будемо спроможні трохи їй допомогти». Цей лист написаний 20 жовтня 1932 року…
У цей час також пише статті, рецензії, читає лекції, виступає на радіо, перекладає працю Св. Тому Аквінського „Дослідження істини”. Саме святий Тома допоміг зрозуміти новонаверненій християнці, що «наукою можна служити Богу». Тому вона поновлює свою наукову діяльність, оскільки раніше їй видавалося, що вести релігійне життя – значить відректися від усього земного. Її популярність у наукових колах зростала, як і зростало тихе бажання серця відлетіти на таємничу гору Кармель, хоча у світі вже жила життям аскета, одночасно свідома того, що той, хто є у Бозі, має нести Його людям.
Не уявляла собі дня, розпочатого без Божественної Літургії. Щоденно у Святому Причасті єдналася з Євхаристійним Христом, щоб у Ньому бути хлібом для тих, до кого Господь її провадив. Саме на Літургії разом з Христом приносила себе у жертву, а потім ішла у спокої виконувати обов’язки сірих буднів… Не робила планів на довгу перспективу, все складала в руки Господа, пам’ятаючи, що коли підійде до лінії горизонту, тоді їй буде об’явлено те, що має робити далі. Перебувала в глибокій внутрішній тиші, намагаючись не дозволяти зовнішнім подіям порушити цього спокою, який мав за основу лише одне бажання: виконати Божу Волю.
17 вересня 1927 році у сповідальниці помер її духовний батько та сповідник отець Швінд. Едіт довго молилася над тілом людини, якій довіряла з глибини душі. Це був справжній пастир, який прагнув до ідеалу священика. У цьому дусі він виконував свої обов’язки генерального вікарія. Безмежно вірив у силу молитви з довірою у Боже Провидіння. Його серце було закорінене у вічності, і це було видно з першого погляду, та коли бачив перед собою людину, поважні риси його обличчя розчинялися у веселій проникливій усмішці. Він зі святою радістю читав свій молитвослов, нічого не скорочуючи навіть тоді, коли був обтяжений різними обов’язками. Цей вірний Христовий слуга любив говорити : «Я нічого не чиню, окрім обов’язків». Його серце було спрямоване у вічність, і на все він дивився крізь призму вічності. Серйозний у головному і по-дитячому щасливий, коли збирав біля столу дорогих йому гостей. Цей Христовий священик виконав також свій обов’язок щодо Едіти. За декілька років до смерті отець Швінд виявив пророцтво, що Хресна дорога Едіт почнеться лише після його смерті…
Бог не залишав свою голубку без компаса. Літургічний рух скерував її зір до бенедиктинської обителі в Бейроні. Заохочена своїм добрим приятелем о. Еріком Привари, єзуїтом, Едіт поїхала туди в 1928 р. Аж до свого відходу у Кармель вона проводила там завжди Страсний тиждень, беручи участь у всіх богослужіннях обителі. Ішла до храму близько четвертої вранці і виходила ввечері. Саме тут розмовляла з Христом про свій шлях, запитувала Його про те, як має розділити хрест свого народу, тінь якого поволі опускалася на її плечі. Едіт не належала до тих, «які багато моляться», вона стала молитвою, живучи потребою стояти перед Богом в ім’я всіх, зокрема свого народу. Отець Дамасуз, побачивши її в монастирі Бейрону, виявив своє враження лаконічно: «Церква молиться», образ найдавнішого сакрального мистецтва. Здавалося, що слова «Даю себе за них у посвяту, щоб вони були освячені в істині» ( Ів. 19,17) стали її сутністю. Отець Рафаель Вальзер, котрий був її духовним наставником, так згадуватиме свою духовну дочку: «Була надзвичайно проста, цілком ясна, прозора душа. Ще до вступу в Кармель вся була у Бозі. Ніщо зовнішнє не виявляло краще її духовного життя, як досконала рівновага дарів серця і розуму, її серйозність перед сучасними проблемами і щире співчуття. Її зібраність і мир завжди перемагали. Речі були на другому плані. Вона була спокійна… Рідко я зустрічав таких людей, які б поєднували в собі так багато високих якостей: містично обдарована, вона була простою з простолюддям, освіченою з освіченими, з тими, хто в пошуку, – тою, хто шукає, я б навіть міг сказати, з грішниками – грішницею». Цього молодого, але сповненого Духом Божим священика, Господь поставив на дорозі Едіт після смерті отця Швінда.
Абатство Бейрон Едіт називала тихим кутком для своєї душі. Отець Вальзер одного разу покликав її на коротку розмову. Під час цієї розмови вона побачила у ньому повноту монашої радості – ідеал бенедиктинця, він у ній – жінку ХХ століття.
Ось спогади Марії Сшафер, яка мала нагоду провести з Едіт Страсний Тиждень і Великдень в обителі Бейрон: «Про те, що до нас обох стосувалося, можу сказати тільки те, що жили поруч і брали участь в Богослужіннях. Поза тим свята містерія цих днів проходила в абсолютній самотності. Едіт Штейн з’являлася завжди в хорі першою перед четвертою ранку. В тих днях майже нічого не говорила. Але її привітання і побажання в Ранок Великодня, променисте і повне внутрішнього тепла, дозволяли здогадуватися, як глибоко мусіла проникнути в Боже усамітнення і в терпіння Богочоловіка, щоб могти випромінювати таку радість Воскресіння. Складалося враження, що в цих днях жила інтенсивніше, ніж завжди, виглядала ще більш делікатно, обличчя її було блідіше, лише очі і риси обличчя зраджували щось з її compassio…».
Жила у світі, бо розуміла, що має у ньому бути знаряддям Бога, однак відчувала себе тут чужою. Отець Вальзер також не хотів нічого чути про вступ Едіт у монастир, навпаки, казав залишити місце у сестер школи св. Магдалини. Зрештою, вона і сама думала залишити школу. Склала приватну присягу чистоти, тричі відновлюючи її. Щодо послуху, то тут можна згадати ще один випадок, коли вона мала намір мати аудієнцію з Папою щодо становища євреїв. Не хотіла діяти самочинно. Що ж до убогості, то користувалася найнеобхіднішим, при цьому розгорнувши велику харитативну діяльність. Та її убогість не була виявлена лише в помірному користуванні матеріальним, добровільна самотність була також виявом убогості. Під убожеством розуміла вільний вибір вічних цінностей. Розуміла його так, як та, яка пізнала, що Отець Небесний знає, що дітям потрібно, більше того, «доволі одного Бога» – слова Терези Великої. В убогих вона завжди бачила Божих улюбленців, тому кожна зустріч з такими людьми приносила їй велику радість, тоді як інші нічого у них не знаходили, крім нужденності. Щодо чесноти чистоти, то ще у студентські роки вона виховувала свої почуття, не даючи розвитку егоїзму, а її слова про дружбу з одним молодим чоловіком засвідчують про чистоту її серця: «Наша приязнь опиралася на непорушному переконанні, що це чоловік дуже чистий (…) Не хотіла мати контактів з людьми, зациклених на цьому пункті». Для ближніх була тим лагідним вогнем, який дарував тепло, але не спалював… У родинному домі для племінників тета Едіт була синонімом любові і доброти, з якою програвали у конкуренції навіть їхні мами. Якось, коли один з племінників перебував у кімнаті Едіт, його мама зайшла поцікавитись, чи її синок чогось не потребує. Яке ж було її здивування, коли почула відповідь: «Мами і заступниці мені не потрібно, мені достатньо тети Едіт». Будучи неперевершеним розповідачем, прихильність дітей була завжди «в її кишені», а її дипломатичність виявлялася у тому, що не було кращого посередника між дитячими бажаннями і строгою бабусею, ніж вона. Якось товаришка, побачивши, як вона спілкується із своїми племінниками, була вражена виявом такої материнської турботи. Іншим разом її братова втратила рівновагу через те, що дитина не ставала здоровою. Едіт залишилася біля ліжечка хворого племінника сама і витривало допомагала малому, щоб дати можливість цілій сім’ї трохи перепочити і розвіятися на природі.
Любов до дітей була її рисою, вона любила з ними бавитися і жартувати. Вже будучи кармеліткою, вона писала до професора Віернеіселя: «…Добре пригадую панових двох найстарших потіх, коли спали в ліжечках. Мені представлено їх як майбутнього єзуїта та майбутню бенедиктинку. Чи і наш орден може розраховувати на когось з Ваших паростків?»
У 1931 році Едіт покидає педагогічну працю в школі Святої Магдалини у Спаєрі, а також у ліцеї і жіночій вчительській семінарії. Поряд із завданням перекладати праці св. Томи Аквінського Господь дає їй ще одне: повертає її у Вроцлав, де її підтримка була особливо потрібна Розі. На тлі родинних непорозумінь та з бажанням прийняти християнство сестра почувала себе самотньою. Саме через те такими цінними були для неї хвилини розмови з Едітою, яка посвячувала її в Таїнство Церкви і залишалася із старенькою мамою протягом того часу, який Роза використовувала, щоб таємно піти до храму. Едіт допомагала також багатьом молодим євреям у їхніх релігійних пошуках та прийнятті християнства. Для багатьох була хресною мамою, зокрема для своєї приятельки дитинства Катерини, згодом пані Рубен. «У ній відбулися великі зміни: марнославство дало місце ідеалізму, а егоїзм – розумінню і доброті. З безмежною терпеливістю дискутувала зі мною, втішаючи мене декілька разів. Без претензій, не підносячи голосу, властивим їй способом, вона просто відкривала співбесіднику істину», − згадувала пані Рубен.
Дух Святий спочивав у своїй скинії, а Едіт Штайн залишила для всіх тих, хто в пошуках, просту пораду, ту саму, яку дала колись своєму колезі Фридерікові Кауфманові: «Аргументація ні для чого. Тільки той може допомогти, хто від неї зможе пана звільнити. Що порадити? Я вже пану дала пораду: стати дитиною, а життя разом з усіма пошуками і всім філософствуванням скласти в руки Отця. А якщо пан ще не може зважитися на цей крок, тоді треба просити незнаного Бога, щоб допоміг. Зараз пан, напевно, подивиться на мене здивованим поглядом, що насмілююся рекомендувати таку просту дитячу мудрість. Це є мудрість правдива».
Тепер добре розуміла, що Бог її шукав, даруючи всі, навіть найдрібніші події її життя. Так, зокрема, розмову, яка розгорнулася щодо світоглядних питань з отим молодим чоловіком в університеті, про якого вже була мова. Вона говорила, що, можливо, заради цієї розмови вона і мала навчатися саме там.
Господь рясно благословив її апостольську працю, лише рідні, для яких так палко бажала навернення, мало цікавилися її вірою.
Залишитися поза монастирем сестер домініканок школи Св. Магдалини, до атмосфери якого так звикла, їй було важко. «Навіть не уявляла, що буде так тяжко, проте смуток ні на хвилю не обійняв мене, адже не сумнівалася в тому, що все відбудеться так, як має бути». Графиня з Бесінгена згадувала про неї ось що: «Вона була дуже скромна, така, що її присутність ледве зауважувалась. Ніколи не вивищувалася, не намагалася показатися. Від першої миті відчувалося, як просякнута великою святістю, що виринала з її єства. Все у ній було: і строге володіння собою, і прагнення до Бога. По відношенню до інших була лагідною… Була надзвичайно строга сама до себе. Ця її святість все-таки вселила в мене трохи страху».
Переклад св. Томи приніс Едіті заслужену славу серед наукових кіл, та центр її тяжіння був у Бозі, тому хвилі проминаючої слави, зрештою, як і критика, не могли похитнути її внутрішнього миру. Звичайно, її критикували! Критикували за спосіб висловлювання, мовляв, у конференційних доповідях багато говорить про надприродне. Відповідала коротко: «Якби не мала про це говорити, то не виходила б взагалі до трибуни. По суті маю завжди до оповіді лише одну, малу і просту правду: як розпочати життя з огляду Бога. Якщо люди вимагають від мене чогось іншого і пропонують свої мудрі теми, від яких я, однак, дуже далека, можу використати їх лише як вступ, щоб вкінці дійти на своє». Критикували і підозрювали «побожні» християни, коли бачили її у храмі, за те, що «робить монополію» на місце в церкві, ніби воно належало лише їй (Едіт першою приходила до храму і останньою виходила з нього). Коли першою ставала за столу, то їй пришивали ярлик гордості, а коли мовчала, то удостоювалася «титулу» – пихата… Не всі, подібно до того проникливого отця-богослова, бачили в ній «Еклезію ора» (Церкву, що молиться)…
Її приятелі у науковій сфері пропонували підняти питання про габілітацію. Зробила це лише після того, як порадилася із своїм духовним провідником, та внутрішньо не надала цьому ніякої ваги. Хоче лише того, що хоче Бог. Тому цілком спокійно сприйняла, коли дізналася про відхилення її просьби.
У 1932 році Едіт Штейн отримала посаду доцента у Вищому Німецькому інституті педагогіки в Мюнстері. Студенти згадували про неї: «Серед усіх викладачів вона була найпослідовнішою і безкомпромісною захисницею католицького світогляду. Їй не було рівних по гостроті розуму, широті культури, досконалості форми викладу і внутрішньою переконаністю». У її педагогічній діяльності віра та наука творили гармонійну цілісність.
Вона вражала своєю надмірною скромністю, і коли студентки дізналися, що доктор Едіт Штайн їстиме з усіма в їдальні, то здивувалися її непримітною поставою, в якій не було нічого особливого. Гардероб був навіть дещо убогий, та з її постаті променіла сконцентрована сила, наче був у ній внутрішній магніт. Потягало до неї, що є властиве людям, які ведуть багате внутрішнє духовне життя і мають внутрішню дисципліну.
Про свої здобутки мала скромну уяву. Якось садівник закінчив роботу з улаштування альпінаріуму біля фасаду будинку. Коли Едіт побачила це диво, сказала в захопленні: «Як швидко він звершив таке диво, а як мало ми осягаємо своєю працею». Під час своєї роботи Едіт була також об’єктом зацікавлень черниць, що здобували тут вчительський фах. Жили вони всі у гуртожитку. Вони мали нагоду бачити її під час молитви, розмови і спільного відпочинку.
Якось у літню пору студентки заговорили за обідом про полуниці і кожна згадала свій дім, де цієї розкоші не бракувало. Та тепер їхні худенькі гаманці не дозволяли потратити гроші на такі ягоди… Яке ж було їхнє враження, коли після обіду хтось постукав до їх кімнати. Коли відчинили, то побачили доктора Едіт Штайн з повною мискою бажаного продукту. Вона віддала, засміялася і зникла. Дівчата їли ці полуниці не лише з подивом, а з побожністю. Ця її дитяча веселість і простота йшли в парі з серйозною турботою про свій народ. Тінь переслідування на євреїв падала на її близьких. Переживала за них, тому часто була задуманою.
З великою любов’ю вона присвячувала свій час студентській молоді і приймала таку працю, як великий дар від Господа, і одночасно завдання, задля якого жертвувала навіть прагнення відійти в Кармель.
На свято Миколая 1932 року, коли всі сиділи за святковим столом, Едіт поклала біля кожної студентки образок Непорочної Діви з Бейрону. Була наче однією з них. Цієї ж дуже суворої зими вона дізналася від однієї монахині про кілька убогих родин, які хоч і жили далеко від храму, ніколи не пропускали Служби Божої. Едіт спакувала сумки з теплими речами і передала їх сестрі з проханням вислати. Коли ж сестра сказала, що їй теж вартувало б подумати про себе, відповіла, що легко може без тих речей обійтися.
Науково-педагогічна праця в інституті тривала лише рік, до 25 лютого 1933 року. Рік Хресної Жертви Спасителя… До влади прийшли нацисти…
{PAGEBREAK}
«МАЛА ЕСТЕР». САНДАЛІ КАРМЕЛІТКИ БОСОЇ…
„Хто йде в монастир, не є втрачений для близьких,
саме тоді є віднайденим, бо нашим покликанням
є стати перед Богом в ім’я всіх” Едіт Штайн

Дотепер відчувала, що її час ще не настав. Тепер знала, що він наближається…
«Постійно думаю про царицю Естер, яка була покликана зі свого народу, щоб заступитися за нього перед Царем. Я є дуже убогою, безсилою і малою Естер, але Цар, який мене вибрав, безконечно могутній і милосердний. Це сильно втішає».

1933 рік. Ювілейний рік приходу на Землю Сина Божого. Кривавий рік: починалися гоніння на євреїв. На них падає терпіння, кара, але горе тому, хто підніме руку на Каїна… Так думала Едіт. Розуміла, що хрест, який падає на її народ, мусить взяти і нести за нього, ставши відкупною жертвою. Зрозуміла це чітко. Євреїв витісняли із суспільного життя, інститут, у якому працювала, не був винятком. Час збирати каміння…
Намір вступити в монастир зустрів три бар’єри: відсутність приданого (посагу), вік (42 роки) і національність – єврейка. Була твердо переконана, що Боже Провидіння порозв’язує всі вузли, якщо на це Божа Воля. Близькі не розуміли її кроку: одні підозрювали у бажанні уникнення фінансових труднощів, інші – в бажанні уникнути переслідувань… «О, в це я не вірю. Мене, без сумніву, витягнуть звідси, у всякому разі я не можу думати, що мене залишать у спокої». Цінувала дар покликання до чернечого життя, називаючи себе «улюбленицею Агнця»: «Не залишається мені нічого іншого, як неустанно дякувати Богу за неосяжну і незаслужену ласку покликання». Поступово Бог відкрив їй Таємницю Хреста.
Едіт хотіла поговорити з о. Вальзером про її намір поїхати на приватну аудієнцію до Папи з проханням видати енцикліку на захист євреїв. Її відрадили з огляду на ювілейний рік і великий наплив паломників, що не давало шансів на таку аудієнцію. Написала лист. У своєму листі зазначила, що після переслідування євреїв буде переслідування католиків у Німеччині. Прийшло лише благословення. Згодом часто думала, чи Папа не згадував її листа тоді, коли все почало збуватися. Ніхто не проникав у майбутнє так глибоко і не робив таких висновків, як вона. До інституту дорога була закрита. Їй прийшло запрошення з Південної Америки, але тепер зрозуміла, що її стежка повертається до мрії дня хрещення: Кармель, 30 квітня, Неділя Доброго Пастиря, у храмі св. Людгера відбувалося 13-годинне набожество з нагоди урочистостей покровителя. Едіт пішла туди з думкою: не піду звідси, поки чітко не дізнаюсь, чи тепер можу вступити до Кармелю. Коли лунало останнє благословення, отримала згоду Доброго Пастиря. Ще цього вечора написала отцеві Вальзеру. Їде в Кельн і там з приятелькою бере участь у Службі Божій. Нікому нічого не говорила про свої наміри. Після Літургії приятелька сказала до неї: «Пані Едито, коли я біля вас клячала, прийшло мені на думку, чи Ви не хочете тепер вступити до Кармелю». Виявила їй свою таємницю. Після зустрічі з настоятелькою і урядом монастиря Едіт розповіла історію про покликання в Кармель і про те, що хоч залишилася приятелькою домініканок і почувала себе у бенедиктинів, як у предверях Неба, таки завжди мала переконання, що саме в Кармелі Господь для неї щось приготував. Слухачі були вражені. Лише Мати Тереза мала один сумнів: чи можна брати на себе відповідальність за прийняття когось, хто у світі міг ще так багато зробити. Потім була зустріч з отцем провінціалом, який дозволив на себе дуже довго чекати. Едіт стояла вся мокра, бо потрапила під грозу. Чекала його годину, а він, потерши рукою чоло, сказав: «Про що йдеться, чого ти від мене хочеш? Я вже забув». Коли вона сказала, що є пустулянткою кармелітанок і що її відправили до нього, він зорієнтувався і перестав говорити їй на «ти». Потім Едіт зрозуміла, що таким чином він випробовував її, однак вона проковтнула цю пігулку, навіть не кліпнувши повіками. Він відправив її, уділивши благословення.
Капітула сестер чекала її перед решіткою монастиря. Кожна сестра, яка брала участь у розмові з нею, давала їй питання, а одна попросила її щось заспівати. Вона взяла це за жарт, але заспівала «Благослови Маріє»… Було їй це набагато важче, ніж виступати перед великою аудиторією слухачів.
Телеграмою Едіт попереджали про рішення капітули: «Приймаємо з радістю. Вітаємо. Кармель».
Приїхала і привезла із собою посаг: шість величезних скринь з книгами. Такого «приданого» кандидатки Кармель ще не бачив. Настоятелька мала благородний намір все посортувати тематично, але бідолаха не дала ради і залишила цю справу.
Місяць Едіт мала жити як гість біля фірти. Потім вирішила провести час в рідному домі. Вже попередньо попередила сім’ю, що переїде в Кельн. Усі привітали її, сприйнявши це як чергове переведення на нову посаду. Лише племінник Вольфранг, який мав 21 рік запитав, що буде робити в Кельні. Сказала йому правду, але просила, щоб певний час мовчав.
Пані Августа дуже переживала, спостерігаючи за розвитком політичної ситуації, і дивувалася, що «можуть існувати такі злі люди». Родинний уклад змінився. Мама постаріла. Ерна переїхала з сім’єю у південні околиці Вроцлава. А бабусі Августі так бракувало спілкування зі своїми двома внуками. Мала розраду в тому, що Едіт приїхала. Вони сиділи разом біля письмового столу, і мама на прохання дочки розповідала, тримаючи, як завжди, в руках спиці до в’язання, історію свого роду. Едіт мала намір написати історію своєї родини, та, слухаючи уважно розповіді мами, вона думала: «Мамо, якби ти знала…»
Якось, їдучи в трамваї з Ерною, Едіт сказала їй про свої плани. В очах сестри виднілися сльози: страшно, бо те, що одного робить щасливим, для іншого стає найгіршим в світі. Швагер думав, що таке рішення Едіт прийняла, бо турбувалась про побут, і тому радо запропонував їй своє житло. Однак Ерна спростувала чоловікові: для Едіт такі мотиви поза грою.
У першу неділю вересня Едіт залишилася з мамою наодинці. Мама займалася рукоділлям і раптом запитала: «Що будеш робити в сестер в Кельні?». «Жити з ними». Клубок з нитками в руках мами замотався, старечі руки намагалися його розплутати, але не могли… Відтоді про спокій забули всі. Племінниця Еріка, найглибше віруюча єврейка в сім’ї, з почуття обов’язку хотіла вплинути на таке рішення тети. Оскільки пані Августа була в розмові з Едіт стриманою, то в розмові з Ельзою вона виявляла все, а сестра відповідно повторювала все, що говорила мама для Едіти. Це було гнітюче враження, і Едіт не залишалося нічого, як витримати це. Часто в цей період вона питала себе: хто з нас зламається: мама чи я? Але вони витримали обидві, витримали до останнього дня.
Гансу Біберштейну здавалося, що крок Едіти – це розірвання уз зі своїм народом. Едіт мала на це свої думки, але він цього не міг зрозуміти.
12 жовтня, день свого народження, вона провела в синагозі з мамою. Повернувшись додому, вони розмовляли між собою і щоб потішити маму, Едіт сказала, що цей період в монастирі є періодом проби. «Якщо ти погоджуєшся на випробовувальний термін, то знаю, що ти його пройдеш переможно». Після обіду зійшлася чисельна родина і напруга трохи зменшилася, а потім всі почали відходити і прощатися… За деякий час залишилися в кімнаті лише мама та Едіт. Мама закрила обличчя руками і почала плакати. Дочка притулила її срібно-білу голову до своїх грудей. Залишалися так довго, поки старенька не дала переконати себе піти на відпочинок. Едіт допомогла мамі роздягнутися, перший раз в житті, і так сиділа біля її ліжка доти, доки мама не відправила її спати. Всі сестри хотіли провести її на вокзал. Але Едіт попросила Ерну залишитися з матір’ю, бо знала, що їй найкраще вдасться заспокоїти маму. Вони, наймолодші, завжди виявляли мамі дитячу ніжність, тоді як старші сестри і брати соромилися цього, хоч їхня дитинна любов не була меншою.
На шосту ранку Едіт пішла в храм Св. Михаїла на Службу Божу і повернулася на сніданок. Ерна прийшла близько сьомої. Мама хотіла щось з’їсти, але не змогла. Почала плакати, як минулого вечора. Ось вона, розлука, яка шматувала! Мама притулила Едіт і цілувала її. Племінниця дякувала за всю допомогу в науці. Тоді мама сказала: «Нехай Всевишній тобі допомагає». Коли прощалася з Ерною, мама зайшлася плачем. Вийшла поспішаючи. Коли сідала в трамвай і оглянулася, то у вікні нікому не було помахати рукою на прощання…
На вокзалі стояла Ельза і Роза. Наче блискавка, Едіт прошила зовнішність сестер: зболена Ельза виглядала, як стара жінка, а Роза була такою спокійною, наче входила з нею за браму Кармелю.
Потяг рушив. Дивилася на сестер, які проводжали її, аж поки не зникли у далині. Звершилося. Як сама згадувала, радість не могла огорнути її серця, надто болючим було те, що залишалося за стукотом коліс потягу. Однак в глибині серця був спокій: у пристані Божої Волі.
14 жовтня (в українсько-візантійському обряді свято Покрови Пресвятої Богородиці) за нею зачинилися двері Кармелю. Вона йшла туди дванадцять років.
У монастирі сестри не знали ні про її здібності, ні про її колишню славу і доброзичливо говорили про неї лише по тому, якою незвичною для неї була ручна робота… Дві новички і одна кандидатка були на двадцять років молодші від Едіти. Такий контингент вимагав самопосвяти і пристосування, та в неї це виходило природно. Справжня велич виявляється не у великому знанні, а в умінні спілкуватися з малими. У Кармелі розпочався для неї час «Благословенного віддання себе Богу і перебування з Ним», так окреслив її контепляцію o. Вальзер, одночасно додавши: «Ніхто не бачив ясніше, ніж вона сама, що повинна буде пристосовуватися до вираженого убожества і простоти, до різних форм, які мусіли ранити її вироблений смак».
Вона розділяла радість і смуток невеликої родини цієї таємничої республіки Кармель, з радістю дивлячись на вбогий інтер’єр своєї дуже малої кімнати-келії (три на три), в якій стояло ліжко із декількома коцами з грубої вовни, висіли картонні світлини засновників, простий дерев’яний хрест без розп’яття, як вакантне місце для кожного, хто хотів би його посісти, ступаючи слідами Того, який Першим воскрес. Кармелітанська келія – арена битви, де щодня точилася жорстока безкровна боротьба за внутрішню свободу душі проти запеклого ворога самолюбства, щоб вільно служити Тому, який створив її для себе. І коли вона перемагає, тоді людська природа вінчається ласкою.
Час закритого життя в Кармелі – час перебування Ісуса в Назареті, аж до Голготи… Відчитавши поволі своє покликання взяти хрест, Едіт просила, щоб їй дали ім’я Хреста, і була дуже щасливою, що отримала його під час складання обітів.
Звичайно, Кармель – це розкіш, тому багато чого тут є у надлишку: мовчання, браку необхідного, упокорення, постів, простоти… Ця розкіш така вишукана, що зрозуміти, а тим більше жити в її стінах може далеко не кожен, так само, як і не кожен може полетіти в космос. В іншому випадку Кармелітанські монастирі були б величезні, а вони нагадують лише маленькі сільнички з дрібкою солі на столі світу, щоб своєю покаянною жертвою і молитвою вбивати смертоносні мікроби гріха, що чинять блудні сини і дочки і, одночасно, нагадувати Отцеві про Спрагу, в якій помирав Його Єдинородний Син. Спрагу спасіння кожної людської істоти, спрагу сильну, як смерть.
Кармель – самотність, сповнена Богом. У цій пустелі Едіт не бракувало упокорень. Магістра новіціату, яка сильно полюбила її, мати Рената, якось гостро сказала Едіті: «Чула, що у світі сестра була особою мудрою. Тут видається треба ставати щораз глупшою». Коли, як виняток, через виснаження, замість ячмінної кави вона отримувала молоко, почула пів-жартом, пів-злобно: «А-но! Доктори мусять пити молоко». А одного разу, коли вона з радістю показувала сестрам світлини з рідними та їхніми дітьми, малотактовна співновичка заволала «О-о-о! Що то за жидки!». Едіт відповіла усмішкою, а рум’янець залив її обличчя… Одна із сестер-черниць засвідчила: «Невправність Едіт Штейн і промахи, які мала в хорі і при праці, стали для неї причиною відкритих упокорень, навіть публічних. Не жаліли їй зауваг і повторень, які приймала, як дитина, з вдячністю. Видавалося, що сестри сміються з її вад. Вона ж ніколи не чула себе скривдженою, але сміялася разом з ними і просила повчання. Здавалося, що Провидіння давало їй деякі упокорення особливого змісту». Якось її вибрали, щоб в урочистість Св. Йосифа несла його статую. Вчинила це з такою ревністю, що зачепила вічну лампадку і облила себе та сестер оливою. Від того часу її почали називати «Помазана з висоти». Чи розуміли, що оголошують пророцтво?..
Сестра з Ехту згадує, що сестра Бенедикта від Хреста ( хресне ім’я Едіт Штайн, докладно означає Благословенна Хрестом) ніколи не відмовлялася від звичайної роботи, хоч була страшенно незґрабною. «Ми часто сміялися з неї. Треба було бачити, як вона прибирає! Виглядало так, ніби через коридор хтось тягнув пса на ланцюгу. Але при праці була завжди перша. Була дуже незграбною, коли викручувала білизну під час прання, робила це лівою рукою, як чоловік», – згадувала одна із сестер.
Щоденне вмирання з Христом. Для її творчого розуму найважчою покутою була постійна зміна занять у монастирі. Не можна було працювати більше двох годин без перерви. Ця різнобічна робота вимагала постійної зміни уваги, і сестра Бенедикта скрупульозно виконувала устав, як слухняна дочка Св. Терези Авільської, яка не хотіла, щоб її черниці прив’язувалися до чогось на цій землі, завжди пам’ятаючи про Того, Якому належать і для чого переступили поріг цього дому, ім’я якого – Кармель.
Сама ж Едіт про своє монаше покликання пише: «Була покликана до того чудового схоронку між багатьма іншими, більш гідними, ніж я… Сильно мене засоромлює, коли хтось говорить про наше життя жертви. Життя жертви я вела у світі. Зараз весь тягар від мене забрано і повністю я маю те, чого мені перед тим бракувало… Як на мене, сподівалася – прийде час болісного покликання до Хреста; зараз Господь трактує мене ще як малу дитину. Не бракує мені нічого з того, що мала на світі, теж маю все, чого мені в світі бракувало. Неустанно мушу дякувати Богу за незаслужену, превелику ласку покликання».
Сестрі Бенедикті від Хреста, як старшій новичці, були довірені три новички і одна кандидатка. Саме вона із своєю чутливою материнською турботою і розумінням полегшувала шлях тим молодим людям на пагорб Кармелю. Адже, зустрівши в монастирі те, чого так гаряче бажала у світі, нерідко на початках людина відчуває параліч від болю, намагається пройти вузькою брамою чернечої досконалості. Цей досвід описала Мала Тереза: «Запитувала, чи не маю так померти? Ах, яка мить. Яка смертельна небезпека. Людина мусить це пережити, щоб зрозуміти». Це подібне до вмирання, а кандидатка нагадує хворого, що проходить оздоровлення після виснажливої і довгої хвороби. Тому для цих душ, які ще не мали досвіду в духовному житті, приклад сестри Бенедикти був справжнім взірцем і одночасно натхненням. Її серце перебувало у такій тісній злуці з Богом, що вона випромінювала спокій і щастя і могла б з впевненістю повторити слова Малої Терези: «Я в собі працювала лише над тим, щоб якомога більше з’єднатися з Богом, знала, що все інше додасться».
Коли Едіт віддавали забагато шани, вона болісно на це реагувала. В одному з листів написала: «Решітка монастиря не означає, що та сторона у світі – все погане, а інша сторона – все досконале. Ми знаємо, скільки людської нужди криється під габітом, а тому нас сильно соромите, коли палите нам кадило… Нехай пані не приписує бідній людині те, що є даром Божим».
Правда – Істина. Істина – це покора. Св. Тереза Велика закликала своїх духовних доньок ходити у Правді. Тереза від Ісуса говорила: «Єдина покора може щось зробити, а це покора, не набута довгими роздумами, але та, яка просвічена світлістю з вогнища самої Правди, яка одночасно в один момент бачить і пізнає те, до чого розум разом з уявою після довгої праці зміг дійти: як далеко людина є нічим, а як безконечно Бог є Усім».
Окремої уваги заслуговує ставлення сестри Бенедикти від Хреста до Пресвятої Богородиці. Любов до Непорочної Діви Марії була влита в її серце Святим Духом разом з Тайною Хрещення. Едіт була переконаною, що все, в тому числі і покликання, було дарунком Пренепорочної. Згодом вона скаже: «Дякую Тобі, що мене покликала ще до того, поки я зрозуміла, що цей поклик походить від Тебе».
Вона, очевидно, була знайома з Трактатом св. Людовіка Марії де Греньона про досконалу набожність до Богородиці, як із тим, що Діва Марія є найкоротшою дорогою до Бога.
Діва Марія була для неї взірцем жіночості, і вона звертала до неї своїх слухачів. Її марійська побожність щоразу поглиблювалася. Після вступу до монастиря перед початком реколекцій 1933 року Едіт віддала себе в молитві Пречистій Діві Марії з Кармелю, мов невільник.
Ось дещо з її реколекційних записок:
11 березня: Оце Діва зачне і породить Сина, і дасть йому ім’я Емануїл ( Іс.7,14), і дає свою заувагу: Дівицтво дає близькість Бога. Діво і Мати, навчи мене досконалої чистоти.
У Велику П’ятницю вона написала вірш про Богородицю, який закінчувався такими словами:
«Ті, які колись оточать Твій трон, Мати,
Мусять разом з Тобою стати тут, під хрестом,
на відкуплення душ».
Велика субота пройшла під гаслом «Чекати в мовчанні на Спасіння Боже. Честь для Твого болю повинна всім зачинити вуста».
Мовчання сестри Терези Бенедикти було містичне. З однієї сторони, невимушене, з іншої – болюче. Це мовчання, коли навіть спілкування з іншими вже не могло його захитати. Ось чому вона скаже такі слова: «Мовчання особливим чином пов’язане з духовним шляхом Пречистої Діви». Ці слова є немов відлунням пророка Єремії, котрий теж, переживши трагедію власного народу, заглиблений в його страждання, не втрачав надії, але з самого дна свого болю, який сприймав як особистий, говорив: «Добре чекати мовчки від Господа спасіння (Плач Єремії , 3, 26)». Її мовчання вражало через те, що це не була німота, чи відсутність розмови… Це було тим, чим воно має бути у своїй істинній сутності – досконалою формою спілкування… Мовчить, слухає і чує, а тому не відштовхує співбесідника. Саме тому люди приходили до воріт Кармелю, щоб почути її голос, який дарував надію. Що ж до розмов, то зі спогадів інших говорила тихо, лагідно і водночас сильно. Ось спогад молодої монахині с. Аделгундіс, яка працювала серед в’язнів в час соціал-націоналізму, коли Гітлер прийшов уже до влади: «Її спокій (мир) був досконалий, я розуміла, що це є людина, яка позбулася всіх марнот того світу, щоб могти нести тягарі інших і в той спосіб сповнити Закон Христа. З найбільшою увагою та посвятою старалася зрозуміти мою ситуацію і допомогти мені». У 1934 році Едіт напише лист до цієї сестри: «… Не можу повністю передати словами, як глибоко мене вразило те, що сестра загинається під тягарем цієї відповідальності. Після того, як я вийшла з розмовниці, не мала можливості витлумачити цю ситуацію. Не залишилося мені нічого, як лише жертвувати за неї все, що принесе день. Час і спокій для переосмислення становища, в якому перебувала сестра, я мала тільки вночі. З цієї хвилі не відпускала мене думка про сестру. Може, в такий спосіб я зможу розділити її тягар». А ось ще з її занотованих думок: «Якщо хтось приходить до нас неспокійний і зламаний, а вийде хоч трошки заспокоєний, я тоді дуже щаслива». Для Едіти було великою радістю, коли могла допомогти іншим зрозуміти своє щастя.
Слава Божа і освячення душ було рушієм її діяльності. Пані Рут, її приятелька, яка знала сестру Бенедикту до вступу в Кармель, побачила її в монастирі щасливішою, веселішою і радіснішою, ніж була у світі. Їй сестра Бенедикта допомагала приготуватися до тайни Миропомазання, яку згідно з латинським обрядом уділяють не одночасно з тайною Хрещення, а дещо пізніше. Едіт повибирала зі своїх духовних книг те, що найбільше відповідало пані Рут, зокрема про дію Святого Духа, і вислала їй.
Якось сестру Бенедикту запитали, чи вона вже звикла до самотності в Кармелі. У відповідь та щиро розсміялася і сказала, що у світі вона пережила періоди набагато більшої самотності, ніж у монастирі…
Настоятелька Кармелю дала дозвіл Едіті отримувати листи з дому, а також писати їх, знаючи, що повна блокада такого роду спілкування була б смертельним ударом для старенької пані Августи. Після складання вічних обітів вона висилала мамі листи кожного тижня. Та мама мовчала, не наважувалася писати своїй улюбленій дитині у монастир. Та одного чудового дня в листі Рози сестра Тереза Бенедикта від Хреста знайшла вітання від матері, яке відтоді ніколи не буде пропущено. Хто міг описати її радість, а ще більше здивування, коли Роза писала, як ця старенька жінка сама пішла відвідати новий Кармель у Вроцлаві. Чи хотіла щось побачити і почути про спосіб життя, який прийняла її улюблена дитина?
У 1936 році перед Зеленими Святами в Кармель прийшла тривожна новина з Вроцлава: пані Августа Штайн захворіла. Перший раз в житті сестра Бенедикта боялася за маму. Просила всіх сестер молитися за найдорожчу людину на землі. 14 вересня свято Воздвидження Чесного Христа Господнього, цей день в Кармелі знаменувався початком суворого посту, що триватиме аж до Великодня, а також відновленням чернечих обітів. «Коли прийшла моя черга відновляти обіти, моя мама була при мені. Виразно відчувала її близькість». Цього самого дня з Вроцлава прийшла телеграма із сумною звісткою… Година відновлення обітів була годиною відходу пані Августи у вічність. Ця обставина була розрадою для сестри Бенедикти у її гіркому стражданні. Мама не дожила до свого 88 річчя.
Пані Августа померла єврейкою, а самій сестрі Бенедикті доводилося спростовувати чутки про те, що її мама прийняла католицьке віровчення. «Все це безпідставні чутки, і не знаю, хто кинув їх у обіг. Мама від дитинства і до кінця днів зберегла свою віру і велике довір’я до Бога навіть у час смертельної боротьби, тому переконана, що вона зустріла дуже ласкавого Суддю і що в цій хвилині є моїм найвірнішим помічником, щоб і я дійшла до мети». Ось так спростувала ці поголоски сестра Бенедикта.
Фреда і Роза залишилися в родинному гніздечку самі. Тепер для Рози настала її година: залагодивши всі справи після смерті матері, вона вирушила до Едіти.
Господь досконало подбав про їхню зустріч, дозволивши спілкуватися рідним сестрам без подвійних решіток Кармелю. Сталося це через те, що сестра Бенедикта впала зі сходів і виявилося, що зламала ногу. Її госпіталізували. Роза відвідувала сестру в лікарні, поглинаючи, як спрагла земля пустелі, кожне її слово, що підготовляло цю шляхетну душу до Тайни святого Хрещення. Хрещення відбулося на Різдво, 24 грудня. Сестра Бенедикта була учасницею цієї радісної події разом із ще одним свідком – восковою свічкою в руках Рози. Народження Дитятка Ісуса сестра Бенедикта зустріла в Кармелі.
21 квітня 1938 року для сестри Бенедикти було позначене великою радістю: складання вічних обітів у Кармелі. Цей день став також днем благословенного повернення додому Небесного Отця її дорогого старенького вчителя Едмунда Гусерля. Любий вчителю, чи твоя щаслива смерть не була плодом жертви і молитви твоєї учениці? Ти, який хотів вмирати як філософ, заглянувши в обличчя смерті, збагнув, що філософія не рятує.
Перед смертю Гусерля доглядала с. Адельгунда, бенедиктинка, його довірлива учениця. У Великий Четвер, коли с. Бенедикта переживала свої реколекції перед вічними обітами, для філософа відчинилися двері у вічність. Тривожився.
– Чи можна померти спокійно?
– Так, в глибокому мирі, – відповіла с. Адельгунда.
– Але як?
– Через Благодать нашого Господа Ісуса Христа. «Господь, мій пастир, нічого мені не бракуватиме…», – цитувала сестра вірш псалма.
Коли сестра промовляла слова: «Як ітиму долиною темною смерті, не боюся….», Гуссерль перервав її : «Так, так, я хочу, щоб Він був біля мене, але я не чую Його близькості. Моліться за мене!»
Наступного дня його дружина сказала: «Сьогодні Велика П’ятниця».
– Який чудовий день! Так, Христос нам все простив! – відповів чоловік.
Ввечері він скаржився, що ще живе, а сестра додавала йому відваги, нагадуючи страждання Господа на Хресті.
– Бог є Добрий, – підтримувала його слабеньку надію сестра.
– Так, Бог є Добрий, але є Незбагненний, і це для мене велика проба… Це наче дві сили, які постійно шукають себе, поєднуються, а потім знову шукають себе… – промовив тихо.
– Так, в Ісусі злучаються небо і земля, у Христі Господь приходить до людини, – продовжила діалог сестра.
– Так, так, – хворий боровся у намаганні відбити від себе пронизливі образи.
– Що бачите?
– Світло і темряву. Велику темряву, а потім знову світло.
Агонія тривала. Раптом він закричав до медсестри:
– Я бачив щось надзвичайне! Швидко! Прошу записати!
Коли вона прийшла з блокнотом, він вже відійшов, забравши з собою свою таємницю, все ж таки відкривши заслону на велич Незбагненного Божого Милосердя.