ЕДІТ ШТАЙН: ЖАГА ІСТИНИ – 1

«Що не було в моїх планах, те було в планах Божих. Я все глибше і твердо переконуюсь у тому, що навіть найменший дріб’язок має свій зміст, коли Бог проллє на нього Своє Світло, що все моє життя до найменших деталей приготоване мені в задумі Божого Провидіння і має абсолютно чітку мету у Всевидячих очах Бога. І тому я починаю радіти світлу слави там, де цей зміст буде мені відкрито».
Едіт Штайн

«Добре пам’ятати, що маємо право на небесне громадянство, а Господніх Слуг слід вважати за друзів і співмешканців . Тоді легше вирішуються справи тут, на землі».
Едіт Штайн

ЗМІСТ

[page=2]Вступне слово[/page]
[page=3]Найважливіші події життя Едіт Штайн (Св. Терези Бенедикти від Хреста)[/page]
[page=4]Життєвий шлях Едіт Штейн[/page]
[page=5] „Жидок”(Дитинство)[/page]
[page=6]Університети. Феномен страждання та мілководдя філософії[/page]

Богословська редакція: С. Софія Клімовська, ЗСМ Св. Вінкентія
Літературний редактор: Мар’яна Кміть

© Наталя Назар, 2011

{PAGEBREAK}
Вступне слово
У жовтні 2011 року минуло 120 років від дня народження Едит Штейн (св. Терези Бенедикти від Хреста, кармелітки). Життя цієї Святої ХХ століття, поки що нажаль, в Україні відоме не багатьом, хоч насправді заслуговує на те, щоб український читач ознайомився з нею. Єврейка за походженням, науковець за світосприйняттям, віруюча через Благодать, монахиня за покликанням, мучениця за Христа для навернення свого народу, свята, святість якої проголосив папа Іван Павло ІІ в 1998 р. і вчинив її покровителькою Європи.
Едіт була 11-ою дитиною у глибоко віруючій сім’ї. У п’ятнадцять років перестала молитися і вірити в Бога, бо вважала себе атеїсткою. Так тривало до її 21-річчя. Під час І світової війни, працюючи медсестрою в одній із інфекційних лікарень на Моравщині, вона надавала допомогу українцям. Їй було не зрозуміло, чому молоді солдати з Галичини повинні вмирати за чужу імперію далеко від своїх затишних домівок. Тоді ще не була християнкою, але намагалася бути людиною для людей.
Хоч і була невіруючою, однак зберегла чистоту серця, була дисциплінована, совісна, завжди вірна етичному радикалізму. Навчалась у Гютингені у славетного філософа Едмунда Гуссерля, засновника нової філософської школи феноменології, яка наближала слухачів його лекцій до християнства. Була захоплена лекціями Адольфа Рейнаха і Макса Шиллера, католика, який увів Едіт у сферу пізнання духа. Поступово атеїстична сліпота спадала з її очей, а серце наповнювалось радістю і миром. Коли прочитала книжку «Життя святої Терези Авільської», що цілковито переконала її в Найвищій Істині, вирішила охреститися у католицькій Церкві. Безкомпромісне захоплення Істиною привело її на вершини святості. Ісус Христос був для неї єдиним предметом любові, Якому посвятила все життя.
У 1933 р. вступила у монастир кармеліток, прийнявши ім’я Бенедикта від Хреста. У цьому ж році Гітлер прийшов до влади і розпочав переслідування євреїв, пізніше католиків. У 1941 р. Едіт Штейн написала до своєї настоятельки, що готова прийняти смерть згідно з Божою волею за Церкву, в дусі перепрошення за невіру єврейського народу, щоб Господь був прийнятий своїми, щоб прийшло Його славне Царство. 7 серпня 1942 р. с. Бенедикта була вивезена до Освенцема, а 9 серпня відправлена до газової камери. У місці її мученицької смерті на металевій дошці можна прочитати слова Едіт Штайн: «Любов буде нашим вічним життям…»
Едіт Штайн, Тереза Бенедикта від Хреста, закликає нас до безкомпромісної віри, любові, молитви та життя за Євангелією. Це та дорога, яка веде до вічного щастя в Небі. Ця свята також є своєрідним символом єдності між євреями і католиками.
Едіт Штайн є не тільки філософом, педагогом, монахинею у глибокому внутрішньому житті, а й є прикладом того, як жити по-християнськи, як любити Христа задля Його любові.
Нехай ця перша ластівка українською мовою про Едіт Штайн завітає до кожного і допоможе тим, хто загублений, тим, хто в пошуках, віднайденим, і тим, які не хочуть загубитися.
С. Софія Клімовська, ЗСМ Св. Вінкентія

{PAGEBREAK}

Найважливіші події життя Едіт Штайн (Св. Терези Бенедикти від Хреста)
12 X 1891 –день народження в сім’ї Зигфрида і Августи Штейн ( Вроцлав).
12 X 1897 – початок науки в школі ім. Вікторії (Вроцлав).
1908-1911– навчання в ліцеї при школі ім. Вікторії, який закінчила з відзнакою.
1911-1913 – студентка Вроцлавського університету (германістика, історія, психологія).
1913-1915 – навчання в Гютингені (філософія у Е. Гуссерля, германістика, історія).
Січень 1915 – складає державні іспити з відзнакою.
1915 – добровільна служба в Червоному Хресті (інфекційна лікарня, Чехія).
1916 – педагогічна діяльність у середній школі Вроцлава. Складає кандидатський іспит у Фрайбурзі з найвищою оцінкою.
1916 – 1918 – асистентка Гуссерля.
1917 – друк докторської праці (Zum Problem der Einfüuhlung).
1919-1923 – приватна наукова діяльність, старання про габілітацію (без успіху).
1921 – знайомство із життям Св. Терези Авільської в будинку приятелів. Пережиття та навернення.
01. I. 1922 – Таїнство Хрещення і Перше Святе Причастя.
02.II. 1922 – Миропомазання.
1923-1931 – педагогічна діяльність у жіночому ліцеї та Інституті вишколу вчителів Сестер Домініканок ( при монастирі Св. Магдалини, м. Спаєр).
1928 – вийшли друком переклад і щоденник Г. Ньюмена після його навернення до Католицької Церкви.
1928-1931 – делегатка на міжнародних педагогічних з’їздах та конгресах.
1931 – робота над фундаментальною працею в галузі онтології Endliches und ewiges Sein .
1932 – опубліковує чисельні праці про значення і роль жінки в суспільстві.
1931-1932 – у Вроцлаві виходить друком її переклад твору Quaestiones disputatae de veritate св. Томи Аквінського (у двох томах).
1932-1933 – займає посаду доцента в Німецькому інституті наукової педагогіки (Мюнстер).
14 X 1933– вступ до Кармелю (м.Кельн).
15 IV 1934 – прийняття монашого імені Тереза Бенедикта від Хреста.
21 IV 1935 – складає тимчасові обіти на три роки.
21 IV 1938 – вічні обіти.
31 XII 1938 – переїзд до Кармелю в Ехт (Голландія).
1940-1942– праця над життєписом св. Івана від Хреста (Знання Хреста).
1934-1942 – наукова діяльність (теологія, антропологія, містика).
02. VIII. 1942 – арешт.
07. VIII. 1942 – дорога на схід, до Освєнцема.
09. VIII. 1942 – смерть в газовій камері.
04. I.1962 – відкрито інформаційний процес.
25. VII. 1962 – вивчення спадщини Едіт Штейн.
07. VII. 1972 – відкриття беатифікаційного процесу.
01. V. 1987 – беатифікація в Кельні Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ.
11. X. 1998 – проголошена святою Католицької Церкви в Римі та покровителькою Європи.

{PAGEBREAK}
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ЕДІТ ШТАЙН

„Жидок”
(Дитинство)

„Десниця Господня пише життя святих,
щоб ми його прочитали і прославляли Його чудеса.”
Едіт Штейн

«Хто один раз збреше, тому вже не вірять навіть тоді, коли говорить правду», – сказала чотирирічна Едіта, коли стояла поряд із рідною сестрою Ерною та своєю подругою Катериною Рубен, які були старші від неї на півтора року.
«Ми дещо з погордою дивились на Едіт, з презирством називаючи її „жидок”, бо вона була мала, бліда, ніжна, а ми були на свої роки сильні, високі та міцні. Через це на нас спрямовувалась похвала, яку ми радо приймали. А про те, що той „жидок” якось по-іншому називається, я в той час не знала. Моя сім’я жила за рогом того ж самого кварталу, тому ми часто бавилися», – згадуватиме згодом п. Рубен, подруга дитячих років Едіт Штейн.
Із семи дітей в сім’ї Едіт була наймолодшою. Ледве їй виповнилося два роки, як батько несподівано помер від сонячного удару. Гармонійний шлюб п. Августи Штейн із Зигфридом виявився дуже короткий, і на плечі жінки-вдови ліг тягар виховання дітей, ведення домашнього господарства та приватного бізнесу із заготівлі та збуту дров, що, до речі, вона вміла робила набагато краще від свого покійного чоловіка. Пані Августа давала своїм дітям все що могла, забезпечила їм матеріальний добробут і материнську теплоту. Її сильна віра в Бога і велика сміливість робили з неї справді натхненника в сім’ї.
У простій кам’яниці на одній із вулиць старого Вроцлава панував дух Старого Завіту. Різьба на шафі та на скринях вказувала на шляхетність господині, і можна було подумати, що це помешкання належить равину. В будинку всюди панував погляд, смак і дух Августи Штейн. Будучи єврейкою, вона гордилася тим, строго турбуючись про дотримання приписів єврейської традиції, чого домагалась і від дітей. Коли вона робила плани на майбутнє, завжди додавала: „Якщо Бог дозволить…” Обряди проходили за Талмудом, а перед обідом усі молились на єврейській мові. Однак пані Штейн не було легко поставити сім’ю на такий рівень способу життя… Що ж до виховання, то про це згодом згадуватиме Едіт (сестра Тереза Бенедикта від Хреста): „У вихованні, в правдивому значенні цього слова, не було багато пояснень. Ми вчилися з материнського взірця кріпості, як маємо поводитися. Лише одне намагалася виплекати ця богобоязлива жінка в наших душах – огиду до гріха. Коли мама казала „Це гріх”, тоді всі знали, що тим хоче наголосити, що це є збір всього страшного і недостойного людини”. Згодом, описуючи життя своєї родини та характеризуючи кожного, будучи одночасно строгою і в описі своїх вад, сестра Бенедикта вказує на вади своїх рідних, щоб підкреслити характерні риси мами. «Арно є запальний і в гніві тратить над собою контроль. Якщо таке трапляється в суперечці з мамою, то мама тоді тихо поступається, щоб «Арно не згрішив».
Любов до правди Едіт винесла з родинного дому, і це був приклад мами: „Мама, хоч є доброю і готовою допомогти, однак деяких вад характеру не терпить, насамперед брехні, непунктуальності і високомірства”.
Пані Августа допомагала бідним у справах заготівлі деревини, хоч неодноразово була жертвою нечесності людей. Тому з огляду на цей неприємний досвід вона любила говорити, що її успіх у бізнесі – це лише Дар Божий. На Різдво, попри те, що була єврейкою, своїм робітникам робила подарунки і давала одяг для дітей, а також певну суму грошей. Знаючи, що один з її робітників може пропити їх, записувала йому це в „ощадну книжку”, нею ж заведену. Цю рису турботливості за інших перейняла Едіт, яка під час І світової війни закінчила курси медсестер і чинила діла милосердя у госпіталі.
Едіт була улюбленицею цієї серйозної жінки, однак любов мами ніколи не переходила у маніжність або у якийсь вид переваг над іншими. Пані Августа вважала за подарунок Неба народження своєї дочки 12 жовтня 1891 року, день єврейського свята Йом Кіпур – День Примирення ( Відкуплення), та передбачала добрий знак для її майбутнього життя. Цей день євреї проводять як день покути у строгому пості та молитві у синагозі. У Старому Завіті цей день був призначений для очищення гріхів. Над головою цапа грішник визнавав свої гріхи, а тоді священик сповідався зі своїх гріхів і гріхів цілого єврейського народу. Після прилюдної сповіді, цапа виганяли на пустиню як жертву для Азазеля – демона темряви. Після цієї церемонії на площі перед храмом клали на жертовнику ягня, яке стало праобразом Ісуса Христа. Звичайно, Августа Штайн не підозрювала глибини пророцтва, яке крилося за датою дня народження доньки, котра, подібно до Христа, стала жертвою примирення за свій народ.
У дитячі роки Едіт виглядала дівчиною живої природи і здорового розуму. Зі своєю сестрою Ерною вони були нерозлучними друзями. «Через велику зайнятість на роботі мама не могла присвятити нам багато часу, але ми звикли, тому разом бавилися перед обідом, перш ніж старші приходили зі школи. Ми рідко сварилися». Павло, старший брат, носив Едіт на руках і співав студентські пісні, показуючи картинки з історії літератури. Вона мала чудову пам’ять, тому любила ігри, у яких могла проявити свої здібності, приймала заохочення до науки від своїх старших братів та сестер, але в неї розвивалось нездоланне честолюбство, екстрім якого виявлявся у сльозах гніву, коли не отримувала бажаного. І знову у цьому були винні брати і сестри, котрі її називали чудо-дитиною. Тому мало дивує, що у 5 років вона хотіла піти до школи. Щоправда, мати заперечила і перемогла, хоч бажання вчитися у Едіт було таким великим, як і непохитність пані Августи… Її потішали тим, що віддадуть у дитячий садок. За вікном лив дощ, а мала відважилася на останню спробу енергійно заявити, що не може піти в садок, бо намочаться туфлі. Це не виглядало аргументовано в очах старших: брат Павло відніс її до садка. Але марно. Едіт була невтішною і випереджувала ровесників у розвитку. Ця авантюра закріпила за нею вираз «малий егоїст» , так пестливо називала її тета Цілла…
Початок науки.
Едіт довго чекала на день 12 жовтня 1897 року, коли офіційно розпочне науку, оскільки сестра Ельза обіцяла їй відвести у вікторіанську школу.
Прогнози вчителя про те, що вона провалиться на Великдень, провалилися на Різдво, коли Едіт була вже однією з найкращих учениць. «Була обдарованою і мала сильну волю. Не була спраглою за славою в поганому значенні цього слова. Завжди готова була допомогти», – згадуватиме Ерна. По дорозі до гімназії Едіт повторювала із сестрою уроки і часто любила ускладнювати цей процес, наприклад, тим, щоб історію Франції сестра розповідала їй на французькій, а про Англію – на англійській. Так Едіт і Ерна вбивали двох зайців: повторювали історію і закріплювали знання з мови.
Однак це «чудо», на відміну від Ерни, яку родичі називали «чистою водою», було завжди для сім’ї «закритою книгою за сімома печатями». Родичі підмітили дві риси Едіт: називали її амбітною і дали їй прізвисько «та мудра Едіта». Щодо першого, то Едіт згодом сама підтвердить, що це була правда, що ж до другого, то зрештою, як і на перше, тоді вона болісно реагувала. Хоча вже з молодшого віку, як сама згадує, добре розуміла, що набагато краще бути доброю, ніж мудрою. Вже від семи років сталася в ній внутрішня зміна, очевидно, з огляду на психофізіологічний розвиток, досягнення певного рівня розумової зрілості, після чого вона добре усвідомила, що мама і старша сестра Фреда краще знають, що корисне для неї. З того часу Едіт прийняла рішення їх слухати, легко даючи собою керувати, тому в подальшому її житті проблем з її вихованням не виникало. Вибухи гніву траплялися в неї щораз рідше, вона дійшла до такого ступеня самоконтролю, що без боротьби їй вдавалося зберегти рівновагу. Як це сталося, не розуміла сама. Коли бачила, як хтось вибухає гнівом, відчувала сором і усвідомлювала, що це принижує людину. Її внутрішня чутливість і проникливість були причиною внутрішнього неспокою: так, наприклад, коли бачила п’яну людину, не могла забути цього образу і терпіла від того, що хтось міг із п’яного насміхатися. Вже пізніше, коли буде студенткою, вона прийме собі постанову не брати до вуст найменшої краплі алкоголю, щоб з власної вини не втратити свободи духа і людської гідності.
У період своєї юності була переповнена мріями, що до певної міри позбавляло її відчуття простору і часу. Не знаходила собі місця в стінах родинного дому, малюючи картини свого майбутнього, -– щастя і слави. Однак говорила про це небагато, зрештою, як і про страхи, які лякали її до того. Едіт була переконана, що призначена до чогось великого, що виходить за міщанські рамки, в яких народилася. Та ці дитячі мрії зазнали нищівного удару: рік за роком спочатку вуйко, а потім стрийко закінчили життя самогубством з причини фінансового банкрутства. Це було для неї потрясінням. «Усвідомила собі, що самогубство є чимось жахливим, цілковито інакше жахливим, ніж сама смерть». За таких обставин для тринадцятилітньої дівчини життя втратило свою чарівність і сенс. Вона із своєю особливою чутливістю до правди потрапила в духовний конфлікт, каменем спотикання виявилася віра в Бога. У сім’ї вона бачила легковажне ставлення до питань віри зі сторони своїх старших братів і сестер, які, занедбавши виконання своїх релігійних обов’язків, вважали себе атеїстами. Винятком була хіба що сестра Фреда. Навіть на похоронах свого вуйка вона була свідком «мертвої молитви» без віри в життя після смерті і зустрічі з упокійними. Дівчина терпіла від того, яким є зовнішнє і що калічить її внутрішньо, – наявність зла і брехні, відчувала своє безсилля перед цією навалою.
У 1905 році з нагоди століття смерті Шиллера нагороджували учнів школи, у якій вчилась Едіт Штейн. Але її не було в списках через її національність. Бачила в цьому явну несправедливість: не було визнано ані її праці, ані знань. Життя крило в собі стільки облуди. Вона вирішила залишити навчання, щоб відпочити. Таке рішення викликало подив, однак мама погодилася, оскільки Едіт була ніжною та з огляду на те, що вона зможе допомогти сім’ї сестри Ельзи, яка мала трьох дітей.
Едіт прожила в Гамбурзі вісім місяців, справді досконало виконуючи домашні обов’язки, хоч це для неї не було властивим. «Упоравшись з домашніми справами, я читала. Читала і слухала про справи, які не приносили мені нічого доброго… Що більше Ельза і Макс були атеїстами, які не допускали в домі сліду будь-якої релігійності, тут також цілком свідомо і з власної волі перестала молитися. Про майбутнє не думала, але надалі жила в переконанні, що чекає мене щось велике», – згадуватиме згодом. Коли через шість місяців її побачила мама, вона не впізнала дочки: виросла і була сильна у припливі сили, в той же час родичі чекали від неї рішення продовжити науку. Едіт повернулася додому на вимогу матері доглядати хворого племінника Геральда. Кілька днів після повернення тети хлопчик все ж таки помер. Не маючи особливих родинних обов’язків, що в той час було немислимо, дівчина багато читала і таким чином втікала від реального світу. Однак, коли вона принесла якось з бібліотеки твори Шопенгауера, старші брати категорично наказали їй віднести книги в бібліотеку, боячись за її психічний розвиток, що вона слухняно виконала. Родина нетерпеливо чекала на її рішення продовжити науку, що створювало певний тиск, від якого Едіт охороняла мовчазна постать мами. Якось мама, розчісуючи її розкішне волосся, запитала дочку, чи вона далі ні до чого немає охоти. Едіт відповіла що жалкує, що не пішла до гімназії, однак слова матері про те, що є люди, які починають науку в тридцять років і у її шістнадцять нічого не втрачено, потішили її і дали натхнення до науки.
Гімназія.
Один із її кузинів домовився з репетиторами про лекції з математики та латині. Попри те, що ніхто не сумнівався, що дівчина без труднощів складе вступні іспити в гімназію, сама Едіт переживала і навіть таке переконання інших дратувало її. Репетитор з математики не здобув її довір’я з двох причин: по-перше, він робив відступи, які її втомлювали, змушуючи її відповідати на питання, на які їй не хотілося говорити, зокрема це стосувалося вибору майбутнього фаху; по-друге, він був непунктуальний і дозволяв собі приходити майже на годину пізніше, ніж домовлено. Кожного разу дівчина звертала йому увагу, кажучи: «Будь ласка, наступного разу прийдіть вчасно». Однак попри його «добре-добре» і «перепрошую» історія повторювалася. Він любив ходити по кімнаті і часто зашпортувався за цвяхи у підлозі. Для Едіт навчання перетворювалося в тортури, але вона знала, що зміна вчителя буде лише втратою часу і тому задля осягнення мети витривало терпіла всі недоліки цієї особи.
Інша справа була з вчителем, що давав уроки латини. Він ніколи не відступав від теми занять, і це їй подобалося. Ніколи не розкидав компліментів, тому, коли Едіт хотіла, щоб перед вступним іспитом відбулося заняття, вчитель сказав: «Це зайве, ви добре підготовлені». Це додало їй впевненості, бо довіряла йому. Іспити успішно були складені. Едіт поновила навчання, яке приносило їй задоволення. Коли ученицям роздавали зошити, вона завжди з трепетом відкривала свій і дуже раділа, коли бачила найвищу оцінку – одиницю. Якось товаришка сказала їй: «Мені любо дивитися, коли ти радієш зі своїх оцінок, адже за стільки часу можна було б звикнути до них». Згодом Едіт зазначить, що, на щастя, вона ніколи не звикла до високих оцінок, а тому завжди раділа. Не вміла оцінювати себе саму…
Прикрість справив їй один випадок, коли директор школи видавав табелі успішності. Її лежав першим, очевидно, через найвищий рейтинг серед учениць. «Пам’ятайте, ваші успіхи – результат ваших обдарувань, і це зовсім не звільняє вас від праці», – сказав директор. Для Едіт це був знак того, що її вважають зарозумілою і лінивою особою, хоч насправді так не було. Подібні випадки були також у взаєминах із шкільними подругами, котрі, скориставшись зі щирої допомоги своєї товаришки, виявлялися невдячними за виявлені послуги і підозрювали її у високомірності. Едіт готова була надати консультацію з будь-якого предмету кожному, хто просив її, і навіть робила такі консультації перед заняттям для всіх бажаючих. Загалом відношення з класом були теплі і ці поодинокі грозові хмари не затьмарювали світлих сторін гімназійного життя Едіти.
Мала неабиякі здібності до мов. Одна з із товаришок згадуватиме: «… Вона всіх перевищила знанням і вмінням і при цьому не стала жертвою честолюбства… Я думала, що вона старша в роках, оскільки була більш зрілою і серйознішою від інших. Згадую її як тиху, одуховлену особу. Одна її фраза, яку вона сказала про один неточний переклад, залишиться мені незабутньою у пам’яті: «Перекладач має бути як прозоре скло, яке все світло пропускає, а при цьому залишається непомітним». Цей вираз є дуже характерним для неї». Згодом Едіт Штейн багато перекладатиме і завжди залишатиметься «лише прозорим склом». Після закінчення навчання вона була звільнена від усної частини матури (атестату зрілості). Ця ж подруга згадує, що Едіт ніколи не була сумна, їй можна було довірити турботи і таємниці, вона була готова довірене зберегти і допомогти.
На звороті святкової газети, яку випустили випускниці, вчителі і директор залишили їм коротенькі рядки на пам’ять. Зокрема для Едіти директор школи написав, афоризмом інтерпретуючи її прізвище: «Вдариш камінь, а викресиш скарб!»
( її прізвище, справді, в перекладі – камінь). Слова директора закарбуються в її пам’яті, як «пророцтво». Згодом після свого навернення, збираючи, наче смальту мозаїки окремі події свого життя, вона побачить ту гармонійну цілісність, яку приготувало для неї Боже Провидіння. Та в цей період часу вона була далека до того, щоб побачити цю Невидиму Руку, яка накреслює шлях людині таким чином, щоб привести її до мети, залишаючи за нею одначасно право вибору. Перед цим „камінчиком” капітулювали навіть найближчі, натрапивши на його твердість. Зокрема це виявилося тоді, коли її бездітний дядько Давид, аптекар за фахом, запросив її до себе, щоб переконати її вивчати медицину, як це сталося у випадку її дорогої сестри Ерни. Однак дівчина категорично і ясно заявила, подякувавши, звичайно, за запрошення, що свій фах уже визначила і це не підлягає обговоренню. Після такої відповіді дядько «склав зброю» і більше не збирався відговорювати її від прийнятого рішення.
Едіт була звільнена від складання усного іспиту і закінчила гімназію з найвищими балами, однак її власні сподівання і такий гарний кінець навчання не принесли їй бажаного спокою, навпаки, відчувала якусь глибоку порожнечу і усвідомлення того, що дитинство закінчилось.
{PAGEBREAK}
Університети. Феномен страждання та мілководдя філософії

«Бог є Правдою. Хто шукає правду, шукає Бога,
хоч би він про це й не знав».
Едіт Штайн

У 1911 році Едіт була зарахована в університет Вроцлава. Підійшовши до «чорної дошки», вона вибирала ті лекції та семінари, які мала б відвідувати. У виборі фаху в неї не було порадників, мама сказала: «Люба, я не можу допомогти тобі. Ти краще знаєш, що вибрати».
Життя в університеті було насичене. У дівчини з’явилося бажання віддати перевагу історії, не так через тягу до минулого, як через сприйняття сучасності, як ланки історії, яку можна творити. Вона хотіла творити історію держави, до якої належала, і навіть той факт, що для студентів існувала суттєва система пільг для відвідування, наприклад, театру чи інших імпрез, надихав Едіту віддячити державі за цю турботу. Її дратувала байдужість багатьох студентів до навчання, як також те, що початок свого студентського життя вони знаменували відданням себе на розваги та приємності. Їй було прикро бачити значну частину студентів, яка веселилась. Вона з погордою в цей час називала їх „ідіотами” , навіть не дивлячись в їхню сторону, коли заходила в аудиторію.
Хоч у Едіт не було необхідності підробляти, як це часом робили її ровесники, бо приватний бізнес мами розвивався досить добре і вона покривала витрати дочки на навчання, однак дівчина на прохання інших займалася репетиторством. Навіть ще навчаючись у старших класах гімназії, сам директор просив її дати уроки для деяких дівчат. Перша її учениця не мала ні таланту, ні бажання до навчання, тому Едіт сказала директорові, що не бачить мети такої науки, коли учениця мучиться. Їй незручно було брати платню, адже така праця не приносила плодів. Однак директор заспокоїв її, зрештою і батько дівчини також заспокоївся, бо зрозумів, що зробив все можливе. Перший свій заробіток дівчина принесла мамі, яка, зрозуміло, цим пишалася і сказала відкласти гроші. Вони не були призначені для спільного користування.
Часто Едіт любила сидіти на широких підвіконнях старої університетської будівлі в порожній аудиторії і поміж працею з цієї висоти дивитися на річку і університетський міст, на якому вирувало життя. Тоді їй уявлялося, що вона є княжною середньовічного замку. Їй подобалася широка вулиця Катедральна, де вона поринала у світ тиші і спокою, що переносив її в минулі століття. Вона любила готичну архітектуру і шпилясті вежі костелу Св. Хреста, однак «ніколи не заходила всередину з тієї причини, що там відбувалися богослужіння, і оскільки не мала там що шукати, то вважала, що з її сторони буде тактовно, якщо іншим не перешкоджатиме в побожності» ( з автобіографії Е.Ш.). Лише один раз під час вільної години зайшла з Юлією Хейман в костел Св. Матея, який примикав до університету.
„Конюшинка”, так вона називала гурток своїх друзів, поступово залучає її до студентського життя. До цієї „конюшинки” належали її сестра Ерна з Гансом Біберштейном, які студіювали медицину, Роза Гутман, з якою вони ходили на лекції з філософії і психології і Лілі Платау. Едіт в той час бере активну участь у Педагогічному гуртку, члени якого намагалися вирішувати проблеми, пов’язані з фаховою підготовкою педагогів, адже університет давав теоретичну базу в галузі педагогіки, однак було багато практичних питань, які потребували вирішення в шкільництві. Такі зустрічі відбувалися раз в тиждень з 8 до 10 години вечора. Коли приміщення закривали, а дискусія була незавершеною, тоді її продовжували в кав’ярні за кавою, шоколадом і тортом, або ж у парку під спів соловейка. Гурток складався здебільшого зі студентів і професора Шиллера.
Часто один з учасників цього гуртка Герман Попп проводив Едіт додому і у запалі так захоплювався філософськими проблемами, що Едіт змушена була намотувати кола навколо родинного паркана, бо не сміла перебивати промовця, захопленого викладом своїх поглядів. Мама не схвалювала таких прогулянок і порівняла якось Едіт до її старшої сестри Ельзи. Едіт знала, що мама має на увазі залицяння, і тому в гострий спосіб відповіла, що вона не Ельза і її не цікавить, що думають сусіди. Потім Едіт жаліла за цю грубість, яка належала до поодиноких випадків непорозуміння між мамою та донькою.
Члени гуртка відвідували школи та інші спеціалізовані заклади освіти. Велике враження на Едіт справило відвідування Будинку дитини. Щоб створити атмосферу родинного вогнища, усі діти були поділені на так звані „родини”, які складалися з хлопчиків та дівчаток, менших і старших. Кожна така родина носила назву якоїсь квітки, якою була розмальована і їхня кімната. Коли сестра Ельза, яка опікувалася цим будинком, завела гостей у кімнату, її погляд упав на швейну машинку, вона просто сказала: «Нам потрібна була машинка, ми молилися – і ми її маємо». Незважаючи на просту форму висловлювання, слова сестри не викликали сміху, навпаки, всі присутні схилили голову на таке довір’я. Згодом ця сестра без жодних засобів заснувала Будинок дитини в місті…
Чотири семестри Едіт займалася психологією з надією вирішити проблеми свого нутра. Однак те, що вона прийняла за море, виявилося невеликою калюжею… Психологія не давала ключа до розв’язання того лабіринту внутрішніх протиріч, що вирували у ній. Єдине, що служило для неї розрадою, це широке коло спілкування з новими молодими людьми, які, так як і вона, були переповнені життєвої енергії і раділи щирому спілкуванню, будували плани на майбутнє, говорили про перемогу ідеалів у тогочасному світі і про те, що вони можуть зробити для цього. Едіт брала активну участь в суспільному житті, особливо в боротьбі за права жінок та вважала себе «привілейованою особою» і цілком задоволеною собою. Цікавим є один епізод зі спогадів Едіт про ці феміністичні настрої: «У той час усі цікавилися проблемами жінок, а Ганс Біберштейн був між студентами білою вороною, бо підтримував радикальну повноправність жінок так, наче був однією з нас. Часто ми обговорювали питання подвійної зайнятості чи заняття за фахом жінки. Ерна і дві приятельки були у сумнівах: чи у подружжі не вартувало б залишити заняття за фахом? Я сама постійно запевняла, що свого фаху не залишила б ні за яку ціну. Якби ж хтось тоді нам привідкрив майбутнє! Всі три приятельки вийшли заміж і працювали за фахом. Я одна залишилася незаміжньою, але увійшла в такі узи, задля яких кожне заняття з радістю принесла б у жертву».
Едіт відчувала, що щось наче виштовхує її з Вроцлава, навіть не бажання знань, а скоріш якийсь внутрішній неспокій – жага за Істиною. Згодом сама скаже, що залишати університет не було об’єктивних підстав, оскільки і у Вроцлаві було багато можливостей для наукового зросту. Що ж до внутрішнього стану, то напруження духовних сил давало їй задоволення і щастя. Якось директор гімназії запитав її при зустрічі про її справи. «О, мені ведеться надзвичайно добре!». На таку відповідь директор зробив великі очі і здивовано промовив: «Таке рідко почуєш». Однак це був час різких контрастів у її внутрішньому стані, а подальші події були пов’язані з переживанням важкого пригнічення.
Якось через необачність Едіт разом із сестрою постраждала внаслідок витікання газу із газової лампи. Вранці, відкривши кімнату, старша сестра Фреда була вражена: дівчата лежали непритомні і в кімнаті було чути газ. Коли Едіт прийшла до тями, то першою думкою було: «Як жаль! Чому в тій глибокій тишині не залишено нас назавжди!» Одна з таких депресій настала від перечитування повісті, у якій описувалося студентське життя, поглинуте аморальними вчинками і узалежненням від алкоголю. «Сонце здається гасне навіть у повному ясному дні. Я втратила довір’я до людей, з якими спілкувалася щоденно; ходила обтяжена страшним тягарем і не вміла нічому радіти». З цього стану їй допомогла вийти музика Баха, її улюбленого композитора. Саме в цей час у Вроцлаві відбувалися концерти, присвячені його пам’яті, і вона мала квитки майже на всі ці імпрези. Ораторія Баха розбудила в ній бажання до боротьби із силами зла, не самій, звичайно, але спільно із приятелями: світ може бути злий, але якщо в малому гроні моїх товаришів, на яких я можу розраховувати, прикладемо усіх сил, то, напевно, дамо раду навіть усім дияволам». Ілюзія про абсолют людських можливостей і переконання в тому, що з нею все гаразд, як це часто є з людьми невіруючими, які сповідують засади етичного ідеалізму, призвели до думки, що захоплення добром підтверджує, що вони самі є добрими. «Вважала, що мала право безжалісно засуджувати все, що видавалося мені негативним, а насамперед слабкості, помилки інших, часом навіть через насмішки, глузування та іронію». З такого стану омани вирвав її товариш Гуно Хермсен, якого вона дуже цінувала, і згодом вона згадуватиме, що саме він, як ніхто інший з часу її молодості, не мав на неї такого сильного впливу. Він певний час керував Педагогічним гуртком і вони бачилися лише на зібраннях, дуже рідко між ними були особисті розмови, однак саме вони збереглися у її пам’яті незатертими. На час їх зустрічі Гуно мав 27 років і вже закінчив своє навчання. Він був низьким, спортивної тілобудови, із шляхетними рисами обличчя. Коли говорив, то здавалося, що кожне слово виходить з глибини серця. Він виступав противником тогочасного масового виховання, його ідеалом було придворне виховання 18 століття. Згодом після захисту докторської праці Гуно пішов на війну, з якої не повернувся.
Якось перед своїм від’їздом з Вроцлава, Хермсен, знаючи, що Едіт також поїде у Ґютинген, проважаючи її додому після прощального вечора, сказав: «Бажаю в Ґютенгені вам зустріти людей, які б вам відповідали. Тут пані стала занадто критична”. Це була тверда їжа, подана їй на таці з грона тих, про яких думала, що кохають її і захоплюються нею, адже вона любила його щиро. Звичайно, важко було ковтати такі «фрикадельки», але Едіт сприйняла ці слова без гніву, розуміла, що це не є несправедливий закид, а прохання переглянути свою поведінку. Вона це зробить.
Щодо мами Августи, то вона з виправданою гордістю слідкувала за інтелектуальним розвитком своєї наймолодшої дочки, однак ця гордість була в тенетах страху: Едіт була розумна, але не побожна… Іудаїзм її не цікавив. Вона вважала себе атеїсткою. Щоправда від тринадцятилітнього віку, коли дівчина остаточно відмовилася від віри своїх предків, вона завжди дотримуватиметься посту в день Відкуплення 12 жовтня, в день свого народження. На свята, звичайно, ходила в синагогу, оскільки цього бажала мама, але в стінах синагоги більше захоплювалася духовністю своєї мами, аніж святковим богослужінням… Пані Августа мала всі підстави боятися, що захоплення філософією все більше втягуватиме її дочку в течію лібералізму і вона повністю вислизне з-під її релігійного впливу. Мати противилася планам дочки, але в цій боротьбі Едіт мала перевагу над материнським серцем. «Цей страх не був безпідставним, -– скаже згодом вже Тереза Бенедикта від Хреста (Едіт в Кармелі), – навчання філософії було блуканням на краю провалля».
У Едіти було бажання покинути Вроцлав і податися на навчання десь – інде, але вона не знала куди. На вирішення цієї проблеми вплинули кілька подій, що допомогли їй зробити остаточний вибір на користь Ґютингену. Події не випадкові, адже як добре, що в єврейській мові немає слова «випадок»… Насамперед це вже були знайомі праці Е. Гусерля, в якому Едіт бачила сучасного філософа і надіялася, що його напрям феноменології дасть їй можливість отримати відповідь на питання, що її хвилювали. У місцевій газеті вона побачила фотографію якоїсь студентки з Ґютенгену, яка одержала нагороду за свою філософську працю. Це була здібна учениця Едмунда Гусерля, яка вийшла заміж за старшого учня Гусерля Ханса Теодора Конрада. Останньою краплею, необхідною для прийняття рішення поїхати в Ґютинген, став лист її кузина Річарда Куранта, який був там приватним доцентом в галузі математики, а після свого одруження із товаришкою по навчанню Нелею Нюмен, запрошував Ерну з Едітою до себе з метою продовження навчання у місцевому університеті.
Рішення Едіти їхати в Ґютинген здивувало родину і було як грім серед ясного неба, бо ніхто не знав насправді, що відбувалося у її внутрішньому світі. Мама сказала: «Якщо це необхідно для твого навчання, я не буду, звичайно, тобі перешкоджати». Пані Августа, однак, була сумною, надмірно сумною, не дивлячись на те, що Едіт мала намір поїхати лише на один семестр. Зрештою, обидві мали в глибині серця таємне передчуття, що це прощання буде знакове. Якось пані Августа у присутності Едіт сказала своїй малій внучці Еріці, яка була дуже прив’язана до своєї цьоці і любила перебувати в кімнаті, де працювала Едіт: «Їй у нас вже не подобається». Справді, дівчина була щораз віддаленою від сім’ї, і хоч брала участь у святкуванні родинних подій, всі бачили, що вона стає чужою. З болем у серці згадувала згодом і сама Едіт, що коли до їхнього дому приходили її товаришки, яких вона, на відміну від своєї сестри Ерни, запрошувала лише тоді, коли виникала необхідність спільної праці у навчанні, вона соромилася спрацьованих рук матері і її щоденного робочого одягу. Самі ж приятельки, навпаки, коли зустрічалися з мамою Едіт, завжди виявляли щирість і теплоту. Бажаючи якось запобігти цьому дивному передчуттю розлуки з матір’ю, Едіт намагалася навіть зробити щось таке, щоб зобов’язувало її повернутися додому: ходила до професора Штерна і просила тему докторської праці з психології. Однак потім зрозуміла, що з того нічого не вийде, бо у психології не знаходила для себе нічого, щоб заслуговувало на увагу.
Навесні 1913 року Едіт поїхала в Гютинген, щоб вивчати філософію. Була переконана, що тут знайде нарешті відповіді на питання, які щораз більше хвилювали її: що таке душа, ким є людина?
Вона поїхала разом із своєю приятелькою Розою Гутман. Звичайно, ініціатором поїздки з Розою була Едіт і, передбачаючи можливу фінансову неспроможність подруги, вона жартівливо звернулася до своєї мами: «Мамо, а чи ти тепер така ж багата?». «Так, моя люба дитино. А чого б ти хотіла?» – в такому ж тоні відповіла пані Августа. Едіт попросила профінансувати побут в Ґютингені одного семестру навчання для Рози. Мама погодилася одразу. Та потім виявилося, що Роза зможе дати собі раду сама. Дівчата орендували помешкання і намагалися змістовно проводити час. У будні – навчання, у вихідні – прогулянки містом та на природі.
Ґютинген, на відміну від великих міст, був стовідсотковим студентським містечком і нараховував 30 тисяч мешканців. Едіту вразило, що на багатьох будинках були пам’ятні дошки про відомих людей, які тут жили і творили, залишившись спомином для прийдешніх поколінь. Це були відомі казкарі Брати Грімм, фізики Гаус і Вебер та інші, що не належали до Ґютингенської сімки ( у 1973 році така пам’ятна дошка буде встановлена на одному із будинків, який нагадуватиме і про її побут в Гютингені).
Чим ближче наближався кінець семестру, тим нестерпнішою була для неї думка, що мусить покинути Ґютинген назавжди. Адже вона відчувала, що місяці, які залишилися позаду, це не окремі епізоди її життя, а навпаки, початок нового періоду. Хто зарадить цьому? А допомога прийшла звідти, звідки її найменше сподівалася. Причиною, щоб залишитися, стала пропозиція доктора Лехмана прийняти її реферат з історії як працю до державного екзамену. Професор був дуже задоволений роботою Едіт, хоч, як вона згадуватиме згодом, спочатку вона пожаліла, що пішла відвідувати його семінари з історії, які вимагали дуже великих затрат часу та зусиль, адже приїхала насамперед студіювати філософію. Однак тепер наслідки такого вибору справили їй велику приємну несподіванку. Як можна не використати вже готової праці до державного іспиту? Це ж зрозуміє навіть її сім’я.
Студентки повернулися додому. Роза назавжди. Плани про повернення в ютинген рідні Едіт сприйняли позитивно, навіть мама погодилася на це досить безболісно . У другій половині жовтня дівчина повернулася в Ґютинген розпочинати другий семестр свого навчання. Винайняла нове житло. Зима була важкою: відчувала глибоку самотність і тугу за домом. Навіть уникала вулиці, де вони жили з Розою, щоб не завдавати собі зайвого болю, згадуючи той сонячний час. У неділю прогулювалася із своїми університетськими приятелями, які, хоч і були людьми добрими, не цікавили її. Ще в першому семестрі вона взяла тему докторської роботи в Гусерля, хоч на такий крок ішли люди, які вже роками слухали його лекції. Це здивувало викладача, але він погодився і відверто розказав про всілякі можливі труднощі, які чекатимуть на неї.
Тепер наукова праця стояла перед нею нескореною вершиною, яку не могла не подолати. Слова її мами «хотіти – то могти» і «якщо людина чогось прагне, то добрий Бог поможе», запали їй глибоко в серце. Колись їй здавалося, що її голова твердіша від найтовщих мурів, та тепер поранила собі чоло, а невблаганна стіна не хотіла поступитись. Мучилася, страшенно мучилася! У тій муці набридло їй життя до такої міри, що коли переходила дорогу, хотіла, щоб її переїхав віз, а коли ішла на прохід, плекала тиху надію, що зверне собі шию і не повернеться додому живою. Але як би там не було, часто повторювала собі, що таке пригнічення немає жодного сенсу. Ніхто не знав її внутрішнього стану. Вона вставала о шостій ранку і лягала опівночі, залишаючи на столику олівець і картку, щоб записати те, над чим роздумувала, і навіть під час нетривалого обіду не могла зупинити потоку думок, пов’язаних з її філософськими проблемами. Вона втратила сон і безсоння мало тривати протягом років. Коли ішла на консультацію до Гусерля, розмова з ним, звичайно, збагачувала її знання, але зовсім не сприяла поступу в науковій праці. Ще одним ударом у такому прикрому становищі для неї стало те, що учень Гусерля Теодор Ліпс, її приятель, в якого була закохана, мав намір покинути Ґютинген. Думала, що буде ще більше загубленою, коли зникне надія бачити його високу світлу постать.
Єдиною втіхою для неї були зустрічі з друзями. Чекала їх і потім жила спогадами про них. Писала про ці зустрічі своїм рідним, зовсім не згадуючи про свою внутрішню боротьбу. Нікого не хотіла в це посвячувати. Лише своєму приятелю Москевичу сказала, що не є задоволена з перебігу праці, хоч він навіть і не здогадався, як вона від цього духовно терпить. Як ця розмова була потрібна! Москевич порадив їй звернутися до Адольфа Райнаха. Це був єдиний вихід з ситуації, і все скоро стало на свої місця. Після їхньої розмови Райнах відмітив, що вона зробила дуже багато, опрацювавши літературу і склавши план. Тепер він наказав їй все написати. Написане він прочитав відразу, не змушуючи чекати кілька днів на рецензію. Це Едіт дуже зворушило. Висновок був такий: О, Гуссерль буде радий! Не часто отримуєш таку працю. Райнах, хоч і плекав у своєму серці любов до ближнього, відчував до дівчини щиру товариську приязнь і симпатію. Нарешті настав бажаний просвіток і Едіт щасливо повернулася додому.
У середині літа 1914 року відчувався запах Першої світової війни. 30 липня Едіт сиділа у своїй кімнаті і готувалася до занять, що починались о 17 годині. Раптом у двері постукали: приятельки попередили її, що може не поспішати і заощадити на дорозі, бо оголошено воєнний стан, а в університеті навчання припинено. Коли цього вимагають такі обставини, то слід спокійно змиритися з ними. Це щось було подібне до Гомера, який, прощаючись із домашніми, назавжди покидаючи домівку, наказав жінці спокійно виконувати щоденну роботу. Едіт повернулася додому ще до того, коли прийшла телеграма від мами, щоб виїхала. Мама зустріла її зі словами радості. На її велике здивування вдома ніхто серйозно не переймався можливістю війни. «Я не боюся, але цілком можливо, що прийдуть російські війська і перетнуть кордон…Тоді ми візьмемо мітлу і виженемо їх,» – сказала мама. За таких обставин Едіті було важко слухати за столом балачки пані Біберштейн. Вона чітко усвідомлювала собі всю ситуацію: «У цій хвилі вигасло моє особисте життя, всі сили маю прикласти до того, що прийде. Якщо війна закінчиться і я її переживу, лише тоді матиму право повернутися до моїх особистих справ».
У неділю розпочалася війна. Відразу ж Едіт зголосилася на курси медсестер, що проходили в лікарні Усіх Святих. Після місячного навчання склала екзамен, чекала запит від Червоного Хреста, горіла бажанням швидше піти працювати, бажано на фронті у військовому шпиталі і подалі від дому. Однак, з огляду на велику кількість добровольців, що зголосилися, запит не надходив. За той час вона допомагала в хірургічній лікарні, однак її праця перервалася, бо важко захворіла на бронхіт. Коли вилікувалася, починався зимовий семестр і, оскільки запит з Червоного Хреста не надходив, Едіт вирішила використати цей час і приготуватися до складання державних іспитів. Та це рішення зовсім не змінило її внутрішніх переконань, які зробила з початком війни.
Незважаючи на військовий стан, цей семестр був найщасливішим періодом під час її навчання в Ґютингені. У неї зав’язалися нові щирі приятельські відносини з двома студентками – Павліною та Ерікою. У цей нелегкий час вони сиділи і в’язали шкарпетки та інші теплі речі для солдат на фронт.
Державні іспити були складені «на відмінно» і принесли задоволення як екзаменованій, так і екзаменаторам. Родина, яка дізналася про такий перебіг подій, засипала привітаннями, а від мами прийшов лист, у якому зазначила, що дуже тішилася, коли б Едіта зрозуміла, кому має бути вдячною за ці досягнення… Однак так далеко вона ще не дійшла, хоч в Ґютингені Едіт навчилася пошани до проблем віри і людей віруючих. Деколи вона навіть ходила на протестантські зібрання, та в проповідях часто змішували політику і релігію, що не сприяло пізнанню правдивої віри, і це відштовхувало її.
На семінари до Гусерля приходило тепер мало людей, і це було цілком зрозуміло. Тому «вчитель» тепер надавав цим відвідинам великої ваги. Коли Едіт прийшла до нього дізнатися, коли б могла мати консультацію щодо своєї праці, він прийняв її в поганому гуморі, дорікнувши, що не зробила візит раніше, і зауважив, що оскільки склала так добре екзамени, могла б писати докторську в галузі історії чи літератури. Едіті було прикро слухати такі слова. Цілком обурена, вона відповіла: «Пане професоре, мені не йдеться про здобуття докторату в інших науках. Просто хочу спробувати, чи в філософії не змогла б дійти до самостійних наукових досягнень». Це його отверезило, і розмова закінчилася привітанням від імені його жінки і запрошенням відмітити складання іспиту в неділю за кавою.
Після повернення до Вроцлава і кількох тижнів побуту вдома раптом почувся телефонний дзвінок. Це була пані з Червоного Хреста. Їй потрібна допомога на Моравах. Едіт відразу відважилася їхати. Мама, звичайно, стала в опозицію до такого рішення і намагалася відбити це бажання, змальовуючи картини з вошами та іншими небезпеками, яких Едіт справді боялася. Але оскільки вояки терплять в окопах такі прикрості, чому вона має почуватися краще? Коли цей аргумент не пройшов, мама енергійно випалила: «Я не дозволяю». Відповідь була на тій самій ноті: «Мушу це зробити без твого дозволу». «Сестри оторопіли від такої відповіді, мама до такого роду відповіді з мого боку не була готова. Арно і Роза інколи говорили ще більш неввічливо, однак це було в таких спалахах гніву, в яких над собою не панували і який швидко йшов у забуття» . Тут дві сторони трималися свого. Мама не сказала нічого і декілька днів була пригнічена і мовчазна. Цей настрій передався усій сім’ї.
Та коли Едіт почала готуватися до від’їзду, мама ретельно їй допомагала. Мама є Мама… Перед від’їздом змушена була відтермінувати свій іспит з грецької, тому пішла до Провінційного шкільного Колегіуму. Керівник гуманітарного відділу запитав її про згоду батьків на її рішення піти на фронт. Відповіла, що батько помер, а мама не погодилася. «Слушно, що не погодилася. І оскільки пані не має батька, то з обов’язку мушу її застерегти. Чи знає, що робиться в шпиталях?» Не знала. Мав на увазі моральну небезпеку і що сестри не тішаться доброю славою. Оскільки її справа виглядала смутно, то зробила висновок, що саме тому туди мають іти люди з виробленим характером. Звичайно, подякувала за його щирі наміри, але свого рішення не змінила. Про те, що працюватиме в шпиталі заразних інфекцій, мамі, звичайно, не сказала.
Тифозний лазарет (тепер м. Границе, Чехія) недалеко від Карпатського фронту відкрив перед нею свої двері, а вона своє серце. «Ми живемо в цьому світі, щоб служити людству».

Зустріч з феноменом людського страждання.
П’ять смертей, свідками яких була Едіт, вражали її і спонукали до роздумів, на які не було часу, бо іншим потрібна була її допомога. Після смерті одного з солдатів, речі якого вона пакувала, до рук Едіт потрапила молитва за збереження життя, яку написала цьому чоловікові дружина. Це справило на неї сильне враження: що означала по-людськи смерть цієї людини?
Коли помирав маляр, якому було майже 20 років (Едіт не була присутньою, виконуючи свій обов’язок в іншій палаті), лікар вранці розповів, як, тримаючись за голову, той кричав: «Ні, тільки не вмирати, тільки не вмирати». «Сестро Едіто, коли б ви це бачили, коли б ви це бачили,» – закінчив лікар. Маляр мав запалення плеври і не міг їсти. Едіт опікувалася ним, хоч бачила, що видужання не прийде. Запитала його, чи чогось би з’їв. Відповів, що помаранчу. Слава Богу, помаранчі були і вона годувала його помаранчами і шоколадом. Це його оживило, бо перед тим лежав мовчазний і сумний, що було цілком зрозумілим при такому стані.
Нічне чергування тривало від вечора до сьомої ранку. Любила ці години, коли не було нікого, лише хворі, сиділа при їх ліжках і співала колисанки, як малим дітям, бо дійсно були безпорадні. Через два тижні вона вже відповідала за 60 хворих на тиф.
В одного пацієнта-словака на нозі був великий нарив, і лікар хотів вирізати його, однак бідолаха так боявся йти під ніж, що терпів невимовно, а лікар за це так розсердився на нього, що навіть перестав його відвідувати. Якось під час обіднього спочинку Едіт пішла і трохи на словацькій, трохи жестами переконала боягуза піддатися операції. Перемогла. Медсестри знизили лише плечима, але після операції мука змінилася усмішкою.
Через три місяці виснажливої праці їй запропонували двотижневий відпочинок вдома, але вона не вважала, що заслужила на нього. На її прохання брат Арно привіз її наукову працю, однак… тут вона була не для того, щоб займатися наукою. Відділ для хворих на тиф порожнів, це тішило. Хотіла працювати далі, тому просила перевести її туди, де є нагальна потреба. Її перевели в операційну. Коли Едіт прийшла прощатися із своїми пацієнтами, то кожному тиснула руку. Вони сумували за нею. Один чех, до якого підійшла і думала, що він не зорієнтується з чим прийшла, сказав: «Сестра іде. Шкода!»
Якось старша медсестра вирішила перевести її в шостий барак: «Сестро Едіто, ви така спокійна людина. Прошу вранці прийти до шостого бараку, до сестри Марії-Людовіки. Надіюся, що вам там буде добре». У бараці було 50 поранених, і він був віддалений від головних лікарняних споруд. Сестра Людовіка прийняла сестру Едіту надзвичайно сердечно. Ця сестра мала повно роботи і з радістю приймала пропоновану допомогу, постановивши, як видалося Едіт, ретельно панувати над собою, щоб не вижити її, як її попередниць. Коли йшлося про перев’язки, то Марія-Людовіка довіряла Едіті більше, ніж собі. У лікарні були представники усіх національностей, які жили в Австро-Угорщині, Едіті особливо було шкода русинів (українців), які покинули свої галицькі затишні села, зовсім не знаючи, за що і за кого вони воюють. За чужі інтереси платили своїм життям, лежачи в гарячці, безпорадні, як діти.
«Цілий день бігала і ввечері вже не могла стояти на ногах. Часто після роботи ішла відразу до нашої кімнати, а Альвіна, чи хтось інший, приносив мені вечерю, щоб я вже не мусіла вставати. Що це за благо, коли могла відразу заскочити до ліжка і дозволити відпочити втомленим ногам. Принаймні ногам, оскільки дуже швидко в таких умовах втратила сон. Сиділа в безсонні на високому ліжку… Думала про своїх хворих і тішилася настанням ранку, коли могла їм послужити…». Лікарі дивувалися, що вона – єврейка, бо ззовні не мала типових рис, а коли дізналися, що вона ще й філософ, то дивувалися ще більше.
Так минуло п’ять місяців і тепер напруга і втома дали про себе знати. Особливо після того, як один важкохворий пацієнт, якому вона хотіла допомогти, відіпхнув її рукою з різким словом. Це була остання крапля для її чутливої нервової системи. Захиталася. Не гнівалася на хворого, розуміючи його стан, однак тепер зрозуміла свій власний, який потребував відпочинку. Відмовившись два місяці тому від пропонованої відпустки, тепер побачила в ній необхідність. Крім того, її мучила думка, чи правильно вона зробила, залишивши свою наукову роботу тоді, коли до санітарної служби зголошувалися так багато добровольців. Однак ця думка видавалася їй егоїстичною і тому вона шкодувала, що біля неї немає її подруги Сузанни Мугдан, яка б допомогла прийняти рішення у її внутрішніх протиріччях. Як же здивувалася вона, коли одного дня в обідній час з вікна побачила підводу, з якої сходила очікувана Сюзя! Тепер все пішло як по маслу. Мала намір повернутися сюди знову. Фронт відступав, і поранених ставало все менше.
Після повернення відразу взялася до написання докторської дисертації. Від цієї праці відчувала блаженну втому: «Коли мене кликали на обід, я немовби виходила з іншого світу, вичерпана, але радісна. Дивувалася тому, що відкривала речі, про які декілька годин тому не мала жодного уявлення… Кожен такий творчий день вважала за новий дар неба».
Сім’я Гусерля переїхала у Фрайбург, і це стривожило Едіту, бо переживала за складання іспитів, адже перед незнайомими професорами відчувається більше страху. Ще одна несподіванка, яка несла загрозу для її роботи над дисертацією, – це пропозиція замінити викладача латині в школі Св. Вікторії, яку закінчувала колись і вона. Хотіла відмовитись і майже це зробила. Але директор школи вирішив піти з нею до викладача, якого мала заміняти, бо він змушений був піддатися тривалому лікуванню. Зустрівши погляд очей, які блистіли гарячкою, Едіт погодилася.
Дівчина не відчувала потреби в якихось знаннях з педагогіки і старалася, щоб заняття були цікавими для дівчат. І хоч деколи була строга, але відносини з ученицями склалися добрі. Викладала в старших класах. Учениці створили „Клуб мандрівників” та взяли собі за керівничку молоду вчительку гімнастики. Якось попросили Едіт замінити їм пані Вальтер, на що вона погодилася. Цілий вихідний вони провели в полі з гітарою і приладдям для приготування їжі. Короною такого кулінарного мистецтва став шоколадний пудинг. Звичайно, пані філософ не готувала цю страву, але їй доручили відповідальну справу: пильнувати процес носом, щоб у кінцевому результаті не було ні сире, ні згоріле.
У середовищі вчителів почувалась як своя. Тоді пригадала собі дитячу мрію, коли хотіла сидіти в кутику на педраді і спостерігати за тим таємничим для дітей дійством. Впіймала себе на думці, що саме тепер ця дитяча мрія здійснилася… І знаменна річ: реальність відповідала тодішній її уяві.
В учительській викладач праці деколи була для Едіти обтяжливою з огляду на її надмірну бадьорість і веселість. А та в свою чергу закидала Едіті, що вона під час перерви мало говорить і постійно перевіряє зошити. Але при цьому вони ніколи не сварилися.
Пані Августа була вельми рада, що її дочка офіційно належить до шкільництва, адже євреїв не допускали до цієї справи, і всі знали, що школа Св. Вікторії – це протестантська школа. А коли дізналася, що Едіта користується повагою серед молоді, то не важко здогадатися, які почуття переповнювали материнське серце спрацьованої жінки. Едіт притягувала своїм спокоєм і внутрішньою рівновагою. Обставини сприяли їй і складалися з користю для неї! Так, наприклад, Ельза, її старша рідна сестра, довгі роки шукала роботу в школі, але знайшла місце у приватній школі в Гамбурзі і була з цього дуже щаслива.
Коли Едіт стала вчителькою, зрозуміла необхідність бути вимогливою до одягу, хоча до того моменту одягалася досить скромно. Знала, що її статус вимагає підходу зі смаком, оскільки йде в оточення дівчат і, стоячи за кафедрою, стає об’єктом ретельного спостереження. Дівчина прийняла рішення виглядати відповідно, дотримуючись золотої середини, щоб ні недбалість, ні надмірна вишуканість не стали причиною відволікання школярок від розуміння лекцій. Вона купила собі кілька нових речей, а на сам екзамен мама подарувала їй гарну шовкову сукню сливового кольору. Навіть її сестрам подібний подарунок було зроблено лише перед весіллям. Шовкові сукні в цей час носили лише з нагоди якоїсь урочистості.
Аж тепер Едіт могла брати активну участь під час вечері в родинному домі, розповідаючи про школярські справи і свої враження. До цього часу не могла такого робити, бо питання філософії не були надто «їстивними» для найближчих.
Після занять у школі вона поверталася до наукової праці, вечеряла разом із родиною, але відходила першою. Коли відчувала себе вичерпаною, читала Шекспіра. Це оживляло її, і тоді вона далі працювала. Увечері мама, як завжди, заходила до її кімнати і тягнула за руку, щоб забрати з собою на відпочинок. Але Едіта, усміхаючись, перепрошувала і казала, що ще не може. Тоді був материнський поцілунок ”на добраніч” і пані Августа виходила сама. Мама завжди приносила якісь солодощі, ставила їх на письмовий стіл як підмогу до нічної праці. Крім того, Роза, також маючи таємний склад таких „боєприпасів”, щовечора потішала її шоколадом чи кексами. Однак, не дивлячись на таку турботу, в липні 1916 року Едіт втратила апетит, і подібні періоди повторювалися майже щороку. Дівчина виснажувалася і зрозуміла, що шкільництво і науку поєднувати більше не має сили. Не сумнівалася, що вибере наукову діяльність, розуміла, що оцінка її дисертації Гусерлем мала визначити її подальше життя.
Великодні канікули Едіт провела над своєю докторською працею. Її кузинки пожертвували своїм часом, щоб стенографувати текст. Вислала працю поштою до Фрайбурга і була впевнена, що скоро вона буде прочитаною. Однак для Гусерля, який радів з успіхів своєї докторантки, це ярмо було не на часі. Це був перший його семестр у Фрайбурзі, що вимагав ретельної підготовки викладів у ще не знайомій для нього аудиторії. Це був час його скорботи – загибель на війні його молодшого сина (мав трьох дітей).
Едіт вирушила у Фрайбург до Гусерля не тільки у роботі, а й з метою трохи відпочити. Завжди любила подорожі і мандрівки в гори та прогулянки містом. У Дрездені вона зустріла Ганса Теодора Ліпса, який проводив час у мами, і саме цей день був останнім у його відпустці. Після прогулянки містом вони разом чекали на потяг у кав’ярні. Коли мова зайшла про спільних знайомих, він несподівано запитав, чи Едіт належить до клубу, який щоденно ходить на Службу Божу. Він мав на увазі Дітріха вон Гільдебранда і Зігфріда Хамбургера, які навернулися до християнства і проявляли велику побожність. Ні, не належала до цього грона. На таке формулювання питання усміхнулася, але сам спосіб висловлення Ліпса щодо релігійних справ її заболів. Хотіла сказати: «На жаль, на жаль, не належу». Але не сказала… Вони розмовляли про шкільні справи і лекції латини. Раптом Ліпс знову перервав Едіт: «Пані не знає, панно Штейн, яким малим почуваюся біля пані». Справа йшла про взаємність. Після прибуття в Ліпск вони розійшлися.
Тепер під час своїх прогулянок різнорідні речі справляли на неї сильніше враження, ніж твори мистецтва. Одного разу вона зайшла з подругою до католицького храму, і коли вони стояли в побожному мовчанні, раптом зайшла жінка з господарським кошиком, клякнула в одній із лавок на коротку молитву. Для Едіт це було відкриття! Такого вона ще не бачила. До синагоги і на протестантські збори йшлося виключно на Богослужіння, а тут вона зустріла людину, яка вирвалася з виру буденності, щоб зайти до храму, наче на довірливу розмову. Цього вона не забуде ніколи… Потім руїни чотирьох фігур фламандської школи 16 століття, які представляли покладення Христа до гробу. Тіло Христа не збереглося. Залишилися лише статуї Богородиці та Івана всередині, а Магдалини і Никодима по боках. Ця різьба так справила на неї враження, що вона не могла відірвати очей.
Дівчина відвідувала університетську бібліотеку, бачила старовинні рукописи, і знову в її пам’ять врізалося щось інше: храм, що був у користуванні різних віровчень всередині переділений стіною, де з однієї сторони молилися протестанти, а з іншої католики…
На околицях Фрайбурга Едіт винайняла житло. Гуссерль, побачивши її на порозі свого будинку, жартівливо закричав: «Екзекуція іде!» Сказав, що праці не перечитав, а отже, мрії про «експрес докторат» можна залишити в спокої. Та добре, що поряд була дружина. Вона обурилася таким станом речей, і саме вона спричинилася своїми докорами чоловікові, що справа зрушилася з місця. Домовилася про складання іспитів.
Перед екзаменами Едіт з товаришкою склала собі план прогулянок і мандрівок, де передбачила екскурсію на Баденське озеро, але Гусерлеві не казала, щоб не налякати професора таким планом перед відповідальним іспитом.
Гуссерль сказав, що звик оцінювати працю докторантів так: з похвалою (це вже дуже добра оцінка); з великою похвалою (це рідкість) і з найвищою похвалою – могли отримати лише особи, що габілітуються. «Я буду готова на похвалу», – сказала жартівливо. «Хай пані буде задоволена, якщо вона перейде через екзамен», – така відповідь трохи підпиляла носа…
Гусерлю була потрібна допомога в упорядкуванні його наукових творів, що були надзвичайно об’ємні за обсягом і нараховували десятки тисяч сторінок стенографічного тексту. А проблеми із зором через катаракту, яка ще не дозріла до оперування, становили серйозну перешкоду, беручи до уваги не такий вже молодий вік. Говорили собі про це Едіт з подругою. «Я б стала нею», – сказала Едіт. Еріка завмерла, хотіла працювати у шкільництві, щоб заробити. Едіт завжди «плавала» у справах господарських, теж не мала джерел доходів, не вміла рахувати гроші. В тому випадку їй навіть не прийшло в голову вести обрахунок. Вона – ніщо, прийняла б за привілей бути асистентом такого філософа, який переживав свою історію і входив в історію. Едіт вирішила сама запропонувати свою допомогу.
Наступного дня всі четверо вийшли з університету: Гуссерль, його дружина, Едіт і Еріка. Гуссерль хотів порозмовляти з Едіт, і вони йшли окремо. Саме тепер він виявив задоволення дисертацією і навіть більше: думки Едіти були співголосі з думками його творів, які він ще не опублікував. Наче щось вразило її всередині: це саме нагода задати питання про можливість бути його асистенткою. Радість Майстра не мала меж. Хто в цю хвилину був з них щасливіший, важко сказати. Вони нагадували молоду пару під час заручин. Еріка раділа за свою подругу і, коли лягали спати, сказала: «Добраніч, асистентко».
Настало довгождане 3 серпня 1916 року. День захисту докторської дисертації. Еріка питала про її самопочуття. «У всякому разі за 24 години все закінчиться». Такий фаталізм здивував подругу. Як завжди, перед екзаменом пішли до улюбленої кав’ярні, а потім Еріка залишилася з нею «на полі бою». Докторську працю дівчина захистила з найвищою похвалою. На вечір їх запросив Гуссерль. Його дружина зробила для Едіт вінок з маргариток і поклали їй на голову замість лаврового вінка. Гуссерль світився від радості. Коли майже вночі повернулися до квартири, господиня сказала, що її, осяяну щастям, треба обов’язково сфотографувати, адже вона постійно складає враження запрацьованої особи.