Чи дійшов до нас оригінал Біблії?

Чи дійшов до нас оригінал Біблії?

Часто можна почути, що християнське Писання зіпсовано: оригінал, мовляв, до нас не дійшов, Ісус у свій час проповідував одне, а його учні (перш за все Павло) додали до його проповіді щось своє, інше. Та й преса періодично повідомляє про знахідку якого-небудь чергового «сенсаційного» документа, що подає євангельську історію в цілком іншому світлі… Тож чи є у нас справжній текст Святого Писання?

Оригінал чи копія?
Оригінали біблійних книг – тобто рукописи, виконані власноручно пророком Мойсеєм або апостолом Павлом, – до нас, звичайно ж, не дійшли. Матеріалом для письма у їхні часи служив папірус – широкі довгі листи, зроблені зі стебел рослини, розповсюдженої в дельті Нілу і деяких інших заболочених місцях Близького Сходу, або ж, значно рідше, пергамент – в особливий спосіб виправлена шкіра тварин. Але пергамент був дуже дорогим, а папірус досить недовговічним – заледве чи якась папірусна книжка зберігалася понад півстоліття.
Фактично усі оригінали древніх рукописів, що дійшли до нас, – це уривки приватного листування і ділових паперів, викинутих колись на єгипетські помийки (лише у Єгипті сухий клімат дозволив їм зберегтися), та написи на твердих поверхнях (глиняних табличках, черепках, камені). А всі давні літературні твори дійшли до нас у більш пізніх копіях. Перші відомі списки поем Гомера різняться у часі від смерті їхнього творця не менше ніж на півтисячоліття. Рукописів «Іліади», найбільш читаного і шанованого в Давній Греції твору, до нас дійшло трохи більше ніж шістсот, трагедій Еврипіда – близько трьохсот, а шість перших книжок «Анналів» римського історика Тацита взагалі збереглось в одному-єдиному списку ІХ століття. Найбільш ранні з них були зроблені на папірусах у Єгипті на рубежі І-ІІ століть нашої ери, усього через кілька десятків років після смерті апостолів. Вони, зокрема, містять уривки з Євангелія від Йоана, написаного наприкінці І століття.
Але звідки, власне, відомо, що той чи інший рукопис дійсно містить оригінальний текст гомерівських поем або Біблії? У наш час підробку досить легко визначити. Рукописи вивчаються і співставляються. Що стосується Нового Завіту, то цим займається цілий науковий інститут у німецькому місті Мюнстері. До того ж, підробленими можуть виявитися декілька манускриптів, але не тисяча. Але навіть у тих випадках, коли древній текст дійшов до нас в одній-двох копіях, можна підтвердити або заперечити його оригінальність на основі багатьох даних. Чи не блукає автор в історичних деталях того періоду, який описує? Чи добре він знайомий з географією місця, де відбувається дія? Якою мовою він пише, які слова використовує? Чи підтверджуються його свідчення незалежними джерелами? Чи цитується його книга іншими авторами, чи відома вона читачам більш пізного часу? Так що відрізнити підробку не так вже й важко, як здається на перший погляд.
У п’яти тисячах новозавітніх рукописів, що дійшли до нас, трапляються деякі різночитання, але ніякої іншої Звістки, окрім євангельської, ми в них не побачимо. В жодній з них не написано, що Ісус не був Сином Божим або не вмирав на Хресті. Якщо усе це результат діяльності якоїсь великої банди фальсифікаторів, що працювали по всьому Середземномор’ю не пізніше початку ІІ століття нашої ери, то, очевидно, у цьому світі взагалі неможливо створити ніяку правдоподібну історію.

Біблія – книга Церкви
Біблія говорить не лише про Христа, але й про себе щось принципово інше, ніж, наприклад, Коран. Це одна з тих очевидних банальностей, яку люди схильні забувати. Мусульмани вірять, що Коран – одкровення Боже, послане одній-єдиній людині – Мухаммеду, який записав його «під диктовку» і жодного слова не додав від себе. Тому для них будь-який земний текст Корану – всього лиш копія Корану небесного, істинного Слова Божого, вище від якого на землі нічого немає, не було і не буде. Спочатку був Коран, потім від нього народився іслам. Тому, до речі, Коран, з точки зору ісламу, не надається до перекладу: будь-які його переклади – це усього лиш допоміжні підручники, а оригінальним може вважатися лише арабський текст. Для християнина ж Слово Боже, що зійшло на землю, – це перш за все не книга, а Особистість, Ісус Христос, який існував споконвічно і заснував на землі свою Церкву. Розповідають, що один православний священик зі США зустрівся з вуличним проповідником однієї з протестантських конфесій. «Хочете, я розповім вам про церкву, яка заснована на Біблії?» – радісно запропонував той. «А хочете, я розповім вам про Церкву, яка написала Біблію?» – відповів йому священик.
І він мав рацію, адже Сам Христос не залишив нам жодних письмових текстів. Навіть Євангеліє спочатку передавалось як усна розповідь, а послання були написані різними апостолами (перш за все Павлом) як пастирські настанови з різних конкретних приводів. І до того часу, коли була закінчена остання книга Нового Завіту, Євангеліє від Йоана, християнська Церква існувала вже понад півстоліття… Тому, якщо ми хочемо зрозуміти Біблію, нам потрібно звернутися до християнської Церкви, адже вона первинна.

Звідки взявся біблійний канон?
Але звідки ми взагалі взяли, що Біблія – це Священне Писання? Можливо, це просто один зі збірників древніх сказань, яких немало? Ще більше у всі часи було людей, які називали себе пророками, післанцями, христами – то що ж, кожному вірити, твори кожного визнавати Писанням? Книга може стати Писанням лише у спільноті віруючих, які визнають її авторитет, визначають її канон (точний склад), тлумачать і, на кінець, переписують. Християни вірять, що усе це відбувалося не без участі Святого Духа, Який промовляв в авторах біблійних книг, і допомога Якого необхідна нам сьогодні для правильного розуміння цієї книги. Але Дух не відкидає людської особистості – радше навпаки, Він дозволяє їй розкритися у всій повноті.
А оскільки процес цей розгортається в історії, християнству чуже уявлення про раз і назавжди дане Одкровення, яке усі наступні покоління можуть лише виконати. Ні, як Христос – воплочений Син Божий, так само і християнство втілюється в нашій земній історії, при усій своїй внутрішній єдності знаходячи якісь нові риси і особливості в кожному поколінні і в кожному народі.
Тому й новозавітній канон – список книг, які входять до Нового Завіту, – склався не відразу. Так, на Сході довго ставились з певною пересторогою до книги Одкровення, ймовірно, через її містичний характер, а на Заході – до Послання апостола Павла до євреїв, тому що і за стилем, і за змістом воно помітно відрізняється від інших послань (хоча й не протирічить їм). Зрештою, додавали християнські богослови, якщо він навіть і не писав цього послання, його у будьякому випадку написала Церква.
Але що стосується Євангелій, то тут усе просто. Від самого початку Церква знала ті чотири Євангелія, які і ввійшли в канон Нового Завіту, і ніяких інших ми у жодному списку з тих, що дійшли до нас, не знайдемо. Саме в них Церква бачила знайомий і улюблений лик Христа, і нічого іншого їй просто не було потрібно. Оріген уже на початку ІІІ століття перераховув ці чотири Євангелія, «які лише беззаперечно і приймаються в Церкві Божій». А в IV столітті Кирило Єрусалимський вказував: «У Новий Завіт входять лише чотири Євангелія, а решта носять хибні назви і є шкідливими. Маніхеї написали Євангеліє від Томи, яке, псуючи добре ім’я Євангелія, губить душі простаків. Приймайте також Діяння дванадцяти апостолів і з ними сім Соборних послань: Якова, Петра, Йоана і Юди; і як печать на всіх них і останніх працях учнів, чотирнадцять Послань Павла».
Правда, ранні християни деколи нарівні з цими почитали і деякі інші книги, написані майже в той же час і такі, що продовжили апостольську традицію. Наприклад, «Пастир» Єрма або послання Климента Римського. Сьогодні такі книги, що не ввійшли в Біблію, але ніби стоять на її кордоні, прийнято називати апокрифами. Вони цілком узгіднюються з Новим Завітом і зовсім не претендують на якусь сенсаційну версію євангельської історії.
Остаточно новозавітній канон сформувався лише наприкінці IV століття і ось уже 17 століть практично у всіх християнських церквах нараховує тих же самх 27 книг, причому це питання ніколи і ніде не було суперечним (єдиний екзотичний виняток – Ефіопська церква, яка додала до нього кілька ранніх апокрифів). За якими ж критеріями саме ці книги було визнано канонічними? Адже той же апостол Павло, наприклад, писав ще й Послання до лаодикійців, а деякі відкинені церквою Євангелія носять імена апостолів Петра, Томи і Юди (не Іскаріота) – чому ж вони не були включені в канон? І чому, навпаки, у нього ввійшли Євангеліє від Луки і Діяння святих апостолів, хоча сам автор зовсім не був свідком земного життя Христа?
Справа в тому, що статус книги зовсім не залежить від статусу її ймовірного автора. У давнину до «авторського права» взагалі ставились простіше, даючи знатні імена книгам, що були написані вже після смерті тих, хто ці імена носив. Так, один із найперших збірників християнських гімнів називається «Оди Соломона», хоча ніхто, звичайно, і не думав, що їх міг написати сам цар Соломон. Так що Євангелія, які носили гучні імена апостолів, насправді могли бути написані і кимось іншим. Не в авторстві справа – Церква визнавала Священним Писанням ті книги, у яких вона, як у дзеркалі, пізнавала найбільш повний і точний виклад своєї віри. І ніякими зовнішніми критеріями пояснити її вибір неможливо.
А ось зі Старим Завітом ситуація складніша. Його канон у різних християнських спільнот має відмінності. Так, Російська Православна Церква визнає 50 книг, приблизно стільки ж (з мінімальними відмінностями) нараховують інші православні і католики, які дотримуються традиції ранньої Церкви. Юдеї ж, чий канон остаточно сформувався наприкінці І століття нашої ери, вже після розділу з християнством, нараховують в Танахе (так вони називають Біблію) 39 книг. Протестанти ще з часів Реформації у ставленні до Старого Завіту дотримуються юдейського канону. Тому у їхні видання Біблії також не входять Премудрість Сираха, Товит, Юдита, Макавейські і деякі інші книги, які, зрештою, цілком узгіднюються за змістом з рештою книг Старого Завіту. Католики називають ці книги второканонічними, протестанти – апокрифічними, а православні – неканонічними. Проте у православні видання Біблії вони обов’язково включаються, оскільки їх визнавали частиною Писання древні християни.

Сенсаційні знахідки?
Книги, де подавалась інша версія біблійної історії і проповідувалась інша віра, існували давно, і ніхто не робив з цього секрету. Але Церква послідовно проголошувала їх фальшивими або ж, щонайменше, сумнівними і не включала до складу Біблії. Крім апокрифів, які стоять ніби «на межі» священного Писання і таких, що цілком узгіднюються з ним (як ті ж послання Климента Римського або Ігнатія Антіохійського, молодших сучасників апостолів), з перших століть християнства існували «альтернативні священні історії». Вони досить часто суперечили не лише Біблії, але й один одному. Так що Ден Браун, автор «Коду да Вінчі», зовсім не перший. Канонічні Євангелія, наприклад, зовсім нічого не розповідають про дитинство Ісуса – лише Лука повістує про один епізод, коли батьки загубили Його в Єрусалимі, а потім знайшли у Храмі. Але невже не цікаво, що відбувалося з Ним від народження до того моменту, коли Він вийшов на проповідь? Так виникає «Євангеліє дитинства», яке приписують апостолу Томі. Ось уривки з нього:
«Після цього він знову йшов через поселення, і хлопчик підбіг і штовхнув його у плече. Ісус розсердився і сказав йому: ти нікуди не підеш далі, і хлопчик відразу ж впав і помер…Учитель написав алфавіт і довго питав про нього. Але він не давав відповіді. І Ісус сказав учителю: якщо ти справжній учитель і добре знаєш букви, скажи мені, що таке альфа, і я скажу тобі, що таке бета. І учитель розсердився і вдарив його по голові. І хлопчик відчув біль та прокляв його, і той бездиханний упав на землю. А хлопчик повернувся до дому Йосифа. І Йосиф був засмучений та сказав його матері: «Не пускай Його за двері, бо кожний, хто викликає Його гнів, умирає».
Чи подібний такий «Ісус» на Того, Хто переконував, а не карав, зцілював і воскрешав, а не вбивав, терпів побої, а не разив своїх ворогів? Швидше тут перед нами не надто добрий чаклун, який не терпить ані найменших заперечень. Нічого дивного, що Церква не визнала такого Христа і відкидала книгу як недостеменну. Таких текстів було немало у давнину, продовжують їх знаходити або творити й тепер (той же Ден Браун). До того ж часто виявляється, що новий твір повторює старі ідеї – так, сьогоднішні теософи не раз беруть на озброєння старовинні трактати гностиків. У свій час ці книги цілком могли бути популярними, але, на відміну від Біблії або Корану, вони не стали Священним Писанням якої-небудь життєздатної спільноти. Навіть захопивши на час розум людей, вони обов’язково відходили в небуття. Звичайно, канонічні Євангелія містять не всі висловлювання і подробиці життя Ісуса. Навіть Діяння Апостолів (Ді. 20,35) цитують одне висловлювання, яке відсутнє у Євангеліях: «більше щастя – давати, ніж брати». Цілком ймовірно, що у деяких апокрифічних книгах також містяться якісь цілком достеменні деталі. Але якщо ці книги в цілому не показують того образу Христа, який відомий Церкві, то важко довіряти їм і в деталях.
Що поробиш, надто вже легко люди піддаються спокусі використовувати Благу Вість для сумнівних пропагандистських цілей. Але Євангеліє живе і дієве, не зважаючи на всі ці спроби, і завжди залишиться таким, тому, що воно і є справжнім Словом Божим.
Андрій ДЕСНИЦЬКИЙ
(переклад з російської)

Подано за часописом “Жива вода”, єпархіальної газети Самбірсько-Дрогобицької єпархії №5 (207) травень 2012 _ Андрій ДЕСНИЦЬКИЙ