Скот Ган На теми визволення: що ми, католики, маємо на увазі коли кажемо, що ми «спасенні»?

Скот Ган

На теми визволення: що ми, католики, маємо на увазі коли кажемо, що ми «спасенні»?

« Хто визволить мене від цього смертного тіла » (Рм. 7: 24) – кличе
св. Ап. Павло плачевним голосом, котрий відлунює крізь тисячоліття, від часу первородного гріха.
Ті, хто мав віру в Бога також мав віру в те, що Бог якось «визволить» їх від «закону гріха та смерті» (Рм. 7: 2) – пристрасті – котра деспотично керувала їхніми тілами. Св. Павло із затримкою відповів на власне запитання, знаючи, що Господь Бог послав Ісуса, як визволителя. «Хто визволить мене від цього тіла смерті (Рм 7: 24). «Христос Ісус вчинив мене вільним від закону гріха і смерті (Рм 7: 2) «Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого» (7: 25).

Яку форму це визволення набирає? Св. Письмо та християнська Традиція вживає ряд термінів для цієї події та факту. Вони говорять про «надолуження», «викуплення», «спасіння», «оправдання», і, «освячення», як одні між іншими термінами. Більшість християн можливо трактують усі ці терміни як взаємозамінними синонімами. Слова, на перший погляд, виглядають для нас подібними, з їхнього повторення у молитвах і побожних фразах, але однак не звичними, неподібними для нас у відношенні до щоденності, нашої трудової діяльності. Для середнього християнина ці слова, поза релігійним контекстом, мало що означають. Тож розум намагається відключитись кожного разу, коли вухом чується багато латинських чи церковнословянських понять.
Ті люди, які знаходять час для роздуми над кожним терміном, деколи мало чим кращі від інших, які зовсім цим не цікавляться. Бо слова репрезентують різнорідні реальності, котрі виглядають супротивні одна одній: військову, релігійну, торговельну, правову. Наше визволення починає виглядати щось як найбільш невірогідна суміш метафор.
Однак, не так воно було для тих, хто вперше досвідчував своє визволення. Не так воно було для Ап. Павла, для кого усі ці метафори репрезентували один неподільний досвід. Це був досвід загальним для нього, інших апостолів, Ісуса, для їхніх предків у Ізраїлі і їхніх близьких у стародавньому світі.
Бог завжди пояснює те, що незнане, мовою про те, що є нам знане. І усі ці терміни – відкуплення, спасіння, оправдання, освячення – приходять у єдиній реальності, котру знала первісна Церква і стародавній Ізраїль. Вони приходять разом у понятті «завіту».

Дім договорів

Щоб зрозуміти завіт, нам спершу потрібно зрозуміти культуру стародавнього Ізраїля, у котрій широка, розгалужена родина (окреслювала) означувала світ кожного окремого індивіда. Родина – племя, клан – становили першочергову ідентичність чоловіка чи жінки, диктуючи де вони повинні жити, як працювати, і з ким вони можуть одружуватись. Люди часто (носили) одівали помітний знак їхньої родинної ідентичності, такий як печатний перстень, або мали якийсь визначний (вирізняючий) знак на тілі.
Нація у стародавньому Близькому Сході була широким розгалуженням таких родин, як Ізраїль містив у собі дванадцять племен за іменами синів Якова. Уніфікацією кожної родини був зв`язок завіту, з усіма його супроводжуючими правами, обов`язками і лояльностями. Коли родина приймала нових членів через подружжя, усиновлення, чи деякий інший союз, обидві партії – нові члени і встановлене плем`я – запечатували зв`язок завіту, звичайно через урочисту святу клятву, беручи участь у спільній трапезі і приносячи жертву. Визначний бібліст Деніс Й. Макарті, Т. І. (Dennis J. MсCarthy, 53), писав: «Нема сумніву, що заповіти, а навіть гостини, вважались встановленням свого роду (quasi familial) близького посвоячення. У технічному словнику цих документів, головний партнер називався «батьком», підчинений «сином», а рівні партнери звалися «братами». «Кожна з цих розгалужених родин була економічною одиницею. Справді, це була економія у буквальному значенні. Слово економія походить від грецького «оіkonomia», що означає «закон домашнього господарства».
Ринок, з усім його купівлею-продажем, був справою родини. Професія людини була не стільки предметом особистого вибору, як потребою родини.
Кожна розширена родина була військовою одиницею. Родина пильнувала за своїми членами і була готовою захищати своїх людей, землю, своє ремесло, торгівлю. Якщо якийсь член попадав у будь-яку небезпеку, родина посилала родича-визволителя – по єврейськи го-си – щоби визволити жертву або відомстити за злочин (див. Бут. 14: 14 – 16 )
Кожна ширша родина була релігійною одиницею. Родина була об`єднана у своєму визнанні віри і своїй практиці принесення жертви. Батьки виконували священичу роль, (приносячи) жертвуючи жертви за свою родину і передаючи уряд священика своїм первородним синам. Родинний бог був богом їхніх прабатьків, патріярхів: «Бог Авраама, Ісака і Якова, Бог наших батьків» (Ді 3: 13)
Кожна ширша родина управлялася своїм судом. Родина змагала до того, аби свої судові справи і карати злочини, які вчинили її члени проти своїх, або на її землях. Старші племені служили як судді (Пор. (див Вих 18: 21 – 26; Втр. 1: 12 – 17; Вторзак 21: 19)

Іншими словами

Божі відносини з Його вибраним народом були визначені завітом. Таким чином Св. Письмо часто окреслює їхні взаємні дії, як нам і слід очікувати, родинними термінами.
Але у ‘родиннi’ ми маєм також включити ряд діяльностей описаних вище: економічну, військову, релігійну і юридичну. Таким чином ми дійшли до словникового запасу, котрий використовуємо для Божого визволення.

Економічна.
Визволення тут знаходить вираження у мові ринку: «Ви були куплені ціною» (1 Кор. 7: 23) Слово також може вжите для означення покупки раба, або викупу полоненого. Новий Завіт вживає його у цей спосіб, але з родинним значенням: «Бог послав свого сина, народженого від жінки, народженого під законом, аби викупити тих, що були під законом, щоб ми могли отримати усиновлення.» (Гал. 4: 4 – 5) Св. Павло також пов`язує викуплення з прощенням гріхів і зціленням пристрасті: «наш великий Бог і Спаситель Ісус Христос… дав Себе за нас, щоб викупити нас від усякого беззаконня і очистити для Себе як власний народ, ревний для добрих діл» (Тит 2: 13 – 14)

Військова.
Деколи Св. Письмо зображає наше визволення термінологією поля битви: родич-месник визволяє свій народ від його полонителівчи ворогів. У визначальному акті визволення Ісус спасає нас від гріха: «Господь визволить мене від усякого зла і спасе мене для Свого Небесного царства» (Тимотей 4: 18). Ехо цього чуємо також у Господній молитві, коли Ісус навчав нас молитися; «Визволи нас від лукавого» (Мт. 6: 13). Ця тема пізніше з`являється у листі до Ефесян (6: 10 – 17), де ап. Павло говорить про тривалість духовної битви і нашу потребу «зодягнутись у зброю Божу» (див. також Іс. 59: 15 – 21)

Релігійна (або Літургічна).
Буквально це слово відноситься до акту чинення святим. У Старому Завіті ми знаходимо його, коли воно вживається для опису (окреслення) обрядів очищення, пов`язаних з Єрусалимською святинею і її священичими жертвоприношенням. Люди (чоловіки і жінки) очищуються, приготовляючись для приношення жертви у Святині, і в свою чергу вони ставали чистішими через жертву святині. У Новому Завіті, це Жертва Ісуса Христа – через посередництво Св. Тайн – вона очищує Церкву та її членів: «вони випрали свої одежі і вчинили її білими у крові Агнця». (Одк. 7: 14) «Але ви обмилися, ви освятилися, ви оправдалися в ім`я Господа Ісуса Христа і у Дусі нашого Бога» (1 Кор 6:11) Наше очищення, наше освячення приходить через наше хрищення.
Юридична.
Тут ми бачимо спасіння окреслене правовими термінами, як реабілітацією наших багатьох гріхів перед Богом, як нашим суддею. Це також є справою Ісуса Христа, Хто здобув наше оправдання через уможливлення нам брати участь у свому безплямному житті. «Вони оправдалися через Його ласку як дар, через відкуплення, котре є у Ісусі Христі» (Рим 3: 24) «І вільний дар не є як ефект (Адамового) гріха. …
«І не так воно є з даром, як із провиною одного грішника: бо суд по одній провині приносить засуд, а дар ласки по багатьох провинах – оправдання. Бо коли через переступ одного смерть царювала завдяки (чинові цього) одного, то тим більш ті, що одержують щедро ласку і дар оправдання, царюватимуть у житті через одного Ісуса Христа.» (Римлян 5: 16 – 17)

Замінне навчання

Відкуплення, спасіння, освячення, оправдання – коли всі ці терміни можуть означати Боже спасаюче слово, ми потребуємо відкрити, як вони виринають у єдиній реальності завіту.
Жоден бібліст чи серйозний читач Біблії не може заперечити, що завіт був центральною ідеєю – дійсно, центральною ідеєю – у стародавньому Ізраїлі. Кожен приймає слово, однак, ми є менше певні, що це слово репрезентує. Ми настільки віддалені у просторі і часі, що для нас важко перескочити дистанцію понять. Для нас важко реконструювати те, що виглядає таким природнім для авторів Біблії, але виглядає неприроднім для нас.
Але коли ми починаємо складати докупи Ізраїльський досвід завіту, ми швидко знаходимо себе тими, котрі описують живу реальність і в цих чотирьох відтінках термінів: військову, економічну, юридичну і літургічну. І все це не є звичайною історичною цікавістю. Бо коли ми достосуємо наші історичні знахідки до богословського мислення, ми відкриваємо, що католицьке богослов`я пропонує нам багато допомоги у направі того, чого бракує некатолицьким проповідникам. Слухайте теле чи радіо проповіді численних проповідників-євангеликів і ви скоро побачите певні спільні місця: наприклад, те, що Бог покарав Христа за наш гріх; що Отець не бачив більше Свого Єдинородного Сина, а лише наш гріх і таким чином Він вилив Свій гнів на Ісуса. Тоді – згідно такого читання – юридична виміна була довершена. Ісус взяв на себе нашу провину і кару, а ми взяли Його праведність і нагороду.

Взаємне спасіння

Проблема з цією юридичною виміною є її юридична фікція, фальшива заміна. Ісус не був винний злочину і таким чином Він не міг розплачуватись за нього своїм життям.
Юридична виміна в Ізраїлі була подібною до тої, (яку маємо тепер) про яку знаємо тепер. Якщо я пошкодив чиєсь майно і був визнаний винним на суді (судом) першої інстанції, мій ближній міг втрутитись і заплатити борг, який був мені не під силу. Економічну шкоду можна було перенести або замінити – але не кару за кримінальний злочин. Якщо я був визнаний винним у вбивстві, цей самий ближній вже не міг заступитись і піти замість мене на страту або покараний замість мене.
Кари за кримінальні злочини, як тепер, так і тоді, не перекладались на інших. Якщо би Христос був просто нашою заміною, ми були би праві запитати, чому ми і надалі несемо тягар покарання за наші гріхи: чому ми маєм надалі терпіти і помирати?
Як наша виміна (заміна), Христос мав би зменшити потребу нашого терпіння.
Але, згідно логіки завіту – і навчанню Церкви – Він не був заміною нашої кари. Радше, Він був нашим правовим представником; і, оскільки Його спасаюча мука була репрезентативною, вона не виключає нас від терпіння, але радше наділяє наші терпіння Божественною силою і відкупительною вартістю (див. Кол 1: 24).
Так, ми стверджуємо сплатив борг, який Він не завинив, бо ми завинили так багато, що не можемо самі сплатити.
Економічно, замінна теорія (теорія заміни) спрацьовує; але юридично – ні. Бо якщо невинна людина була б покарана замість нас – самий такий акт був би свого роду несправедливістю. Такий акт сам по собі (вказував би) означав би божественну сліпоту або тимчасове божевілля. Як, зрештою, Отець не міг «Бачити» Свого єдинородного Сина, особливо в моменті, коли Син висить там з цілковитого послуху і любови до Отця? Звичайно, Отець міг бачити Сина, і людськість Христа ніколи не була настільки прекрасною, як тоді, коли Він висів на хресті у любовній підкореності Волі Отця.
Таке проповідування – про сліпого Отця, який накладає кару на невинного Сина – неприйнятне і межує з богохульством.
Воно потребує бути виправленим і доповненим через один принцип, який перевіряє усі метафори для Божої спасенної дії.
Ми потребуємо знати завіт. Але для того, щоб його розуміти, спочатку нам потрібно стати навшпильки і глянути поза стіну нашої культури і побачити те, що вчинило Євангелію такою розумово сприйнятною для християн першого століття. Це був завіт, який розуміли по-родинному у юридичних термінах, літургічних, економічних і військових. Це було розуміння у природній, племенній родині Ізраїля. Це є розуміння сьогодні у сакраментальній, католицькій (соборній) родині Церкви, де ми досвідчуємо духовну битву, відкупительну працю і терпіння, ритуальне поклоніння і суд, куди ми звертаємося винними і шукаємо милосердя: Св. Тайна Сповіді.

Обряди повертаються
Христос прийшов сповнити давні завіти у кожний спосіб. Таким чином ми бачимо, що кожен аспект родини Старого Завіту приходить до повного розквіту у Новому.
У Своїх завітах з Адамом, Ноєм, Авраамом, Мойсеєм і Давидом Бог відкриває членство у Своїй родині завіту для щораз більше людей: перше для подружньої пари, тоді для родини (подружньої пари, їхніх дітей та внуків), тоді ля племені, тоді для нації, тоді для королівства (Царства Давида), до котрого могли входити інші нації) – поки, нарешті, запрошення стало всесвітнім з Ісусом. «Правдива Христова родина складається з тих, хто прийняв нове народження Божих дітей через хрищення (Ів 3: 3 – 8) і хто продовжує брати участь у Його житті через Св. Тайни. Вони стають Його молодшими братами (і сестрами) (див. Рим 8: 14 – 15, 29).
Святі Тайни тепер є засобом через який (чоловіки та жінки) люди прищеплюються до Божої родини завіту. Святі Тайни служать також для віднови завіту і його віднови, коли він (завіт) був зламаний. Святі Тайни позначають клятву завіту, спільну трапезу і жертву християнина. Саме слово «тайна» (sacrament) свідчить цій правді. Як я сказав раніше слово «тайна» (сакрамент) походить від латинського «sacramentum», що означає «клятва», і це слово було достосоване до обрядів Церкви від самих початків. Поганський римський історик Пліній Молодший записав (бл. 110 р. н. е.), що християни його часів збиралися разом ще до сходу сонця співати гимни Христові, після чого вони «зобов`язували себе урочистою клятвою … ніколи не вчиняти жодного обману, крадіжі чи розпусти, ніколи не фальшивити словом.» Далі Пліній каже, що після проказання цієї «sacramentum» (сакраментум) християни розходилися, щоб пізніше зібратися для прийняття Євхаоистії.
Це звучить дуже подібно, як про «сповідь» перед Св. Причастям про що записано раніше, у «дідахе», творі середини першого століття.
Справді воно звучить дуже подібно до слів Ісуса про свого роду сповідь, коли Він приписав, Як властиву передумову для участі у Його жертві: «Якщо хочеш принести у жертву свій дар при престолі, і там пригадав, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед престолом і піди спочатку примирись з братом і тоді прийди і пожертвуй свій дар» (Мт. 5: 23 – 24).
Бути «примиреним зі своїм братом» – в очах твого Бога Отця – означає бути повністю поверненим до родини. І цей родинний зв’язок є тим, що Бог відновлює для християн у Св. Тайні Сповіді. Сповідь наново відновлює нас для братерства і сестерства у Церкві, яка є Божою родиною на землі; і вона відновлює нас, як дітей Божих, у Христі, у вічній Божій Родині у небі.
Коли ми примирені, ми можемо з чистими серцями, повернутися до вівтаря (престолу) жертви. Там ми можемо прийняти кров Нового і вічного завіту – кров Христа, через котру ми відкуплені, і оправдані, і освячені, і спасенні.

Синівська система
Прощення є великим даром, але воно не є першим і останнім даром. Воно має на меті приготувати нас для чогось ще більшого. Християни є спасенні не тільки «від» гріха, але для синівства – божественного синівства у Христі. Ми не є лише кримінальними злочинцями, що були реабілітовані, ми є синами і доньками, що були усиновлені. Ми є дітьми Божими «синами у Сині», і беремо участь у житті Пресвятої Тройці.
Ми є справді прощені через Божу ласку, але не лише прощені; ми є усиновлені і уподібнені до Бога. Тобто, ми «стали учасниками Божественної природи.» (2 Петро 1: 4). Це є остаточно тим, для чого Бог створив людину, брати участь у життєдайній любові Пресвятої Тройці. Саможертвенна любов є суттєвим законом Божого завіту, котрий людина розірвала, але Ісус дотримав.
Через втілення Бог перемінив людську природу у досконалий образ – інструмент – любові Пресвятої Тройці, через її жертву, як жертовний дар себе Отцеві заради нас. Син Божий «прийняв на себе вигляд слуги» (Фил 2: 6), аби грішні слуги могли бути відновлені, як сини Божі. Як св. Атаназій сказав: «Син Божий став Сином Людським, щоб сини людські могли стати синами Божими.»
Суттєвим ефектом св. Сповіді є, значить, наше прощення, аби ми могли бути відновлені до життя Пресвятої Тройці. Як адаптовані діти, християни можуть «називати Бога «Отцем», у єдності з Єдинородним Сином» (ККЦ п. 1997).

Переклад з англійської.