“HUMANAE VITAE”: ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ОПІСЛЯ

З нагоди Конґресу фахівців з морального богослов’я Святіший Отець Папа Іван Павло ІІ виголосив 12 листопада 1988 року промову до його учасників, яку ми подаємо нижче. Двадцять років після появи Енцикліки “Humanae vitae” Святіший Отець подає у цій промові, поряд із належною оцінкою Енцикліки, розгляд проблем сучасної епохи, які були спричинені Енциклікою “Humanae vitae”. Папа Іван Павло ІІ виразно потверджує вислови свого попередника Папи Павла VI, який викликав цією Енциклікою стільки незадоволення.

У цій промові, передовсім, детально розглядається питання совісті. Святіший Отець наголошує, що совість повинна підпорядковуватися Учительському Урядові Церкви, оскільки вона не черпає НОРМУ зі себе самої, а ця норма їй наперед дана.

1. З живою радістю вітаю Вас, видатних викладачів і всіх, хто взяв участь у міжнародному Конґресі фахівців з морального богослов’я, який ось уже завершується. Моє вітання скероване й до пана Кардинала Ганса Германа Ґроера, архиєпископа Віденського, а також до представників Лицарів Колумба, які своїм великодушним внеском уможливили проведення цього Конґресу. Слово визнання скероване також і до Інституту Досліджень про Подружжя і Сім’ю папського Лятеранського Університету та до римського Академічного Центру Святого Хреста, які його підготували і провели.
Тема, яка займала Вас, дорогі брати, цими днями та спонукала до поглиблених роздумів, була Енцикліка “Humanae vitae” і комплексне плетиво проблем, з нею пов’язаних.
Як Ви знаєте, останніми днями відбувся орґанізований Папською Радою з питань сім’ї конґрес, у якому як представники єпископських конференцій цілого світу взяли участь єпископи, відповідальні за душпастирство сімей в окремих націях. Цей невипадковий збіг дає мені зараз можливість наголосити на важливості співпраці між пастирями і богословами, та більш загально – між пастирями і світом науки, щоби була забезпечена дієва і відповідна допомога для тих подружніх пар, які у своєму житті хочуть здійснити Божий план щодо подружжя.
Всім відомий виразний заклик, скерований в Енцикліці “Humanae vitae” до мужів науки, особливо до католицьких науковців, своїми дослідженнями робити внесок для все ґрунтовнішого вияснення різних передумов, які сприяють шанобливому реґулюванню продовження людського роду (пор.: § 24). Цей заклик я знову й знову висловлював при різних нагодах, тому що я переконаний, що міждисциплінарні намагання знайти відповідний підхід до комплексної проблематики у цій делікатній сфері є необхідними.

2. Другою нагодою, яка мені трапляється, є констатування підбадьорюючих, уже досягнутих результатів багатьох дослідників, які протягом цих років просунули вперед дослідження у цій сфері. Завдяки їхньому внеску стало можливим виявити багатство правди, більше того, ту просвітлюючу і в якомусь сенсі пророчу цінність Енцикліки Павла VI, до якої із зростаючою зацікавленістю звертаються люди найрізноманітніших культур.
Натяки на опам’ятання можна помітити й у тих колах католицького світу, які спочатку ставилися до цього важливого документу дещо критично. Прогрес біблійної та антрополоґічної рефлексії дозволив краще і глибше вияснити передумови та значення.
Особливо слід нагадати свідчення єпископів синоду 1980 року. Вони писали, що хочуть “у єдності віри з Наслідником Петра” міцно притримуватися того, “що було проголошено на Другому Ватиканському Соборі (пор.: “Gaudium et spes“, § 50) і викладено в Енцикліці “Humanae vitae”, а сáме, що подружня любов повинна бути вповні людською, виключною та відкритою до життя (“Humanae vitae”, § 11, пор. також §§ 9 і 12)”.
Це свідчення я сам перейняв тоді у післясинодальне повчання “Familiaris consortio”, і в ширшому контексті покликання та післанництва сім’ї знову наголосив на антрополоґічному і моральному баченні Енцикліки “Humanae vitae” та на етичній нормі для життя пóдругів, яка з неї випливає.

3. Тут йдеться зокрема про вчення, яке не є винайденим людьми: воно радше вписане рукою Бога Творця у природу людської особи і підтверджене Ним в об’явленні. Тому оспорювати його означає відмовити самому Богові в слухняності нашого розуму. Це означає, що ми надаємо перевагу світлові нашого розуму над світлом Божої мудрості і цим самим впадаємо в темноту помилки, щоби врешті заатакувати й інші засадничі стовпи християнського вчення.
Тут необхідно взяти до уваги, що сукупність правд, яка довірена проповідницькому служінню Церкви, є одним цілим, свого роду симфонією, у якій кожна поодинока правда гармонійно пов’язана з іншою. Останні двадцять років довели цю внутрішню співзвучність від протилежного: Вагання чи сумніви стосовно викладеної в “Humanae vitae” моральної норми охопили також і інші основні правди розуму і віри. Я знаю, що цей факт був уважно осмислений на Вашому Конґресі і хотів би тепер ще раз звернути на це Вашу увагу.

4. Другий Ватиканський Собор навчає: “В глибині своєї совісті людина знаходить закон, який вона не дає сама собі, але якого повинна слухатися… Тому що людина має закон, вписаний Богом у її серце, якому коритися якраз і становить її гідність, і згідно з яким її судитимуть” (“Gaudium et spes“, § 16).
Впродовж цих років на додачу до поборювання Енцикліки “Humanae vitae” ставили теж під питання християнське вчення про моральне сумління і прийняли думку про сумління, яке само собі витворює моральну норму. Таким чином були радикально розірвані узи послуху святій волі Творця, у яких якраз і полягає гідність людини. Сумління є власне “місцем”, у якому людину осяює світло, що походить не від її створеного і завжди здатного помилятися розуму, але з мудрості Слова, у якому все було створене. Чудово зазначає далі ІІ Ватиканський Собор: “Совість є найпотаємнішим центром та святинею в людині, де вона є наодинці з Богом, голос Якого чути у цій глибині її душі” (там же).
З цього випливають деякі висновки, на яких я хочу наголосити.
Оскільки Учительський Уряд Церкви був встановлений Христом Господом для того, щоби просвітлювати сумління, то покликання на це сумління з метою оспорювання проголошуваного Учительським Урядом Церкви вчення означає відкидання католицького розуміння як Учительського Уряду Церкви, так і морального сумління. Хто говорить про несхибну гідність сумління без подальших уточнень, наражається на небезпеку важких помилок.
Тому що зовсім відмінною є ситуація особи, яка спочатку застосувала усі засоби для пошуку правди, які були в її розпор ядженні, і після цього все-таки помиляється, та іншої особи, яка або просто задовільняється думкою більшості, часто свідомо витвореною сильними світу цього, або через недбальство мало турбується про віднайдення правди. Ясне вчення ІІ Ватиканського Собору нагадує нам про це: “Нерідко трапляється, що із-за непереборного незнання совість помиляється, не втрачаючи через те своєї гідності. Але цього не можна сказати тоді, коли людина замало дбає про шукання правди і добра, а совість через звикання до гріха поступово стає майже сліпою” (там же).
До засобів, що їх любов Христа-Відкупителя передбачила для уникнення небезпеки цієї помилки, належить також і Учительський Уряд Церкви; в Його імені має [цей Уряд] справжній і власний учительський авторитет. Через те не можна сказати, що віруючий старанно домагається правди, якщо він не бере до уваги того, що каже Учительський Уряд Церкви; якщо він ставить [цей Уряд] на один рівень з якимось іншим джерелом пізнання і робить себе суддею над ним; якщо він у сумнівному випадку радше слідує власній думці або думці богословів та надає їй перевагу над певним вченням Учительського Уряду Церкви.
У такій ситуації говорити ще про гідність сумління, не додаючи нічого більше, не відповідає вченню ІІ Ватиканського Собору, ані тóму, що засвідчує ціла традиція Церкви.

5. Тісно пов’язаною з темою морального сумління є тема про обов’язковість викладеної в Енцикліці “Humanae vitae” моральної норми.
Якщо Павло VI означив намірено позбавлений можливості зачаття статевий акт як по своїй суті недозволений, то він хотів повчити, що тут моральна норма не знає винятків; жодна особиста чи соціальна обставина ніколи не могла і ніколи не зможе зробити такий акт внутрішьо впорядкованим. Існування особливих норм для діяльності людей у світі, які мають настільки зобов’язуючу силу, що завжди і всюди виключають можливість винятків, було і є сталим вченням традиції та Учительського Уряду Церкви, яке жоден католицький богослов не сміє ставити під сумнів.
Ми заторкуємо тут центральний пункт християнського вчення про Бога і людину. Вірно зазначено, що якщо відхиляють це вчення, то те, що ставлять під питання, є думка про святість самого Бога. Наперед призначивши нас бути перед Ним святими і непорочними, Він створив нас “у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили” (Еф. 2,10): ці моральні норми є просто вимогою, від якої не може звільнити жодна історична обставина, вимогою, що її висуває святість Бога, який довіряється конкретно і аж ніяк не абстрактно кожній окремій людській особі.
Але не лише те! Таке заперечення ударемнює і хрест Христа (пор.: 1 Кор. 1,17). У своєму вочоловіченні Слово повністю увійшло в наше щоденне існування, яке проявляється у конкретних людських діях. Ісус, померши за наші гріхи, наново створив нас у первісній святості, яка мусить знову проявитися в наших щоденних ділах у світі.
Далі: до такого відхилення належить і лоґічний висновок, що не існує правди про людину, яка би не залежала від перебігу історичного становлення. Усунення таємниці Бога завершується, як завжди, усуненням таємниці людини; і невизнання Божих прав завершується, як завжди, запереченням гідності людини.

6. Господь дарує нам святкування цієї річниці, щоби кожен випробував себе перед Ним, щоб у майбутньому – в залежності від власної відповідальності у Церкві – докласти своїх сил для оборони і поглиблення етичної правди, викладеної в Енцикліці “Humanae vitae”.
Відповідальність, яка покладена на Вас у цій сфері, дорогі викладачі морального богослов’я, є великою. Хто може виміряти вплив, який Ваша учительська діяльність має на формування сумління віруючих та на підготовку майбутніх пастирів Церкви? Нажаль впродовж цих двадцяти років у певної кількості викладачів не бракувало різних форм відкритого заперечення того, чого Павло VI навчав у своїй Енцикліці.
Наша річниця може таким чином бути приводом для мужнього переосмислення підстав, які довели цих науковців до прийняття таких позицій. Ймовірно виявиться, що в основі опозиції проти “Humanae vitae” лежить хибне або принаймні недостатнє розуміння фундаментів, на які спирається моральне богослов’я.
Некритичне перейняття вимог окремих філософських напрямків, як також однобоке застосування даних, які пропонує наука, можуть, не зважаючи на добрі наміри, звести з вірного шляху деяких інтерпретаторів цього папського документу. Тому необхідні щирі намагання усіх, щоби краще вияснити і запевнити основні принципи морального богослов’я, як це поручив Собор, щоби воно, “рясніше живлене наукою Святого Письма, роз’яснювало у науковому викладі величність покликання вірних у Христі та їхній обов’язок принести плід в любові для життя світу” (“Optatam totius” (ІІ Ват. Собор, Декрет про священичий вишкіл), § 16).

7. Великий внесок у це завдання може зробити папський Інститут подружжя і сім’ї, завдання якого якраз і полягає в тому, “за допомогою наукової методики виявити все більше правди про подружжя і сім’ю”, а також надати можливість мирянам, членам монаших згромаджень та священикам “отримати у цій сфері науковий вишкіл філософсько-богословського характеру, як також в ділянці гуманітарних наук”, який вчинив би їх здатними дієво працювати в душпастирському служінні для сімей (пор.: Апостольська Конституція “Magnum matrimonii” , § 3).[1]
Однак якщо бажають, щоби проблематика, пов’язана з “Humanae vitae” та “Familiaris consortio” [2] зайняла належне місце у цій важливій галузі праці і післанництва Церкви, а сáме в душпастирстві сімей, та викликала відповідальну реакцію мирян як основних діячів у цій діяльності Церкви, яка їх так близько стосується, то необхідно створити в різних країнах інститути, подібні до цього: тільки так можливе прогресуюче, згідне з вченням Церкви поглиблення правди та започаткування пасторальних ініціатив, достосованих до потреб, що виникають в різних культурних і людських сферах.
Перш за все викладання морального богослов’я в семінаріях та освітніх інститутах мусить відповідати директивам Учительського Уряду Церкви, так, щоби з них виходили слуги Божі, які “говорять однаковою мовою” (“Humanae vitae”, § 28) і “в жодному разі не вкорочують спасенне вчення Христа“ (там само, § 29). Тут йдеться передовсім про почуття відповідальності викладачів, оскільки вони безумовно повинні бути першими, хто подає своїм учням “приклад щирого послуху, який внутрішньо і зовнішньо належиться Учительському Урядові Церкви”. (там само, § 28).

8. З огляду на численних молодих студентів – священиків чи ні, – які присутні на цій зустрічі, я хочу на завершення звернутися також і до них із особливим вітанням.
Знавець глибин людського серця, святий Авґустин писав: ”Наша свобода полягає у тому, що ми підкоряємося цій правді” (De libero arbitrio (“Про свобідний вибір”), 2,13,37). Завжди шукайте правду! Шануйте знайдену правду! Слухайтесь правди! Не існує радості без такого пошуку, без такої пошани і без такого послуху.
У такій чудовій пригоді вашого Духа Церква не є вам перешкодою, вона вам радше допомагає. Якщо ви відійдете від [вчення] її Учительського Уряду, ви наразитеся на марноту помилки та на рабство суб’єктивних поглядів. На вигляд могутні, будете ви [тоді] насправді слабкі, бо тільки істина Господня перебуває вовік.[3]
Призиваючи Божу допомогу для вашої благородної праці дослідників та апостолів правди, уділяю всім від усього серця моє благословення.

Іван Павло II, Папа

(Італійський оригінал опубліковано 13 листопада 1988 року в часописі “L’Osservatore Romano”. Промова була виголошена 12 листопада 1988 року в Sala Clementina у Ватикані).

[1] Апостольська Конституція Папи Івана Павла ІІ “Велике Таїнство Подружжя”, 7.10.1982 р.

[2] Апостольське Повчання Папи Івана Павла ІІ “Сімейна спільнота”, 22.11.1981 р.

[3] пор.: Пс 117,2.

З німецької переклав Петро Гусак