Реколекції

Ієром. Теодор Лев, ЧСВВ,
монастир св. Онуфрія, с. Лаврів
Жива Парафія – зустріч з живим Христом
Святе Письмо – Літургія – Місія
Реколекційні науки
Вступна наука
Слава Ісусу Христу!
Духовні вправи, чи як їх ще називають, реколекції є своєрідною благодаттю Божою, аби оживити та поглибити нашу віру. Не завжди ми знаходимо час для важливих речей у нашому щоденному житті. Дуже часто, важливі речі займають місце найважливіших. Дуже часто добрі речі відвертають нашу увагу від кращих, а кращі займають місце найкращих. У наших щоденних клопотах ми часто не зауважуємо, як перше місце у нашому житті займає хтось з людей, щось з речей, або наше власне «я». До Господа Бога ми ще, звичайно, продовжуємо молитися, на Службу Божу приходимо, але якщо Господь Бог не є на першому місці, то з часом і всі наші духовні практики відбуваємо лише задля ʼʼобов’язкуʼʼ, згодом пропускаємо, а нарешті взагалі залишаємо. Коли людина віддалилася від віри, тоді всі Літургійні відправи стають мертвими ритуалами, якоюсь лише культурною традицією, але не засобами нашого спілкування і єднання з Господом Богом.
Напевно, що ніхто з нас вдома не тримає звітрілої солі, або зіпсутих продуктів. Кожен добрий господар чи господиня викидають їх геть, щоб не псували повітря, чи принаймі, не займали місця. Якщо так мається справа з речами, то як же тоді з людьми? Напевно, нема нічого гіршого для християнина, як стати збайдужілим і недбалим до справ Божих. Така людина сама стає нещасною і дає згіршення іншим. На щастя, Господь Бог є довготерпеливий і не хоче смерті грішника, але щоби він навернувся й жив. Не варто випробовувати Боже довготерпіння і залишатися байдужим на все, що Господь для нас зробив. Напевно, якби всі християни-католики жили згідно своєї віри, то не було би на світі стільки зла і не було би стільки неправдивих вірувань. Дуже часто брак пізнання своєї віри є причиною відчуження від Господа Бога і причиною згіршення для невіруючих.
Протягом духовних вправ Господь наш Ісус Христос хоче об’являти нам нашого Небесного Отця та відродити нас у Святому Дусі. Дуже часто дари, які ми одержали та продовжуємо одержувати, приймаючи Святі Тайни, не приносять належних плодів святості життя. Ми занедбуємо поглиблювати нашу віру. Не знаючи і не розуміючи того, що Господь об’явив, ми не здатні жити надією та практикувати любов у нашому щоденному житті. Наше щоденне життя, наша взаємна любов, наша жертва для інших повинні бути свідченням того, що ми належимо Христові, що ми прямуємо до небесного Єрусалиму. Таким чином наші святкування релігійних свят, особливо Пасхи, будуть дійсно нашим переходом до щасливої вічності, якою завдяки Літургії, ми повинні жити вже тепер і, якої повнота настане, коли Христос вдруге прийде, щоби судити живих і мертвих. Отож, наша молитва, наша праця, наша діяльність і місія, наші добрі діла, наша любов повинні бути закорінені у нашій вірі і надії на Господа Бога.
Фундаментом нашої віри є Боже Об’явлення в Ісусі Христі. Воно включає в себе Святе Письмо, Традицію і Вчительський уряд Церкви, або ще його називають Маґістеріум (Це всі Єпископи у єдності з Папою). Якщо Святе Письмо назвати основним документом Божого Об’явлення, то основним документом Вчительського Уряду Церкви можна назвати Катехизм Католицької Церкви. На сьогодні це Катехизм, виданий у Ватикані 1997 р. (українською мовою виданий у 2002р.) Його ще називають Катехизмом ІІ Ватиканського Собору. Цей документ є поясненням Божого Об’явлення (а отже і Святого Письма), Літургії, молитви та морального життя християнина.
Тема наших реколекцій відображає структуру кожного доброго катехизму. На загал кожен катехизм має свою логічну потрійну структуру: 1) Вірую – Історія Спасіння, 2) Літургія – Святі Тайни – особиста молитва і 3) Життя у Христі – Божі Заповіді – Місія. Тепер ще маємо Катехизм Української Греко-Католицької Церкви, завданням якого є краще достосувати навчання Вселенської Церкви до нашої українсько-візантійської традиції та обряду. Пізнавши Господа Бога і Його правду, кожна людина покликана повірити Богові і прийняти спасіння, яке дароване Господом через Святі Тайни. А прийнявши спасіння, християнин покликаний жити у Ісусі Христі життям Пресвятої Тройці.
Звертаючись до мети наших реколекцій, пригадаємо собі ще одну мету реколекцій: поглиблення нашої віри, надії й любови. Господь дарує нам час земного життя. В цьому житті маємо особливі часи: Великодній та Різдвяний час. Протягом усього Літургійного Року Христова Церква запрошує нас до того, аби ми знаходили час входити у вічність. Аби наш земний час був Божим часом, щоби Христове життя було нашим життям. Господь нас створив для того, щоби ми стали подібними до Нього. Час реколекцій є між тими усіма літургічними періодами особливим Божим даром для поглиблення нашого сопричастя з Господом Богом та ближніми, є особливим часом, щоби глибше увійти в Таїнство Христа і Церкви, а таким чином, – глибше увійти у спасіння, яке дароване нам у Ісусі Христі.Тож першою метою наших реколекцій є не тільки приготуванням до Собору, не тільки приготуванням до Пасхи, тобто празника Христового воскресіння, але приготуванням до нашої пасхи – приготуванням до нашого остаточного переходу до вічности, як також, приготуванням до Другого славного Приходу Ісуса Христа. Час нашого переходу і Другого Славного Приходу Ісуса Христа невідомий. Тому згідно заповіддю нашого Спасителя нам треба постійно чувати і молитися. Божою благодаттю нам даровано час земного життя, щоби приготуватися до вічності. Якою буде наша вічність залежить від того, якою буде наша смерть, а смерть часто є такою, яким є наше життя. Якщо будемо добрими завідателями, даних нам Господом талантів, то успадкуємо набагато кращі і вічні добра. А, якщо будемо лукаві й ліниві, то втратимо навіть те, що тут на землі посідали, чи навіть ради чого грішили.
Нарешті пригадаємо, що кожні належно проведені реколекції включають в себе не тільки участь у науках, але й участь у Святих Тайнах Причастя і Сповіді. При кінці цього вступу подається коротеньке повчання про Сповідь і зразок загального іспиту сумління. Також, відповідно до загальної теми наших духовних вправ, після кожного навчання подано іспит сумління.* У додатку є ще один зразок іспиту сумління для тих, хто хоче докладніше пізнати себе. Кожен вірний, що належно брав участь у реколекціях і приступив до Святого Причастя може отримати благодать Повного Відпусту.
Помолимось: Господи Ісусе, Ти Слово Боже, яке стало Тілом і оселилось між нами, просимо Тебе про дар Святого Духа, щоб Він провадив нас під час цих реколекцій і протягом нашого щоденного життя, щоби ми пізнаючи Тебе і Твою святу волю з радістю відповідали “Так” на все, що Ти бажаєш для нас і від нас. Молимось на Твою славу молитву разом з нашою Небесною Матір’ю: “Ангел Господній…»

*Подано за:Пам’ятка реколектанта та план-конспект лекцій, Підготовка до Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, с. 23.

Зразок іспиту сумління перед сповіддю
Умови доброї сповіді

– Іспит сумління.
– Жаль за гріхи.
– Постанова поправи.
– Щира сповідь — визнання гріхів перед священиком.
– Виконання наданої покути.

I Заповідь. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене
– Чи відрікався Бога? Чи руйнував або безчестив культові знаки (хрест, храм тощо)?
– Чи встилався визнати свою християнську (католицьку) віру? Чи сумнівався у правдах християнської віри?
– Чи занедбував молитву і виявляв байдужість до Святих Тайн (Сповідь, Служба Божа)?
– Чи поглиблював свою віру через читання Св. Письма та релігійної літератури, слухання проповідей, участь в реколекціях?
– Чи вірив у забобони? Чи вдавався до ворожбитів (екстрасенсів, „провидців”, „цілителів”) і чи сам практикував ці речі особисто? Чи цікавився і чи займався магією, хіромантією (читання долі по лініях долонь) спіритизмом, окультизмом? Чи читав гороскопи і вірив у них?

II Заповідь. Не вживай Імені Господа Бога твого надаремно
– Чи вимовляв Боже Ім’я без пошани, в злості чи жартах? Чи вживав слів Святого Письма до жартів?
– Чи зневажав або проклинав духовних осіб та інших людей, просив Бога, щоб послав на них нещастя?
– Чи свідомо призивав Бога на свідка, кажучи неправду?

III Заповідь. Пам’ятай день святий святкувати
– Чи добровільно без дуже поважної причини пропустив Службу Божу в неділі та свята, чи заохочував до цього інших?
– Чи забороняв, або не давав можливості іншим брати участь у святкових богослужіннях?
– Чи в День Господній виконував без потреби працю? Чи заохочував, чи спонукував інших до цього?
– Чи заховував піст та стримувався від гучних забав в Великий та Різдвяний піст? Чи брав участь у весільних забавах тих християн, що не вінчалися в Церкві?

Перші три заповіді відносяться до мого зв’язку з Богом. Наступні сім відносяться до відносин з ближнім. Вони є наказом Христа, щоб з любові до Бога любити ближнього, як себе самого.

IV Заповідь.
Шануй батька і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі
– Чи не занедбував любові до батьків? Чи належно опікувався ними, особливо в хворобі та похилому віці?
– Чи був справедливий до власних дітей? Чи дбав про їхні духовні та матеріальні потреби? Чи не занедбував їхнього релігійного виховання? Чи не давав їм поганого прикладу? Чи егоїстично не перешкоджав їм реалізовувати своє покликання?
– Чи мав пошану та послух до тих, які мають над тобою законну владу?
– Чи чесно і відповідально брав участь у виборах?

V Заповідь. Не вбивай
– Чи був посередньо чи безпосередньо відповідальний за чиюсь смерть?
– Чи намагався відібрати собі життя?
– Чи маєш на сумлінні вчинений аборт? Чи співдіяв у скоєнні аборту мовчазною згодою, намовлянням, активним виконанням як лікар (грішні репродуктивні технології)? Чи, коли міг, перешкодив гріхові дітовбивства ? Чи не вживала дітовбивчих контрацептивів (спіраль …)?
– Чи мав ненависть і не проклинав інших? Чи прощав тим, хто тебе скривдив? Чи шукав помсти?
– Чи не розбуджував ненависті і злоби інших?
– Чи відчував ненависть до інших людей з огляду на їх расу, національність, релігійні погляди?
– Чи не принижував інших, чи не знущався над іншими? Чи не був гордим?
– Чи не кривдив тварин, птахів; не засмічував навколишнього середовища, не забруднював джерел чи річок?
– Чи був (ла) нетерпеливим (вою) в словах і вчинках? Чи був гордим і зарозумілим в своїх поглядах, не приймаючи жодних зауважень? Чи завидував іншим?
– Чи шкодив собі чи іншим на здоров’ї вживанням алкоголю, курінням тютюну, чи іншими наркотичними речовинами?
– Чи був причиною морального зіпсуття? Чи не говорив поганих слів, не співав вульгарних пісень, не провадив непристойних розмов, жартів (тощо)?
– Чи своєю поведінкою не створював небезпеки для життя ближніх?

VI і IX Заповіді. Не чужолож. Не пожадай жінки ближнього свого
– Чи грішив неморальністю проти власного тіла?
– Чи не мав перед подружжям статевих стосунків?
– Чи допускався пристрасних поцілунків, пестощів та грішних дотиків поза шлюбом (поза Подружжям)?
– Чи не допустився (лася) подружньої зради, чужоложства та іншого роду розпусти і розбещення (з особами вільного стану, шлюбними, розлученими чи кревними…)?
– Чи не поповнив гріх нечистоти з особами тої самої статі?
– Чи не провокував інших до гріха через непристойний одяг або поведінку?
– Чи не виковував подружнього акту в невластивий спосіб? Чи не уникав наслідків супружого співжиття через грішне запобігання зачаттю дитини?

VII і X Заповіді. Не кради. Не пожадай нічого, що є власністю ближнього твого
– Чи щось вкрав або привласнив собі? (Важливо вказати вартість речі та матеріальну ситуацію її власника.)
– Чи повернув позичену річ або гроші? Чи купував або приймав речі, знаючи, що вони крадені?
– Чи свідомо не нищив майна інших? Чи не затримував знайдені речі, знаючи ім’я їх власника?
– Чи приймав або пропонував хабар? Чи дотримувався морально добрих обітниць та контрактів?
– Чи як працівник виконував сумлінно свою працю?
– Чи охоче посвячував частину свого заробітку на утримання парафіяльної церкви та на діла милосердя? – Чи не був скупий і захланний?

VIII Заповідь. Не свідчи неправдиво на ближнього твого
– Чи говорив неправду? Чи присягав неправдиво?
– Чи зіпсував комусь авторитет через брехню, обмову або наклеп? Чи старався це направити?
– Чи ображав інших словами? Чи займався плітками?
– Чи зраджував чужі таємниці, читав чужі листи без дозволу?
Чи окрім згаданих гріхів, моє сумління дорікає мені якісь інші проступки та гріхи відносно Бога, ближнього і мене самого?

Як правильно приступати до св. Сповіді
Приклякнувши перед священиком, зробити на собі знак св. хреста і привітатися, кажучи: Слава Ісусу Христу! Останній раз я сповідався/сповідалася (назвати коли), покуту виконав (ла); (якщо це Ваша перша сповідь – зазначити це). На останній сповіді я гріха не затаїв і не забув (якщо забув (ла) – сказати, який це гріх). Від останньої сповіді я образив (ла) Господа Бога такими гріхами … (тепер визнай свої гріхи просто і щиро, в минулому часі і без зайвих пояснень, пам’ятаючи, що визнаєш їх самому Богові в присутності священика, який мас від Бога благодать і владу відпускати гріхи. Важкі гріхи треба визнати усі і навіть вказати їх кількість, або як часто їх вчиняли).
Після визнання гріхів скажи: “Більше гріхів собі не пригадую. За всі гріхи щиро жалую та обіцяю за Божою поміччю виправитися”.
Тепер уважно вислухай поучення священика та запам’ятай покуту, яку він дасть до виконання.
Коли священик відчитує над Тобою молитву розгрішення, ти зі щирим жалем молися:
“Боже, милостивий будь мені грішному (ній)! Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене. Без числа нагрішив (ла) я, Господи, прости мені!”
Після закінчення Сповіді зроби на собі знак св. хреста та відійди, дякуючи Господу Богу за Його велике милосердя і любов до тебе.

І. Святе Письмо – Традиція – Маґістеріум
Багато з нас читали Святе Письмо, напевно, багато і надалі продовжує читати. Можливо, не всі це робили, чи далі продовжують вивчення Біблії. Але напевно беремо активну участь у недільній Службі Божій, слухаємо Слово Боже під час Літургії, слухаємо проповіді, на яких це Слово Боже пояснюють.
Кожні духовні вправи не можна добре провести, якщо залишити поза увагою проповідь Слова Божого. Можна багато виголосити духовних, чи моральних повчань, але якщо ці науки не є закорінені на Божому Слові, то важко взагалі щось правильно пояснити у духовній чи моральній сфері.

1.1 Взаємопов’язаність Святого Письма, Традиції і Маґістеріуму
Чому Святе Письмо є так дуже важливе у житті Божого народу, у житті Церкви, а також у житті кожного з нас. Найперше, наша віра є закорінена на об’явлені Господа Бога людині. Кожного разу, коли ми молимось «Символ віри», ми визнаємо за правду усе, що Господь нам об’явив і що свята Церква подає до вірування. Наша віра включає в себе два основні елементи, які між собою тісно пов’язані. Перше – це те все, що Бог об’явив – тобто об’єктивний елемент, а друге – це наша постава: ми щиро і з довір’ям до нашого Господа приймаємо це об’явлення Бога і згідно Божої правди провадимо своє життя. Виключення чи заперечення одного з тих елементів робить нашу віру безплідною і не приносить спасіння.
Святе Письмо щодо об’явлення Господа Бога людині має незамінну вартість. Святе Письмо чи Біблію дуже часто ще називають Історією Спасіння. Найперше Біблія є Словом Божим, яке приходить до нас через Церкву. Ніколи в Історії Спасіння не було такого, щоб спочатку хтось написав якусь Біблійну книгу, а щойно тоді на основі цієї книги формувалась Церква. Правда, що є такі релігії, які хотіли би накинути таке навчання, але сама історія розвитку Церкви, тобто історичні факти з розвитку цих релігій, свідчать інакше. Мусульмани, наприклад, кажуть, що вони є релігією Корану. Юдейську релігію вони називають релігією Біблії Старого Завіту, а християн – релігією книг Нового Завіту. Християни-протестанти виглядає підтримують таке фальшиве розуміння, але ми, як католики маємо розуміти, що наша релігія не є релігією книги, але Особи – Ісуса Христа. Святе Письмо є дуже важливою частиною Божого Об’явлення, але не вичерпує цього Об’явлення. Без Традиції і Вчительського уряду Церкви Святе Письмо неможливо правильно зрозуміти та пояснити.
Якщо звернемось до історії виникнення текстів Старого Завіту, про що властиво і розповідає ця частина Святого Письма, то на горі Синай, коли Господь розмовляв з Мойсеєм не було спочатку написано Божі Заповіді на кам’яних таблицях: спочатку Мойсей переказав те, що він чув від Господа, спочатку був заключений Завіт, спочатку було поклоніння, святкування Пасхи в Єгипті. Іншими словами, спочатку була Старозавітна літургія, а на ній було голошене Слово Боже. Щойно після заключення Завіту, як ми читаємо у 24 главі Книги Виходу, Господь написав Божі заповіді на кам’яних таблицях. Після цього, як це сталось, Мойсей і надалі перебував на горі Синай і слухав від Господа пояснення цього Закону. Тут, отже, бачимо що вже у Старому Завіті, Слово Боже, яке було записане не виникло просто, як книга.
Подібно відбулось з приходом Ісуса Христа. Ісус Христос, як Ягве Бог, який колись дав на горі Синай через Мойсея закон, не вибрав спочатку чотирьох Євангелистів і не продиктував їм навчання. Господь Ісус, тобто Ягве Ісус, бо слово «Ягве» у Біблії на українську мову перекладається словом «Господь», подібно до Мойсея вийшов на гору і проголосив Блаженства, як закон Нового Завіту. Далі Нагірна проповідь не закінчилась лише проголошенням 8-ми Блаженств, але Господь Христос, вже не через якогось пророка, але особисто дає пояснення цього закону і при потребі виправляє неправильне розуміння того, про що було сказано раніше.
Новий Завіт не проголошено лише якоюсь декларацією. Новий Завіт Господь встановлює під час святкування Старозавітної Пасхи. Святий Євангелист Лука каже, що Христос взявши чашу з вином промовив: «Ця чаша – це Новий Завіт у моїй Крові, що за вас проливається»(Лука 22:20).
Що, отже, було прообразом стає дійсністю. Старозавітна Пасха лише проображала те, що мало колись настати. Перехід з неволі Єгипту до обіцяної Авраамові землі Ханаану був лише прообразом того, що Христос здійснив своїм тілом. Обіцяна земля була лише прообразом Неба. Через свою смерть і Воскресіння Христос здійснив перехід людства від землі до небес.
Щойно близько ЗО років після смерті нашого Спасителя Новий Завіт був менш-більш написаний як книга. Але сам Новий Завіт, поки стався книгою, був найперше Літургією, а навчання Христа спочатку було багато років проповідуване, не тільки Христом, але й святими Апостолами. Чуда, які робив Христос, а згодом Апостоли іменем Ісуса були доказом правдивості цього навчання.
Отже вже від самих початків, чи то Старого, чи Нового Завітів, бачимо що написане Слово Боже, тобто Святе Письмо було тісно пов’язане з Традицією і Учительським Урядом. Так нас сьогодні і завжди навчала, і продовжує навчати Свята Христова Церква. Тобто Святе Письмо – чи Біблія, Традиція та Маґістеріум є нічим іншим як авторитетним Божим об’явленням Бога і всієї правди. Ми віримо не тільки в те, що Бог існує, але й в усе що Бог об’явив, а свята Христова Церква подає до вірування. Так нас навчає Катехизм.
Якщо ми беремо в руки Святе Письмо, пам’ятаймо, що найперше треба перед Його читанням помолитися, попросити в Духа Святого, який є головним автором Святого Письма, світла для зрозуміння того, про що будемо читати. Катехизм правильно нам пояснює Слово Боже. Коли би людина хотіла на свій спосіб розуміти написане, без правильного пояснення Церкви, то існує велика небезпека впасти в блуд. Звичайно йдеться про правильні засади читання і розуміння Слова Божого, які подає Катехизм Католицької Церкви (пп. 109 – 117). Це зовсім не означає, що Господь може промовляти до нас особисто, відповідно до нашої конкретної життєвої ситуації. Що отже є Біблія, як книга, і чому потрібно проводу Святого Духа, який керує Церквою, щоб правильно розуміти Біблію, будемо намагатись пояснити в нашому наступному навчанні.
Тепер маленька Біблійна розповідь, автором якої є Ван дер Лугт.

НАХУШТАН
«(Єзекія) розбив мідяного змія,… бо аж до цих днів Ізраїлеві сини все кадили йому».
2 Книга царів 18 : 4
Кожен з нас має пам’ятати про небезпеку того, що якийсь об’єкт, людина чи заняття може посісти місце в нашому житті, призначене Богові і стати предметом молитов. Для Ізраїльтян таким каменем спотикання став мідний змій.
Бог звелів Мойсею зробити мідного змія і поставити його, щоб будь-хто вкушений змією міг подивитися на мідного змія і зцілитися. Коли нашестя змій припинилося, то люди залишили мідного змія, щоб він нагадував їм про небезпеку непослуху. Можна сказати, що мідний змій, таким чином, став пам’ятником милості Господньої. З часом, однак, люди почали вірити, що змій сповнений магічної сили і почали кадити йому. Вони називали змія Нахуштаном, що означає «мідний змій». Це було справжнє поклоніння ідолові, і Єзекія зруйнував змія.
Сьогодні навряд чи в кого виникне бажання приписати шматкові металу магічні якості. Але небезпека ідолопоклонства завжди чатує на нас, коли ми дозволяємо чому- небудь, хай навіть з найкращих побажань, витрачати час призначений для молитви і спілкування з Богом. Наприклад, заняття спортом можуть лише зашкодити, якщо вони стають важливішими від духовних занять. Навіть корисні заняття можуть заважати спілкуванню з Богом. Навіть і робота може стати ідолом. Будь-яка річ, що вимагає від нас часу, чи зусиль, чи грошей в такій мірі, що Бог відходить на друге місце — це Нахуштан. І необхідно або знайти для цих речей належне їм місце в житті, або відмовитися від них. Бог має посідати тільки перше місце в нашому житті, так, як це було в житті Єзекії.
Відкиньте з вашого життя все,
що загрожує витіснити Христа з вашого серця.
Молитва перед читанням Святого Письма:
Засвіти в серцях наших, чоловіколюбче Владико, нетлінне світло Твого Богопізнання і відкрий очі нашого ума, щоб ми розуміли Твої євангельські проповідування. Вклади в нас і страх блаженних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі. Бо Ти є просвічення душ і тіл наших, Христе Боже, і Тобі славу возсилаємо з безначальним Твоїм Отцем, і пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Особистий іспит сумління
1. Чи я бажаю зростати в пізнанні Бога, Його об’явлених правд
і науки Церкви? Як це бажання проявляється?
2. Чи у мене вдома є Біблія, Катехизм Католицької Церкви, Катехизм УГКЦ, або інші Католицькі катехизми?
3. Чи я присвячую щодня хоч кілька хвилин особистому читанню Святого Письма та духовної літератури?
4. Чи в моєму домі ведуться розмови про християнську віру, чи це тема табу?
5. Якщо я – тато чи мама, то чи я стараюсь, щоб мої діти пізнавали Бога і християнську віру? Чи я стараюсь, щоб у моєму домі була добра релігійна література для дітей?

Іспит сумління для парафіяльної спільноти
1. Чи наша парафія робить усе можливе, щоб кожний парафіянин – від найменшої дитини до найстаршої людини – міг зростати у вірі?
2. Чи у нашій парафії діє доступна для парафіян книгарня або читальня, де була б різного роду релігійна література і спрямована на різні вікові категорії?
3. Чи можна в парафії краще організувати програми для дітей, молоді й дорослих, які сприяли б глибшому розумінню Святого Письма і Передання Церкви?
4. Чи молоді батьки знаходять у нашій парафії підтримку у вихованні своїх дітей у вірі?

1.2. Церква – Символ Віри-Історія Спасіння
Про Христову Церкву, в яку ми віримо, треба також дещо сказати, оскільки саме завдяки Церкві ми маємо Святе Письмо. Церква це Божий народ, поза яким нема спасіння. Через установлення Нового Завіту Христос заснував одну-єдину Церкву. Він заснував її через Своє власне воскресле Тіло, як продовження Свого Втілення і життя Пресвятої Трійці між людьми на землі. Католицька Церква є Божою родиною для всіх на землі, поза котрою немає спасіння. Відомий бібліст Скот Ган каже: «Таке навчання нікого не засуджує. Воно радше прояснює суттєве значення спасіння і Церкви. Оскільки по своїй суті спасіння є життям у Божому синівстві, то говорити про спасіння поза Божою родиною-Церквою є тим самим, що робити замішання у дуже важливих справах, оскільки ми якраз і потребуємо спасіння від буття поза Божою родиною».1 Спасіння є не тільки спасінням від гріха, але й спасінням для синівства у Христі: «Через Божу ласку нам не тільки прощаються гріхи, але ми стаємо адаптовані й обожествлені, тобто стаємо „учасниками Божественної природи“ (2 Пт. 1, 4). Саме для того, щоб ми брали участь у життєдайній любові Пресвятої Трійці, Бог
і сотворив нас. Саможертовна любов є суттєвим законом Божого Завіту. Ми цей завіт зламали, але Ісус дотримав. Прийнявши нашу людськість, Він трансформував її у досконалий образ та інструмент любові Пресвятої Трійці, жертвуючи цю людськість як жертовний дар себе Отцеві заради нас і нашого спасіння. Син Божий „прийняв на себе вигляд слуги “ (Флп. 2, 6), щоб грішні слуги могли бути відновлені як сини Божі».2
Катехизм Католицької Церкви про спасіння у Церкві каже: «Щоб знову зібрати всіх Своїх дітей, яких гріх розпорошив і ввів в оману, Отець захотів скликати всіх людей у Церкві Свого Сина. Церква є тим місцем, де людство повинно знову віднайти свою єдність і спасіння. Вона є „примиреним світом“. Вона є кораблем, який „плаває у цьому світі подихом Святого Духа під повними вітрилами Хреста Господнього”; за іншим образом, прийнятим Отцями Церкви, Церква є Ковчег Ноя, який єдиний рятує від потопу (п. 845).
«Поза Церквою нема спасіння»
Як слід розуміти це твердження, яке часто повторювали Отці Церкви? Якщо його сформулювати позитивно, воно означає, що всяке спасіння йде від Христа-Голови через Церкву, яка є Його Тілом:
«Спираючись на Святе Письмо і Традицію, Святий Собор (2-ий Ватиканський) навчає, що ця паломницька Церква є необхідною для спасіння. Власне, один тільки Христос є посередником і дорогою спасіння, Він для нас стає присутній у Своєму Тілі, яким є Церква; виразно наголошуючи на необхідності віри і Хрещення, Він водночас підтвердив необхідність самої Церкви, у яку люди входять через Хрещення, немов через двері. Саме тому не можуть бути спасенними ті люди, які, знаючи, що Вселенську Церкву заснував Бог через Ісуса Христа як необхідну, не хочуть вступити до неї або залишатися в ній» (п. 846).
Це твердження не стосується тих, які не з власної вини не знають Христа і Його Церкви: «Ті, що не з власної вини не знають Євангелія Христа і Його Церкви, але шукають Бога щирим серцем
і намагаються під впливом Його благодаті діяти так, щоб сповнити Його волю, так, як їм диктує їхнє сумління, можуть осягнути вічне спасіння»(п. 847).
«Хоча Бог відомими лише Йому шляхами може привести людей, які не з власної вини не знають Євангелія, до віри, без якої „неможливо подобатися Богові” (Євр. 11:6), Церква має обов’язок, а водночас і святе право, проповідувати Євангеліє ”усім людям»
(п. 848).
Нашим завданням на цих духовних правах не є займатися вивченням інформації про Біблію. Нам важливо є побачити Святе Письмо, як Історію, яка розповідає про наше спасіння. Отож вже навіть Біблія, як бібліотека книг дана нам Церквою.
Коли візьмемо в руки Біблію і поглянемо у зміст, то побачимо там назву різних книг та їх розрізнення за тематикою та жанрами: є там книги історичні, пророчі, апокаліптичні, поетичні, Євангелія, листи Апостолів, Діяння св. Апостолів. Тобто, навіть якщо взяти до уваги оригінальну грецьку мову, то слово «ге ґрафе» означає не одну книгу, але книги, у значенні, що це багато книг. Таких книг є 73. Хоч книг є багато, але всі вони є частинами однієї історії. Всі книги ще називають каноном Святого Письма. Слово «канон» вказує на те, що ці всі книги визнані за правдиві, за Богом натхнені. Вже від самих початків виникнення текстів Нового завіту почали з’являтись різного роду листи, чи Євангелія, які нібито написані Апостолами, але насправді такими не були. Тому Церква вже в IV столітті відзначила які книги є справді від Бога. Вже у 382 році Папа Дамазій потвердив перший раз канон Святого Письма, а згодом Синоди у Гіпоні 393 р. і у Карфагені 397р. потвердили цей список книг, які ми тепер називаємо Святим Письмом. Урочисто Біблійний канон було потверджено на Соборах у Флоренції (1441р.), у Триденті (1546р.) і у Ватикані (1870р.) Тож ми маємо, як подає Катехизм Католицької Церкви 46 книг Старого Завіту і 27 книг Нового. Є деякі інші поділи і деколи може це число різнитися, бо деякі видання Біблії містять додатково книги канонічність, який не приймається усією Церквою. Так, наприклад наш переклад Святого Письма о. Івана Хоменка, містить 74 книги. Тобто до Старого Завіту включено ще лист пророка Єремії, якого нема у списку книг перелічених у Катехизмі Католицької Церкви. Протестантські видання Біблії часто не мають усіх книг, які містяться у Церковному каноні, або якщо й мають, то деякі книги вважають апокрифами і додають їх вкінці. Їхнє розуміння Церкви і Святих Тайн також відрізняються. Хто бажав би докладніше дізнатися про історію виникнення канону, то може принаймі прочитати Загальні відомості про Біблію, які подані на початку так званої Римської Біблії, яку переклав о. Іван Хоменко і яку наша Церква офіційно найбільше використовує.
Коли беремо Біблію до рук, з метою її прочитати, було би добре прочитати спочатку книги, які розповідають історію. Це вважається найкращим способом для того, щоби прочитати і зрозуміти Святе Письмо. Прочитавши книги, які менш-більш послідовно розповідають історію, можна згодом читати інші книги. Тоді їх зміст і значення в їх історичному контексті стають більш зрозумілими. Також, коли ми читаємо Біблію, необхідно є читати Катехизм, який пояснює те у що повинні з прочитаного вірити. Таким чином нам відкривається картина, що все описане в Біблії стосується всіх людей і кожного/ної з нас зокрема. Нам стає зрозумілим, що Біблійна Історія – це також наша Історія. Оскільки Біблія за своїм змістом є збіркою багатьох книг, які написані у різному історичному часі, які також різняться за своїм жанром і змістом, добре є спочатку прочитати історичні книги. Таких основних історичних книг є 14: Буття, Вихід, Числа, Ісус Навин, Судді, 1 і 2 Самуїла, 1 і 2 Царів, Езра, Неемія, 1 Макавеїв, Євангеліє від св. Луки та книга Діянь св. Апостолів. Прочитавши зі Св. Письма ці книги маємо змогу побачити перед собою суцільну картину Історії Спасіння, розпочинаючи від Сотворення аж до часу Церкви. Прочитавши цю Історію ми отримуємо необхідний фундамент і світло, щоби надалі продовжувати читати та вивчати Святе. Вивчаючи Біблію з допомогою Катехизму Католицької Церкви у світлі Традиції Церкви та святих Отців, християнин пізнає красу та глибину Божого Слова. Бачення цієї історії розкритою вчиняє Біблію живою і забезпечує основу для розуміння цілого Святого Письма, тобто усіх решту 59 книг.
Незнання Святого Письма, за словами св. Єроніма, є незнанням Ісуса Христа. 2011 Божий Рік в особливий спосіб у нашій Церкві був присвячений вивченню Святого Письма. Кожний християн покликаний постійно молитовно читати Боже Слово, що зрештою добре відображається у нашій Східній Літургічній традиції. Наші молитвослови, які використовуємо під час Вечірні, Утрені, Часів є прикладом молитовного читання, роздумування і молитви Святим Письмом. Особливо у наші важкі часи Церква заохочує нас до так званої «Лекціо Дівіна», тобто читання, роздумування, молитви і життя Словом Божим. Без знання Біблійної Історії наша віра, молитва, літургійні практики і християнське життя будуть слабкими й поверховими.

Особистий іспит сумління
1. Чи я супроводжую своє життя ревною та глибокою молитвою, як у спiльнотi, так i на самотi з Господом?
2. Чи я беру активну участь у богослужіннях Церкви, стараючись промовляти молитви з відчуттям та призадумою?
3. Чи я регулярно сповідаюся та працюю над собою?
4. Чи я стараюсь жити життям людини, яка посвячена бути «храмом Духа Святого»?

Іспит сумління для парафіяльної спільноти
1. Чи наша парафія робить усе можливе, щоб богослужіння правились гідно, урочисто та з молитовним відчуттям?
2. Чи у нашій парафії приділяється досить уваги підготовці до богослужінь, особливо на свята?
3. Чи наші парафіяни мають доступ до молитовників, щоб кожний міг слідкувати за богослужінням з належною увагою та розумінням?
4. Чи регулярно служаться в нашій парафії інші Богослужіння, окрім Служби Божої, особливо Вечірня в суботу і перед празниками?
5. Яку участь беруть у літургійному житті наші діти та молодь? Чи не можна було б зробити їхню участь активнішою, аби вони відчували, що молитва Церкви є їхньою молитвою?
6. Чи наша парафія належно береже свою східнохристиянську спадщину – усвідомлення і плекання духовного скарбу візантійсько-київської традиції: літургії, богослов’я, духовності та дисципліни.

II. Літургія і Святі Тайни – входження в Історію Спасіння
Друга частина Катехизму говорить про Літургію і Святі Тайни, а це означає що ми стаємо учасниками Біблійної Історії і Завіту з Господом Богом – через Святі Тайни. Вірою ми приймаємо за правду все, що Бог об’являє у Біблійній Історії, а через Літургію приймаємо Спасіння, яке Бог дає нам в Ісусі Христі.
Про присутність Воскреслого Христа у Літургії дуже глибоко говорить Папа-емерит Бенедикт XVI у своїй книзі “Есхатологія: смерть і вічне життя”. Він пише, що Божий прихід примушує людину засвоїти погляд чуйної готовності, яка очікує на Парузію (Прихід
і присутність) Ісуса, котра запобігає тому, щоб історія не закрилася сама в собі. Інакше це привело б до втрати сенсу людського існування на землі. Теперішній світ відрізняється сам від себе залежно від того, чи присутнє це очікування, чи ні. Саме очікування різниться тим, чи воно пасивно чекає на цей прихід, чи відважно іде назустріч. Христос з’являється як Той, Хто перемінює давні сили цього світу і стає правдивим Космократором (Королем вселенної), вершиною світу і точкою, в якій світ зустрічається з Божеством. Сурми, якими у Старому Завіті звіщали про початок святкувань нового року чи місяця, на цей раз звістять про початок святкування Року Вічності, у котрому Бог засяде до бенкету зі своїми друзями. Таким чином, мова знаків, якою описується Другий Прихід Христа є літургічною і вона не надається для прямого опису самих космічних чи світових подій. Новий Завіт запозичив таку концепцію мови зі Старого Завіту й достосував її до своєї літургічної традиції. У такому світлі Літургія Нового Завіту є вираженням найбільшого, який тільки у цьому світі можливий, контакту з Богом.
Іншими словами, Літургія є уприсутненням найбільшої реалії. Літургія – це Парузія, що стає подією посеред нас. Парузія у християнстві є подією, яка вже реально настала за допомогою літургійних знаків і яка приходить до завершення у космосі. Велике значення мають знаки, які вносять цю реальність посеред нас: «Так само як не можна перекручувати значення літургійних символів, зводячи їх до стану природних речей, так у свою чергу не можна обмежувати значення космічних реалій, які ті символи в собі несуть».3 Таким чином у християнстві сонце, місяць, зорі, яким поклонялися багато поганських народів, або які були мірилами часу для юдеїв, були скинуті з трону. Сурми вже прозвучали, але вони ще мають прозвучати. «Кожна Євхаристія є Парузією»,4 – каже Папа: вже є і ще приходить. Ця подія Літургічно присутня вже і повністю, але вона ще не завершена у світі й саме це завершення є одночасно нашим завершенням, і є предметом нашої надії. Повністю Парузія завершена у Тілі Христа, тобто в самому Бозі. Євхаристія є тим, що нас спонукає більше прагнути виявлення Його прихованої для наших очей слави. Сам Христос є Тим, Хто приходить і для того, хто Його любить Він продовжує приходити у Пресвятій Євхаристії вже тепер посеред цього світу. Це той самий Христос, розп’ятий і воскреслий, і через Нього Церква контактує з Парузією Господа. Вона живе і молиться у цій Парузії, прилюдне виявлення якої буде остаточним об’явленням і завершенням Пасхального Таїнства.5 Бачення Парузії з такої перспективи перестає бути спекуляцією про щось цілком незнане. Парузію треба пояснювати у тісному зв’язку між Літургією і християнським життям: “Мотивом Парузії стає обов’язок жити Літургією як святом сповненого надією тепер, котре спрямоване до Христа – Володаря вселенної. У такий спосіб вона повинна стати джерелом і центром любові, у котрій міг би замешкати Господь. У своєму Хресті Господь випередив нас для того, щоб приготувати нам місце у домі Отця”.
Сказане про Парузію дає зрозуміти, що Пасхальне Таїнство Смерті й Воскресіння Христа є подією, яка перевершує усі земні реальності. З перспективи цього таїнства наша християнська надія не є настільки спрямована на майбутні історичні події, які стануться у свій час із людством, світом, чи всесвітом загалом, скільки на Христа уже присутнього між нами. «У Літургії Церква має, йдучи за Ним (Христом), приготувати для Нього місце помешкання у світі. Тема чування таким чином прониклива настільки, що набирає характеру місії: дозволяти Літургії бути реальною до того часу, поки Сам Господь надасть їй цієї остаточної реальності, котра поки що може бути віднайдена тільки образно».6
Смерть та Воскресіння Спасителя, Тайну Вечеря, як Його останнє святкування Старозавітної Пасхи і переміну цього святкування на Його Пасху, на Його перехід від смерті до життя, оспівуються у нашій Літургії: На Службі Божій, у стихирах Вечірні та Утрені. Особливим є Великодній час, коли згідно Історії Ісус Христос сорок днів у Воскреслому тілі перебував на землі і часто з’являвся своїм учням та навчав їх продовжувати виконувати Його діло Спасіння, аж поки Він у Славі знову не прийде судити живих і мертвих. Тому не тільки віра, але й наша спільна літургійна і особиста молитва також отримують свою поживу з Біблійної Історії, а особливо з Пресвятої Євхаристії, яка за словами Отців Другого Ватиканського Собору є джерелом і вершиною Богопочитання. Якщо ми лише з рабського примусу чи страхом перед пеклом приходимо на Службу Божу, якщо лише раз на рік приступаємо до Святкового Причастя, то часто це є знаком, що ми далекі від Божої Батьківської Любові. Ми хоч і прийняли на Святій Тайні Хрещення прощення гріхів (якщо хтось христиться дорослий, а якщо, як немовля – то прощення первородного гріха)та Боже усиновлення, є однак чомусь далекі і байдужі до Господа Бога, а отже нездатні бути апостолами Його Милосердя. Ми хочемо міряти наше духовне життя нашими мірками, нашим розумінням святості. Ми часто, не усвідомлюючи цього, хочемо вважати Бога за якогось страшного пана, а себе рабами, які вважають, що Бог хоче їх використати. Такий брак довір’я є часто причиною нашого бунту проти Господа Бога, який виявляється й іншими гріхами з яких ми хочемо себе самі оправдати, часто навіть тоді, коли приступаємо до Святої Тайни Покаяння. Замість того, щоби прийняти Боже прощення, Боже милосердя, людина дуже часто говорить, яка вона чесна, думає собі, що вона ще не є найгірша, що причиною її гріхів є важкі обставини життя, погані люди, а не раз – це наш чоловік чи жінка, батько чи мати, діти чи друзі, нечесні лікарі та політики і т.п. Таке думання зрештою виявляє, що Господь Бог ще не є на першому місці у нашому житті. Ми просто й надалі не хочемо довіряти Богові і думаємо, що ми більше себе любимо, ніж Він любить нас.
Якщо ми заради себе, когось чи чогось не боїмось грішити і ображаємо Господа, нашого найкращого Батька, якщо ми не цінимо належно Крови Христової, якою ми відкуплені з неволі сатани, нашого жорстокого поневолювача і ката, то це все є ознакою або нашої слабкої віри, або небажанням молитися в часі спокус. Це може бути гордістю, або просто нашою байдужістю і браком любові до Господа Бога, небажанням жертвувати чимось меншим заради чогось більшого. Боротьба у щоденному християнському житті є або тим полем праці де засіваємо зерно, яке принесе обильні плоди у вічності, або є тим куколем, який буде горіти разом з нами у пекельному вогні.
Наприкінці кожної Божественної Літургії священик закликає нас в мирі вийти. Це означає не тільки піти додому і забути про все, що сталось на Службі Божій. Ставши учасниками Божого спасіння на Святому Хрищенню та прийнявши Найсвятіші Тіло і Кров Христові під час Служби Божої, ми повинні йти в Божому мирі нашими щоденними дорогами і нести Христа нашим ближнім, а навіть і нашим ворогам. Маємо пам’ятати, що всі охрещені є одною Божою родиною і, що беремо участь у Священстві-служінні Христа. Через Святе Миропомазання ми стали офіційними свідками Христа. Ми покликані, мірою нашого становища і особистого покликання, своїм християнським життям бути хлібом для інших.
На закінчення – одне мале оповідання:
ЗАКОХАНІ У ДЗЕРКАЛО
Туристична група подорожувала швейцарськими Альпами. В одному місці їм відкрився захоплюючий краєвид на вкриті снігом вершини гір і альпійські озера, котрі лежали далеко внизу. Туристи стояли в мовчанні, вражені красою й величчю Божого творіння. Та раптом гід зауважив, що одна жінка, здавалося, не звертала ніякої уваги на вражаючу красу. Вона захопилася спогляданням в дзеркальці власної зачіски й припудрювала щоки. Вона просто не здатна була думати ні про що інше, крім власної зовнішності.
Людина була створена, щоб славити Бога. Та з часу гріхопадіння люди постійно відчувають спокусу славити самі себе. Християнин, котрому здається, що він повністю здолав прист¬расть звертати увагу на себе, просто обманює себе. Навіть якщо вас не хвилює те, як ви виглядаєте, ви можете думати лише про власні інтереси, чи бути постійно поблажливими до власних лицемірних самоаналізів. Справжня скромна людина не буде весь час думати про себе.
Не можна забувати про небезпеку, котра постійно чигає на нас, – шукати швидкоминучого, шукати схвалення людського, обертаючись постійно довкола власного «я». Християни мають славити Бога, а не пестити власне «я».
Г. Бош

Особистий іспит сумління
1. Як я реагую, коли людина в потребі з’являється перед дверима мого дому або коли я зустрічаю гаку людину на вулиці?
2. Чи я беру безпосередню участь у харитативній діяльності підтримую таку діяльність у Церкві?
3. Оскільки я покликаний бути іконою Христа, Князя миру і любові, Лікаря душі і тіла, чи своєю поведінкою я даю іншим нагоду зустрітися з Ним?
4. Чи я заохочую словами і живим прикладом членів своєї сім’ї, а особливо своїх дітей (якщо вони є) до харитативної діяльності?
5. Чи я дотримуюся постів літургійного року, чинячи добро
ближньому?

Іспит сумління для парафіяльної спільноти
1. Чи наша парафія здійснює заходи соціальної опіки або допомоги?
2. Чи в нашій парафії організована підтримка старших, немічних, сиріт, неповносправних?
3. Чи миряни беруть участь у цих заходах, чи все – на плечах священика-душпастиря?
4. Чи наша парафіяльна спільнота служить потребуючим, особливо тим, які живуть у нашому селі, містечку, місті?
5. Чи наша парафія мас спрямованість на особу, тобто переконання, що Христос є Дорогою, Правдою і Життям для кожної людини.

IІІ. Місія-служіння – участь у царському священстві Христа
Логічним є те, що третя частина Катехизму говорить про життя у Ісусі Христі, тобто пояснює нам Божі та Церковні Заповіді, місію Церкви та нашу місію. Таким чином бачимо, що Біблійна Історія, не є лише якоюсь цікавою, а може й не цікавою Історією про когось. Це є Історія, в якій кожен з нас покликаний зайняти своє місце. Наша відповідь на все, що Господь об’являє є важливою не тільки для кожного з нас зокрема, але й для наших ближніх. Якщо ми відповідаємо «Так» Богові, ми не тільки самі спасаємось, ми також причиняємось до спасіння наших ближніх. Ми стаємо знаряддям в руках Божих. «Так» Богові Пречистої Діви Марії дало світові Спасителя Господа нашого Ісуса Христа.
Наше «Так» Богові напевно не виглядає таким важливим, але, якщо ми віримо, що за кожного з нас Христос приніс себе в жертву, то не є малою річчю те, що ми в житті робимо з тим великим даром Господа Бога для нас. Він нас найперше сотворив, а значить полюбив, ще тоді, коли нас на цьому світі не було. Він помер за наші гріхи, щоби дати нам вічне життя. Кожен з нас є важливим у Божому плані сотворення та відкуплення. І коли ми зважаємо на це все, що Господь для нас зробив, хочемо про це знати і хочемо відповідати Богові взаємною любов’ю, то ми щасливі. Якщо ні, то ми є нещасними лише тому, що не хочемо любити.
Ми сотворені Господом Богом з Його безкорисливої любові і для любові. Святий Іван Богослов у одному з своїх пізніших листів каже, що Бог є любов. Але він розпочинає своє Євангеліє словами пояснення Божого Об’явлення: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог. З Богом Було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього». Ці перші три вірші з першої глави Євангелія від Івана пояснюють нам початок першої глави книги Буття. Щойно як будемо мати правдиву віру, то зможемо надіятися і любити. Коли проказуємо Символ Віри урочисто визнаємо об’явлену Господом правду, визнаємо, що Бог у Пресвятій Тройці є вічним, що Ісус віковічний Син Божий ради нашого Спасіння стався чоловіком, що вознісся на Небо і дав нам Святого Духа. Вся наша молитва, всі наші духовні практики без знання Біблії, як Історії нашого спасіння, без пізнання і прийняття вірою усього, що Господь об’явив не мають належного фундаменту.
Ми би ніколи напевно самі, без Ісуса Христа не зрозуміли, що Бог є нашим люблячим Батьком, бо через гріх наших прародичів ми втратили синівську любов і довір’я до Бога. Ми подібно, як Адам і Єва після гріхопадіння, мали би лише рабський страх і вважали би Господа Бога в кращому випадку за якогось доброго рабовласника. Віднова нашого усиновлення не була справою одного дня. Тому, читаючи Біблійну Історію від створення і гріхопадіння наших прародичів, і аж до приходу Ісуса Христа і віднови нашого синівства, (до встановлення Нового Завіту), маємо змогу на житті і прикладі Біблійних героїв пізнати доброту і милосердя Боже, як і злобу та невдяку людини. Тому є дуже важливо знати і розуміти Біблійну Історію, бо незнання її є незнанням того, хто є Господь Бог і хто є ми – люди, Його створіння. Втрата нами людської подоби та ідентичності тісно пов’язана з втратою Божої подоби, втратою людиною Божого Синівства, втратою життя у Пресвятій Тройці та втратою спасіння. Через втрату родинного зв’язку з нашим Господом людина була би навіки нещасною і заблуканою, не знала би правди про те, хто Бог є насправді. Христос об’являє нам справжнє обличчя нашого Небесного Отця.
Христос – Месія показує, що Господу Богу варто довіряти, що його варто любити, навіть як би нам здавалось, що Він про нас забув. Страждання і хресна смерть Нашого Спасителя не були останньою крапкою в Його земному житті. На третій день Воскресіння є днем Його і нашої перемоги над гріхом, дияволом і смертю. Смерть нашого Спасителя не була якимсь сліпим випадком чи безсиллям зі сторони Бога уникнути такої долі. Ще поки добровільно помер хресною смертю, Господь перед тим пожертвував за нас свої найсвятіші Тіло і Кров на Тайній Вечері. Якби цього не сталось, ми могли би думати, що над усім панує фатум, сліпа доля перед якою все має схилитись. Ми би у Символі Віри не могли молитись, що Господь є Отець і Вседержитель. Ми би не мали підстав вірити, що Він нас любить і є всемогутнім. Тому так важливо розуміти, що крім всемогутності Божої, яка кожної миті удержує нас і весь видимий світ при існуванні, є ще Божа жертвенна любов, яка сильніша за смерть. Без жертви нема любові, нема щасливого життя у вічності.
Ми покликані у наших серцях зберігати Слово Боже, яке ми почули і прийняли, жертвувати праці і терпіння Господу Богу, єднати їх з Його жертвою. Треба заздалегідь приходити на Службу Божу, приготовлятись зосередженням і користати з молитовників, які нам у цьому мають допомагати. Ми покликані, подібно до Пречистої Діви Марії вірити і довіряти Господу Богу, зберігаючи Боже слово у наших серцях. Господь не тільки промовляє до нас на молитві, на Службі Божій, чи коли читаємо Біблію. Він також може промовляти до нас через потреби наших ближніх та різні обставини нашого життя. Не треба боятися терпіти за наше свідчення віри, якщо би цього вимагали обставини чи добро Церкви.
На завершення, ще одна повчальна історія.
НАЙТОНШЕ МЛИВО
Емі Кармайкл (1867-1951) 55 років працювала місіонеркою в Індії. Пригадуючи своє дитинство, вона писала: «Коли я була маленькою, то любила впхнути руку до банки з борошном і ніколи не минала такої можливості. Ні шовк, ні пухнаста котяча шерсть, ба, навіть вода не здавалися мені такими чарівно ніжними на дотик, як дрібно змелене борошно.
Коли я підросла й прочитала Книги Левіт і Чисел, то дізналася, що образ борошна тонкого млива використовується для опису Господа нашого Ісуса Христа. Мені здається, що я, хоча б почасти, розумію зміст цього образу. Для того, щоб борошно стало найтоншим, воно має бути змеленим багатократно. Спаситель був від роду «борошном кращого млива», та ж, проте, йому довелося пройти через жорстокий млин людського життя, через страждання, й спокуси».
Господь робить все для того, щоб ми якомога більше відповідали світлому образові Ісуса Христа. Й ті покарання, котрим Він часом нас піддає, слугують тій же меті. Автор Послання до Євреїв писав: «І хоч Він був Сином, проте навчився послуху з того, що вистраждав був» (Євр. 5 : 8).
Якщо ви відчуваєте, що забракло сил терпіти «обробку» жорнами життя, якщо біди ваші й страждання нестерпні, пам’ятайте, що Отець обробляє вас лиш для того, щоб «покращити» вашу якість. І прийміть свою долю з радістю, й ви станете «борошном найтоншого помолу».
П. Ван Гордер

Ті, хто проходять шлях життя з Богом, не втрачають
орієнтиру навіть на найтемніших стежках.

Особистий іспит сумління
1. Чи я особисто плекаю місійний дух у своєму житгі?
2. Чи по моїй поведінці видно, що я християнин?
3. Чи відважуюсь я з чужими людьми починати розмову про Бога,
про віру, про християнський погляд на різні суспільні питання?

Іспит сумління для парафіяльної спільноти
1. Чи наша парафіяльна спільнота живе місійним духом? Як?
2. Що можна було б зробити в нашій парафії для зміцнення її свідчення про Христа назовні?
3. Чи наша парафія плекає доступність і відкритість, тобто готовність ділитися своїми духовними скарбами з усіма, хто прагне зустрічі з Христом.

Короткий підсумок
Нашим найбільшим щастям, метою і завданням на землі є Господа Бога пізнати, Його полюбити, Йому служити.
Достосовуючи вище сказане до першої теми наших реколекційних наук, то пізнання Господа Бога тісно пов’язане з нашим читанням і роздумуванням над Святим Письмом. Святий Єронім сказав, що незнання Святого Письма є незнанням Ісуса Христа. Особа Ісуса Христа, Його втілення, страждання, смерть, воскресіння і вознесіння, що становлять Спасенне Пасхальне Таїнство нашої віри, є також повним і найвищим об’явленням Господа Бога в Історії та уприсутнюються між нами у Літургії. Через Сакраментальні Знаки – Святі Тайни ми стаємо учасниками спасіння, яке Христос здійснив раз і назавжди. Слово Боже сталося тілом і оселилося між нами. Цим Словом з великої букви Отець сотворив віки і все, що сотворене є в Ньому і через Нього сотворене. Не вистарчає повірити, що Ісус є Спаситель, але щоби спастися треба прийняти Святу Тайну Хрещення. Про це ми говорили у другій темі.
А далі знову: якщо на Святому Хрещенні ми прийняли Божу благодать, стали одне з Богом, особливо через прийняття Пресвятої Євхаристії, то ми повинні отриману благодать переживати і помножувати у нашому щоденному житті, радіти живим, тобто воскреслим Христом і, якщо ця радість правдива, ділитися нею з іншими – це було третьою темою наук.
Отож, дуже важливо для правдивої прослави Господа Бога читати Слово Боже, а читаючи, молитися та служити Йому у наших ближніх. Якщо таким буде наше земне життя, то й остання наша година, наша пасха (наш перехід до вічності), завдяки Христовій Смерті і Воскресінню не буде надто страшною, а навіть бажаною. Тоді ми, з надією на остаточне спасіння, будемо очікувати Другого Славного Христового Приходу.

Слава Ісусу Христу!

Ієром. Теодор Лев, ЧСВВ,
монастир св. Онуфрія, с. Лаврів

Посилання
1Hahn S., Suprenant L. Catholic for a Reason, с. 11.
2Там же.
3Auer J., Ratzinger J. Eschatology: Death and Eternal Life, с. 203.
4Там же.
5Там же.
6Там же, с. 104.

Використана література
1. Святе Письмо
2. Катехизм Католицької Церкви, 2002р.
3. Катехизм УГКЦ, 2011р.
4. Hahn S., Suprenant L. Catholic for a Reason, 2002.
5. Auer J., Ratzinger J. Eschatology: Death and Eternal Life.
6. Хліб наш насущний – щоденне християнське читання, 1991р.
7. Пам’ятка реколектанта та план-конспект лекцій, Підготовка до Собору Самбірсько-дрогобицької Єпархії, с. 23.

Додатковий зразок іспиту сумління
(для тих, хто бажає, чи зобов’язаний вести досконаліше життя)
Ісус Христос говорить: “Будеш любити Господа Бога свого цілим своїм серцем, всією своєю душею і всім розумом своїм” (Мт. 22,37).
Перше питання маємо поставити про наше відношення до Бога.

Яке місце займає Бог у моєму житті?

Заповідь любити Бога є основна і перша. Святий Августин говорить, що коли Бог на першому місці, тоді все є на своєму місці.
Запитуємо себе:
• Чи дійсно люблю Бога понад усе?
• Чи любов до Бога і сердечний зв’язок приязні з Ісусом оцінюю як найбільшу вартість мого життя і чи поглиблюю її?
• Чи часом не сумніваюся в Його любові і чи я переконаний про неї?
• Чи в моєму житті завжди керуюся чистим наміром подобатися Богові, бажанням виконувати Його волю, чи також багато роблю для людського ока – з бажанням подобатися людям і шукаю свого задоволення?
• Чи не наражаю на зневагу релігію і побожність своєю життєвою непослідовністю або браком зберігання загальнолюдської культури?
• Чи стараюся пізнати, яка є Божа воля, коли приймаю життєві рішення?
• Чи я вірний натхненням Святого Духа і не марную добрих бажань?
• Чи на Службі Божій не піддаюся збуденнілості, звичці і “як-небудь”?
• Чи довіряю Богові в щоденних труднощах і життєвих невдачах?
• Чи керуюся Євангельськими засадами в способі думання, вартості, мові і поведінці?
• Чи не піддаюся існуючому поглядові, людським поглядам або особистим уподобанням, бажанням, смакові?
• Чи мою любов до Господа Бога показую через вірне зберігання Божих заповідей, виконання складених обітів, постанов, приречень, зобов’язань?
• Чи дійсно уважаю Ісуса Христа за єдиного мого улюбленця, віддаючи Йому все – тіло, душу, почування?
• Чи я повністю свідомий своєї посвяти і приналежності до Христа?
• Чи стараюся пильно про те, щоб бути святим?
• Чи пам’ятаю, що я своє тіло розіп’яв разом з його пожадливостями, щоби уподібнитися до Христа?
• Чи приймаю свою статевість як Божий дар, котрий зобов’язує мене до особливої пошани?
• Чи бажаю цю могутню людську силу почуттів віддати Христові для Його величної мети?
• Чи я свідомий того, що в мені існує схильність обезчестити це, що Господь уважає за святе, гарне, добре і творче?
• Чи відчуваю обов’язок до чування і постійного упорядкування нахилів в тій делікатній сфері людського життя, щоб її ублагородити, підкорити і використати для духовного добра?
• Чи засмучує мене і болить, а не розпалює порнографія і коли через сексуальний гріх опльовується людська гідність?
• Чи розумію своє тіло і тіла інших як святиню Святого Духа?
• Чи не шукав еґоїстичної приємності, зв’язаної з чуттями дотику, зору, смаку. нюху чи слуху?
• Чи не піддаюся якимось формам людської кокетерії (загравань), хотіння звертати на себе увагу: своїм виглядом, підкреслюванням дотепності, поставою (одяг…), словами, рухами, проявами якоїсь поведінки?
• Чи не піддавався сентиментальному прив’язанню до когось, віддаючись небезпечним почуванням, забуваючи про цілковиту приналежність до Христа чи подружню вірність?
• Чи не зрівнюю духовної безінтересовної приязні з захланною, загарбницькою, самолюбною прив’язаністю, шукаючи тільки нагоди до взаємного спілкування?
• Чи серед труднощів і спокус проти чистоти не піддаюся безпорадності замість довіритися Христові?
• Чи не попадав в драматичний страх і нездорову сексуальну цікавість?
• Чи не розбуджував своєї еротичної уяви через порожні мрії, оглядання порнографії?
• Чи не піддавався еротичним бажанням, які народжуються в серці під час спокуси, замість звертатися про порятунок до Бога?
• Чи під тиском нагальних нечистих гадок не зосереджуюся на собі, замість втікати від них просити допомоги Божої?
• Чи добровільно не наражував себе на труднощі і сексуальні спокуси через свою легковажність, надмірну свободу, “незначні згоди”, переговори зі спокусами, невторопну вільність?
• Чи не уділяю пересадної уваги до свого зовнішнього вигляду?
• Чи я не занадто вибагливим в моїх потребах відносно їжі, одягу, помешкання і того, що відноситься до збереження здоров’я?
• Як ставлюся до своєї праці і чи розумію її як службу Богові і ближньому, а також як середник розвитку моєї особи, і чи не марную часу на непотрібні заняття та послуги?
• Чи дуже лежить мені на серці виконання Божої волі, а можливо я керуюся власною волею, самоволею і настроєм?
• Чи своєю поведінкою і поглядами не спричиняю іншим сумнівів відносно вищості життя, цілковито посвяченого Богові?
• Чи в способі своєї поведінки не уподібнююся до стилю світового життя, боячись, що люди будуть говорити про мене?
• Чи не піддавався знеохоченню, байдужості, легковажності, відступаючи від християнських ідеалів?
• Чи не переймаюся занадто своїми духовними недоліками так, що піддаюся розчаруванню відносно моєї майбутності, егоїстично докоряючи собі і ставлячи до себе надмір претензій?
• Чи людський погляд, ляк і страх перед терпінням та упокоренням не паралізує моїх великих бажань, намірів і намагань?
• Чи не заламувався, коли мені щось не виходило, забуваючи, що Господь Бог хоче зреалізувати план любові, котрий я не завжди розумію?
• Чи я ношу хрестик на грудях і, якщо так, то чи ношу його з вірою?
• Чи надаю християнського значення моїм невдачам, поразкам, терпінням, а в моментах переживання, труднощах і гірких досвідах не забуваю про люблячого Бога?
• Чи практикую добровільну покуту і умертвіння зокрема в покутні дні: п’ятниця, Великий піст, Різдвяний піст, інші дні?
• Як виглядає винагородження Господу Богу за мої гріхи, за гріхи інших?
• Чи вмію поставити себе в присутності Бога і Його Провидіння?
• Чи так довіряю Богові, якби все залежало від Нього і прикладаю таких зусиль, якби все залежало від мене?
• Чи мої гріхи не стаються спокусою проти надії на Боже Милосердя, ніби мої провини перевищили безмір і велич Божої любові?
• Чи шукаю нових доріг, щоб робити малі жертви любові для Ісуса? Чи хочу поділяти з Ним долю пониження, погорди, терпіння з любові до Нього? Чи ділюся з Ним своїми гадками, бажаннями, планами, переживаючи з Ним свій зв’язок і спільноту любові?
• Чи не уділяю дуже скупо часу на молитву?
• Чи не молюся тільки губами, механічно, недбало, поспішно, з обов’язку і звички, а не з потреби і моєї любові до Бога?
• Як виглядає моя участь у Службі Божій, молитва, відмовляння Вервиці, відвідання Св. Тайн, іспит сумління?
• Чи має місце у моєму житті спонтанна молитву (чи говорю Богові про свої пекучі проблеми)?
• Чи серед числа багатьох просьб не забуваю дякувати Богові і Його прославляти, виражати Йому Любов і перепрошувати?
• Як проводжу особисто свята, неділю?
• Чи моїм центром і найвищим переживанням кожного дня є Служба Божа і Святе Причастя? Чи беру в ній активну участь? Чи користаю з молитовника, аби долати розсіяння?
• Як користаю з Тайни св. Сповіді і духовного керівництва? Як часто?
• Чи поглиблюю мою віру через читання і розважання над Святим Письмом, іншою духовною літературою, участю в реколекціях?
• Чи добровільно не наражаю себе на спокуси проти віри, надії, любові?
• Чи збагачую духовно інших через моє свідоцтво вірності Богу і різні форми апостольства?
• Чи беру активну участь в розвитку та зрості Церкви, моєї парафії, родини?

Моє ставлення до ближніх

Ісус Христос говорить: “Любіть одні одних так, як я вас полюбив.”

а) Мої почування і гадки
• Чи бажаю добра іншим?
• Чи вмію співчувати іншим у терпінні і невдачі та чи не радію з їх нещастя?
• Чи ставлюся до них з пошаною та прихильністю?
• Чи когось не відкидаю від свого серця, не понижую, не погорджую і не легковажу?
• Чи з вирозумінням ставлюся до чужих слабкостей та помилок?
• Чи не тримав в серці відрази до когось, бажання помсти, неохоти і чи пам’ятаю довго про отримані зневаги?
• Чи я не шукаю власного значення, так що стаю заздрісним, не зауважую інших та не висловлюю їм признання?
• Чи вмію в інших побачити добро?
• Чи хотів допомогати іншим, потішав, вислухав, порадив, підтримав, додавав відваги і наставляв на добре?
• Чи не показував відносно інших байдужість, легковажність, нечемність і неприхильність?
• Чи не старався применшити заслуги інших і їх добрі прикмети?
• Чи не керувався відносно інших лише природними почуваннями, грішними прив’язаннями, почуттями неприхильності або симпатії, чи був в любові безкорисливим?
• Чи вмію зауважувати прихильність вчинену мені, допомогу, співчуття і бути вдячним за це?
• Чи вмію зауважувати втому і терпіння інших, навіть тоді, коли вони на це не скаржаться?
• Чи не тримаю в собі почуття знеохоти, неприхильності, а навіть ворожості до інших?
• Чи ті почуття не є часто джерелом прикрих слів, різких рухів, запереченням інших і перекладанням на них всієї відповідальності за існуючі конфлікти?
• Чи не маю до когось жалю, претензій?
• Якщо так, тоді до кого і з якої причини?
• Чи не плекаю в серці неохоти, яка стається неприхильністю до інших або відкритою агресією?
• Чи охоче прощаю моїм винуватцям і що стараюся чинити, щоб дійшло до правдивої щирості у спілкуванні, єдності і миру з ними?
• Чи в конфліктних ситуаціях перший простягаю руку перепросьби; а також тоді, коли мені здається, що не було вини з мого боку або була менша?
• Чи молюся за тих, котрі до мене неприхильні, нещирі або вороже наставлені?
• Чи зауважую навколо себе людей потребуючих, самотніх, зранених життям і що роблю, щоб їм допомогти?
• Чи не перекладаю тягарів на інших, котрі сам повинен нести?
• Чи молюся за моїх найближчих і відчуваю мою відповідальність за них?
• Чи вмію дотримуватися межі між делікатністю і згодою на чужий гріх?
• Чи думаю про других прихильно, і чи своїх судів та поглядів не опираю на односторонніх інформаціях?

б) Слова
• Чи уникаю слів прикрих, докірливих, черствих, легковажних, грубіянських, іронічних або двозначних?
• Чи не поменшив я чиєїсь слави, говорячи явно про їх блуди, помилки, вади, скриті факти і випадки?
• Чи уникав злісної критики, суперечок, сварок, насмішок, кпин, докучливих “жартів”, упокорювання інших?
• Чи радо говорю про добро інших, про їх прикмети, заслуги, успіхи, але без підхвалювання і безінтересовно, радіючи їх добром?
• Чи не зраджував я довіреного мені секрету? Чи вмію дотримувати даного слова?
• Чи говорив неправду, чи керуюся правдомовністю?
• Чи сильно не накидаю комусь своїх поглядів і переконань?
• Чи часто вживаю слів “дякую” і “перепрошую”?
• Чи мої розмови з другими збагачуючі? Чи не потрапляю в порожню гаданину?
• Чи не піддаюся спокусі бачити все “на чорно” і чи не приношу своєму оточенню пригнобленого настрою?
• Чи багато говорю про себе, про свої терпіння, прикмети і часто вживаю слово “Я”, приписуючи собі непомильний вирок в багатьох справах, не рахуючись з поглядами інших?
• Чи дозволяю іншим вільно висловлюватись, вислуховуючи та розуміючи їх?
• Чи не мовчав я з приводу боягузтва, сорому, сумніву чи інших людських поглядів, замість дати свідоцтво правді?
• Чи даю можливість людям боронитися, коли їх засуджують за злі вчинки?
• Чи охоче відповідаю по телефону і радо хочу послужити іншим?
• Чи легковажно не посуджував інших?
• Чи не підслуховував телефонних розмов інших осіб і не був цікавий заглядати до чужих листів, духовних чи інших записів?

в) Вчинки та нехтування ними
• Чи терпеливо і з розумінням ставлюся до блудів і слабостей інших?
• Чи охоче прислуговую та допомагаю іншим?
• Чи са