Патріархат і УГКЦ

Не одни раз чув від православних братів, що Святослав не є Патріархом, але це може говорити особа, що не знає традицій Церкви. Отже, повернемось в сиву давнину в 1433 р. На престол Київської митрополії був рукопокладений Константинопольським патріархом Ісидор. Що був досить активною особою, він був греком за походженням і народився у Салоніках. До 1433 року був ігуменом монастиря на ім’я святого Димитрія в Константинополі, брав участь у посольстві імператора на Базельський Собор Католицької Церкви (1434 року), де було ухвалено рішення про скликання спеціального собору для об’єднання Греко-Православної й Католицької Церков. Церква Христова прагнула до возз’єднання, бо не годиться рвати тіло Христове (сама Церква – це і є містичне тіло Христове, спільнота християн) на частини Сходу і Заходу.
Проте, після смерті Фотія московський князь послав Іону на висвячення до Констонтинополя, але патріарх уже висвятив Ісидора на Київського митрополита. Це породило велику неприязнь Іони та московського духовенства до митрополита Ісидора. Московський князь мав вплив на свого прибічника Іону, і йому було дуже зручно його мати за митрополита.
На Литві в той час управляв православними єпархіями митрополит Гарасим. Висвячення митрополита Ісидора Константинопольським патріархом Іосифом на руську митрополію мало певну мету — схилити росіян і українців до участі в Соборі по об’єднанню Церков. У Москві Ісидор був прийнятий неохоче.
Прибувши до Москви, Ісидор відразу заговорив про майбутній Собор в Італії й висловив бажання поїхати на нього як представник Руської митрополії. Великий князь Василій Васильович Темний переконував Ісидора не їхати й навіть забороняв йому своєю владою. Нарешті, побачивши завзятість Ісидора, погодився. Однак уже в Юр’єві (Дерпті) Ісидор категорично відстоював свою позицію, як добрий Пастир.
На засіданнях Собору у Феррарі, а потім у Флоренції він був на боці латинян і підписав соборне визначення Церков, що не заважало традиції і богословії Східної Церкви. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «легата від ребра апостольського» для всіх північно-східних країн. Дорогою додому в Будині, Кракові та Львові він повідомляв про з’єднання Церков і проводив літургії в латинських храмах в своєму обряді, що свідчило про єдність Церкви.
У 1441 року, коли він повернувся з Італії в Москву, перед ним несли латинський хрест (це одна-єдина його помилка). На першій літургії, яку проводив сам митрополит, на єктеніях замість східних патріархів поминали папу Євгенія I. Після закінчення служби архідиякон став читати з амвона визначення Флорентійського Собору. Прихожани мовчали, але князь виступив із словом протесту. Він назвав Ісидора вовком-хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ і наказав посадити його у в’язницю в Чудов монастир. Потім скликав Собор ієрархів для розгляду Флорентійських соборних постанов. Останні були визнані противними Православному вченню. Було вирішено закликати Ісидора до каяття й виправлення, але даремно: з ув’язнення він встиг утекти у Твер, а звідти через Литву пробрався в Рим, де одержав місце в раді кардиналів.

У 1458 році, через повстання у Москві Московської митрополії, Константинопольський Патріархат сформував нову Київську митрополію, що перебувала поза впливом московських ієрархів та князів, що постійно втручались в управу Церквою. Прицьому, Константинопольський патріарх реорганізував Київську митрополію та надав українським митрополитам титул Київські, Галицькі та всієї Руси.

Після смерті Константинопольського Патріарха Григорія Мамми в 1458 року Римський Папа Пій II надав м тиитрополиту Ісидору титул патріарха Константинопольського (1458-62) та архієпископа Кіпру. Так перший Київський митрополит, що був у єдності з Апостольським престолом став патріархом, цього ж року він зрікається престолу митрополичого Київської церкви, бо має патріарші обов’язки Константинопольської церкви, хоч і не довго – 1462 р. Божого.

Отже, Ісидор був митрополитом Київським і всієї Руси (1433—1458). Ісидор був учасником оборони Константинополя 1453 року, а потім патріархом Константинопольським (1458-62), як Ісидор ІІ. Після падіння Константинополя втік з полону та повернувся до Риму. Тут він був призначений єпископом Сабіна (Diocese of Sabina-Poggio Mirteto). З жовтня 1461 року — був деканом Священної Колегії кардиналів.

З жовтня 1461 року — був деканом Священної Колегії кардиналів.

Помер у Римі, за одними джерелами, 27 квітня 1463 року, за іншими — 1472 року. Похований у Ватиканській базиліці, Собор Святого Петра

Згідно церковної традиції і канонів, якщо особа, що очолює церкву, возводиться в гідності посади (титулі), то зростає і Церква. Тобто, якщо глава церкви – митрополит, піднімається до гідності патріарха, то піднімається і церква в соєму титулі і гідності з митрополичої в патріархат. Тому, ми маємо історично патріархат, що правда, не до кінця юридично оформлено. Тому титул патріарха є почесний та історичний, але не цілком узаконений юредично.

Це був останній митрополит, обраний і поставлений для Русі в Константинополі. З митрополитом Ісидором закінчився той період, коли наші першосвятителі обиралися в Греції, Росії або Литві, коли на Русі з’являлося одночасно два і навіть три митрополити, й відбувалися різні беззаконня від шукачів митрополичої влади з боку Москви.

Російською Церквою було проголошено автокефалію в 1448 р. князь Василій Темний скликав церковний собор, який самочинно висвятив єпископа Іону “Митрополитом Московським”, хоча такої кафедри у православному світі не існувало. Так було самоназвано Московську Патріархію, яка виникла не чесним шляхом – симонію, що є історично доведено і зафіксовано. Лише через 141 рік (у 1589 р. і була знята анатема) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположення Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського.
У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано ( в друге симонія виявлена за Московським Патріархатом).

У 1596 році рішенням церковних властей Русі Київська митрополія була перепорядкована Папі Римському після прийняття Берестейської унії.

З 1596 до 1620 року у Києві існувала і діяла лише унійна Київська митрополія. У 17 столітті Київськими унійними митрополитами були Михайло Рогоза (1596-99), Потій Іпатій (1599-1614), Велямин Рутський (1614-37), Рафаїл Корсак (1637-42), Антін (Селява) (1642-55), Гавриїл Коленда (1655-74), Кипріян Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Залевський (1694-1708).

Від часу свого заснування Київська митрополія служила колискою українського християнства для православних і католиків.

Згідно всіх вище поданих історичних даних, глава Церкви Святослав Шевчук, може називатись Патріархом Київським, Галицьким і всієї Русі.

(матеріал взятий і опрацьований з інтернету)