ПІДСТАВИ ЧИННОСТІ УЧИТЕЛЬСЬКОГО УРЯДУ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Петро Гусак, Ph.D.

ПІДСТАВИ ЧИННОСТІ УЧИТЕЛЬСЬКОГО УРЯДУ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Для сторонньої людини, яка не належить до Католицької Церкви, може видаватися дивним, чому Церква посилено звертає увагу на проблематику подружжя та сім’ї (і, відповідно, на пов’язане з нею коло проблем, таких, як питання статевості, біоетики, соціального забезпечення, політичного устрою та ін). Чому Церква вмішується в “приватні” а навіть “інтимні” справи людей? А оскільки Церква, висловлюючи свою позицію щодо згаданих питань, формулює її як постанови Учительського Уряду Церкви, обов’язкові для прийняття вірними чи то у “згоді віри” (assensus fidei – це стосується торжественних проголошень у справах віри і моралі ex cathedra, які, згідно з вченням Католицької Церкви, є непомильними), чи в “релігійному пóслусі” (obsequium religiosum – який належиться всім іншим постановам Учительського Уряду Церкви, що не мають дару непомильності), то постає питання, які підстави існують для саме таких формулювань Учительського Уряду Церкви (іншими словами – на щó Церква у своєму вченні спирається), та як далеко сягає компетенція цього Учительського Уряду. Чи його постанови обов’язкові тільки для вірних-католиків? Чи може – тільки для римо-католиків, і не стосуються вірних інших помісних католицьких Церков, оскільки написані мовою латинського богослов’я? Чи повинні брати їх до уваги вірні інших віровизнань або взагалі невіруючі?

Відповідей на ці питання може бути дві, однак вони взаємопов’язані. Перша – релігійна, а друга випливає з даності людини та її природи, тобто, спирається на т. зв. “природне право”. Почнімо з першої.

Виконання слів Христа: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи” (Мт 28, 19) від самих початків зустрілося з проблемами впевненості у вірі самих проповідників і неофітів та з потребою захисту віровчення від єресей. Щоби це було можливим, в Християнстві мусять бути визначені змісти, необхідні для прийняття у вірі. Чітко їх сформулювати і навчати – це завдання компетентних та авторитетних інстанцій, якими у Церкві є єпископи, що мають апостольську сукцесію (неперервність апостольського рукоположення). Однак і між ними можливі розбіжності у поглядах, які можуть вирішуватися на Соборах та Синодах, однак для остаточної впевненості у правильності віровчення потрібен найвищий авторитет, якому на підставі його служіння притаманна непомильність. Ось що говорить про це сучасний Катехизм Католицької Церкви:

«Пастирське завдання Учительського Уряду Церкви – пильнувати, щоби народ Божий жив у Правді, яка чинить свобідними. Для сповнення цього служіння Христос надав пастирям харизму непомильності в питаннях віри і моралі. … Цією непомильністю … втішається Римський Архиєрей, глава Колегії Єпископів на підставі свого уряду, коли він як найвищий Пастир і Вчитель всіх вірних … остаточним рішенням проголошує вчення про віру або мораль. Заповідана Церкві непомильність притаманна також Колегії Єпископів, коли вони здійснюють найвищий Учительський Уряд спільно з наслідником апостола Петра”, передовсім на Вселенському Соборі (LG 25). Якщо Церква своїм верховним Учительським Урядом щось “подає вірити як об’явлене Богом” та як вчення Христа (DV 10), то вірні повинні “коритися таким постановам у згоді віри” (LG 25). Ця непомильність сягає так далеко, як і спадщина Божого Об’явлення (пор.: LG 25). Божа допомога дана наслідникам апостолів, які навчають в єдності з наслідником Петра, а особливо Римському Архиєреєві, Пастиреві всієї Церкви, також і тоді, коли вони хоч і не виносять непомильного визначення чи “остаточного рішення”, але, здійснюючи постійний Учительський Уряд, пропонують вчення, що веде до кращого розуміння Об’явлення в питаннях віри і моралі. Вірні повинні коритися такому автентичному вченню “у релігійному пóслусі волі і розуму” (LG 25), який хоч і відрізняється від згоди у вірі, але підтримує її »[1].

Тепер щодо другої відповіді. У таких питаннях, як подружжя, сім’я, статевість, соціальне вчення та у багатьох інших Учительський Уряд Католицької Церкви спирається, крім Божого Об’явлення, на об’єктивну суть цих даних та на об’єктивну природу людини. Тому, що життя людської особи справді починається в момент зачаття, Учительський Уряд Католицької Церкви безумовно засуджує аборти. Тому, що людина по своїй природі здатна до цілковитого самовіддання в любові, яке вимагає тривалого та нерозривного стосунку, Учительський Уряд твердить, що подружжя – нерозривне. Тому, що людська статевість по своїй суті є найвищим виразом любові до єдиної та незамінної людської особи, Учительський Уряд навчає, що статеве спілкування є морально добрим лише у подружжі. Тому, що людська статевість нерозривно пов’язана з цілковитим самовідданням у любові та продовженням роду, Учительський Уряд Церкви твердить, що стерилізація та контрацепція недопустима [2]. Тому що людина по своїй особовій природі має непорушну гідність, Учительський Уряд твердить, що людина має невід’ємне право на гідні умови життя, праці та на відповідну платню, яка була би достатньою для утримання сім’ї. І так далі. Спираючись на “природне право”, Учительський Уряд Католицької Церкви виконує своє завдання проголошування людям, ким вони у дійсності є, та пригадування їм, ким вони повинні бути перед Богом [3], тому що “природне право є не що інше, як участь розумної істоти у Вічному законі”[4]. Розуміти це треба так, що наперед дана, саме така, а не інакша людська природа вказує на існування Творця: Бог, творячи людину, дав їй саме таку природу та її закони.

З цього випливає: Якщо Учительський Уряд Католицької Церкви у своїх твердженнях та постановах спирається на Боже Об’явлення, то вони дійсні для всієї Вселенської Церкви, незалежно від помісності та відмінностей між, наприклад, латинським чи східним богослов’ям. Оскільки Боже Об’явлення однаково шанується в усіх християнських віровизнаннях, то їх варто також брати до уваги і представникам інших конфесій. А якщо йде мова про ті постанови та твердження Учительського Уряду, які спираються на природне право, то вони дійсні для всіх людей, незалежно від віровизнання, обряду, традиції, помісності… Адже і віруючі, і атеїсти мають однакову людську природу.

Вимога Учительського Уряду Католицької Церкви приймати його постанови та твердження зі “згодою у вірі” чи “релігійним послухом” зовсім не означає, що християни не повинні думати власною головою, а лише сліпо в усьому слухати Церкви. Навпаки, розум даний людині Богом для того, щоби вона ним свобідно користувалася. І апостол Павло закликає до розумної служби (пор.: Рим 12, 1). Однак справжня свобода розуму можлива тільки тоді, коли людина використовує його для пошуку та пізнання об’єктивної істини. І в такому випадку людина свобідно дійде до висновків, які без сумніву узгоджуватимуться як з непомильним вченням Церкви, так і з істинними постановами Учительського Уряду Церкви, які не мають статусу непомильності. На відміну від цієї справжньої свободи хибна “автономія” розуму наявна тоді, коли людина ані не визнає авторитету Церкви як інтерпретаторки Божого Об’явлення, ні не шукає об’єктивну істину, а витрачає Богом дану здатність розумового пізнання на т. зв. “свобідну гру розуму” та вважає, що її суб’єктивна думка єдино правильна.

Однак така “релігійна покора волі і розуму” не виключає ретельного та критичного осмислення цих вчень. Що ж стосується всіх інших тверджень, які теж містяться у висловах Римського Архиєрея та в документах Церкви, але не стосуються безпосереднього Божого Об’явлення та питань віри і моралі (наприклад, наукові питання, такі як питання про біологічне походження людини чи момент біологічної смерті, питання про т. зв. “канонічні території”, душпастирські регулювання – такі, як трактування розлучених і вдруге одружених цивільним шлюбом вірян чи осіб, котрі виявляють гомосексуальну активність і/або живуть в одностатевих партнерствах, а тим більше – політичні висловлювання Папи і церковних достойників як посадових осіб держави Ватикан, і т. п.), то остаточним критерієм їхньої істинності є veritas rerum – “речей істина”, тобто відповідність їх дійсності. Тут вірні можуть і повинні шукати істину власним розумом, тому що найвищою істиною є Христос (пор.: Ів 14, 6), і як говорить свята Едіт Штайн, “той, хто шукає правду, шукає Бога, незалежно від того, чи це йому ясно, чи ні”.

ПРИМІТКИ

[1] Див.: Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів УГКЦ. – Львів, 2002; §§ 890-892; (Підкреслення мої – П. Г.).

[2] “Недопустимою є … кожна дія, яка у передбаченні подружнього акту, під час його здійснення або після його завершення, в перебігу його природних процесів розрахована на те, щоби запобігти зачаттю, чи то як ціль, чи як засіб до досягенення цілі”. Папа Павло VI, Енцикліка Humanae vitae, § 14.

[3] Див.: Катехизм Католицької Церкви. – Вид. Синоду єпископів УГКЦ. – Львів, 2002; § 2036.

[4] Св. Тома Аквінський, Summa Theologiae, I-II, q. 91, a. 2. (Переклад мій – П.Г.).