Правила Помісних Соборів

Книга правил святих апостолів, Вселенських соборів.

«КНИГА ПРАВИЛ» це книга, до складу котрої входять затверджені Вселенськими Соборами правила, що являють собою незмінний еклезіологічний принцип буття Церкви у світі та спасіння Нею своїх вірних. Видана українською мовою, вона буде цікавою для широкого кола читачів, котрі цікавляться життям Церкви й свого спасіння в Ній.

[page=1]Правила Помісних Соборів[/page]
[page=2]Правила Святого Помісного собору Анкирського[/page]
[page=3]Правила Святого Помісного Собору Неокесарійського[/page]
[page=4]Правила Святого Помісного Собора Гангрського[/page]
[page=5]Правила Святого Помісного Собора Антіохійського[/page]
[page=6]Правила Святого Помісного Собору Лаодикійського[/page]
[page=7]Правила Святого Сардикійського Помісного Собора[/page]
[page=8]Правила Святого Помісного Собору Карфагенського[/page]
[page=9]Послання до Воніфатія, єпископа Римської церкви, надіслане від усього Собору в Африці через представників Римської церкви — єпископа Фавстина і пресвітерів Филипа і Аселла.[/page]
[page=10]Послання Африканського Собору до Келестина, папи Римського.[/page]
[page=11]Правило Святого Помісного Собора Константинопольського[/page]
[page=12]Правила Святого Собору Константинопольського, що відбувся у храмі Святих апостолів, який називають Двократним[/page]
[page=13]Правила Святого Собору, що відбувся у храмі Премудрости Слова Божого (Софії).[/page]

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правила Святого Помісного собору Анкирського
Правило 1

Про пресвітерів, котрі приносили жертви ідолам, а потім відновили подвиг за віру, і при тому не оманливо, але істинно, не роблячи попереднього приготування й угоди на це, нехай покажуть себе ніби піддаваними тортурам, тоді як вживані вони були тільки для вигляду й удавано, вирішено: нехай не позбавляються чести сідалища, але нехай не мають влади звершувати приношення, проповідувати, та й взагалі робити якесь священнодійство.

Правило 2

Подібно і дияконам, що приносили жертви ідолам, але потім відновили подвиг віри, присвоєну їм честь залишити, але відсторонити їх від усякого священнослужіння, від піднесення Хліба і Чаші, та від проголошення єктеній. Якщо ж деякі з єпископів виявлять у таких якийсь труд, або смирення з кроткістю, і побажають трохи більше дати, або відняти, то нехай буде це в їхній владі.

(Ап. 62; I Вс. 10, 12; Трул. 102; Анкир. 1, 3, 5, 12; Петра Ол-го. 10, 14; Вас. Вел. 3; Григорія Ниськ. 4, 5).

Правило 3

Тим, які втікали від переслідувачів і були впіймані, або зраджені своїми домашніми, чи іншим чином позбавлені майна, або перетерпіли муки, або були вкинуті до в’язниці, і при тому заявляли, що є християнами, і були катовані, і при цьому, або щось ідоложертовне насильно переслідувачами в руки вкладене, чи якусь їжу з примусу прийняли, але безперестанно сповідували, що є християнами, і скорботу свою про те що сталося з ними завжди виявляють усілякою скромністю, одягом, і смиренням життя, таким, як тим, що не мають гріха, нехай не забороняється спілкування. Якщо ж ким-небудь заборонено було, заради більшої перестороги, або через незнання деяких: негайно повинні бути прийняті до спілкування. Це стосується однаково і тих, хто у клірі, й інших, тобто, мирян. При цьому було досліджено і те, чи можуть миряни, що піддалися такому самому насильству, бути зведеними в чин священний, і вирішено: і цих поставляти, як таких, що не вчинили ніякого гріха, якщо попередній спосіб їхнього життя виявиться правильним.

(Ап. 62; І Вс. 10, 11 12; Анкир. 4,12; Петра Ол-го 2, 10,13, 14).

Правило 4

Про тих, що ідоложертвували з примусу, і, більше того, перед ідолами банкетували, які будучи приведеними, з веселим виглядом увійшли, й одяг використали цінніший від звичайного, і брали участь у приготованому бенкеті безтурботно, вирішено: щоб такі знаходилися рік серед тих, які слухають Писання, три роки — разом з тими, які припадають, два роки мали спілкування тільки у молитві, і потім вступали у досконале спілкування.

(Ап. 62; I Вс. 11; Анкир. 5, 8, 9; Лаод. 2; Карф. 43; Григорія. Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го. 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 5

А котрі увійшли у жалобному одязі, і возлігши їли, плачучи між тим у весь час свого возлежання, ті, якщо пройшли трирічний термін припадання, нехай приймаються до спілкування, крім причащання Святих Таїн. Якщо ж не їли, то, провівши два роки з тими, що припадають, на третій рік нехай будуть у спілкуванні, крім причащання, так щоб цілковите спілкування отримали по трьох роках. Але єпископи нехай мають владу, випробувавши спосіб навернення, виявити чоловіколюбство, або більший термін покаяння визначити. Більш за все нехай випробовується життя, яке було перед спокусою, і яке було після неї, і так нехай виявляється чоловіколюбство.

(Ап. 62; I Вс. 11; Анкир. 4; Лаод. 2; Григорія Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го. 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 6

Про тих, які тільки від погроз муками, чи позбавленням майна, або вигнанням, захиталися і приносили жертви ідолам, та до цього часу не розкаялися, а нині, на час засідання цього Собору, прийшли та надумали навернутися, вирішено: нехай приймуться до розряду тих, що слухають Писання до великого дня Пасхи; після ж великого дня, нехай будуть три роки в розряді тих, що припадають, потім ще два роки нехай будуть у спілкуванні, окрім причащання, і так нехай увійдуть у досконале спілкування, після того, як мине шестирічний період покаяння. Якщо ж деякі раніше цього Собору прийняті до покаяння, то з того часу рахувати їм початок шестирічного періоду. Втім, якщо загрожуватиме їм небезпека і близькість смерти від хвороби, або через іншу якусь обставину, таких приймати із умовою.(( Мається на увазі умова, щоб, якщо залишуться живими, до кінця виконали термін покаяння, визначений за цим правилом.))

(Ап. 62; І Вс. 11, 12, 13; Анкир. 4, 5, 7, 8, 9; Неокес. 2; Карф. 7; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 7

Про тих, котрі бенкетували у язичницьке свято, на місці, визначеному язичниками, але принесли та їли свою власну їжу, вирішено: приймати їх до спілкування після дворічного припадання, але чи кожного слід приймати до причастя Святих Таїн, є справою єпископською розсудити про це, вивчивши при цьому особисте життя кожного.

(Ап. 62; І Вс.11).

Правило 8

Ті, які двічі і тричі приносили через примус жертви ідолам, чотири роки нехай будуть серед тих, що припадають, два роки нехай будуть у молитовному спілкуванні, крім причащання, і в сьомий рік нехай приймаються до повного спілкування.

(Ап. 62; І Вс. 11; Анкир. 4, 5, 9; Лаод. 2; Карф. 43; Григорія Неокес 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 9

А ті, які не тільки зробилися відступниками, але і повставали на братів своїх, і примушували їх до відступництва, або були винуватцями такого примусу, вони на три роки нехай займуть місце поміж тими, що слухають Писання, потім на шість років між тими, що припадають, ще один рік нехай будуть у спілкуванні, крім причащання, так що, виконавши десятирічний термін, отримають повне спілкування. Втім і в цей час, нехай буде під наглядом і все інше їхнє життя.

(Ап. 62; І Вс. 11, 12, 13, 14; Анкир. 4, 5, 6, 7; Лаод. 2, 19; Карф. 43; Григорія Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 10

Ті, кого поставляють у дияконів, якщо при самому поставленні засвідчили, й оголосили, що вони мають потребу одружитися, і не зможуть без цього обійтися, такі, після цього одружившись, нехай залишаються на своєму служінні, оскільки це дозволено було їм від єпископа; якщо ж декотрі, промовчавши про це і прийнявши рукопокладання з тим, щоби бути неодруженими, а потім взяли шлюб, таких усунути від дияконського служіння.(( Дана постанова помісного Собора, являється місцевим відступленням від 26-го Ап. пр. Трульський Собор, своїм 6-м правилом відмінив дану постанову, і підтвердив необхідність дотримуватися у цьому питання Апостольського правила.))

(Ап. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 21, 30; Неокес 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).

Правило 11

Щодо дівчат заручених, а потім іншими викрадених, вирішено: повертати раніше зарученим із ними, навіть якби і насильство перетерпіли від викрадачів.

(Ап. 67; IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 49, 69).

Правило 12

Тих, які раніше хрещення приносили жертви ідолам, і потім охрестилися, визначено зводити у священний чин, як таких, що обмилися від гріха.

(І Вс. 14; Неокес. 5; Кирила Ол-го 5).

Правило 13

Не подобає хорєпископам поставляти пресвітерів чи дияконів; а так само єпископам одних міст у інші міста, окрім дозволу єпископа, через грамоту по кожній єпархії.

(І Вс. 8; VII Вс. 14; Неокес. 14; Антиох. 8,10; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 14

Тим, що перебувають у клірі, пресвітерам або дияконам, котрі утримуються від м’яса, визначено: їсти його, а потім, якщо захочуть, знову утримуватися від нього. Якщо ж не захочуть цього, так що не будуть їсти і овочів, які покладуть із м’ясом, і не підкоряться цьому правилу, нехай будуть виключені зі свого чину.

(Ап. 51, 53, 66; Гангр. 2, 21; Вас. Вел. 28, 86).

Правило 15

З того, що належить церкві, якщо продали щось пресвітери, коли не було у них єпископа, то нехай вимагає церква продане назад. На розсуд же єпископу залишається, що потрібно повернути, продане — чи його ціну; оскільки часто буває так, що прибутки від проданого з лишком уже повернули ціну (майна) тим, які купили його.

(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 22, 24, 25, 26; Трул. 35, 49; VII Вс. 11, 12, 13; Антиох. 24, 25; Лаод. 57; Карф. 22, 26, 33, 81; Кирила Ол-го 2; Феофіла Ол-го 10).

Правило 16

Про тих, що скотоложствували або скотолоствують. Котрі впали у цей гріх раніше двадцятирічного віку, ті, пробувши п’ятнадцять років між тими, що припадають, нехай отримають спілкування у молитвах. Потім пробувши п’ять років у цьому спілкуванні, нехай приступлять до причащання Святих Таїн. У той час нехай випробовується і їхнє життя, коли знаходяться у розряді тих, що припадають, і, зважаючи на це, нехай сподобляються і чоловіколюбства. Ті, які довгий час пробули у цьому гріху, нехай і довго утримуються у стані тих, що припадають. А котрі, пройшовши означений вік, і жінок маючи, впали у такий гріх; ті двадцять п’ять років пробувши між тими, що припадають, нехай отримують спілкування у молитвах. Потім відбувши п’ять років у спілкуванні молитов, нехай сподобляться причащення. Якщо ж декотрі, і жінок маючи, та після п’ятдесятилітнього віку впали у цей гріх: такі тільки при відході від цього життя, нехай сподобляться причащення.

(Анкир. 17; Вас. Вел. 7, 63; Григорія Ниськ. 4).

Правило 17

Скотоложникам та прокаженим, або тим, які когось проказою заразили, святий Собор наказав молитися з божевільними.(( Божевільні — маються на увазі ті, хто не допускався до церков, і молилися на вулиці, часто під дощем та вітром, або біснуваті.))

(Анкир. 16; Вас. Вел. 7, 63; Григорія Ниськ. 4).

Правило 18

Якщо деякі, бувши поставленими у єпископи, але не бувши прийнятими єпархією, до якої призначені, захочуть до інших єпархій приступити, і поставлених там утискувати, і влаштовувати проти них збурення, таких відлучати від спілкування церковного. Якщо ж захочуть із пресвітерами сидіти, де раніше були пресвітерами, не віднімати від них цієї чести. Якщо ж будуть влаштовувати збурення проти поставлених там єпископів, позбавляти їх і пресвітерської чести, і бути їм відлученими.

(Ап. 14, 36; І Вс. 8; III Вс. 9; IV Вс. 29; Трул. 37; Антиох. 17, 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 19

Ті, що дали обітницю дівоцтва і порушили цю обітницю, нехай виконають єпитимію двошлюбних. Дівам же, що з’єднуються проживанням з декотрими, ніби з братами, ми це заборонили.

(Ап. 5, 26; І Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 5, 12, 13, 40, 44, 46, 47; VII Вс. 18, 22; Карф. 3, 4, 25, 38, 44, 70; Двокр. 3, 4; Вас. Вел. 6, 18, 19, 20, 60, 88).

Правило 20

Якщо чиясь дружина перелюбствувала, і будь-хто перелюбствував, таким належить через сім років прийти до повного спілкування, через ступені, які до цього ведуть.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 58, 80; Григорія Ниськ. 4).

Правило 21

Жінкам, які від перелюбу зачали, знищили свій плід, і жінкам, які займаються виготовленням дітозгубних отрут, за попереднім визначенням заборонено було причащення Святих Таїн до кінця життя; то і чинять згідно із цим.. Шукаючи ж чогось більш поблажливого, ми визначили таким проходити десятилітній термін покаяння, за встановленими ступенями.

(Трул. 91; Вас. Вел. 2, 8).

Правило 22

Винні в умисних убивствах нехай будуть у розряді тих, що припадають; повного ж спілкування нехай будуть удостоєні при кінці життя.

(Вас. Вел. 8, 56; Григорія Ниськ. 5).

Правило 23

Винуватцям у невільних убивствах попереднє визначення наказує, через сім років, за встановленими ступенями досягати повного спілкування; нове ж визначення — дотримуватися п’ятирічного терміну покаяння.

(Вас. Вел. 8, 11, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 24

Чаклуни і послідовники язичницьких звичаїв, або ті, що приводять деяких (людей) у свої будинки, заради отримання чарів, чи заради очищення, нехай будуть піддані правилу п’ятирічного покаяння, за встановленими ступенями: три роки припадання, і два роки молитов без отримання Святих Таїн.

(Трул. 61, 65; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 25

Хтось, що заручився із отроковицею, попередньо розбестив її сестру, і вона стала вагітною; а потім одружився з зарученою, а знечещена ним удавилася. Співвинуватців наказано протягом десяти років, за встановленими ступенями покаяння, прийняти до тих, що стоять на молитві з вірними.

(Трул. 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 78).
{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Правила Святого Помісного Собору Неокесарійського
Правило 1

Пресвітер якщо одружиться, нехай виключений буде зі свого чину. Якщо ж блуд або перелюб учинить: нехай буде зовсім позбавлений церковного спілкування і зведеним до розряду тих, що каються.

(Αп. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 21, 30; Анкир. 10; Карф. 16; Вас. Вел. 32, 69).

Правило 2

Жінка, що вступила у шлюб з двома братами, нехай буде відлучена від спілкування церковного до смерти. Але при смерті, якщо обіцяє зруйнувати шлюб після одужання, через чоловіколюбство нехай буде допущена до покаяння. Якщо ж помре жінка або чоловік у такому шлюбі, тому, що залишиться, важко (визначити) покаяння.

(Ап. 19; Трул. 54; Вас. Вел. 23, 68, 76, 78, 87).

Правило 3

Час покаяння, встановлений для тих, що впадають у багатошлюбність, відомий; втім, навернення та віра їхня скорочують час.

(Анкир. 19; Неокес. 7; Вас. Вел. 4, 50, 80).

Правило 4

Якщо ж хтось, зажадавши жінку, наважиться переспати з нею, але його намір не буде здійснений, стає зрозумілим, що благодаттю звільнений.

(Вас. Вел. 70).

Правило 5

Оголошений, що входить до церкви, і стоїть у чині оголошених, коли викритий буде у вчинені гріха, якщо був причислений до тих, що схиляють коліна, нехай зведеться до розряду тих, що слухають писання, припинивши грішити. Якщо ж і перебуваючи поміж тими, що слухають згрішить, нехай виженеться із церкви.

(І Вс. 2, 11, 12, 13, 14; Трул. 96; Лаод. 19; Вас. Вел. 20; Тимофія Ол-го 4, 6; Кирила Ол-го 5).

Правило 6

Вагітну, належить просвітлити хрещенням, коли побажає. Тому що нема тут нічого спільного між тією, що народжує і народжуваним; оскільки через особисте сповідання кожного виявляється бажання.

Правило 7

Пресвітеру на весіллі двоєженця не бенкетувати. Оскільки двоєженець має потребу у покаянні. Яким же був би пресвітер, котрий через участь у бенкеті схвалював би подібні шлюби?

(Ап. 17; Трул. 3; Анкир. 19; Неокес. 3; Лаод. 1; Вас. Вел. 4, 12).

Правило 8

Якщо дружина якогось мирянина, перелюбствувавши, викрита у тому буде явно, то він не може прийнятим бути на церковне служіння. Якщо ж після рукопокладення чоловіка впаде у перелюб, то він повинен розлучитися з нею. Якщо ж продовжує жити, то не може торкатися дорученого йому служіння.

(Ап. 18; Трул. 3, 6, 13, 26; Вас. Вел. 27).

Правило 9

Пресвітер, якщо згрішив колись тілом, і будучи рукопокладеним, покається, що згрішив до хіротонії, нехай не священнодіє, зберігаючи інші переваги, заради інших чеснот. Бо інші гріхи, як каже багато хто, відпускаються рукопокладанням. Якщо ж сам не зізнається, а явно викритим бути не може; то це справа його сумління.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 10, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Правило 10

Подібно і диякон, якщо впаде в той самий гріх, нехай буде зведений в чин простого служителя церкви.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 9, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Правило 11

У пресвітера раніше тридцяти років, якщо і достойна у всьому буде людина, нехай не поставляється, але нехай буде залишеним в очікуванні (означених років). Бо Господь Ісус Христос у тридцять років охрестився, і почав навчати.

(Трул. 14).

Правило 12

Якщо хтось у хворобі просвічений хрещенням, то не може поставленим бути пресвітером: бо віра його не від власної волі, але від потреби; хіба що, тільки заради доброчесноти і віри, які відкрилися пізніше, та від нестатку людей достойних.

(Ап. 46, 47, 49, 50, 61, 75, 80; I Вс. 2, 9; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 3, 13, 47; Сард. 10; Карф. 45; Двокр. 17; Вас. Вел. 1, 5, 89; Кирила Ол-го. 4, 5; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 13

Сільські пресвітери у міській церкві не можуть священнодіяти у присутності єпископа, чи пресвітерів міста, так само подавати ні Хліб, ні Чашу під час Літургії. Якщо ж ці відсутні, а сільський єдиний запрошений для богослужіння, то подає.

(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 6).

Правило 14

Але хорєпископи, поставлені за образом сімдесяти апостолів, як співслужителі єпископа, священнодіють і в міській церкві, приймаючи честь заради опікування про бідних.

(I Вс. 8; VII Вс. 14; Анкир. 13; Антиох. 8, 10; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 15

За першопочатковим правилом, дияконів повинно бути не більше семи, якщо і дуже велике місто. У цьому пересвідчишся з книги Діянь апостольських.

(І Вс. 18; Трул. 7, 16; Лаод. 20).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правила Святого Помісного Собора Гангрського
Правило 1

Якщо хтось ганьбить шлюб, і дружиною вірною і благочестивою, що живе зі своїм чоловіком, гидує, або осуджує її як таку, що не може увійти у Царство (Небесне), то нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; Трул. 13; Гангр. 4, 9, 10, 14).

Правило 2

Якщо хтось того, хто із благоговінням та вірою споживає м’ясо (крім крови, ідоложертовного й удавленини), осуджує, нібито з причини споживання його (він) втрачає надію на спасіння, то нехай буде під клятвою.

(Ап. 51, 53, 63; Трул. 67; Анкир. 14; Вас. Вел. 86).

Правило 3

Якщо хтось навчає раба, під приводом благочесности, зневажати господаря, ухилятися від служіння, і не зі старанністю й усякою чесністю служити господареві своєму, нехай буде під клятвою.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Карф. 64, 82; Вас. Вел. 86).

Правило 4

Якщо хтось про пресвітера, який вступив у шлюб, розмірковуй, що той недостойний причащатися Євхаристії, коли такий звершив літургію, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5; І Вс. 3; Трул. 13, 48; Гангр. 1, 9, 10; Карф. 4).

Правило 5

Якщо хтось навчає відкрито зневажати дім Божий, і зібрання, що бувають у ньому, нехай буде під клятвою.

(Трул. 80; Гангр. 20; Сард. 11).

Правило 6

Якщо хтось крім церкви окремо зібрання скликає, і, зневажаючи церкву, церковне чинити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою.

(Ап. 31, 47; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Антиох. 2, 5; Сард. 14; Карф. 10, 11; Двокр. 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 7

Якщо хтось церковні приношення (перших) плодів приймати чи роздавати поза церквою бажає, без волі єпископа або того, кому це доручено, і не за волею його робити бажає, нехай буде під клятвою.

(Ап. 4, 38 ,41; IV Вс. 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).

Правило 8

Якщо хтось дає або приймає приношення плодів поза єпископом або поставленим керувати благодіяннями, то і той, хто дає, і той, хто приймає, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 4, 38, 39, 41; ІІІ Вс. 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).

Правило 9

Якщо хтось тримається дівоцтва, чи утримується, віддаляючись під шлюбу, як той, хто гидує ним, а не заради самої чесноти та святині дівства, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; І Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 13, 40, 48; Гангр. 1, 4, 10, 14; Карф. 4).

Правило 10

Якщо хтось із тих, що дівують ради Господа, буде підноситися над тими, що у шлюбі, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; I Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 13, 40, 48; Гангр. 1, 4, 9, 14; Карф. 4).

Правило 11

Якщо хтось зневажає тих, що влаштовують вечері любови за вірою, і скликають братів на честь Господа, і не бажає мати спілкування у запрошеннях, низьким вважаючи твориме, нехай буде під клятвою.

(Трул. 74; Лаод. 27, 28; Карф. 42).

Правило 12

Якщо хтось із чоловіків, заради удаваного подвижництва, носить грубий верхній одяг і нібито від цього, отримуючи праведність, осуджує тих, котрі з благоговінням носять одяг шовковий, і використовують загальноприйняту за звичаєм одежу, нехай буде під клятвою.

(Трул. 27; VII Вс. 16).

Правило 13

Якщо якась жінка, заради удаваного подвижництва, змінить одяг і замість звичайної жіночої одежі зодягнеться у чоловічу, нехай буде під клятвою.

(Трул. 62).

Правило 14

Якщо якась жінка залишить чоловіка і відійти захоче, гидуючи шлюбом, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 5, 48, 51; Трул. 13, 87; Гангр. 1, 4, 9, 10).

Правило 15

Якщо хтось дітей своїх залишає і не годує, та не приводить, за можливістю, до належного благочестя, але, під приводом пустельництва, не опікується ними, нехай буде під клятвою.

(Карф. 35).

Правило 16

Якщо якісь діти, під приводом благочестя, залишать своїх батьків, а особливо вірних, і не віддадуть належної чести батькам, нехай будуть під клятвою. Втім, правовірність нехай буде дотримувана ними, переважно.

(Гангр. 1, 14, 15).

Правило 17

Якщо якась жінка, заради удаваного подвижництва, постриже волосся, котре дав їй Господь для нагадування про підкоряння, така, як та, що порушує заповідь підкоряння, нехай буде під клятвою.

(Гангр. 1, 13, 14).

Правило 18

Якщо хтось, заради удаваного подвижництва, поститься у день недільний, нехай буде під клятвою.

(Ап. 66; IV Вс. 16; Трул. 55; Анкир. 14; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 19

Якщо хтось із подвижників, без тілесної потреби, підноситься та відміняє пости, які встановлені для загального дотримання і які оберігає церква, перебуваючи при тому при здоровому глузді, нехай буде під клятвою.

(Ап. 69; Трул. 29, 56, 89; Лаод. 49, 50, 51, 52; Дионисия Ол-го. 1; Петра Ол-го. 15; Тимофія Ол-го. 8, 10).

Правило 20

Якщо хтось, прийшовши у стан пихатости, гидуючи, осуджує зібрання на честь мучеників, і звершувані на честь їхньої пам’яті служіння, нехай буде під клятвою.

(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 31, 80; Гангр. 5; Антиох. 5; Сард. 11; Карф. 83).

Правило 21

Це пишемо ж, встановлюючи перепони не тим, котрі у церкві Божій, за Писанням, бажають вести подвижницьке життя, але тим, котрі подвижництво приймають як привід для гордощів, підносяться над тими, що живуть просто, і всупереч Писанням і церковним правилам роблять нововведення. Таким чином ми і дівство, з’єднане зі смиренням, шануємо, і стриманість, із чесністю і благочестям дотримувану, приймаємо, і смиренне усамітнення від світських справ схвалюємо, і шлюбне чесне життя шануємо, та багатства з правдою та благодійністю не зневажаємо; і простоту та дешевизну одягу, який використовується тільки заради турботи про потреби тіла невибагливого, схвалюємо, а від зніженого у мягкому одязі ходіння відвертаємося. І доми Божі шануємо, і зібрання, що бувають у них, як святі та корисні приймаємо, не надаючи благочестя приміщенням, але шануючи всяке місце, створене в ім’я Боже, і ходіння у церкву Божу на спільну користь приймаємо; і надмірні благодіяння братів, за переданням, через посередництво церкви бідним влаштовувані, вшановуємо; і говорячи коротко, бажаємо: нехай буває у Церкві все, прийняте від Божественних Писань і Апостольських Передань.

(Ап. 31, 51, 53; IV Вс. 4; Трул. 27, 80; VII Вс. 16; Гангр. 5, 20; Антиох. 5; Сард. 11; Карф. 83).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Правила Святого Помісного Собора Антіохійського
Правило 1

Всі хто насмілюється порушувати визначення Святого і Великого Собору, який у Нікеї відбувся, у присутності найблагочестивішого і боголюбивого царя Константина, про святе свято спасительної Пасхи, нехай будуть позбавлені спілкування та відлучені від Церкви, якщо продовжуватимуть через любов до суперечок виступати проти доброго встановлення. І це сказано про мирян. Якщо ж хтось із предстоятелів Церкви — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, після цього визначення, насмілиться — на розбещення людей, і на збурення Церков — відокремитися, і з юдеями звершувати Пасху, такого святий Собор віднині вже засуджує бути чужим Церкві, як такого, хто винен не тільки в особистому гріху, але і став причиною розладу та розбещености для багатьох. Та не тільки таких Собор усуває від священнослужіння, але і всіх, хто насмілюється бути з ними у спілкуванні, після виключення їх із священства. Відкинуті ж позбавляються і зовнішньої чести, до якої вони були причетні за святим правилом та Божим священством.

(Ап. 7, 69, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод. 7, 37, 38; Карф. 34, 51, 73, 106).

Правило 2

Всі, що входять до церкви, і слухають Священні Писання, але, через якесь відхилення від порядку, не беруть участи у спільній молитві з народом, або відвертаються від прийняття Святої Євхаристії, нехай будуть відлучені від Церкви доти, поки не висповідаються, виявивши плоди покаяння, і будут просити прощення, і таким чином зможуть його отримати. Нехай не буде дозволено мати спілкування з відлученими від спілкування, чи сходитися у будинки і спілкуватися з тими, що перебувають поза спілкуванням церковним; тим, що уникають зібрань в одній церкві, не приймати і в іншій церкві. Якщо ж виявляться, що хтось із єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, чи взагалі хто-небудь із кліру, спілкується з відлученими від спілкування, нехай і сам буде поза спілкування церковним, як такий, хто чинить збентеження в чині церковному.

(Ап. 9, 10, 11, 12, 13, 28, 32, 33, 45, 48, 65; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17, 66, 80; Антиох. 4, 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9, 11; Карф. 9, 10, 23, 106).

Правило 3

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, чи взагалі хтось із священного чину, залишивши свою область, перейде до іншої, а потім повністю переселиться, спокусившись залишитися у тій області на довгий час, такому не священнодіяти, а особливо, коли власний його єпископ прикликає його і переконує повернутися на свою парафію, а він не підкоряється. Якщо ж і впертість виявить у безчинстві, то нехай повністю буде усунутий від священнослужіння, без можливості відновлення у попередньому чині. Якщо ж виключеного з цієї причини прийме інший єпископ, то і цей нехай підлягає єпітимії від спільного Собору, як порушник церковних постанов.

(Ап. 15, 16; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 4

Якщо якийсь єпископ, відсторонений від сану Собором, чи пресвітер, чи диякон своїм єпископом, насмілиться звершити будь-яку священну службу, чи то єпископ за попереднім своїм звичаєм, чи пресвітер, чи диякон, такому зовсім не дозволяється, на наступному Соборі, ні сподіватися на відновлення у попередньому чині, ні навіть допущеним бути до принесення виправдання. Але і всі, хто спілкується із ним, нехай будуть відлучені від Церкви, а особливо, коли, знаючи про осудження, проголошене проти вищеназваних, насміляться мати спілкування з ними.

(Ап. 28; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Антиох. 12, 15; Сард. 3, 4, 5, 14; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 5

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, зневаживши свого єпископа, відлучить сам себе від Церкви, і почне влаштовувати окремі зібрання, і поставить жертовник, а будучи прикликаним єпископом, не підкориться, не захоче підпорядковуватися йому, і бувши прикликаним один раз і вдруге, не послухає, такий нехай буде повністю виключений зі свого чину, і зовсім не може допущеним бути до служіння, тим більше сприйняти свою попередню честь. Якщо ж упертим буде, збурюючи Церкву і повстаючи проти неї, то як бунтівник нехай буде приборканий зовнішньою владою.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Карф. 10, 11; Двокр. 9, 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 6

Якщо хтось своїм єпископом відлучений від спілкування церковного, такого іншим єпископам не раніше приймати до спілкування, хіба коли своїм єпископом прийнятий буде, чи коли збереться Собор, і він, поставши, принесе виправдання, і переконавши Собор, отримає від нього інше про себе рішення. Це саме визначення нехай дотримується для мирян, і для пресвітерів, і для дияконів, і для всіх, хто зарахований до кліру.

(Ап. 12, 13, 16, 32; I Вс. 5; II Вс. 6; Сард. 13; Карф. 11, 29, 133).

Правило 7

Нікого із подорожніх не приймати без мирних грамот.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 7, 4, 9; Карф. 32, 106).

Правило 8

Сільські пресвітери, не посилають канонічних послань;(( Під канонічними посланнями, церковними правилами маються на увазі листи, або грамоти, які дають єпископи своїм клірикам, котрі йдуть в єпархію іншого єпископа, для застереження, щоб випадково мирянин не був прийнятий за клірика, чи відлучений від церковного служіння, через незнання, не був до нього допущений.)) хіба тільки до сусідніх єпископів послання посилають. А безпорочні хорєпископи дают мирні грамоти.

(Ап. 12, 13, 33; ІІ Вс. 11, 13; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 10; Лаод. 42, 57; Карф. 32, 106).

Правило 9

У кожній області єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає усі справи з розмірковуванням. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів.

(Ап. 34; І Вс. 4, 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39).

Правило 10

Святий Собор за благо розсудив, щоб предстоятелі, які знаходяться у малих містах чи селах, або так звані хорєпископи, знали свою міру, хоча б вони і за чином єпископства прийняли рукопокладання; щоб вони керували тільки підлеглими їм церквами, й обмежували ними свою опіку та розпорядження: щоби поставляли читців, іподияконів і заклинателів, та задовольнялися поставленням тільки у ці чини, а поставляти пресвітера чи диякона не насмілювалися без волі міського єпископа, котрому підпорядкований хорєпископ та його округ. Якщо ж хтось насмілиться порушити це визначення, то нехай позбавиться і тієї чести, котру має. Хорєпископ же нехай поставляється від єпископа міста, якому підпорядкований його округ.

(I Вс. 8; VII Вс. 14; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 11

Якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, чи взагалі хто-небудь із кліру без дозволу та грамот від єпископа области, а особливо від єпископа митрополії, насмілиться іти до царя, такий нехай буде усунутий і позбавлений не тільки спілкування, але і достоїнства, котре мав, як такий, що насмілився, всупереч правилам Церкви, докучати слуху боголюбивого царя нашого. А якщо ж крайня потреба змусить когось іти до царя, такий нехай робить це із розмірковуванням та з дозволу єпископа митрополії та інших тієї области єпископів, і нехай отримає від них подорожні грамоти.

(II Вс. 6; Сард. 7, 8, 9, 21; Антиох. 12; Карф. 104, 106).

Правило 12

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, виключений зі свого сану своїм єпископом, чи навіть єпископ, виключений Собором насмілиться докучати царському слуху, належить йому звернутися до більшого Собору єпископів, і те, у чому на його думку є правим, запропонувати багатьом єпископам, і від них прийняти розслідування й остаточний суд. Якщо ж, цих зневаживши, царю докучати буде, такий нехай уже не буде удостоєним ніякого прощення, і нехай не буде місця, де він отримав би захист, і нехай не має надії на відновлення.

(Ап. 28, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 29; Сард. 7, 8, 9, 14, 21; Антиох. 4, 11, 15; Карф. 29, 65, 104, 105, 106).

Правило 13

Ніякий єпископ нехай не насмілюється з однієї єпархії до іншої переходити, ні поставляти будь-кого у церкві її для звершення священнослужіння, або з собою інших приводити, хіба що прибуде, будучи запрошеним грамотами митрополита і разом з ним єпископів, в область котрих приходить. Якщо ж, не будучи ніким запрошений, з порушенням встановленого порядку піде для рукопокладання когось та для влаштування церковних справ, не належних йому, то все зроблене ним нехай буде недійсним; а він, за безчинство своє і за безрозсудне починання, нехай понесе відповідне покарання, через термінове виключення зі свого чину святим собором.

(Ап. 14, 35; І Вс. 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 21, 22; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).

Правило 14

Якщо якийсь єпископ буде судимим за які-небудь провини, і станеться, що єпископи тієї области не дійдуть згоди щодо нього, одні визнаючи підсудного невинним, а інші винним, то, заради припинення усяких сумнівів, угодно святому Собору, щоб єпископ митрополії прикликав із ближньої области деяких інших єпископів, котрі знову розсудили б справу, і зняли сумніви, щоб вони разом з єпископами тієї области затвердили те, що буде постановлено.

(Ап. 28, 74; II Вс. 6; III Вс. 1; IV Вс. 9, 17; Антиох. 4, 12, 15; Сард. 3, 4, 5).

Правило 15

Якщо якийсь єпископ, будучи звинувачуваним у якихось проступках, судимий буде від усіх єпископів тієї области, й усі вони за згодою винесуть про нього однаковий вирок, то такий нехай не судиться іншими єпископами, але спільне рішення єпископів области нехай залишається дійсним.

(Ап. 28, 74; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 29; Антиох. 4, 12, 14; Сард. 3, 4, 5; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 16

Якщо якийсь єпископ, котрий не має єпархії, вторгнеться в церкву, в якій нема єпископа, та захопить престіл її без згоди повного Собору; такий нехай буде відкинутий, навіть якби його обирав увесь народ, який він собі привласнив. Повним же є той Собор, на якому присутній з іншими (єпископами) і митрополит.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 21; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).

Правило 17

Якщо якийсь єпископ, прийнявши рукопокладання у єпископи, і будучи призначеним керувати людьми, не прийме служіння, і не згодиться піти у доручену йому церкву, такий нехай буде відлучений від спілкування церковного, аж доки, будучи примушуваним, не прийме служіння, чи поки не прийме про нього якогось рішення повний собор єпископів тієї области.

(Ап. 36; І Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 18

Якщо хтось, поставлений у єпископи, не піде до того місця, в яке був поставлений, не зі своєї провини, але через неприйняття його народом, або з іншої якоїсь причини, що від нього не залежить, такий нехай бере участь у честі та служінні єпископському, але тільки нехай зовсім не втручається у справи церкви, де перебуває, і нехай очікує, що вирішить про нього повний Собор тієї области, після представлення до нього справи.

(Ап. 36; І Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 17; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 19

Єпископ нехай не поставляється без Собору і присутности митрополита области. І коли той присутній, то краще бути разом з ним і всім тієї области співслужителям; та пристойним митрополиту буде скликати їх через послання. І якщо зберуться всі, буде краще. Якщо ж це незручно, то неодмінно нехай присутньою буде більша частина, або через грамоти нехай виявлять свою згоду, і так, або у присутності, або за згодою більшости єпископів, нехай звершиться поставлення. Якщо ж інакше, всупереч цьому визначенню, вчинено буде, нехай не має ніякої сили поставлення. Але якщо поставлення звершиться за визначеним правилом, а декотрі через своє прагнення суперечити виступлять проти, то нехай переможе рішення більшости.

(Ап. 1; I Вс. 4, 6; VΙΙ Вс. 3; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 20

Заради потреб церковних, і заради вирішення сумнівних випадків, визнано за благо, бути у кожній області двічі на рік Соборам єпископів: перший раз, після третьої седмиці після свята Пасхи, так щоб у четверту седмицю П’ятдесятниці Собор звершувався, і про це нехай нагадує єпархіальним єпископам митрополит. Другому ж Собору бути від п’ятнадцятого числа місяця жовтня(( В оригіналі вжита Сиромакедонська назва: іперевертій)), котрий є десятим у році. До цих соборів нехай приступають пресвітери та диякони, й усі, що вважають себе ображеними, і від Собору нехай приймуть суд. Але нікому нехай не буде дозволено збирати собори самим по собі, без тих єпископів, котрим довірені митрополії.

(Ап. 37; І Вс. 5; II Вс. 2; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Лаод. 40; Карф. 18, 73).

Правило 21

Єпископ від однієї області нехай не переходить до іншої, ні через самовільне вторгнення, ні через насильство від народу, ні з примусу від єпископів; але нехай перебуває у церкві, котру прийняв від Бога як свій жереб від початку, і нехай не переходить з неї, за висловленим уже раніше про це визначенням.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 16; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).

Правило 22

Єпископ нехай не приходить до іншого міста, не підлеглого йому, ані до села, йому не підпорядкованого, для рукопокладання кого-небудь, і нехай не поставляє пресвітерів чи дияконів у міста, підпорядковані іншому єпископу, хіба тільки з дозволу єпископа тієї области. Якщо ж хтось насмілиться на це, то рукопокладання нехай буде недійсним, а він нехай підлягає єпітимії від Собору.

(Ап. 35; І Вс. 15; ІІ Вс. 2; ІІІ Вс. 8; ІІІ Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).

Правило 23

Єпископу не дозволяється замість себе поставляти іншого, як наступника, хоча б він був і при кінці свого життя; якщо таке вчинено буде, то поставлення нехай буде недійсним. Але нехай зберігається церковне правило, котре визначає, що єпископа слід поставляти не інакше, хіба тільки Собором та за судом єпископів, які мають владу поставити достойного, після кончини того, який упокоївся.

(Ап. 1, 30, 76; І Вс. 4; VII Вс. 3; Карф. 22, 49).

Правило 24

Доброю справою є, коли церковне майно зберігається для Церкви з усякою старанністю і благою совістю, і з вірою у Всевидця і Суддю Бога, і розпоряджатися ним розсудливо і з владою належить єпископу, котрому довірені всі люди і душі тих, що збираються до церкви. Нехай же буде відомо те, що належить Церкві, і відкрито всім пресвітерам і дияконам, так щоб вони знали, і не залишалися у незнанні про те, що власне належить Церкві і щоб від них ніщо не було прихованим. Отже, якщо доведеться єпископу відійти від цього життя, при очевидності того, що належить Церкві, і воно не буде розтрачене і загублене, і власність єпископа не буде потривожена під приводом того, що ці речі належать Церкві. Бо справедливо є і вгодно перед Богом і людьми, щоб власність єпископа передана була кому він забажає, а церковне майно для неї було збережене; і щоб як церква не терпіла збитків, так і єпископ, під приводом набутку церковного, не був позбавлений своєї власности, або щоб родичі його не судилися, і разом із цим і він після смерти не підпав знеславленню.

(Ап. 38, 39, 40, 41; IV Вс. 22; Трул. 35; Карф. 22, 26, 81).

Правило 25

Єпископу мати владу над церковним майном, щоб розпоряджався ним з усілякою обережністю і страхом Божим, на користь усім, хто в цьому має потребу; і сам нехай бере від нього необхідну частину, якщо має потребу, на необхідні свої витрати, а також на потреби подорожніх братів, яких він приймає, щоб вони ні в чому не мали нестатку, як сказав божествений апостол: «маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8). Якщо ж цим не задовольняється, але використовує майно для своїх домашніх потреб, і прибутки церкви, або урожай з належних їй полів, без згоди пресвітерів та дияконів використовує, або надає владу над ними своїм домашнім чи родичам, або братам чи синам, від чого помітно відбувається замішання в церковних рахунках: тоді такий нехай надасть звіт Собору тієї области. І якщо інакше якось донос буде на єпископа і на пресвітерів, що перебувають при ньому, що вони майно, котре належить церкві, чи урожай з полів, або щось з іншої церковної власности, використовують на власну користь, утиснувши бідних, і викликавши нарікання і знеславлення домоустрою церковного, через керівництво ним таким чином, то такі нехай приймуть відповідне виправлення, за рішенням святого Собору.

(Ап. 38, 39, 40, 41; IV Вс. 26; VII Вс. 12; Феофіла Ол-го 10,11; Кирила Ол-го 2).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Правила Святого Помісного Собору Лаодикійського
Правило 1

Тим, які вільно і за законом з’єдналися другим шлюбом, а не таємно поєдналися, коли пройде недовгий час, і після вправляння у молитвах і пості, необхідно, через поблажливість, дарувати спілкування.

(Ап. 17; І Вс. 8; Трул. 3, 87; Анкир. 19; Неокес З, 7; Вас. Вел. 4, 12, 22, 87, 99).

Правило 2

Тих, що впадають у різні гріхи, і перебувають у молитві, сповіданні та покаянні, і від злих справ повністю відвертаються, після того, як відповідно до міри їхнього гріха надано їм час покаяння, заради милосердя і благости Божої, вводитити до спілкування.

(Ап. 52; І Вс. 12; Трул. 43, 102; Анкир. 2; Неокес. 3; Вас. Вел. 74).

Правило 3

Нещодавно охрещених не пристало одразу зводити у чин священий.

(Ап. 61, 75, 80; І Вс. 2, 9; Неокес. 9, 10; Сард. 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 89; Григорія НІиськ. б).

Правило 4

Посвячені не повинні давати у ріст і брати відсотки, і так звані іміолії, тобто, половину від прибутків.

(Ап. 44; І Вс. 17; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ,).

Правило 5

Обрання на церковні ступені не повинно відбуватися у присутності тих, що слухають.

(I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 6

Не дозволяти єретикам, закоснілим у єресі, входити у дім Божий.

(Ап. 10, 45, 64; III Вс. 2, 4; Лаод. 9, 32, 33, 34, 37; Тимофія Ол-го 9).

Правило 7

Тих, що навертаються від єресей, тобто, новатіан, чи фотиніан, або чотиридесятників, як оголошених так і вірних на їхню думку, приймати не раніше, як проклянуть усяку єресь, а особливо ж ту, в якій вони перебували; і тоді вже так звані у них вірні, після вивчення Символу віри, нехай будуть помазані святим миром, і так причащаються Святих Тайн.

(Ап. 46, 47, 68; І Вс. 8,19; II Вс. 1, 7; Трул. 95; Лаод. 8; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правило 8

Так званих фригів, які навертаються від єресі, хоча б і знаходилися у так званому їхньому клірі, тай найбільшими називалися, з усілякою ретельністю оголошувати і хрестити єпископам і пресвітерам Церкви.

(Ап. 46, 47, 68; І Вс. 8,19; II Вс. 1, 7; Трул. 95; Лаод. 7; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правило 9

На кладовища усяких єретиків, або у так звані у них мученицькі місця, нехай не буде дозволено членам церкви ходити для молитви, або для зцілювання. А тих, що ходять, якщо вони є вірними, позбавляти церковного спілкування на деякий час. А тих, що каються та визнають, що згрішили, приймати до спілкування.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64, 70; III Вс. 2, 4; Лаод. 6, 32, 33, 34, 37; Карф. 83; Тимофія Ол-го 9).

Правило 10

Не слід членам церкви, необдумано, дітей своїх з’єднувати шлюбним союзом із єретиками.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 31; Карф. 21).

Правило 11

Не слід поставляти у церкві так званих пресвітериць (стариць), або Головуючих.

Правило 12

Єпископів, за розсудом митрополита і навколишніх єпископів, поставляти на церковне керівництво, і притому таких, які з давнього часу випробувані й у слові віри, і в житті, відповідному правому слову.

(Ап. 58, 80; І Вс. 2, 4; Трул. 12, 19; VII Вс. 2, 3; Антиох. 19; Лаод. 5, 13; Сард. 6, 10; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50; Двокр. 17).

Правило 13

Нехай не буде дозволено зборищу народа обирати тих, кого мають

звести у священство.

(І Вс. 4; Антиох. 19; Лаод. 5, 12; Сард. 10; Карф. 50).

Правило 14

На свято Пасхи не посилати Святі Тайни в інші парафії, у вигляді благословення.

(Ап. 9, 70; Антиох. 2; Лаод. 32).

Правило 15

Крім співців, зарахованих до кліру, які на амвон входять і по книзі співають, не слід нікому іншому співати у церкві.(( За тлумаченням Вальсамона, дане правило забороне мирянам входити на амвон і розпочинати спів.))

(Ап. 26; I Вс. 16; Трул. 4, 33, 75; VII Вс. 14; Лаод. 59; Карф. 103).

Правило 16

У суботу читати і Євангеліє з іншими Писаннями.

(Ап. 66; Трул. 55, 56; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 17

Не слід на церковних зібраннях псалми з’єднувати нерозривно один з одним, але через проміжок після одного псалма бути читанню (наступного).

(Трул. 75; Лаод.15).

Правило 18

Одна і та ж сама послідовність молитов повинна бути завжди — і на дев’ятому часі, і на вечірні.(( За тлумаченням Вальсамона, дане правило припиняє самочинства тих, що під час вечірніх богослужінь, крім встановлених Церквою, вживали, ними самими складені молитви.))

(Лаод. 15, 59; Карф. 103).

Правило 19

Подобає, по-перше, після бесід єпископських, особливо творити молитву про оголошених, а після виходу оголошених, бути молитві про тих, що каються; коли ж і ці прийдуть під руку (благословення) і видійдуть, тоді звершувати три молитви вірних: одну, тобто першу — у мовчанні, другу ж і третю голосно виконувати. Після цього уже мир подавати, і коли пресвітери дадуть мир єпископу, тоді і мирянам взаємно мир подавати, і так звершувати святе Приношення. І одним тільки священнослужителям дозволено входити у вівтар, і там причащатися.

(Трул. 69; Лаод. 44).

Правило 20

Не подобає диякону сидіти у присутності пресвітера, але із дозволу пресвітера сісти. Подібним чином і дияконам, мати честь від іподияконів та від усіх причетників.

(Ап. 15, 39; І Вс. 15, 18; Трул. 7, 16; Антиох. 5).

Правило 21

Іподияконам не подобає бути на місці дияконів і торкатися священних сосудів.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 22, 24, 25, 43).

Правило 22

Не слід нижчому служителю церковному орар носити, ні залишати двері.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 21, 24, 25, 43).

Правило 23

Не слід читцям або співцям орар носити, і так читати і співати.

(Ап. 26, 59; І Вс. 16; IV Вс. 4; Трул. 4, 33, 75; VII Вс. 14; Лаод. 22, 59; Карф. 103).

Правило 24

Не подобає освяченій особі, від пресвітера до диякона, і потім будь-кому з церковного чину, навіть до іподияконів, або читців, чи співців, чи заклинателів, чи брамників, чи із чернечого чину, входити до корчемниці.

(Ап. 54; Трул. 9; Карф. 40).

Правило 25

Не подобає іподиякону роздавати Хліб, чи благословляти Чашу.

(Трул. 4, 6, 7, 15; Лаод. 20, 21, 22, 24, 43).

Правило 26

Не поставленим від єпископа не слід заклинати ні у церквах, ні у домах.

(II Вс. 7; Антиох. 10).

Правило 27

Не подобає освяченим особам, або причетникам, або мирянам, яких прикликають на трапезу любови, частини від неї забирати із собою, бо цим завдається образа церковному чину.

(Трул. 74; Гангр. 11; Лаод. 28; Карф. 42).

Правило 28

Не подобає у храмах Господніх чи церквах звершувати, так звані, трапези любови, і в домі Божому їсти, і влаштовувати возлежання.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97; Гангр. 11; Лаод. 27; Карф. 41, 42).

Правило 29

Не подобає християнам юдействувати, й у суботу святкувати, але працювати їм у цей день, а день недільний переважно святкувати, якщо можуть, як християни. Якщо ж виявиться, що юдействують, нехай буде анафема від Христа.

(Ап. 7, 64, 66, 70, 71; Трул. 11, 55, 66; Антиох. 1; Лаод. 16, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 30

Не подобає освяченій особі, або причетнику, або ченцю, митися у лазні разом із жінками, і взагалі всякому християнину чи мирянину, бо це є перше звинувачення від язичників.

(Трул. 77).

Правило 31

Не подобає з усяким єретиком укладати шлюбний союз, чи віддавати таким своїх синів або дочок, але краще брати від них, якщо обіцяють християнами бути.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 10; Карф. 21).

Правило 32

Не подобає від єретиків приймати благословення, які є більше марнослів’я, ніж благословеннями.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Вс. 19; II Вс. 7; III Вс. 2, 4; Трул. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 9, 10, 14, 31, 33, 34, 37; Вас. Вел. 1, 47; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 33

Не подобає молитися з єретиком, або відступником.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Вс. 19; II Вс. 7; III Вс. 2, 4; Трул. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 10, 14, 31, 32, 34, 37; Вас. Вел. 1, 47; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 34

Всякому християнину не подобає залишати мучеників Христових, та відходити до лжемучеників, котрі, тобто, у єретиків знаходяться, або самі єретиками були. Бо ці віддалені від Бога: ось тому ті, хто приходить до них, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64, 70; III Вс. 2, 4; Лаод. 6, 9, 32, 33, 37; Карф. 83; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 35

Не подобає християнам залишати Церкву Божу, та відходити, і служити ангелам, і влаштовувати зібрання. Це осуджено. Заради цього, якщо виявиться, що вправляється у такому таємному ідолослужінні, нехай буде анафема, поскільки залишив Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, і приступив до ідолослужіння.(( Даним правилом осуджуються єретики, котрі не молилися Богу і Христу, а тільки ангелам, які нібито являються творцями і управителями світу.))

Правило 36

Не подобає священнослужителям або причетникам бути чаклунами, або заклинателями, чи ворожбитами, чи астрологами, чи робити так звані обереги від нещасть, котрі є кайданами їхніх душ. Тих же, що носить їх, наказали ми відлучати від Церкви.

(Трул. 61; Анкир. 24; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 37

Не слід приймати святкові дари, які посилаються від юдеїв, чи єретиків, ні святкувати із ними.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11; Анкир. 9, Лаод. 6, 9, 29, 33, 34, 38, 39).

Правило 38

Не слід приймати від юдеїв опрісноки, або прилучатися до нечестя їхнього.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11; Анкир. 9; Лаод. 6, 9, 29, 33, 34, 37, 39).

Правило 39

Не слід святкувати з язичниками та приєднуватися до їхнього безбожництва.

(Ап. 71; Трул. 71, 94).

Правило 40

Єпископам, яких на Собор прикликають, не подобає нехтувати, але йти і врозумляти, чи врозумлятися до благовлаштування церкви, та іншого. Якщо ж знехтує такий, то сам себе звинуватить; хіба що через хворобу залишиться.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 18, 76, 95).

Правило 41

Освяченому, або причетнику, не слід подорожувати без правильної грамоти від єпископа.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 42; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).

Правило 42

Освяченому, або причетнику не слід подорожувати без повеління єпископа.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).

Правило 43

Не подобає слугам церковним і на короткий час залишати двері, щоб у молитвослів’ї вправлятися.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 21, 22, 24, 25).

Правило 44

Не подобає жінці до вівтаря входити.

(Трул. 69; Лаод. 19).

Правило 45

Після двох седмиць Чотиридесятниці, не слід приймати до хрещення.(( Дане правило має відношення до хрещення дорослих, яке, за давнім звичаєм звершувалося у Велику Суботу. Тому тих, хто на початку Чотиридесятниці, або в крайньому випадку, протягом двох чи трьох седмиць, не виявив бажання прийняти Хрещення, і готуватися відповідним чином, тих не дозволялося хрестити в цю Чотиридесятницю, а чекати, коли в майбутньому виявиться його старанність у вірі.))

(І Вс. 14; Трул. 78; Лаод. 46).

Правило 46

Охрещуваним слід вивчати віру, і на п’ятий день седмиці давати відповідь єпископу, або пресвітерам.

(І Вс. 2, 14; Трул. 78, 96; Лаод. 19, 45).

Правило 47

Тим, які у хворобі прийняли хрещення, а потім отримали здоров’я, належить вивчати віру, та пізнавати, якого Божественного дару сподобився.

(I Вс. 2, 14; Трул. 78, 96; Неокес. 12; Лаод. 19, 45, 46; Карф. 45).

Правило 48

Подобає просвічуваним бути помазаними Помазанням Небесним, і бути причасниками Царства Божого.

(ІІІ Вс. 7; Трул. 95).

Правило 49

Не подобає у Чотиридесятницю приносити святий Хліб, хіба що тільки у суботу й у день недільний.(( Не допускається ціла Літургія. Але в ці дні допускається Літургія Раніше Освячених Дарів, як це і визначено 52-м пр. Трульського Собора.))

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 50, 51, 52).

Правило 50

У четвер останньої седмиці Чотиридесятниці не подобає припиняти піст, і всю Чотиридесятницю нечестити, але слід протягом всієї Чотиридесятниці поститися з сухоядінням.

(Ап. 66, 69; Трул. 29, 89; Дионисія Ол-го 1; Тимофія Ол-го 8, 10).

Правило 51

Не подобає в Чотиридесятницю дні народження мучеників святкувати, але звершувати пам’ять святих мучеників у суботи та у недільні дні.

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 49, 50, 52).

Правило 52

Не подобає в Чотиридесятницю звершувати шлюби, чи святкувати дні народження.

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 49, 50, 51).

Правило 53

Не подобає християнам, що ходять на весілля, скакати чи танцювати, але скромно вечеряти та обідати, як личить християнам.

(Трул. 24; Лаод. 54).

Правило 54

Не подобає священнослужителям, або причетникам дивитися розважальні видовища на весіллях, чи на банкетах: але перед виходом акторів вставати і покидати ті місця.

(Трул. 24; Лаод. 53).

Правило 55

Не подобає священнослужителям, або причетникам, складаючись, влаштовувати банкети, ні навіть мирянам.

(Карф. 60).

Правило 56

Не подобає пресвітерам раніше входу єпископа входити і сидіти у вівтарі, але з єпископом входити, крім випадків, коли єпископ немічний або відсутній.

(Ап. 2, 31, 39, 55; IV Вс. 8, 23; Трул. 11).

Правило 57

Не подобає у малих містах і селах поставляти єпископів, але періодевтів(( Періодевт — той що обходить, чи наглядає. Це був пресвітер, і його посада подібна до сучасних благочинних чи протопресвітерів.)); а поставленим уже раніше, нічого не творити без волі єпископа міста. Так само і пресвітерам нічого не творити без волі єпископа.

(І Вс. 8; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8, 10; Сард. 6).

Правило 58

Не подобає єпископам, чи пресвітерам, звершувати Приношення у Домах.

(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 31, 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Карф. 10; Двокр. 12).

Правило 59

Не подобає у церкві читати псалми не священні, або книги, не визначені правилом, але тільки визначені у правилах книги Старого і Нового Завіту.

(Ап. 60; Трул. 63; Карф. 103).

Правило 60

Читати подобає книги ці, Старого Завіту: 1) Буття світу, 2) Вихід з Єгипту, 3) Левит, 4) Числа, 5) Второзаконня, 6) Ісуса сина Навина, 7) Книга суддів Ізраїлевих, Руфі, 8) Есфирі, 9) Царств перша і друга, 10) Царств третя і четверта, 11) Паралипоменон перша і друга, 12) Ездри перша і друга, 13) Книга псалмів сто п’ятдесяти, 14) Притчів Соломона, 15) Еклезіаста або проповідника, 16) Пісні пісень, 17) Іова, 18) Пророків дванадцять, 19) Ісаї, 20) Єремії, Варух, Плач і післання 21) Єзекіїля, 22) Даниїла. Нового ж Завіту, Євангелій чотири: від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана. Діяння апостольські, Послань соборних сім, це: Якова одне, Петра два, Іоана три, Іуди одне; послань Павлових чотирнадцять: до Римлян одне, до Коринфян два, до Галатів одне, до Ефесян одне, до Филип’ян одне, до Колосян одне, до Солунян два, до Євреїв одне, до Тимофія два, до Тита одне, і до Филимона одне.

(Ап. 85; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята. Григорія Богослова. Про книги Святого Письма. Амфілохія. Про книги Святого Письма).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правила Святого Сардикійського Помісного Собора
Правило 1

Осій, єпископ міста Кордуби, сказав: належить із самих підвалин викорінити не стільки погані звички, скільки найшкідливіше розладнання справ церковних. Нікому з єпископів нехай не буде дозволено з малого міста переходити в інше місто. Бо у цій справі явна причина, для котрої вона влаштовується; тому що ніколи не можна було знайти жодного єпископа, який би з великого міста у мале намагався бути переведеним. Звідси зрозуміло, що такі полум’яною пристрастю користолюбства розпалюються, і працюють більше для гордині, щоб отримувати більшу, очевидно, владу. Отже, чи буде угодно всім, щоб суворіше була покарана така розбещеність? Я думаю, що такі не повинні мати спілкування церковного навіть нарівні з мирянами. Всі єпископи сказали: вгодно всім.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16; 18, 21; Сард. 2, 17; Карф. 48).

Правило 2

Якщо ж знайдеться хтось настільки божевільний чи зухвалий, що надумає якесь вибачення знайти у такій справі, ствержуючи, що від народу прислане до нього послання, то зрозумілим є, як могли небагато людей, спокушених винагородою та грошима, збіговисько влаштувати у церкві, нібито бажаючи мати його єпископом. Тому, думаю, такі хитрощі та інтриги всебічно (слід) карати, щоб ніхто з таких, навіть при кончині своїй, не був удостоєний спілкування, навіть нарівні з мирянами. Чи прийнятна ця думка? Відповідайте. І відповіли: сказане приймаємо.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 17; Карф. 48).

Правило 3

Необхідно і це приєднати, нехай ніхто з єпископів не переходить зі своєї области до іншої области, в якій є свої єпископи, хіба що тільки буде покликаний від братів, що знаходяться у ній, щоби не думали зачиняти двері любові. Подобає ж і це передбачити: якщо у якійсь області хтось з єпископів має справу з братом своїм та спів єпископом, то ніхто з них нехай не прикликає у посередники єпископів з іншої області. Якщо ж хтось із єпископів, у якійсь справі, виявиться осуджуваним, але надумає не неправу мати справу, а праведну, і якщо знову відновиться суд, то, якщо завгодно вам, любов’ю вшануємо пам’ять Петра апостола, і нехай напишеться від цих, що судили до Юлія, єпископа Римського, нехай відновиться, якщо потрібно, суд через найближчих до тієї области єпископів, і нехай призначить він розглядачів справи. Якщо ж звинувачуваний не зможе представити свою справу як таку, що вимагає повторного вивчення, то один раз присуджене нехай не порушується, але, що зроблено, те нехай буде твердим.(( 6-те пр. І Вс. С., згідно давнього звичаю Церкви, у підпорядкування Римського єпископа, віддав багато областей на Заході, відповідно як і Олександрійському та Антиохійському єпископам, віддав керівництво на півдні і сході Згідно цього правила, Осій, єпископ Іспанського міста Кордуби, що належить до юрисдикції Римського єпископа, запропонував, щоб на його розгляд і відносили всі сумнівні справи Західних областей, не відступаючи від 6-го пр. І Вс. С.))

(Ап. 35; І Вс. 5; IV Вс. 5; Антиох. 13, 16, 21; Сард. 2, 4, 5).

Правило 4

Якщо якийсь єпископ, судом сусідніх єпископів усунутий буде зі свого сану, і скаже, що він знову покладає на себе обов’язок виправдання, то не раніше поставляти іншого на його місце, хіба коли єпископ Римський, розглянувши справу, винесе своє визначення по ній.

(Ап. 14, 74; Сард. 3, 5; Двокр. 16).

Правило 5

Якщо буде на якогось єпископа донос, і навколишні єпископи, зібравшись, виключать його з його ступеня, а він, переносячи справу, звернеться до блаженнійшого єпископа Римської Церкви, а цей же захоче вислухати його, і визнає за справедливе відновити вивчення справи про нього, то слід і це визначити, нехай благоволить написати до сусідніх з тією областю єпископів, щоб вони ретельно і з подробицями, вникнули в усі обставини, і, з переконанням в істині, винести свій вирок у справі. Якщо ж хтось вимагатиме, щоб справа його знову вислухана була, і, на його прохання, заблагорозсудиться Римському єпископу від себе послати пресвітерів, то нехай це буде у владі цього єпископа, оскільки за краще і належне визнає і визначить, для судження разом із єпископами, послати своїх представників. Або ж якщо визнає достатнім попередній розгляд і вирішення справи про цього єпископа, то нехай вчинить так, як розважливим його розсудом буде визнано за благо. Єпископи відповіли: сказане приймаємо.

(Ап. 14, 74; І Вс. 5, 6; II Вс. 2, 6; IV Вс. 9, 17, 28; Антиох. 14, 15; Карф. 23, 28, 105, 125).

Правило 6

Якщо у одній області, яка має багатьох єпископів, трапиться одному єпископу затриматись, і він, через якесь недбальство, не захоче бути у зібранні й погодитися на постанову єпископів, а велика кількість людей, що зібралися, буде просити, нехай поставиться просимий ними єпископ, належить, по-перше, через послання екзарха области (маю на увазі єпископа митрополії) нагадати тому єпископу, який забарився, що просять люди дати їм пастиря. За благо визнаю дочекатися, нехай прибуде і він. Якщо ж, і через послання будучи запрошуваним, не прийде, і навіть не дасть письмової відповіді, то слід задовольнити бажання народу. Але і від ближньої области належить запросити єпископів для поставлення єпископа митрополії. Навпроти того, зовсім нехай не дозволяється поставляти єпископа у яке-небудь село чи мале місто, для котрого достатньо й одного пресвітера. Бо не треба поставляти туди єпископа, нехай не принижується ім’я єпископа і влада. Але єпископи области повинні, як сказано мною вище, єпископів поставляти у ті міста, в яких і раніше були єпископи. Якщо ж знайдеться якесь місто, яке нещодавно виросло до великої кількости людей, що визнане буде достойним мати єпископа, нехай має. Чи згодні на це усі? Відповіли усі: згодні.

(Ап. 1; І Вс. 4, 6; Антиох. 1619; Лаод. 12, 57; Карф. 53, 56).

Правило 7

Осій єпископ сказав: своєчасні, й дуже часті та несправедливі прохання наші зробили те, що ми не маємо тієї благодаті й сміливости, які мати повинні. Бо багато єпископів не припиняють приходити до військового стану, а особливо африканські, котрі, як ми дізналися від улюбленого брата нашого і співєпископа Грата, корисних порад не приймають, але зневажають так, що одна людина приносить у військовий стан багато і різних прохань, котрі не можуть бути на користь церквам, і сприяє та протегує, не бідним і простолюдинам, чи вдовицям, як було б необхідно та пристойно, але мирських достоїнств і посад шукає для декотрих. Таке невігластво приносить нам шкоду, не без спокуси якоїсь та докору. За пристойніше вважаю, щоб єпископ допомогу свою подавав тому, хто від когось має утиски, або якась вдова від когось образу терпить, або убогий якийсь позбувається чогось, що належить йому, то про такі речі прохання будуть справедливими. А якщо, улюблені брати, це угодним буде всім, то затвердіть, що жоден єпископ не повинен приходити у військовий стан, крім тих, кого благочестивійший цар наш прикличе своїм писанням. Але оскільки багаторазово стається, що деякі, за свої злочини, на ув’язнення або на заслання засуджені, чи під інше якесь осудження підпали, звертаються до церкви, вимагаючи милосердя: таким не слід у допомозі відмовляти, але терміново і без сумнівів просити для них поблажливости. Якщо і це угодно, дайте усі на це згоду. Відповіли усі: нехай буде постановлено і це.

(Антиох. 11; Сард. 8, 9, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 8

Оскільки були міркування, щоб хтось із єпископів не підпав під осудження, приходячи у військовий стан, то заради цього, якщо деякі з них мають такі прохання, про які ми вище згадували, нехай пересилають їх через свого диякона. Бо службова особа не підлягає докорам і скоріше може донести те, що йому буде доручено. Відповіли усі: і це нехай буде постановлено.

(Антиох. 11; Сард. 7, 9, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 9

Якщо якоїсь области єпископи, брату і співєпископу своєму, принесуть прохання, то той, що перебуває у більшому місті, тобто у митрополії, нехай перепровадить і диякона їх і прохання, давши йому супровідні листи, тобто, написавши послідовно до братів та співєпископів наших, що перебувають у той час у тих місцях чи містах, у яких найблагочестивійший цар особисто розпоряжається громадськими справами. Якщо ж хтось із єпископів має друзів при царевому дворі, й захоче про щось пристойне просити, то нехай не забороняється йому, через свого диякона і просити та заповідати їм, нехай подадуть йому в його проханні благу допомогу. Хто ж приходить до Рима, як вище сказано мною, прохання, котрі мають принести цареві, повинні представляти улюбленому братові нашому та співєпископу Юлію, нехай спершу розгляне, чи не є деякі з них безсоромними, і потім пошле їх у військовий стан, приєднуючи і своє клопотання та опіку. Всі єпископи сказали, що вгодно їм і це, і пристойною є така порада.

(Антиох. 11; Сард. 7, 8, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 10

Належить з усякою ретельністю та старанністю стежити, щоб хтось багатий, або вчений, від світського служіння, удостоєний бути єпископом, поставлявся не раніше, хіба що коли звершить служіння читця та диякона, і пресвітера, щоб, проходячи через кожен ступінь, якщо достойним визнаний буде, міг зійти на висоту єпископства. Очевидним є, що для кожного ступеня чину, має бути надано не надто мало часу, протягом якого могли б бути виявлені його віра, доброзвичайність, постійність і лагідність, і він, будучи визнаним достойним божественного священства, отримав би найбільшу честь. Бо не пристойно, зухвало і легковажно приступати до того, щоб поспішно поставляти або єпископа, чи пресвітера, чи диякона, а ні знання його, ні поведінка не дають на це права. Оскільки таке ми справедливо визнали б за дуже нове (Див..1 Тим. 3, 6), і не затверджене, а особливо, коли і блаженнійший апостол, котрий був учителем мов, заборонив швидкі поставлення на церковні ступені, бо випробування протягом тривалого часу може правильніше показати і поведінку і норов кожного. Промовили всі, що їм це вгодно, і цього порушувати ніколи не слід.

(Ап. 80; І Вс. 2, 9; Трул. 14, 15; VII Вс. 2; Неокес. 9, 10, 11, 12; Лаод. 2, 3, 12; Карф. 16; Двокр. 17; Кирила Ол-го 4).

Правило 11

Єпископ, коли з одного міста переходить в інше місто, або з однієї области в іншу, заради марнославства дбаючи про власну похвалу або про звершення богослужіння із більшою важністю, й хоче пробути там якомога довший час, тоді як єпископ того міста не вправний у вченні, то нехай не зневажає його, і не проповідує часто, намагаючись посоромити та принизити лице місцевого єпископа. Бо цей привід зазвичай призводить до збентеження, і такою хитрістю єпископ намагається чужий престіл собі призаручити й привласнити, без коливання залишаючи доручену йому церкву та переходячи до іншої. Отже необхідно на це визначити певний час: оскільки і не приймати єпископа, здалося б справою не людинолюбною і жорстокою. При цьому згадайте, що в попередні часи отці наші визначили: якщо хтось мирянин, перебуваючи у місті, в три недільні дні, протягом трьох седмиць, не прийде на зібрання, нехай буде позбавлений спілкування церковного. Отже, якщо це постановлено про мирян, то не слід, не пристойно, і не корисно єпископу, який не має ніякої нагальної потреби або важливої справи, залишати свою церкву на більш тривалий час, і засмучувати довірений йому народ. Всі єпископи сказали: і ця думка є правильною.

(Ап. 8, 9, 14, 15, 33, 35; І Вс. 8, 15; IV Вс. 5; Трул. 20, 66, 80; Антиох. 2, 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 2, 3, 12, 17; Карф. 48, 71; Двокр. 16).

Правило 12

Деякі з братів та співєпископів у містах, до котрих вони поставляються у єпископи, мають, очевидно, дуже малу власність, що їм належить, а в інших містах (єпископи мають) маєтки великі, з яких можуть допомагати бідним. Вважаю, що, коли вони захочуть прийти до своїх маєтків, і зібрати плоди, то слід дозволити їм це з тим, щоб вони три недільні дні, тобто, три седмиці перебували у своїх володіннях, але щоб у найближчій церкві, у котрій звершує службу пресвітер, були присутніми і служили, щоб не стати такими, хто залишився без церковного богослужіння, і щоб не часто приходили до міста, в якому є єпископ. Бо таким чином, і власні їхні справи не зазнають ніякої шкоди від їхньої відсутности, й очевидно уникнуть вони звинувачень у гордині та марнославстві. Всі єпископи сказали: угодна і ця постанова.

(Ап. 36, 58; Трул. 19, 80; Гангр. 5, 20; Сард. 11; Двокр. 16; Карф. 71, 120, 121).

Правило 13

Осій єпископ сказав: якщо хтось — диякон, чи пресвітер, чи будь хто з причетників буде позбавлений спілкування церковного, і звернеться до іншого єпископа, який знає його, знає і те, що він своїм єпископом усунутий від спілкування: не подобає з образою для єпископа і брата свого, подавати йому спілкування. Якщо ж насмілиться це вчинити, нехай знає, що піддає себе відповіді перед єпископами, коли вони зберуться.

(Ап. 12, 13, 16, 32, 33; І Вс. 5; Антиох. 6; Карф. 11, 29, 133; Соф. 1).

Правило 14

Якщо знайдеться якийсь єпископ, схильний до гніву (що у такого чоловіка не повинно мати місця), і раптом, будучи роздратованим на пресвітера, чи диякона, захоче вигнати такого із церкви, подобає запобіжних заходів ужити, щоб не одразу такий був осуджуваним і позбавленим спілкування. Всі єпископи сказали: той, кого виганяють, нехай має право звернутися до єпископа митрополії тієї ж области. Якщо ж єпископа митрополії немає на місці, звернутися до сусіднього єпископа і просити, щоб з ретельністю розслідувалася справа. Бо не слід закривати слух від прохачів. А єпископ той, який справедливо чи не справедливо вигнав такого, благодушно повинен терпіти, нехай буде розслідувана справа, і вирок його або підтверджений буде, або буде виправлений. Але перш ніж ретельно і справедливо будуть розслідувані усі обставини, відлучений від спілкування до розгляду справи не повинен привласнювати собі спілкування. Якщо ж, зібравшись, деякі з кліру виявлять у ньому зневагу до влади і пихатість, то (оскільки не пристойно попускати кривду чи неправедне звинувачення) повинні дещо суворими і важкими словами прикликати його до порядку, нехай дотримується покірність та слухняність до того, хто наказує належне. Бо як єпископ повинен виявляти до підлеглих щиру любов і прихильність, таким самим чином, і службовці зобов’яні неудавано виконувати обов’язок служіння єпископам.

(Ап. 12, 16, 28, 32; І Вс. 5; Антиох. 4, 6, 20; Сард. 13, 15; Карф. 9, 10, 11, 20, 29, 132).

Правило 15

Якщо якийсь єпископ, з іншої області чужого служителя церкви захоче поставити на який-небудь ступінь, без погодження з його єпископом, то таке поставлення нехай вважається недійсним і нетвердим. Якщо ж деякі собі дозволять це, то братами та співєпископами повинні бути умовлені й виправлені. Сказали всі: і це визначення нехай буде непорушним.

(Ап. 35; I Вс. 16; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5, 20; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 13, 22; Карф. 48, 54, 90).

Правило 16

Аетій єпископ сказав: усім вам відомо яка і наскільки велика Солунська митрополія. Часто приходять до неї з інших єпархій пресвітери й диякони, і, не задовольняючись короткочасним перебуванням, залишаються і назавжди там оселяються, або тільки через довготривалий час примушені бувають повернутися до своїх церков. Отже, і про цих визначення має бути. Осій єпископ сказав: ті визначення, котрі постановлені стосовно єпископів, нехай зберігаються і стосовно цих осіб.

(Ап. 8, 9, 14, 15, 33, 35, 36, 58; І Вс. 8, 15; IV Вс. 5; Трул. 5, 20, 66, 80; Антиох. 2, 13, 16, 18, 21; Гангр. 5, 20; Сард. 11, 12; Карф. 48, 71, 120, 121; Двокр. 16).

Правило 17

Якщо якийсь єпископ, перетерпівши насильство, несправедливо усунутий буде, чи за свої знання, чи за сповідання Кафоличної Церкви, або за те, що захищав істину, й, уникаючи небезпеки, будучи невинним і підданим звинуваченню, прийде до іншого міста, то за благо вирішено, нехай не забороняється йому перебувати там, доки не повернеться, або зможе отримати звільнення від нанесеної йому образи. Бо жорстоко і дуже важко було б не приймати нам того, хто перетерпів несправедливе вигнання; навпаки, з особливими приязністю та дружелюбністю необхідно приймати такого.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; VII Вс. 10, 15; Анкир. 18; Антиох. 3; Сард. 11, 12, 16; Карф. 30).

Правило 18

Гавдентій єпископ сказав: знаєш брате Аетію, що при поставленні твоєму на єпископа процвітав мир. Щоб не залишилося ніяких слідів різнодумности про служителів Церкви, думається буде за благо, і поставлених Мусеєм та Євтихіаном, оскільки в них ніякої провини не було, всіх приймати. Осій єпископ сказав: на мій розсуд думка така, що оскільки маємо бути миролюбними і терплячими, і достатньо до всіх мати милосердя, то поставлених один раз до причту церковного деякими нашими братами, тоді тільки не приймати, коли не захочуть повернутися до церков, до яких поставлені були. Євтихіан же нехай не привласнює собі навіть імені єпископа; так само і Мусей нехай не визнається єпископом. Якщо ж спілкування у чині мирян просити будуть, у цьому не слід їм відмовляти. Всі сказали: згодні.

(II Вс. 4; Сард. 19).

Правило 19

Гавдентій єпископ сказав: ці спасительні та благопомірковані постанови, і нашому священичому достоїнству пристойні, й угодні Богу і людям, не зможуть утримати сили та кріпости своєї, якщо прийняті рішення не будуть супроводжувані страхом. Бо ми і самі знаємо, що часто, з причини безсоромности небагатьох, божественне і високошановане ім’я священства піддавалося зневазі. Отже, якщо хтось, усупереч визнаному усіма, насмілиться що-небудь інше творити, намагаючись догоджати гордині і марнославству більше, аніж Богу, той нехай знає вже, що він ставить себе повинним дати відповідь перед судом, і втрачає честь і достоїнство єпископа. Всі відповіли: ця думка правильна, і нам угодно.

(Антиох. 11; Сард. 7, 8, 9, 21; Карф. 104, 106).

Правило 20

Це ж найкраще пізнано і виконано буде таким чином: якщо кожен з нас, поставлених єпископами при дорогах, чи на шляхах водних, побачить єпископа, нехай запитає про причину подорожі, й куди спрямовує він шлях. І якщо дізнається, що він іде у військовий стан, то нехай розпитає за розрядами вище постановленими (прав. 7, 8, 9). І якщо йде, будучи званим, то йому на шляху його ніяких перепон нехай не буде. Якщо ж, через марнославство, як раніше сказано про це вашій любові, чи на прохання декого, поспішає у військовий стан, то ні на грамотах його нехай не ставить підпису, ні навіть нехай не спілкується з таким. Всі відповіли: нехай буде визначено і це.

(Антиох. 11; Сард. 7, 8, 9, 20; Карф. 104, 106).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правила Святого Помісного Собору Карфагенського
Правило 1

Визначення Нікейського собору повністю нехай дотримані будуть. Аврилій єпископ сказав: Дані постанови такими маються у наших списках, які тоді отці наші принесли з собою від Нікейського Собору, й наступні, і нами прийняті визначення, з цим Собором повністю узгоджені, після підтвердження про це нехай зберігаються.(( Перед цим правилом на Соборі були прочитані Символ віри та правила І Нікейського Собора. На додачу, єпископ Пікенський Фавстин, місцеблюститель римського єпископа Боніфатія, оприлюднив отриману ним письмову настанову, в якій Собору пропонувалися правила про перенесення спірних справ від єпархіального єпископа до римського, та до сусідніх єпископів, які в цій письмовій настанові названі Нікейськими, але насправді належали Собору Сардикійському. На що отці Карфагенського Собору відповіли, що у своїх списках 1-го Вс. С. таких правил не знають, і для усунення сумнівів запропонували запросити правильні списки від єпископів Олександрійського, Антиохійського та Константинопольського. І щоб не залишити ніяких сумнівів у тому, що не підкоряються правилам Вселенського Собору, на пропозицію єпископа Карфагенського Аврелія, прийняли дане правило.))

(IV Вс. 1; Трул. 2; VII Вс. 1).

Правило 2

По волі Божій спочатку подобає, узгодженим сповіданням, сповідувати церковну віру, передану нами у цьому славному зібранні. Потім церковний чин, за згодою кожного і всіх разом, необхідно зберігати. Для утвердження ж помислів братів і співєпископів наших, нещодавно поставлених, необхідно додати і те, що ми прийняли від отців, як тверде визначення: єдність Тройці, тобто, Отця і Сина і Святого Духа, що не має ніякої відмінності у пізнанні. Це в умах наших свято зберігаємо і, як навчилися, так і навчати будемо людей Божих.

(II Вс. 1; III Вс. 7; Трул. 1).

Правило 3

Про стриманість Аврилій єпископ каже: На соборі, який був раніше, коли про образ стриманості і чистоти запитано було, за благо вирішено, щоб поставлені у ці три ступені (тобто у єпископи, пресвітери і диякона), через саме посвячення зобов’язані узами чистоти, як пристойно святим єпископам і священикам Божим і левитам, і тим, що служать при Божественних священнодійствах, стримані були в усьому: нехай зможуть отримати, чого у простоті просять у Бога, щоб від апостолів переданого і від самої давнини збереженого, і ми подібного дотримувалися.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 4, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88).

Правило 4

Вирішено, щоб єпископ і пресвітер, і диякон, і всі, хто торкається до святинь, зберігали цнотливість та утримувалися від жінок.(( Детальніше ця постанова розкрита в 12-му та 13-му правилах Трульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 5

Подобає стримувати похіть любостяжання, щодо котрої ніхто не засумнівається, що вона є матір“ю всякого зла; ніхто нехай не вступає до чужих меж, і заради користі нехай не переступає меж батьківських, і нікому з кліриків нехай не буде дозволено брати відсотки від якої б то не було речі. Представлене ж знову, як не зрозуміле, і зовсім утаєнне, буде нами розглянуте, і про те складається визначення. А що Божественне Писання постановило цілком ясно, про те не думку слід випробовувати, але найбільше наслідувати те. Що осуджуємо у мирянах, тим більше те достойне осуду у приналежних до кліру. Весь Собор сказав: ніхто всупереч пророкам, ніхто всупереч Євангелію не діяв безкарно.

(Ап. 44; I Вс. 17; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).

Правило 6

Звершення мира й освячення дів нехай не чинить пресвітер. І примиряти із Церквою тих, що каються, відкрито, на літургії, нехай не буде дозволено пресвітеру. Всім угодно це.

(Ап. 52; I Вс. 12, 13, 19; III Вс. 7; IV Вс. 16; Трул. 4, 31, 95, 102; IV Вс. 7; Лаод. 48; Карф. 7, 43, 44).

Правило 7

Якщо хтось, знаходячись у небезпеці для життя, буде просити про примирення себе зі святим вівтарем, у відсутности єпископа, то пристойно пресвітеру запитати про це єпископа, і потім, за його дозволом, примиряти того, хто знаходиться у небезпеці.

(Ап. 52; I Вс. 11, 13; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 43; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 8

Є дуже багато недоброзвичайних, які вважають за необхідне, будь-коли, висувати звинувачення на отців та єпископів. Слід приймати таких, чи ні? Всіма єпископами вирішено: якщо опорочений такий, то не приймати.

(Ап. 34, 37, 74, 75; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 128, 129, 130; Двокр. 13; Феофіла Ол-го. 9).

Правило 9

Якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, прийме до спілкування справедливо вигнаних за свої злочини із церкви, то нехай і сам підлягає рівному осудженню з тими, що ухиляються від правильного вироку свого єпископа.

(Ап. 11, 12, 13, 32, 33; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 13; Карф. 23, 106).

Правило 10

Якщо якийсь пресвітер, від свого єпископа осуджений, піднісшись якоюсь пихатістю та гординею, надумає що повинен сам приносити Богу святі Дари, або надумає збудувати інший вівтар, усупереч церковній вірі й уставу, такий нехай без покарання не залишиться. Собор сказав: якщо якийсь пресвітер, супроти єпископа свого загордившись, учинить розкол, нехай буде анафема.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 11; Двокр. 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 11

Якщо якийсь пресвітер за свою поведінку осуджений буде, такий повинен сповістити сусідніх єпископів, щоб вони вислухали справу, і щоб через них примирився він зі своїм єпископом. Якщо ж цього не вчинить, але (від чого нехай упасе Господь) надимаючись гординею, усуне сам себе від спілкування зі своїм єпископом, і разом із деякими чинячи розкол, принесе Богу Святе Приношення, нехай він буде визнаним як такий, що знаходиться під клятвою, і нехай позбудиться свого місця, втім, із розглядом, чи не має справедливої скарги на єпископа.

(Ап. 31; I Вс. 5; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Антиох. 4, 5, 6; Гангр. 6; Карф. 10, 29, 107; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 12

Фелікс єпископ сказав: нехай внесеться у правила, згідно з визначеннями стародавніх соборів і це: якщо якийсь єпископ (краще, щоб цього не було) буде підданим якомусь звинуваченню, і, через великі труднощі, не зможе зібратися багато єпископів, то, щоб він не залишався довго під звинуваченням, нехай слухають його на суді дванадцять єпископів; пресвітера — шість єпископів і свій; а диякона — три.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4, 6, 14, 15, 20; Сард. 13, 14; Конст. 1; Карф. 14, 15, 20, 96, 107).

Правило 13

Багато єпископів, зібравшись, нехай поставляють єпископа. А за потребою три єпископи, у якому б місці не були вони, по повелінням першого, нехай поставляють єпископа. А якщо хтось учинить у чомусь усупереч своїй згоді або підпису, то сам себе позбавить чести.

(Ап. 1; I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 49, 50).5

Правило 14

Вирішено, щоб із Тріполі, заради обмежености країни, один єпископ приходив для представництва на Соборі, і щоб там на суді слухали пресвітера п’ять єпископів, а диякона — три, як вище сказано; зрозуміло ж є, що головувати буде свій єпископ.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4, 6, 14, 15, 20; Сард. 13, 14; Карф. 12, 15, 20, 96, 107).

Правило 15 (15 — 18)(( В різних канонічних збірниках, тексти постанов Карфагенського Собору, поділяються по різному.))

15. Також вирішено, щоб хто б то не був з єпикопів, чи пресвітерів, чи дияконів, або причетників, якщо має справу, яка виникла у церкві, звинувачувальну чи позовну, відречеться від церковного суду, й захоче виправдатися перед судами світськими, позбавлявся свого місця, навіть якби на його користь було рішення. І це у справі звинувачувальній, у справі ж позовній нехай позбавляється того, що придбав за вироком суду, якщо захоче утримати своє місце.

16. Вирішено також і це: якщо від яких би то не було суддів церковних, справа перенесена буде до інших суддів церковних, які мають більшу владу, нехай не буде ніяких нарікань тим, чий вирок скасований буде, якщо не можуть бути викриті, що або через ворожнечу, або через упередженість осудили, або якимось догоджанням спокушені були.

17. Якщо ж за згодою обох сторін, що судяться, обрані будуть судді, то хоч би кількість їх була меншою за визначену у правилах, нехай не буде дозволено переносити суд до інших.

18. Дітям священиків, не влаштовувати мирських видовищ, і не дивитися їх. Це саме і всім християнам завжди проповідувано було, нехай не входять туди, де буває ганьблення.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Трул. 24, 51, 62, 66; Антиох. 5, 12, 14, 15; Лаод. 54; Сард. 3, 5, 14; Карф. 12, 28, 61, 97, 104, 122; Двокр. 9).

Правило 16 (19 — 23)

19. Вирішено, нехай не бувають єпископи і пресвітери і диякони відкупителями заради користи, або управителями, і нехай не здобувають засобів для життя заняттям не достойним або безчесним. Бо необхідно зважати на написане: «Ніякий воїн не зв’язує себе з ділами житейськими, щоб догодити воєводі» (2 Тим. 2, 4).

20. Читців, які досягають повноліття, спонукати або до вступу в шлюб, або до обітниці цнотливости.

21. Вирішено також, щоб клірик, який дав у борг гроші, стільки ж грошей і отримував; а той, що дав (якісь) речі, отримував, скільки дав.

22. Диякони нехай не поставляються раніше двадцятип’ятирічного віку.

23. Читці під час богослужіння нехай не кланяються народові.

(Ап. 5, 6, 20, 26, 44, 51, 81, 83; I Вс. 17; IV Вс. 3, 7, 14; Трул. 6, 9, 10, 13, 33; VII Вс. 10, 14, 15; Анкир. 10; Лаод. 4; Карф. 5, 25, 126; Двокр. 11; Вас. Вел. 14, 69; Григорія Ниськ. 6).

Правило 17 (24)

Розмірковано за благо, щоб Мавританія Ситифенська мала свого першого єпископа, оскільки вона просила про це першого єпископа Нумідійської країни, від котрої відділена Собором. За згодою всіх перших єпископів Африканських областей і всіх єпископів, дозволено їй мати свого першого, через її віддаленість.

(I Вс. 6; Карф. 86, 96, 127).

Правило 18 (25 — 27)

25. Розмірковано за благо також: тим, яких рукопокладають у єпископи, або у степені притчу, ті, які рукопокладають попередньо нехай вкладають у вуха постанови Соборів, щоб не чинили всупереч постановам Собору, і не розкаювалися.

26. Визначено, нехай не дається Євхаристія тілам померлих. Бо написано: «Прийміть, споживайте» (Мф. 26, 26), але тіла померлих ні приймати, ні споживати не можуть. Також нехай не насмілиться неуцтво пресвітерів хрестити уже померлих.

27. Підтвердити належить на цьому святому Соборі, щоб за правилами Нікейського Собору заради церковних справ, які нерідко відкладаються зі шкодою народу, щорічно скликався Собор, на який усі, що посідають перші в області кафедри, присилали б від своїх соборів двох, або скільки оберуть, єпископів, для представництва, щоб складене таким чином зібрання могло мати цілковиті повноваження.

(Ап. 37; I Вс. 5, 9, 13; IV Вс. 9, 19; Трул. 8, 83; VII Вс. 2, 6; Антиох. 20; Карф. 76, 77, 95).

Правило 19 (28)

Якщо ж хтось із єпископів буде підданий звинуваченню, то обвинувач нехай представить справу першому в області, до якої належить звинувачуваний, і нехай не буде звинувачуваний позбавлений спілкування, хіба що, коли бувши прикликаним до відповіді грамотою, не з’явиться на суд обраних судити його у призначений час, тобто, протягом місяця від того дня, в який, за свідченням, отримана ним грамота. Якщо ж представить істинні й поважні причини, котрі завадили йому з’явитися для відповіді проти того, у чому його звинувачують, то без перешкод нехай має право на виправдання протягом другого місяця; але, після того, як мине другий місяць, нехай не буде у спілкуванні, доки не очистить себе доказами у справі. Якщо ж і перед повним Собором того року з’явитися не захоче, щоб, в усякому разі там справа його остаточно була вирішена, то має бути судимим як такий, що виніс вирок сам проти себе. У той час, у який він залишається поза спілкуванням, нехай не прилучається ні у своїй церкві, ні в усій області. Навпроти того, обвинувачеві його, якщо нікуди не відлучався у дні розгляду його справи, зовсім не забороняється спілкування. Але якщо відійде та сховається, то єпископ нехай буде повернений до спілкування, а сам донощик нехай відлучиться від спілкування, втім так, щоб у нього не була відібрана свобода підтвердити звинувачення, якщо зможе довести, що не постав на суді не через небажання, а через неможливість. Втім, зрозуміло, що коли під час руху справи у суді єпископів, зганьблене буде ім’я донощика, то не слід приймати від нього обвинувачення, хіба що тільки він побажає розгляду своєї власної, а не церковної справи.

(Ап. 34, 37, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феофіла Ол-го. 9).

Правило 20 (29)

Якщо пресвітери, чи диякони звинувачувані будуть, то після зібрання узаконеної кількости із ближніх міст обраних єпископів, яких обвинувачені попросять, тобто, при звинуваченні на пресвітера — шести, а для диякона — трьох, і разом із цими власний обвинувачених єпископ досліджує принесені на них звинувачення, з дотримання тих самих правил, стосовно днів і термінів, і дослідження, й осіб обвинувача і обвинуваченого. Справи ж щодо провин інших кліриків нехай розглядає один місцевий єпископ і закінчить.

(Ап. 14; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 12, 15).

Правило 21 (30)

Розмірковано за благо, щоб діти зарахованих до кліру не з’єднувалися шлюбом із язичниками або із єретиками.

(IV Вс. 4; Трул. 72; Лаод. 10, 31).

Правило 22 (31)

Єпископи і зараховані до кліру нехай не передають нічого тим, які не є православними християнинами, хоча б то були і родичі: нічого із своїх речей, як сказано, нехай не віддають таким, даруючи, єпископи і зараховані до кліру.

(Ап. 38, 40; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 81).

Правило 23 (32)

Єпископи не інакше нехай відходять за море,(( Тобто, з Африки до Італії та в Рим.)) як з дозволу свого у кожній області єпископа першого престолу, тобто, взявши переважно від самого першого єпископа так звану відпускну грамоту, або схвалення.

(Ап. 33; IV Вс. 13; Антиох. 11; Карф. 28, 89, 105).

Правило 24 (33)

Постановлено також, нехай не читається у церкві щось інше під назвою божественних писань, крім Писань канонічних. Канонічні ж Писання є ці: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня, Ісуса сина Навина, Книга суддів Ізраїлевих, Руфі, Царств чотири книги, Парали поменон дві, Іов, Псалтир, Соломонових книг чотири, Пророчих книг дванадцять: Ісаї, Єремії, Єзекиїля, Даниїла, Товита, Юдифі, Есфирі, Ездри дві книги. Нового Завіту: Євангелія чотири, Діянь апостольських одна книга, послань Павлових чотирнадцять, Петра апостола два, Іоана апостола три, Якова апостола одне, Іуди апостола одне, Апокаліпсис (Одкровення) Іоана книга одна. Для твердості ж даного правила, нехай буде повідомлений про це брат і співслужитель наш Воніфатій,(( Єпископ римський.)) та інші єпископи тих країн, бо ми прийняли від отців, що ці книги читати подобає у церкві.

(Ап. 60, 85; Лаод. 60; Афанасія Вел. Про свята; Григорія Богослова. Про книги Святого Письма; Амфілохія. Про книги Святого Письма).

Правило 25 (34)

Аврилій єпископ сказав: до цього, чесні брати, при розмірковуванні про утримання деяких із кліру, крім читців, від своїх жінок, додаю затверджене на різних соборах: іподиякони, які до священних Таїн доторкаються, і диякони, і пресвітери, так само і єпископи, за властивим кожному із цих ступенів правилом, нехай утримуються від жінок своїх, і нехай будуть як такі, котрі не мають їх: а якщо цього не зроблять, то нехай будуть відлучені зі (свого) церковного чину. Інші ж причетники нехай не примушуються до цього, хіба що у похилих літах. Весь Собор сказав: вашею святинею справедливо розподілене, як пристойне священству і Боговгодне, затверджуємо.(( Дане правило, як і 4-те цього ж Собору, більш детальніше розкривається 12-м і 13-м правилами Тульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 4, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 26 (35)

Встановлено, щоб ніхто не продавав церковної власності; але якщо ця власність не приносить прибутків, і з’явиться крайня потреба, то подавити це на розгляд першого єпископа области, і з визначеною кількістю єпископів радитися, що слід учинити. Якщо ж настільки крайня потреба буде для церкви, що неможливо порадитися перед продажем, то нехай прикличе єпископ для свідчення хоча б сусідніх єпископів, та нехай подбає представити Собору всі обставини, що виникли у його церкві. Якщо ж цього не вчинить, то той, що продає, буде винним перед Богом і Собором, і позбудеться своєї честі.

(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 24, 26; Трул. 35, 49; VII Вс. 11, 12, 13; Анкир. 15; Антиох. 24, 25; Карф. 33; Кирила Ол-го. 2; Феофіла Ол-го. 10).

Правило 27 (36)

Так само підтверджено: на пресвітерів чи дияконів, викритих у якомусь тяжкому гріху, який невідворотно усуває від священнослужіння, не покладати рук як на покаянників, чи як на вірних мирян, і не попускати їм знову хреститися, і сходити на ступені кліру.

(Ап. 25, 47, 68; Трул. 21; Карф. 48; Вас. Вел. 3, 32, 51).

Правило 28 (37)

Визначено також, щоб, коли пресвітери і диякони, та інші нижчі причетники, зі виниклими у них справами, скаржаться на суд своїх єпископів, вислуховували їх сусідні єпископи, і щоб, за згодою власних їхніх єпископів, припиняли виниклі поміж ними непорозуміння запрошені ними єпископи. Заради цього, якщо і від цих до вищого суду захочуть перенести справу, нехай не переносять у суди по той бік моря,(( Тобто в Італію і в Рим)) але до перших єпископів своїх областей, як багато разів визначено це і про єпископів. А ті, що переносять справи до судів по той бік моря, ніким у Африці нехай не приймаються до спілкування.

(II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 10, 11, 12, 14, 15, 20, 23, 105, 125).

Правило 29 (38)

Угодно всьому Собору, щоб відлучений за своє недбальство від спілкування, чи єпископ, чи хто б то не був із кліру, який під час відлучення свого, раніше вислухання його виправдання, насмілюється приступати до спілкування, був визнаний таким, що сам собі виніс вирок осудження.

(Ап. 28; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Антиох. 4, 12, 15; Сард. 3, 4, 5, 14; Карф. 19, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 30 (39)

Постановлено: звинуваченому, або обвинувачу, які побоюються можливого насильства від неспокійного багатолюддя у тім місці, де знаходиться звинувачуваний, обирати для себе найближче місце, де не було б йому перешкод представити свідків, де і закінчувати справу.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; VII Вс. 10, 15; Анкир. 18; Антиох. 3; Сард. 17).

Правило 31 (40)

Визначено також: якщо які-небудь причетники та диякони будуть неслухняними своїм єпископам, які бажають через необхідні обставини своїх церков звести їх на вищі ступені у своїй церкві, то такі нехай не служать і в тому ступені, з якого не захотіли бути зведеними.

(Ап. 39, 55; IV Вс. 8; Трул. 34; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 32 (41)

Визначено: якщо єпископи, пресвітери, диякони, чи які б то не були клірики, що ніякого майна не мають, після поставлення свого, під час свого єпископства чи служіння у клірі, придбають на своє ім’я землі, або будь-які угіддя, то нехай вважаються розкрадачами здобутків Господніх, хіба що, після напучення, віддадуть їх Церкві. Якщо ж щось перейде до їхньої власності, як подарунок від кого-небудь, або у спадок від родичів, то із тим нехай чинять на власний розсуд. Якщо ж, і забажавши дати щось церкві, повернуть назад, нехай будуть визнані недостойними церковної чести, і виключеними.

(Ап. 4, 38, 40, 41; IV Вс. 22; Трул. 23, 35; Антиох. 24, 25; Карф. 22, 26, 81; Двокр. 7).

Правило 33 (42)

Визначено також, щоб пресвітери, без дозволу своїх єпископів, не продавали речей церкви, в якій посвячені. Так само і єпископам не дозволяється продавати церковні землі, без відома Собору чи своїх пресвітерів. Заради того, окрім крайньої потреби, і єпископу не дозволяється марнотратити речі, що знаходяться у церковному описі.

(Ап. 38, 39, 41; IV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26; Двокр. 7; Феофіла Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2).

Правило 34 (43)

Про те, що нічого з прийнятого на Іппонському Соборі не вимагає виправлення. Єпигоній єпископ сказав: у цьому скороченні, вибраному з діянь Іппонського Собору, нічого не визнаю таким, що вимагало б виправлення чи доповнення, хіба тільки, щоб день святої Пасхи оголошувався під час Собору.(( Дане правила хоча і має місцевий характер, але належить до загального церковного законоположення, та служить свідченням влади Собору більшого, виправляти справи Собору меншого.))

(Ап. 7, 64, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод. 7, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 35 (44)

Єпископи і клірики нехай не дозволяють дітям своїм відходити на власний розсуд, через відділення їх від себе, якщо не повністю покладаються на їхні розсудливість і вік: щоб у майбутньому гріхи їхні не впали на самих батьків.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4, 15; Карф. 3, 4, 25, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 36 (45)

Єпископи і пресвітери і диякони не раніше нехай поставляються, ніж коли всіх у своєму домі зроблять православними християнами.

(Ап. 58; 80; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 121, 123).

Правило 37 (46)

У святилище нехай не приноситься нічого, крім Тіла і Крови Господніх, як і Сам Господь передав, тобто, крім хліба і вина, водою розчиненого. Початки ж плодів, чи мед, чи молоко,(( Постанову даного правила про принесення меду і молока, було виправлено Тульським Собором в правилі 57-му.)) за звичаєм, нехай приносяться у один відомий день, як таємниче знамення немовлят. Хоча ж ці речі і приносяться до вівтаря, втім, нехай мають власне своє благословення, відділяючись від святині Тіла і Крови Господніх. Початки ж плодів нехай не приносяться ні від чого, крім винограду та пшениці.

(Ап. 3, 4; Трул. 28, 32, 57, 99).

Правило 38 (47)

Клірики, чи цнотливці, до вдовиць або до дів нехай не входять, хіба що з дозволу та за згодою єпископа свого або пресвітерів, але і в цьому випадку нехай входять не одні, а із іншими кліриками, або з тими, з якими єпископ чи тільки пресвітери мають вхід до таких жінок; або ж нехай розмовляють з ними там, де присутні інші клірики або якісь поважні християни.

(IV Вс. 3, 16; Трул. 4, 46, 47; VII Вс. 18, 20, 22).

Правило 39 (48)

Єпископ першого престолу нехай не називається екзархом ієреїв, або верховним священиком, або чимось подібним, але тільки єпископом першого престолу.

(Ап. 34; IV Вс. 9; Сард. 6).

Правило 40 (49)

Клірики, заради їжі та пиття, нехай не входять до корчемниці, хіба що спонукувані будуть необхідністю цього в дорозі.

(Ап. 54; Трул. 9; Лаод. 24).

Правило 41 (50)

Святе таїнство вівтаря, нехай звершується людьми, які не їли. Виключається з цього один у році день, у який вечеря Господня звершується. Якщо ж пам’ять буде якихось померлих у вечірній час єпископів, або інших: то нехай звершиться вона тільки молитвами, коли виявиться, що звершителі цього обідали.(( У давнину Літургія у Великий Четвер звершувалася після обіду, але повинна була звершуватися тими, хто іще того дня не їв. Це вимагається 58-м правилом даного Собору і 29-м правилом Собору Трульського.))

(Ап. 69; Трул. 29; Лаод. 50; Антиох. 1; Карф. 47; Тимофія Ол-го. 16).

Правило 42 (51)

Єпископи або клірики у церкві нехай не бенкетують хіба що доведеться через потребу подорожі у ній мати відпочинок. І мирянам, наскільки можливо, нехай забороняються такі бенкети.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97; Гангр. 11; Лаод. 27, 28).

Правило 43 (52)

Тим, що каються, час покаяння, через різність гріхів, нехай призначається судом єпископів; пресвітер же без волі єпископів не розрішає покаянника, хіба що у час крайньої потреби, за відсутности єпископа. На всякого ж, хто кається, якщо злочин його був явним і гласним, таким, що збентежив усю Церкву, нехай покладається рука у притворі храму.

(Ап. 52; I Вс. 11, 13; Трул. 102; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 6, 7; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 44 (53)

Діви, посвячені Богу, коли розлучаються з отцями, які оберігали їх, опікою єпископа, або у відсутність його, пресвітера, нехай будуть доручені найчеснішим жінкам; або, живучи разом, нехай оберігають взаємно одна одну, щоб, поневіряючись повсюду, не нашкодили добрій славі Церкви.

(IV Вс. 16; Трул. 4; Карф. 6, 126; Вас. Вел. 18).

Правило 45 (54 — 55)

54. Хворі, котрі за себе відповідати не можуть, нехай будуть охрещувані тоді, коли, з їхньої волі, висловлять свідчення про них інші, під власну відповідальність.

55. Актори і марнослови на видовищах та інші такі особи, або відступники, що каються та навертаються до Бога, нехай не позбавляються благодаті чи примирення.

(Ап. 46, 47, 49, 50, 52, 61, 75, 80; I Вс. 2, 9, 11, 12; Трул. 24, 51, 95, 102; VII Вс. 8; Лаод. 2, 3, 12, 17, 47, 75; Неокес. 12; Карф. 63; Двокр. 17; Вас. Вел. 1, 5, 89; Кирила Ол-го. 4, 5; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 46 (56)

Дозволяється і надалі читати страждання мучеників у дні, коли звершується щорічна їхня пам’ять.

(Ап. 60; Трул. 63; Карф. 103; Афанасія Вел. Про свята).

Правило 47 (57 — 58)

57. Про донатистів, та про дітей, охрещених донатистами.

Розміркували за благо ми, нехай запитаємо братів та співслужителів наших, Сирикія і Симпликіана, про немовлят, тільки-но охрещених донатистами, щоб те, що зроблено над ними, не з їхньої волі, а через хибні погляди батьків, не було перепоною для поставлення їх на служіння до святого вівтаря, коли навернуться до Церкви Божої зі спасительним наміром.

58. Онофат і Урван, єпископи з країни Мавританії Ситифенської, сказали: ми чули про Нікейське дослідження віри: про священнодійство яке буває після обіду, істинно є, нехай тими, які не їли, достойно звершується, і тоді затверджено це.

(Трул. 29; анкир. 3; Карф. 1, 41, 57, 66, 67, 68, 69, 91, 92, 93, 94, 99, 117, 118, 119, 124; Вас. Вел. 1).

Правило 48 (59)

За даним нам дорученням пропонуємо і це, визначене на Соборі який відбувся у Капуї, що не дозволяється бути перехрещуванню чи перепоставленню, чи переходу єпископів на інший престіл. Кресконій єпископ Рекенського поселення, зневаживши народ своєї пастви, вторгнувся у церкву Векенську, і навіть донині, після багаторазових умовлянь за правилами, не захотів залишити цю церкву в яку вторгся. Про все сповіщене вище ми чули, як достовірне, і, за заповіданим нам, просимо вашого благовоління надати нам дозвіл, нехай буде дозволено нам через необхідність, для приборкання його, звернутися до начальника країни, за повеліннями славетних царів, щоб той, хто не побажав підкоритися лагідному умовлянню вашої святості й виправити нетерпиме, негайно зупинений був владою уряду. Аврилій єпископ сказав: після дотримання встановленого обряду, такий нехай не визнається приналежним до Собору, якщо, лагідно проханим бувши вашою любов’ю, відмовиться залишити місце, ним украдене, оскільки своєю надзухвалістю та непокірністю підпав (під дію) світської влади. Онорат і Урван єпископи сказали: чи угодно це всім? Всі єпископи сказали: справедливо, вгодно.

(Ап. 14, 47, 68; Антиох. 5; Двокр. 9).

Правило 49 (60)

Нехай зберігається стародавній чин: менше трьох єпископів, як визначено у правилах, нехай не визнаються достатніми для поставлення єпископа.

(I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Карф. 13, 15).

Правило 50 (61)

Належить визначити і це: коли приступимо до обрання єпископа, і виникне якась суперечка, оскільки були у нас на розгляді такі випадки, зухвало буде тільки трьом зібратися для виправдання того, хто має рукопокластися, але до вищезгаданої кількості нехай долучиться один або два єпископи; і при народі, до якого обираний має бути поставлений, по-перше, нехай буде дослідження про осіб, що заперечують, потім нехай додадуть до дослідження сказане ними, і коли виявиться чистим перед лицем народу, тоді уже нехай рукопокладеться. Всі єпископи сказали: повністю згодні.

(I Вс. 4, 6; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; Карф. 13, 49, 55).

Правило 51 (62)

Оскільки пам’ятаємо, що давно вже визнали ми необхідним кожного літа збиратися для нарад, то, коли зберемося разом, тоді день Пасхи нехай повідомляється через представників, що знаходяться на Соборі.

(Ап. 7, 64, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод. 7, 37, 38; Карф. 34, 73, 106).

Правило 52 (63)

Онорат і Урван єпископи сказали: на словах доручено також нам просити, щоб, за визначенням Іппонійського Собору, як належить під час собору кожній області відвідуваною бути, за чергою відвідуваною була і Мавританія, що ви відкладали від року до року. Аврилій єпископ сказав: тоді про Мавританську країну ми не визначили нічого, оскільки вона лежить на краю Африки і межує із варварською землею. Нехай же дарує нам Бог, нехай зможемо і, не обіцяючи, через надмірність учинити це, і прибути до вашої країни.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 71, 121, 123).

Правило 53 (64)

Єпигоній єпископ сказав: на багатьох соборах священним станом визначено, щоб народ, на парафіях від єпископів залежний, і який ніколи не мав особливого єпископа, не інакше отримував своїх керівників, тобто єпископів, як зі згоди єпископа, котрому підпорядкований від початку. Бо деякі, вступаючи у насильницьке володіння якимось містом, відвертаються від спілкування із братією; коли ж бувають за це осуджуваними, то начебто за якимось старим правом переваги утримують за собою керівництво. Багато ж із пресвітерів, пихатих та безумних, підносять шиї свої проти власних єпископів, бенкетами та зловмисними порадами збурюючи народ до того, щоб він, через безчинну приязнь, їх самих поставив правителями. Твоїй, найвірніший брате Аврилію, розсудливості ми зобов’язані тим нарочито жаданим наслідком, що такі замахи ти багато разів зупиняв. Усупереч злонаміреним замислам, поганих порадам та угодам таких людей, пропоную таке: що не подобає особливого начальника приймати людям, які у так званих межах підлеглі давньому єпископу, і ніколи особливого єпископа не мали. Заради цього, якщо всьому святійшому Собору вгодне запропоноване мною, то нехай утвердиться. Аврилій єпископ сказав: викладу брата нашого і співєпископа не суперечу, але сповідую, що це робив і робити буду, тобто, у однодумців, не тільки із Карфагенською Церквою, але і з усім священним станом. Бо є дуже багато таких, які співумишляють зі своїм натовпом, який вони, як сказано, вводять у оману, улещуючи його слух, і ласкавістю привертаючи до себе людей непристойного життя; найбільше ж підносячись і відділяючись від усього нашого стану, вони, опираючись на свою юрбу, багато разів бувши запрошеними прийти на Собор, відмовляються, боячись, щоб не виявилась їхня безглуздість. Заради того, якщо завгодно, пропоную: необхідно нам усяким чином боротися проти них, нехай не залишаються під їхньою владою не тільки такі насильно захоплені ними церковні округи, але і власні церкви, які неправильно під їхню владу перейшли; нехай з владою виганяються вони відкрито, і самий престіл перших єпископів нехай відкидає їх. Бо справедливість вимагає, щоб ті, які приєднуються до всіх братів і до всього Собору, не тільки утримували за собою свій престіл, але іще одержували у владу такі спірні округи; напроти ж того, щоб ті, які сподіваються бути задоволеними своєю юрбою народу, а братньою любов’ю нехтують, не тільки позбавлені були захоплених ними округів, але ще, як сказано мною, і власні їхні місця у них, як у заколотників, були відібрані владою світських начальників. Онорат і Урван єпископи сказали: величний промисел вашої святині в розумі всіх оселився, і думаємо, що подобає відповіддю всіх затвердити пропозицію вашу. Всі єпископи сказали: згодні, згодні.

(Ап. 31, 34; I Вс. 8; II Вс. 6; III Вс. 3, 8; IV Вс. 17, 18; Трул. 25, 31, 34, 38; Анкир. 13; Неокес. 14; Гангр. 6; Антиох. 5, 8, 10; Лаод. 57; Сард. 6, 14; Карф. 10, 11, 56; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 54 (65)

Ніякий єпископ нехай не привласнює собі чужого клірика, без погодження з попереднім його єпископом.

(Ап. 15, 35; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 50, 90).

Правило 55 (66)

Аврелій єпископ сказав: моє слово прийміть, браття. Багаторазово траплялося, що церковники просили у мене дияконів, чи пресвітерів, чи єпископів. Пам’ятаючи правила, я чиню згідно з ними, звертаюся до єпископа, клірика якого просять, і повідомляю йому про те, що його клірика просять представники тієї чи іншої церкви. До цього часу мені не заперечували. Але щоб цього і потім не сталося, тобто, щоб не відмовляли мені в цій справі ті, кого я прошу, (оскільки знаєте, що я мушу опікуватися багатьма церквами і рукоположеннями), коли прийду до кого-небудь із співпастирів, з двома чи трьома свідками з вашого стану, і якщо обираний не виявиться недостойним: то справедливо керуватися вашою любов’ю, що подобає чинити. Бо я, як ви знаєте браття, з волі Божої опікування маю про багато церков. Нумідій єпископ промовив: престолу цьому завжди належало це повноваження, щоб поставляти єпископа, за бажанням кожної церкви, звідки захоче, і хто б не був йому названим. Єпигоній єпископ сказав: добровільність стримує владу: бо ти, брате, менше насмілюєшся, ніж можеш, усім показуючи себе благим і людинолюбним. Бо на твій розсуд надано явити повагу особі кожного єпископа, але особливо при першому й одноразовому спілкуванні з ними, якщо заблагорозсудиш, наполягти на тому, що знаходиться у владі цього престолу, оскільки маєш необхідність підкріплювати всі церкви. Заради цього не даємо тобі владу, але запечатуємо її твоїм зволенням, щоб було тобі дозволено завжди брати того, кого захочеш, і поставляти предстоятелів церквам, та інших, кого просять, брати звідки заблагорозсудиш. Постуметіан єпископ сказав: якщо хтось має тільки одного пресвітера, невже і цього слід у нього забирати? Аврилій єпископ сказав: З милости Божої, один єпископ може поставити багатьох пресвітерів: а пресвітер, здатний до єпископства, не на місці знаходиться. Заради цього, якщо хтось має одного тільки пресвітера, і при тому достойного єпископства, то і цього одного повинен віддати для рукопокладання. Постуметіан єпископ сказав: але якщо один єпископ має багато кліриків, то ця кількість у іншого має допомогти і мені. Аврилій єпископ сказав: справді, як ти допоміг іншій церкві, так і той, що має більшу кількість кліриків, буде спонуканий з їхньої кількості виділити тобі для рукопокладення.

(Ап. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 56 (67)

Для кожного єпископа відповідне охоронене постановами, щоб від певного складу парафій, жодне місце не було відірване, і не отримувало особливого єпископа, хіба що за згодою того, хто має владу над ним. Якщо ж цей допустить, щоб певний округ отримав власного єпископа, то поставлений на це місце нехай не простягає своєї влади на інші округи; бо цей один, бувши відділений від складу багатьох, удостоєний був мати честь окремого єпископства.

(Ап. 31, 34; I Вс. 8; II Вс. 6; III Вс. 3, 8; IV Вс. 17, 18; Трул. 25, 31, 34, 38; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 5, 8, 10; Лаод. 57; Сард. 6, 14; Карф. 10, 11, 53, 98; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 57 (68)

Ваша однодушність разом зі мною(( Це правило виголошує на Соборі Аврилій, єпископ Карфагенський.)) пам’ятає визначене на попередньому Соборі: у малолітньому віці охрещені донатистами, які не могли тоді пізнати, наскільки погибельними є їхні хибні думки, але після досягнення віку, здатного до розмірковування, пізнавли істину, і безумством їхнім погребували, за древнім чином, покладанням рук нехай приймаються до кафоличної Божої Церкви, по всьому світу розповсюдженої. Нарікання попередньої омани не повинне бути перепоною прийняттю їх до чину кліриків, коли вони, приступивши до віри, істинну Церкву визнали своєю, і, в ній увірувавши у Христа, прийняли таїнства Тройці, які, як відомо, всі істинні і святі і божественні, і на яких утверджується все уповання душі, не зважаючи на те, що попередня зухвалість єретиків безрозсудно намагалася щось передати супротивне, під іменем істини. Це просто, як учить святий Апостол (Павло), говорячи: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 5), і те, що один раз подавати треба, не дозволено знову сприймати. Заради цього, після піддання анафемі імені омани, покладанням рук, нехай приймаються до єдиної Церкви, котра, за сказаним, є горлиця (Див…Піснь. 2, 12), єдина мати християн, і в якій спасительно приймаються усі таїнства вічні та животворчі, втім тих, що перебувають у єресі, піддають великому осудженню та карі. Що в істині світліше супроводжувало б їх до вічного життя, те в омані стає для них таким, що більше потьмарює та засуджує. Цього деякі уникли, і пізнавши прямий шлях матері, Кафоличної Церкви, всім Її святим таїнствам, з любови до істини, повірили, і їх прийняли. І що такі, коли долучиться завірення у їхньому доброму житті, без сумніву, правильно можуть бути затверджені у клірі, для служіння Святим Тайнам, а особливо у настільки скрутних обставинах, цього ніхто заперечувати не буде. Якщо ж деякі, що того самого, тобто, Донатового вчення дотримується, є кліриками, і побажають приєднатися до нас зі своїм народом, і у своїх ступенях, із любові до чести, подаючи народу поради до життя, й утримуючи за собою ступені до спасіння, то думаю залишити це, аж доки вищеназвані браття,(( Вищеназваними браттями, думки і поради котрих тут очікує Собор, як це видно із попередніх слів Аврелія в діяннях цього Собору, є: Анастасій, єпископ Римський, і Венерій, єпископ Медіоланський. Думки цих престолів Аврилій вважає необхідним, для збереження однодумності в Церкві, оскільки раніше Римські і Медіоланські єпископи, вимагали «Донатистів» до кліру не приймати.)) після найретельніших роздумів, подадуть своє міркування, щоб вони на своїй найрозсудливішій нараді дослідили предмет нашої пропозиції, та удостоїли підкріпити нас у тому, що слід нам постановити у цій справі. Нині ж обмежуємося тільки хрещеними від донатистів у ранньому дитинстві, нехай погодяться вищеназвані браття, якщо їм згодно, з нашим рішенням, щоб рукопокладати їх.

(Ап. 46, 47, 68; I Вс. 8; II Вс. 7; Трул. 95; Карф. 47, 66, 67, 68, 69, 91, 92, 93, 94, 99, 117, 118, 119, 124).

Правило 58 (69)

Належить просити благочестивих царів, нехай накажуть зовсім викорінити залишки ідолів по всій Африці (Бо у багатьох місцях приморських, і в різних володіннях, ще зберігає неправдиво силу ця омана). Нехай буде заповідано, й ідолів винищити, і капища їхні, що у селах та у священних місцях без всякої благовидности стоять, усяким чином руйнувати.

(Карф. 84).

Правило 59 (70)

Належить просити благочестивих царів, нехай благоволять узаконити і це: якщо хтось захоче у якійсь справі мати у церкві суд, що належить церквам за апостольским правом, і, може статися, що одна сторона не буде задоволена рішенням кліриків, то нехай не буде дозволено прикликати у суд для свідчення того клірика, який раніше розглядав цю саму справу, чи при розгляді її був присутній, і навіть ніхто із домашніх церковної особи нехай не вводиться до суду, із обов’язком свідчити.

(Ап. 74, 75; IV Вс. 9; Карф. 131).

Правило 60 (71)

Так само належить просити християнських царів і про таке: оскільки всупереч божественним заповідям у багатьох місцях від язичницької омани привнесені бенкети звершуються, так що і християни таємно залучаються язичниками до участі в них, то нехай накажуть заборонити такі бенкети і в містах, і в селах, а особливо, оскільки у деяких містах не страшаться таким чином грішити, навіть у дні пам’яті блаженних мучеників, і навіть у священних місцях. В ці дні, про що і сказати соромно, звершують на полях і на перехрестях розпусні танці, й непристойними словами ображають честь матерів сімейств, і цнотливість інших багатьох благочестивих жінок, що збираються у святий день, так що від притулку самої святої віри майже втікати буває потрібно.

(Трул. 24, 51, 62, 65; Лаод. 54; Карф. 15, 45, 63).

Правило 61 (72)

Належить просити також і про це: нехай заборонять влаштування непристойних ігор у день недільний, і в інші світлі дні християнської віри: тим більше, що впродовж восьми днів святої Пасхи народ більше збирається на кінські перегони, ніж у церкву. Необхідно визначити певні для видовищ дні, коли вони співпадають зі святами, і нікого з християн не слід примушувати до цих видовищ.

(Ап. 9; Трул. 24, 66; Антиох. 2).

Правило 62 (73)

Належить просити і про це: нехай благоволять узаконити, щоб клірика, у якому б він ступені не був, осудженого за який-небудь злочин судом єпископів, не було дозволено захищати від покарання ні тій церкві, у якій він служив, ані якомусь чоловікові; а щоб у покарання за це визначено було грошове стягнення, чи позбавлення чести, і нехай накажуть, щоб до вибачення у тому не бралися до уваги ні вік, ні стать.

(Ап. 28; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12, 14, 15; Карф. 29, 65, 129).

Правило 63 (74)

Належить просити ще і про це: якщо хтось захоче від якоїсь видовищної справи приступити до блогодаті християнства, і перебувати вільним від тих нечистот, то нехай не буде нікому дозволено схиляти або примушувати такого знову то тих самих занять.

(Ап. 52; Трул. 24, 51; Карф. 45).

Правило 64 (75)

Про проголошення у церкві відпущення на волю, якщо стане відомо, як це роблять наші співслужителі у Італії, то, через довіру до них, і ми нехай дотримуємося без сумніву їхнього чину, після відкритого надання цього дізнання посланому (від нас) представнику; і що тільки може звершуватися, як відповідне вірі, для благоустрою Церкви і для спасіння душ, все те і ми з похвалою нехай приймемо перед лицем Господнім.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 82).

Правило 65 (76)

Аврилій єпископ сказав: думаю також, що посиланому до Італії нашому представникові не слід залишити без уваги справу Екитія, давно визначенням єпископів справедливо осудженого. Якщо трапиться посиланому знайти його у тих місцях, то цей брат наш нехай подбає на захист церковного благоустрою діяти проти нього як потрібно і де можливо. Всі єпископи відповіли: повністю погоджуємося із цією пропозицією.

(Ап. 28; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12, 14, 15; Карф. 29; 62, 78, 93)

Правило 66 (77)

Про лагідне поводження з донатистами.

Після дізнання та розслідування всього, що може сприяти церковній користі, за напученням і навіянням Духа Божого, ми обрали за краще чинити з вищезгаданими людьми лагідно та мирно, хоча вони неспокійним своїм різнодумством і ухиляються дуже від єдности тіла Господнього. Таким чином, за можливістю нашою, нехай стане повністю відомим для всіх, по всіх Африканських областях, захоплених їх спілкуванням та приязністю, якою жалісною оманою вони себе зв’язали. Може бути тоді, як ми збираємося «з лагідністю, — за словом апостола, — наставляти противників, чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх живими у свою волю» (2 Тим. 2, 25-26).

(Карф. 47, 57, 67-69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 67 (78)

Розмірковано за благо послати від нашого Собору грамоти до начальників у Африці, і пристойним визнано просити їх про допомогу загальній матері кафоличній Церкві у тому випадку, коли влада єпископів буває зневажена у містах, тобто, щоб вони із владними повноваженнями й опікуванням, і з ревністю до християнської віри, зробили дослідження того, що сталося по всіх містах, у яких максиміаністи заволоділи церквами, так само і про тих, котрі ними відкинуті, та щоб достовірні для всіх свідчення про ці події обов’язково наказали внести до реєстрів народних справ.

(Карф. 47, 57, 66, 63, 69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 68 (79)

Про прийняття кліриків донатистів у клір кафоличної Церкви.

Наостанок за благо розмірковано послати грамоти до братів і співєпископів наших, а особливо до Апостольського престолу, на якому головує згадуваний достойношанований брат і співслужитель наш Анастасій, про те, щоб за відомою йому великою потребою Африки, заради миру та користи Церкви, і з самих донатистів кліриків, які виправили свій стан і забажали прийти до кафоличного єднання, після розмірковування і задоволення кожного кафоличного єпископа, який керує церквою у тому місці, приймати у своїх ступенях священства, якщо це виявиться сприятливим для миру християн. Відомо, що і в попередні часи так чинили із цим розколом, про що свідчать приклади багатьох і майже всіх Африканських церков, у яких виникла ця омана. Це робиться не для порушення Собору, який був про цей предмет у країнах, що лежать за морем, але щоб це збережено було на користь бажаючих, таким чином перейти до кафоличної Церкви, щоб не було поставлено ніяких перепон до їхнього єднання. Котрі у містах свого проживання виявлені будуть, що всіляко сприяють і допомагають кафоличному єднанню, до очевидної користі душ братів, тим нехай не буде перешкодою визначення, прийняте проти ступенів їхніх на Соборі за морем, бо спасіння не загороджене ні від якої особи. Тобто, рукопокладені донатистами, якщо, виправившись, захочуть приступити до кафоличної віри, нехай не будуть позбавлені прийняття у своїх ступенях, за визначенням Собору, який був за морем, але найперше нехай приймаються ті, через яких виявляється сприяння кафоличному єднанню.

(Карф. 47, 57, 66, 69, 69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 69 (80)

Про призначення посольства до донатистів заради угоди до миру. Потім розмірковано, щоб, після цих діянь, для зміцнення миру та єдности, без чого не може відбутися спасіння християн, із нашого середовища послали представників до самих донатистських єпископів, якщо таких вони мають, або до їхніх мирян. Через цих представників нехай стане відомо усім, що донатисти не мають нічого благослівного проти кафоличної Церкви. А особливо нехай буде, заради достовірного доказу, явне усім, через записи цивільних справ, як самі вони вчинили із максиміанистами, своїми розкольниками. У цьому випадку, якщо захочуть побачити, від Бога показано їм, наскільки вони неправедно відпали тоді від єднання церковного, настільки неправедно, як вони кричать, відпали нині від них максиміаністи. Із числа тих, котрих вони осудили, явною владою власної ради, після того деяких приймали у їхніх ступенях священства, і визнавали хрещення, котре звершили осуджені й відкинуті ними. Цим доводиться, наскільки безумним серцем опираються вони миру Церкви, по всьому світу поширеної, чинячи так на користь сторони Донатової, і не вважаючи самих себе оскверненими спілкуванням із тими, яких вони таким чином через необхідність прийняли із миром, а між тим сперечаючись з нами, тобто із кафоличною Церквою, яка простягається навіть до останніх меж кінця землі, і не змігши врозумити себе через нечисте спілкування з тими, котрих раніше самі всі осуджували.

(Карф. 47, 57, 66-68, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 70 (81)

Розмірковано за благо, нехай єпископи і пресвітери і диякони, за правилами, властивими їхнім ступеням, утримуються від жінок, котрих уже мають; якщо ж не зроблять цього, нехай будуть усунені від церковного чину, інші ж причетники нехай не примушуються до цього. Але подобає дотримуватися звичаїв кожної церкви.(( Як бачимо зі змісту останніх слів цього правила, воно призначається не для всієї Церкви, а носить помісний характер. Більш зрозуміле і точне розкриття цього питання Вселенською Церквою, ми знаходимо в 12-му і 13-му правилах Трульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф.. 3, 4, 25, 38; Діонісія Ол-го. 3; Вас. Вел. 12, 27, 88).

Правило 71 (82)

Розмірковано за благо, нехай не буде дозволено ніякому єпископу залишати головне місце своєї кафедри, і відходити до якої-небудь церкви іншої, що знаходиться у його єпархії, або більше приділяти часу власним справам, і залишати опікування та старанність щодо свого престолу.

(Ап. 58; IV Вс. 25; Трул. 19; Сард. 11, 12; Лаод. 19; Карф. 121, 123; Двокр. 16).

Правило 72 (83)

Щодо немовлят, коли не знаходиться достовірних свідків, які сказали б, що безсумнівно хрещеними є, і самі вони, через свій вік, не можуть задовільно відповісти про подане їм таїнство, вирішено, що подобає без усякого сумніву хрестити їх, щоб такий сумнів не позбавляв їх очищення цією святинею. Це браття наші представники мавританські порадили тому, що багатьох таких купують у варварів.

(Ап. 49, 50; II Вс. 7; Трул. 84; VII Вс. 8; Карф. 45, 48, 110; Вас. Вел. 1, 91).

Правило 73 (84)

Розмірковано за благо таке, день вшанування Пасхи сповіщати всім через приписання під визначеннями Соборів. День же Собору нехай дотримується той самий, котрий визначений на Іппонійському соборі, тобто, двадцять першого серпня. І про це треба написати до перших (єпископів) усіх областей, щоби, коли скликають Собор у себе, цей день залишати недоторканним.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 18; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 34, 51, 95, 106).

Правило 74 (85)

Також визначено, нехай не буде дозволено ніякому єпископу, що тимчасово керує, утримувати за собою престіл, який йому доручено, як тимчасово керуючому, з причини розбіжностей і суперечок у народі, але нехай намагається він протягом року обрати їм єпископа. Якщо ж знехтує це, то після закінчення року нехай буде обрано іншого, тимчасово керуючого.

(Ап. 36; IV Вс. 25; Трул. 35).

Правило 75 (86)

Розміркували за благо всі, з причини пригноблення убогих, котрі безперестанно докучають Церкві скаргами, просити у царів, нехай обирається для них, під наглядом єпископів, захисники від насильства багатих.

(ΙV Вс. 2, 23; Карф. 97).

Правило 76 (87)

Постановлено, щоб кожного разу, коли належить зібратися Собору, вчасно приходили на нього єпископи, котрим не заважає ні старість, ні хвороба, ні якась інша крайня потреба; і нехай повідомляються предстоятелі, кожен від своєї області, про всіх єпископів, у двох, чи у трьох місцях скликаються на зібрання їх, і від кожного із цих окремих зібрань обирані, обов’язково нехай прийдуть до дня (початку) Собору. Коли ж прийти не зможуть, через якісь численні утруднення, як це може статися, то, якщо не пояснять своєму першому єпископу про виниклі у них проблеми, повинні такі бути задоволені спілкуванням у своїй тільки церкві.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73, 77, 95).

Правило 77 (88)

Про Крескенія Вілларекентійського розмірковано за благо всіма: сповістити першого єпископа Нумідійського, нехай знає, що повинен він своєю грамотою умовити вищеназваного Крескенія прибути, нехай він не відкладає постати на найближчий спільний Африканський Собор. Якщо ж не захоче прибути, то нехай знає, що вирок про нього буде винесений.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 48, 73, 76, 95).

Правило 78 (89)

Залишення Іппонійської Церкви без керівників не повинно бути надовго знехтувано. А оскільки тамтешні церкви знаходяться під владою тих, котрі відреклися від незаконного спілкування з Єкитієм, то розмірковано за благо послати від даного Собору єпископів: Ригіна, Аліпія, Августина, Матерна, Феасія, Еводія, Плакіана, Урвана, Валерія, Амвивія, Фортуната, Куодвултдея, Онората, Януарія, Апта, Онората, Ампелія, Вікторіана, Єваггелла, Рогатіана; і їм зібрати та врозумити тих, які через упертість, достойну осудження, думають очікувати закінчення втечі того самого Єкитія, і зі спільною молитвою поставити їм єпископа. Якщо ж і не забажають ці думати про мир, нехай не заважають обранню предстоятеля, щоб поставити його заради користи церкви, на такий довгий час залишеної без єпископа.

(Ап. 58; IV Вс. 25; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 65, 71, 74, 93, 121, 128).

Правило 79 (90)

Визначено і це: коли на кліриків буває донос, і оголошуються якісь звинувачення, тоді, частково для відхилення наклепів на Церкву, частково заради достоїнства кліру, з яких причин і виявляється до них поблажливість, частково для уникнення гордої зловтіхи єретиків та язичників, якщо бажають, як і потрібно, захищати свою справу та турбуватися про докази своєї невинности, нехай зроблять це протягом року, під час якого повинні залишитися поза спілкуванням. Якщо ж протягом року знехтують очистити свою справу, то після цього ніякий голос виправдання від них нехай не приймається.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9).

Правило 80 (91)

Постановлено і це: якщо хтось прийме кого-небудь з чужого монастиря, і захоче поставити його до кліру, чи поставити ігуменом свого монастиря, то єпископ, який так чинить, нехай буде відлучений від спілкування з іншими, і нехай обмежиться спілкуванням тільки зі своєю паствою, а поставлений нехай не залишиться ні кліриком, ні ігуменом.

(Ап. 14, 15, 16; I Вс. 15, 16; IV Вс. 4, 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 20; VII Вс. 19, 21; Антиох. 3, 21; Сард. 1, 2, 13, 15, 16; Карф. 54, 90; Двокр. 2, 3, 4).

Правило 81 (92)

Визначено і це: якщо якийсь єпископ єретиків, або язичників, родичів, або не належних до споріднення, залишить своїми спадкоємцями, і надавши їм перевагу над Церквою, такому і після смерти нехай буде винесена анафема, а його ім’я ніколи ієреями Божими нехай не поминається. Нехай не зможе бути йому виправданням і те, що без заповіту помре. Оскільки бувши поставленим єпископом, як це пристойно, повинен був розпорядитися своїм майном, згідно зі своїм званням.

(Ап. 38, 40; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 32).

Правило 82 (93)

Розмірковано також про відпущення на свободу, що бувають у Церкві, нехай буде прохання до царя.(( Цілком зрозуміло, що відпущення на волю повинні затверджуватися царською владою.))

(Ап. 72; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 64).

Правило 83 (94)

Постановлено і це: повсюди на полях, і в садах, поставлені нібито в пам’ять мучеників вівтарі, при яких не виявляється покладеними ніякого тіла або частини мощей мученичих; нехай зруйнуються, якщо можливо, місцевими єпископами. Якщо ж не допустять до цього народні заколоти, то в усякому разі нехай врозумляють народ, щоб не збирався у таких місцях, і щоби правомислячі до таких місць не прив’язувалися ніякими забобонами. І пам’ять мучеників зовсім нехай не звершується, хіба що десь є або тіло, чи якась частина мощей, чи, за оповідями від правдивої давнини переданими, їх житло, чи майно, чи місце страждань. А вівтарі, де б то не було поставлені, за снами та зобобонними одкровеннями деяких людей, нехай будуть повністю відкинуті.

(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 81; VII Вс. 7; Антиох. 5).

Правило 84 (95)

Розмірковано за благо також просити від найславнійших царів, нехай винищуються всілякими засобоми залишки ідолопоклонства, не тільки у скульптурах, але і в яких-небудь місцях, чи в гаях, чи в лісах.

(Карф. 58).

Правило 85 (96)

Всіма єпископами сказано: якщо розмірковано за благо буде писати якісь грамоти на Соборі, то вельмишанований єпископ, що головуює на цьому престолі, нехай благоволить від імені усіх, про що розмірковано, писати і підписувати грамоти. А ще ж єпископам місцеблюстителям, яких необхідно послати до африканських областей, у справі про донатистів, нехай будуть дані грамоти, що визначають силу даного їм доручення, від сили якого нехай і не відступають.

(Карф. 55).

Правило 86 (97)

Оскільки ця справа, на котру звернув увагу брат і співслужитель наш, є спільною для всіх, нехай знає кожен із нас визначений йому від Бога чин, нехай поставлені пізніше за інших, віддають перевагу поставленим раніше, і нехай не сміють творити щось, не прислухавшись до їхньої волі; тому пропоную те, що спадає мені на думку: тих, котрі зневажають поставлених раніше за них, і виявляють якусь зухвалість, подобає всім собором пристойно вгамувати. Ксантип, єпископ першого престолу Нумідійського, сказав: усі присутні браття, вислухавши роздуми брата і співслужителя нашого Аврилія, що на це скажуть? Діатимій єпископ сказав: що думками древніх визначено, пропоную погодитися з тим і нам. Те, що міститься в діяннях попередніх Соборів Карфагенської Церкви, вашою згодою повністю нехай підтвердиться і всіма нехай дотримується. Всі єпископи сказали: такого чину дотримувалися від отців і від древніх, і від нас, з волі Божої, дотримуваний буде. Але при цьому нехай зберігається право Перших єпископів Нумідії та Мавританії, на підставі Нумідійського архіву та списку престолів. Потім угодно було всім єпископам, котрі підписали визначення цього Собору, аби список престолів і первісна постанова Нумідійська знаходилися і у першого престолу, і в митрополії Константині.

(Ап. 34; I Вс. 4, 6, 7, 18; II Вс. 2, 3; III Вс. 8, 9; IV Вс. 9, 17, 28; Трул. 7, 36, 39; Антиох. 9; Лаод. 20, 56; Сард. 3, 4, 5; Карф. 17, 39, 89).

Правило 87 (98)

Про Куодвултдея і Кентиріата.

Як на прохання суперника його, про представлення його нашому Собору, він, бувши запитуваним, чи хоче мати справу перед єпископами, спочатку погоджувався, але на другий день відповів, що не бажає цього, та відійшов: то завгодно усім єпископам, щоб ніхто не приймав до спілкування цього Куодвултдея, доки його справа не матиме закінчення. Бо, раніше за вирішення його справи, відняти у нього єпископство не було б вгодно нікому із християн.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 12, 15, 19, 96, 121, 128, 129, 130; Двокр. 13, 16).

Правило 88 (99)

Про Максиміана єпископа Вагенського розмірковано: нехай надішлються від Собору грамоти до нього і до пасомих, щоб він залишив єпископство, а вони шукали собі іншого.

(III Вс. 9; Двокр. 16; Петра Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2, 3).

Правило 89 (100)

Розмірковано за благо і це: відтепер ті, кого рукопокладають у африканських областях, нехай отримують від тих, які рукопокладають, грамоти, рукою їхньою підписані, із зазначення консула, тобто, року і дня рукопокладання, щоб не виникало ніяких сумнівів про молодших і старших.

(Карф. 86).

Правило 90 (101)

Визначено і це: хто хоч один раз читав у церкві, той іншою церквою нехай не приймається до кліру.

(Трул. 33; VII Вс. 14; Лаод. 15).

Правило 91 (102)

Всі ви із обіцянкою припускали, що необхідно кожному з нас у своєму місті, або одному окремо, вступити у спілкування з керівниками донатистів, чи залучити до себе другого сусіднього єпископа, щоб також вступити з ними у спілкування у всякому місті та селі, через посередництво керівників або предстоятелів у тих містах. Чи всім це вгодно, нехай скажуть. Всі єпископи сказали: всім угодно.

(Карф. 47, 57, 66-69, 92-94, 99, 117-119, 124).

Правило 92 (103)

Єпископ кафоличної Церкви(( Тут єпископ Карфагенський Аврилій, який головував на Соборі.)) сказав: запрошення, котре від вашої чесности повинно передане бути донатистам, благоволіть вислухати і до діянь Собору включити, і до них надіслати, щоб потім і їхня відповідь через ваші діяння нам явлена була.

Законно вступаємо з вами у спілкування, будучи посланими від законного нашого Собору, бажаючи порадіти вашому виправленню. Знаємо бо любов Господа, Який сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). Нагадав Він також і через пророка, щоб і тим, які не бажають називатися братами нашими, говорили ми: браття наші ви є. І тому не повинні ви принижувати це наше нагадування, що від мирної любови нашої виходить. Якщо ж щось від істини думаєте мати, то без сумніву захищайте це: тобто, зберіть ваш Собор, оберіть з вашого середовища тих, кому подобає довірити справу виправдання вашого; щоб і ми змогли те саме зробити, тобто, нехай оберуться від нашого Собору ті, хто повинен з обраними з-поміж вас, у певному місці і в певний час, мирно дослідити все, про що є питання, і що відділяє вас від нашого спілкування, і допомогою Господа Бога нашого, хоча і пізно, нехай закінчиться застаріла омана, щоб, ідучи за людським покликанням немічні душі й необізнані не загинули у святотатственому розділенні. Бо якщо по-братськи це приймете, то істина зручно виявиться; якщо ж цього зробити не захочете, то невір“я ваше пізнається.

І після прочитання цього зразка всі єпископи сказали: повністю згодні, нехай буде так.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91, 93, 94, 99, 117-119, 124).

Правило 93 (104)

Настанова братам Феасію та Еводію, призначеним посланцями від Карфагенського Собору до найславніших і найблагочестивіших самодержців. Коли, за допомогою Божою, приступлять вони до найблагочестивійших царів, тоді являть їм, яким чином, під час Собору минулого літа, старійшини донатистів з повною свободою, за допомогою міських повідомлень запрошені були зібратися, щоб, якщо мають сміливість захищати свою думку, обрали декотрих здібних з-посеред себе, щоб мирно змагалися з нами, і лагідністю християнською безсумнівно показали, якщо щось від істини у себе зберегли, щоб таким чином кафолична щирість, яка віддавна сяяла у попередні часи, і тепер подібно пізнана була із збентежень та впертости тих, що сперечаються. Але оскільки вони майже охоплені були безнадійністю, то нічого не насмілилися відповідати. І тому, оскільки єпископський і мирний спосіб впливу на таких вжитий, і вони не змігши відповісти проти істини, вдалися до безглуздих насильницьких вчинків так, що багатьох єпископів та багатьох причетників (не будемо згадувати і мирян) потурбували наклепами, і в деякі церкви вторгнулися, а в інші вторгнутися намагалися: то царському людинолюбству належить опікуватися, щоб кафолична Церква, яка благочесною утробою Христа їх народила, та кріпкістю віри виховала, була огороджена їх промислом; щоби у благочестиві їхні часи зухвалі люди не запанували над безсилим народом, за допомогою якогось страху, коли не можуть звабити його за допомогою переконання. Бо відомо і багаторазово законами проголошено, що влаштовують огидні збіговиська розкольників. Це багаторазово і наказами самих вищеназваних найблагочестивіших самодержців осуджено було. Ось тому проти несамовитости цих розкольників просимо дати нам божественну допомогу, не надзвичайну і не чужу святим Писанням. Бо апостол Павло, як показано в істинних Діяннях апостольських, змови людей безчинних переміг військовою допомогою. Отже ми просимо про те, нехай обов’язково надасться охорона кафоличним чинам церков у кожному місті та різних місцях, приналежних до кожного володіння. Подобає разом із цим, просити найблагочестивіших самодержців, нехай дотримуються закону, виданого благочестивої пам’яті батьком їхнім Феодосієм, про стягнення по десять фунтів золота з єретиків, які рукопокладають і яких рукопокладають, також із власників, у котрих будуть виявлені їхні зібрання. Притому нехай накажуть підтвердити цей закон, із розповсюдженням сили його на тих, проти наклепів котрих представили свідчення ті, що прийняли опікування про кафоличну церкву, щоб, хоча б цим острахом, від влаштування розколів і від єретичного безумства утримані були ті, що відкладають своє очищення та виправлення при думці про вічне покарання. Ще і про те слід просити, нехай буде благочестям їхнім відновлений закон, що донині існує, котрий відбирає у єретиків право отримувати що-небудь, або при рукопокладаннях, чи за заповітами, чи залишати, і просто говорити, у засліплених своїм безумним упередженням, і які бажають перебувати в омані донатистів, нехай віднімиться влада чи залишати що-небудь, чи забирати власне. А тим, котрі думкою про єднання та мир захочуть виправити себе, нехай буде дозволено, і при існуванні такого закону, отримувати спадок, хоч би що там дісталося їм у спадок чи подарунок ще тоді, коли вони перебували в єретицькій омані, втім за винятком тих, котрі після прикликання до суду, визнали за потрібне перейти до кафоличної Церкви. Бо про таких треба думати, що не через страх небесного суду, але через спраглість земної вигоди побажали кафоличного єднання. Понад же все це потрібна допомога від влади кожної області. Але якщо й інше щось виявлять представники наші, що сприяє церковній користі, це робити і звершувати даємо повноваження.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91, 92, 94, 99, 117-119, 124).

Правило 94 (105)

Оскільки у Карфагені тільки звершилося єднання, то нехай надішлються грамоти до керівників, нехай і в інших єпархіях та містах накажуть ці керівники докладати зусиль до єднання. Від Карфагенської Церкви, іменем усієї Африки, нехай надішлеться до царського палацу у грамотах єпископів подяка за відкинення донатистів.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-93, 99, 117-119, 124).

Правило 95 (106)

Про те, що не бути загальному та повному Собору, хіба що з потреби. Вирішено, що немає необхідності наперед щорічно обтяжувати братію; але коли буде спільна, тобто всієї Африки, потреба, за грамотами, що звідкись приходять до цього престолу, тоді належить бути собору в тій області, у котру покличе необхідність та зручність. Справи ж не спільні, нехай судяться у кожній області окремо.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 51, 73, 76).

Правило 96 (107 — 108)

107. Про заборону переносити справи від суддів добровільно обраних. Якщо станеться перенесення справи у вищий суд, і незадоволений першим рішенням обере суддів, разом же із ним і той, проти кого він вимагає нового суду, то після цього жодному з них нехай не буде дозволено перенесення справи в інший суд.

108. Про церковних виконавців.(( Посада виконавців, була необхідною для того, щоб визначення керівництва та суду не залишалися, через ухиляння чи непокору, без виконання.))

Окрім цього розмірковано за благо просити, нехай оберуться п’ять за всіма потребами церковними виконавців, котрі нехай розподіляться по різних областях.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 15, 100, 122).

Правило 97 (109 — 110)

109. Іще розмірковано за благо, щоби відправлені від імені всіх єпархій посланці, Вікентій і Фуртунатіан, просили преславних царів, нехай буде дозволено запровадити вчених екдиків, котрі мали б за свій обов’язок діяльність на захист справ; і котрі б, як священники єпархій, які прийняли на себе клопотання у справах церков, вільно могли, коли вимагатиме потреба, входити до судочинств для спростування заперечень і для представлення того, що потрібно.

110. Розмірковано, нехай мають вільне місцеблюстительство обрані представники, послані до царського палацу.(( Тобто, їм дозволялося представляти не тільки ті справи, котрі визначені Собором, але й інші, котрі вважатимуть корисними для Церкви.))

(IV Вс. 2, 23; Карф. 75, 93).

Правило 98 (111)

Постановлено і це: народу, який ніколи не мав свого єпископа, зовсім не давати його, хіба що за рішенням усього Собору кожної области, і першого єпископа, і за згодою того єпископа, у юрисдикції якого знаходилася та церква.

(Ап. 34; Сард. 6; Карф. 53, 56).

Правило 99 (112)

Про народ і єпархії, що навертаються від донатистів.

Народ, що навертається від донатистів, який має єпископа, поставленого без дозволу Собору, безсумнівно нехай буде удостоєний мати його. Народу, що мав єпископа, і після смерти його не захотів мати свого єпископа, але бажає за звичаєм приєднатися до єпархії іншого якого-небудь єпископа, не слід у цьому відмовляти. Запропоновано і це: що єпископи, які раніше оголошення царського закону про єднання навернули до кафоличної віри народ, котрий мали в управлінні, повинні утримувати владу над ним. Після ж закону про єднання і далі, належить усі церкви і межі їх, всі, які можуть виявитися підпорядкованими, законно присвоєними тим церквам, нехай будуть затвердженні за кафоличними єпископами, що знаходяться у тих місцях, якими заволоділи єретики, котрі у майбутьньому навертаються до кафоличної віри, або не навертаються. І якщо деякі з них привласнили собі щось, після царського закону, то (це) має бути поверненим.

(Ап. 38; Карф. 47, 57, 66–69, 91–94, 117–119, 124).

Правило 100 ( 113 )

Маврентій єпископ сказав: прошу, нехай призначаться суддями святійший старець Ксантип, святійший Августин, Флорентин, Феасій, Сампсихій, Секунд і Посидій; накажіть, щоб це визначено було для мене. Святий Собор погодився на призначення просимих суддів, інших же суддів, потрібних додатково до узаконеної кількости, старець Ксантип дасть змогу обрати самим старцям нової Германії.(( Через скаргу старців Нової Германії на єпископа Лаврентія, він представ на суд, але позивачі не з’явилися. Собор визнав їх достойними осудження, але через церковну кроткість не висловили цього, перенісши суд до області; до котрої належав єпископ. За цією справою, котру розглядає Собор, можна скласти уяву як звершується суд над єпископом.))

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 12, 15, 96, 121).

Правило 101 (114)

Про примирення Церков Римської та Олександрійської.

Про розбіжності Церков Римської та Олександрійської розмірковано за благо писати до святійшого папи Інокентія, щоб обидві Церкви взаємно зберігали мир, котрий Господь заповідає.

Правило 102 (115)

Визначено: нехай за Євангельськими і Апостольським вченням, ні залишений жінкою, ні відпущена чоловіком, не вступають у шлюб із іншою особою; але або нехай перебувають так, або нехай примиряться між собою. Якщо ж зневажать це, нехай будуть примушені до покаяння. Необхідним є просити, нехай буде виданий про цю справу царський закон.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 77, 80).

Правило 103 (116)

Постановлено і це: нехай звершуються всіма затверджені на Соборі молитви, як передпочаткові, так і закінчувальні, і молитви прездійснення, або покладання рук; і зовсім нехай не приносяться ніколи інші всупереч вірі, але нехай промовляються ті, які найосвіченішими зібрані.

(Ап. 60; Трул. 63; Лаод. 59).

Правило 104 (117)

Постановлено: нехай, якщо хтось із кліру буде просити від царя розгляду своєї справи у світських судах, позбавлений буде своєї чести. Якщо ж від царя проситиме собі єпископського суду, зовсім йому нехай не забороняється це.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12; Карф. 15, 96).

Правило 105 (118)

Хто, бувши відлученим від спілкування в Африці, прокрадеться у заморські країни, щоб прийнятим бути у спілкування, той підданий буде виключенню з кліру.

(Ап. 12, 13; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9; Карф. 23).

Правило 106 (119 — 120)

119. Визначено: якщо хтось захоче йти до царського двору, тоді нехай буде це означено у відпускній грамоті, що посилається до Церкви Римської, і звідти нехай отримає іще одну відпускну грамоту до двору Тому, якщо той хто отримав відпускну грамоту тільки до Рима, змовчавши про потребу, котра спонукала його йти до царського двору, захоче прямо піти до царського двору, нехай буде відлучений від спілкування. Якщо ж, там у Римі, відкриється раптова потреба піти до двору, то нехай відкриє цю потребу єпископу Римському, і нехай принесе дозвіл від того самого Римського єпископа. У відпускні грамоти, від перших, чи яких-небудь інших єпископів, що даються їхнім клірикам, нехай вноситься день Пасхи. Якщо ж день Пасхи того року ще не відомий, то день Пасхи минулого року нехай буде означений, на зразок того, як у світських записах за звичаєм пишеться: після консульства.

120. Розмірковано і це: посилані від цього чесного Собору представники нехай просять преславних царів про все, що виявлять корисним проти донатистів і елліністів, і проти їхніх забобон.

(Ап. 12; Антиох. 11; Сард. 7, 9; Карф. 97).

Правило 107 (121)

На цьому Соборі визначено, нехай не наполягає один єпископ на рішеннях свого суду.

Діяння цього Собору не написані тому, що розглянуті були справи місцеві, а не загальні.(( Карфагенський Собор, правила якого представлені тут, не є собором, що відбувся у певний час, але цілий ряд щорічних соборів Африканської Церкви, за головування Карфагенського єпископа. Через стислість запису, це правило не зовсім зрозуміле. Вальсамон вважає, що це правило розкривається через співставлення із 11-м правилом цього ж Собору, тобто, коли осуджений списком пресвітер оскаржує його; то єпископ тоді не повинен настоювати на рішенні свого суду, але передати справу на вирішення повного Собору, або визначеної у правилах кількості єпископів.))

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 12, 15, 20, 96).

Правило 108 (122)

У цей час(( За рік чи два від попереднього Собору.)) виданий закон, нехай за вільним волевиявленням кожен приймає подвиг християнства.

(Ап. 80; Неокес. 12; Карф. 99).

Правило 109 (123)

Собор проти єресі Пелагія та Келестія.

Визнано всіма єпископами Карфагенської Церкви, що постали на святому Соборі, імена котрих і підписи внесені у діяння, що Адам не смертним від Бога створений. Якщо ж хтось говорить, що Адам, першостворена людина, створена смертною, так що, хоч би згрішив, хоть би і не згрішив, помер би тілом, тобто, вийшов би з тіла не у покарання за гріх, але через необхідність природи, нехай буде анафема.

(III Вс. 1, 4; Карф. 110–116).

Правило 110 (124)

Визначено також: хто відкидає необхідність хрещення малих та новонароджених від материнської утроби дітей, чи говорить, що хоча вони і хрестяться на відпущення гріхів, але від прабатьківського Адамового гріха не успадковують нічого, що належало б обмити банею нового життя (із чого витікало б, що образ хрещення на відпущення гріхів уживається над ними не в істинному, але в облудному значенні), той нехай буде підданий анафемі. Бо сказане апостолом: «як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом — смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили» (Рим. 5, 12), належить розуміти не інакше, хіба як завжди говорила кафолична Церква, повсюди розлита та розповсюджена. Бо за цим правилом віри і немовлята, що ніяких гріхів самі особисто зробити ще не можуть, хрестяться істинно на відпущення гріхів, нехай через нове народження очиститься в них те, що вони перейняли від старого народження.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109, 111-116).

Правило 111 (125)

Визначено також: якщо хтось говорить, ніби Благодать Божа, котрою виправдовуються у Ісусі Христі Господі нашому, дійсна до єдиного тільки відпущення гріхів уже зроблених, а не подає понад те допомоги, нехай не звершуються інші гріхи, такого піддати анафемі. Тому що Благодать Божа не тільки подає знання, що належить робити, але іще вдихає у нас любов, щоб змогли і виконати те, що пізнаємо.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109, 110, 112-116).

Правило 112 (126)

Також якщо хтось говорить, ніби та сама Благодать Божа, котра в Ісусі Христі Господі нашому, допомагає нам, до того тільки, щоб не грішити, оскільки нею нам відкривається і являється пізнання гріхів, то нехай знаємо, чого необхідно шукати, і від чого ухилятися, але що нею не подається нам любов і сила до роблення того, що ми пізнали правильним творити, такий нехай буде підданий анафемі. Бо коли апостол каже: «знання надимає, а любов будує» (1 Кор. 8,1), то дуже нечестиво було б вірити, ніби до пихатости нашої маємо Благодать Божу, а до створення не маємо; тоді як і те й інше є дар Божий, і знання, що подобає робити, і любов до добра, яке слід творити, щоб при творчій любові не міг надиматися розум. Бо як від Бога написано: «дає людям розуміння» (Пс. 93, 10), також написано і це: «любов від Бога» (1 Ін. 4, 7).

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-111, 113-116).

Правило 113 (127)

Визначено також: якщо хтось говорить, ніби благодать виправдання дана нам заради того, щоб можливе до виконання за вільним волевиявленням, зручніше виконували ми через благодать, так, начебто і не прийнявши Благодаті Божої, ми, хоча і з незручністю, одначе могли і без неї виконати божественні заповіді, такий нехай віддасться анафемі. Бо про плоди заповідей не сказав Господь: «без мене незручно можете творити», але сказав: «без Мене не можете творити нічого» (Ін. 15, 5).

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-112, 114, 116).

Правило 114 (128)

Також визначено стосовно висловлювання святого Іоана апостола: «Якщо кажемо, що не маємо гріха, — обманюємо самих себе, і правди немає в нас» (1 Ін. 1, 8). Хто вирішить, що правильно розуміти це так, та й скаже: заради смиренномудрости не подобає говорити, що гріха не маємо, а не заради того, що що істинно так воно і є, той нехай буде підданий анафемі. Бо апостол продовжує і додає таке: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1, 9). Тут цілком ясно показано, що це говориться не зі смиренномудрости тільки, але за істиною. Бо апостол міг би сказати: «якщо говоримо не маємо гріха, себе підносимо, і смирення немає в нас», але коли сказав: «обманюємо самих себе, і правди немає в нас», тоді ясно показав, що той, хто говорить про себе, що не має гріха, не говорить істину, але бреше.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109–113, 115, 116).

Правило 115 (129)

Визначено і це: якщо хтось говорить, ніби святі, у молитві Господній, «прости нам провини наші» (Мф. 6, 12), не про себе говорять, оскільки їм уже не потрібне це прохання, але про інших грішників, що знаходяться у їхньому народі, і що не говорить кожен зі святих окремо: «прости мені провини мої», але «прости нам провини наші», так щоб це прохання праведника розумілося про інших більше, аніж про нього самого, такий нехай буде підданий анафемі. Святий і праведний був Яків апостол, коли сказав: «бо всі ми багато грішимо» (Як. 3, 2). Бо для чого додане це слово: всі, якщо не заради того, щоб думка ця згідною була із псалмом, у котрому читається: «І не входь у суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих» (Пс. 142, 2). І в молитві премудрого Соломона: «бо немає людини, яка не грішила б» (3 Цар. 8, 46); і в книзі святого Іова: «щоб усі люди знали діла Його» (Іов. 37, 7). Тому так само і святий і праведний Даниїл пророк у молитві багато разів говорив: «Згрішили ми, чинили беззаконно» (Дан. 9, 5), та інше, що він там смиренномудро й істинно сповідує. Щоб не подумали, як деякі розуміють, ніби він говорив не про свої, але більше про гріхи людей своїх: то він після цього сказав: «коли я ще говорив і молився, і сповідував гріхи мої і гріхи народу мого,.. перед Господом Богом моїм» (Дан. 9, 20). Не хотів сказати «гріхи наші», але сказав: «гріхи народу мого і гріхи мої», оскільки пророк ніби передбачив, що з’являться такі люди, які хибно розуміють це.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-114, 116).

Правило 116 (130)

Визначено і це: якщо хтось думає, ніби самі слова у молитві Господній, у яких говоримо: «прости нам провини наші», святими промовляються через смирення, а не за істиною, нехай буде підданий анафемі. Бо хто потерпів би молільника, який обманював би не людей але самого Господа? Устами своїми говорив, що хоче мати відпущення, серцем же говорив, що не має гріхів, котрі належало б відпустити йому.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-115).

Правило 117 (131)

За декілька років до цього, у цій церкві, повним собором визначено, щоб церкви, що знаходяться у якій-небудь землі, які раніше за видання законів про донатистів зробилися кафоличними, належали до тих престолів, єпископами яких переконані були приєднатися до кафоличної єдности; а після видання законів ті, що приєдналися, належали до тих самих престолів, до яких належали будучи на боці Доната. Але оскільки опісля виникли й виникають поміж єпископами багато сперечань про межі, про які попереднє встановлення, як думають, недосконале, то нині на цьому святому Соборі постановлено: якщо де-небудь була церква кафолична, і та, що належала стороні Донатовій, і вони відносилися до різних престолів, то у який би час не сталося, чи станеться там з’єднання, чи раніше прийняття законів, чи після законів, нехай належить до того престолу, до котрого належала кафолична церква, яка здавна була там.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 118, 119, 124).

Правило 118 (132)

Про те, як єпископи православні й ті, що навернулися від сторони Донатової, розділять між собою єпархії.

Розділяти так: якщо єпископи від донатистів навернуться до кафоличного єднання, то порівну нехай розділять поміж собою землі, що знаходяться у такому стані, які мають у собі народ тієї й іншої сторони; тобто, одні міста нехай віддадуться цьому, а інші другому єпископу, так, щоб старший у єпископстві розділяв, а молодший вибирав. Якщо ж трапиться бути одному місту: то нехай віддасться тому, до якого у більшій близкості виявиться. Якщо ж буде однаково близько до обох престолів, то нехай перейде до того, якого обере народ. Якщо станеться, що християни, здавна кафоличні, вимагатимуть свого єпископа, а ті, що навернулися від сторони Доната, свого, то обрання більшою кількістю нехай переважає над обранням меншою кількістю народу. Якщо обидві сторони будуть рівні за кількістю виборців, то місто нехай буде причислене до престолу старшого єпископа. Якщо знайдеться багато міст, що мають народ обох сторін, але не можуть розділеними бути порівну, тому що кількість тих міст не є рівною, то по-перше, рівні за кількістю нехай розділяться, потім же із залишеним містом нехай буде вчинено, як сказано вище, при розмірковуванні про одне місто.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 117, 119, 124).

Правило 119 (133)

Постановлено і це: якщо хтось, після видання законів, навернув якесь місто до кафоличного єднання, і впродовж трьох років мав його у своєму підпорядкуванні, і ніхто його не вимагав від нього, то і пізніше нехай воно не буде від нього забране, навіть якщо притому це трьохліття був єпископ, який повинен був стягнути, і мовчав. Якщо ж не було єпископа, то нехай не ставиться перешкод для внесення цього міста до списку парафій; але коли овдовіла кафедра отримає єпископа, то нехай буде йому дозволено повернути собі те місто протягом трьох років. Подібним чином, якщо єпископ від сторони донатистів навернеться до кафоличної Церкви, то список парафій нехай не обговорюється до визначеного терміна; але з того дня, як навернувся, має право, упродовж трьох років, виявляти міста, належні його престолу.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 117, 118, 124).

Правило 120 (134)

Постановлено і це: якщо якісь єпископи, не через суд інших єпископів, вимагають громади, котрі вважають належними до свого престолу, але простягають свою владу на людей, підпорядкованих іншому єпископу, бажають вони чи не бажають: такі нехай будуть покарані втратою своєї справи. Тобто, якщо хтось учинив це, і якщо між єпископами справа не закінчилася згодою, але ще мають про неї суперечку, то нехай позбудеться спірного міста той, про кого доведено буде, що, залишивши церковних суддів, учинив вторгнення. І нехай не обманює себе хто-небудь тим, що від першого єпископа має грамоту про прийняття того міста у своє підпорядкування: та хоч би мав грамоту, хоч би не мав, нехай вступить у спілкування з єпископом, котрий має це місто у підпорядкувані, й від нього нехай отримає грамоту, щоби зрозуміло було, що мирно утримує за собою церкву, йому належну. Якщо ж і той висловить якісь претензії, то і це нехай буде вирішено єпископами — суддями, котрих або перший їм призначить, або самі за згодою оберуть із сусідніх єпископів.

(I Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Трул. 25).

Правило 121 (135)

Постановлено і це: якщо деякі недбальствують про наверненні до кафоличного єднання міст, підпорядкованих їхнім престолам, нехай викриваються сусідніми старанними єпископами, щоб не відкладали цієї справи. Заради того, якщо упродовж шестимісячного терміну, від дня наради про це, нічого не зроблять, то після цього міста ті нехай передадуться тому, хто зможе навернути їх. Втім, якщо той, котрому ці міста є належними, за корисне визнавав не діяти, за деякими домовленностями, тому що цьому віддали перевагу єретики, щоб він міг прийняти їх до кафоличної Церкви без народного заколоту, а між тим інші попереджені про його наміри, задіянням котрих раніше він більше озлобив би єретиків, то, після розгляду цього єпископами — суддями, міста ті нехай будуть повернені його престолу. Коли єпископам — суддям належить бути з різних областей, тоді суддів призначить той предстоятель, у області якого знаходиться спірне місто. Якщо ж за спільною згодою обирати будуть суддів із сусідніх єпископів, то або один нехай буде обраний, або три. І якщо три будуть обрані і визнані, то, нехай підкоряться рішенню або всіх, або двох.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 47, 71, 123, 124).

Правило 122 (136)

Від суддів же, за спільною згодою обраних, нехай не буде дозволено переносити справу у вищий суд. А про кого довідаємося, що через упертість не захоче підкоритися суддям: про те дізнавшись, списком першого престолу дає грамоту, щоб ніхто з єпископів не приймав його у спілкування, доки не підкориться.

(Ап. 58, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 15, 96, 100).

Правило 123 (137)

Якщо єпископ не буде піклуватися про повернення від єретиків належного церкві за списками, чи самих кафедр, то нехай напучують його сусідні старанні єпископи, і нехай покажуть йому його недбалість, щоб не було йому вибачення. Якщо ж протягом шести місяців від дня умовляння, перебуваючи у тій самій єпархії, не перейметься опікуванням про тих, хто повинен повернутися до кафоличного єднання, з таким нехай не спілкуються, доки не виконає того. Якщо ж не прийде у ці міста той, хто сприятиме(( Цивільні керівники повинні були сприяти єпископам, коли потрібно було призвати на Собор єретиків, для умовляння їх чи відповідей.)): то єпископу нехай не ставиться бездіяльність у провину.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 47, 57, 71, 121, 122, 124).

Правило 124 (138)

Якщо ж доведено буде, що такий неправдиво показав про спілкування їхнє, тобто, донатистів, кажучи, що вони приступили до спілкування, тоді як виявлено, що вони не приступали, і він знав про це: такий нехай позбудеться і єпископства.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 47, 57, 71, 121–128).

Правило 125 (139)

Постановлено і це: якщо пресвітери, диякони, та інші із нижчих кліриків, за наявними у них справами, не задоволені рішенням своїх єпископів, то сусідні єпископи нехай слухають їх, і суперечки їхні нехай вирішують обрані ними, за згодою власних їхніх єпископів. Якщо ж і від них захочуть перенести справу у вищий суд, то нехай переносять тільки в Африканські Собори, або до перших єпископів своїх областей. А той, хто бажає перенести справу за море(( До Рима)), нехай у Африці ніким не приймається до спілкування

(II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 10, 11, 12, 14, 15, 20, 23, 28, 105).

Правило 126 (140)

Постановлено і це: якщо хтось із єпископів через потребу, при небезпеці, що загрожує цнотливості діви, коли є підозра про сильного любителя, чи про якогось викрадача, або коли вона відчуває себе у скрусі від загрози якоїсь сильної небезпеки смертельної, на прохання батьків її, чи її опікунів, покриє чи покрив одягом посвячених Богу, раніше двадцятип’ятирічного віку, щоб не померла без чернечого чину: такого нічим нехай не покарає соборна постанова, якою визначається ця кількість років для покриття.

(IV Вс. 16; Трул. 4, 40; Карф. 6, 16, 44; Вас. Вел. 18).

Правило 127 (141 — 142)

141. Угодно всьому Собору, заради того, щоб не були довго утримувані всі єпископи, які зійшлися на Собор, обрати по три судді від кожної области.

142. Після закінчення деяких справ, коли на продовження засідань, для закінчення інших справ, багато єпископів ремствували, та не могли цього винести, поспішаючи до своїх церков, угодно було всьому Собору, нехай оберуться з числа всіх, від кожної области, ті, котрі повинні залишитися, заради закінчення інших справ: і це виконано.

Правило 128 (143)

Визначено усіма: оскільки у попередніх постановах Соборів є визначення про осіб, від яких не слід приймати доносів на тих, котрі перебувають у клірі, але не зазначено точно, від яких осіб не потрібно їх приймати, заради того визначаємо, що справедливо не прийметься донос від того, хто, бувши відлучений від спілкування, ще знаходиться у цьому відлученні, чи то клірик, чи мирянин, що бажає донести.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 129, 130).

Правило 129 (144)

Визначено і це: не приймати доносів від усіх рабів, від відпущеників тих самих, на кого хочуть доносити, і від усіх, кого цивільні закони не допускають до доносів про злочини; також від усіх, на кому лежить пляма нечестя, тобто, від комедіантів та осіб, до сороміцьких справ долучених; також від єретиків, чи еллінів, чи юдеїв; втім, у всіх, під котрих не припускається таке звинувачення, нехай не відбирається свобода приносити скарги за своїми справами.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 62, 128, 130).

Правило 130 (145)

Постановлено і це: коли на зарахованих до кліру доносителі представляють багато звинувачень, і одне з них, за яким спершу відбувалося дослідження, і не змогло бути доведеним, після цього інші звинувачення нехай не приймаються.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 128, 129).

Правило 131 (146)

Свідків же до свідчення не приймати тих, від яких визначено не приймати доносів; так само і тих, яких сам доноситель представить від свого дому. Свідчення того, хто має менше чотирнадцяти років, нехай не приймаються.

(Ап. 75; I Вс. 2; II Вс. 6; Карф. 8, 19, 30, 59, 128–130, 132).

Правило 132 і 133 (147)

Постановлено і це: коли єпископ каже, що хтось йому одному сповідав свій злочин, а той не зізнається, то єпископ нехай не ображається на те, що не покладаються в цьому на нього одного. Якщо ж скаже, що через обурення своєї совісти, не бажає мати спілкування з тим, хто не зізнається, (132): то, аж доки відлученого за цією справою не прийме у спілкування свій єпископ, аж доти цього єпископа нехай не приймають у спілкування інші єпископи; нехай тим більше стережеться єпископ, щоб не говорив про кого-небудь того, чого перед іншими не може підтвердити доказами (133).

(Ап. 12, 16, 28, 32, 75; І Вс. 5; VII Вс. 4; Антиох. 4, 6, 20; Сард. 13, 14, 15; Карф. 9, 10, 11, 20, 29, 132).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Послання до Воніфатія, єпископа Римської церкви, надіслане від усього Собору в Африці через представників Римської церкви — єпископа Фавстина і пресвітерів Филипа і Аселла.
Блаженнійшому панові і найчеснішому братові Воніфатію: Аврилій, Валентин, єпископ першої кафедри в нумідійській єпархії, та інші єпископи, чисельністю двісті сімнадцять, що прибули на повний собор в Африці.

Так бажав Господь, аби про те, що разом із нами зробили святійші браття наші, співєпископ Фавстин і сопресвітер Филип і Аселл, ми смиренно відповіли блаженної пам’яті єпископу Зосимі, що від нього вони принесли до нас грамоти та накази, але твоїй превелебності, що з волі Божої посіла його місце; отже, ми вважаємо за свій обов’язок коротко переповісти, що було досягнуто нашою спільною згодою, не зупиняючись на довгих списках діянь і всьому тому, на чому ми довго затримувалися, намагаючись ретельно заносити до актів — не обтяжливих і довгих суперечок — усе, що стосувалося даної справи. І якби він (Зосима), залишався б у цьому тілі, то з величезною радістю прийняв би, о любий брате, все те, що його величного мирного завершення свідком він би був. Оскільки після призначення, відлучення та виклику на Собор пресвітера Апіарія виникло багато непорозумінь не тільки у Сикській церкві, але і у всій Африці, то він (Апіарій) попросив простити йому все, у чому согрішив і знову прийняти його до спілкування. Співєпископ наш Урван Сикський, анітрохи не вагаючись, виправив перед цим усе, що йому належало виправити. А позаяк про мир і спокій у Церкві слід піклуватися не тільки тепер, але і на майбутнє, то ми, через те, що така необхідність поставала перед нами не один раз і що треба убезпечувати себе від подібних або ще скрутніших справ, ухвалили усунути пресвітера Апіарія від обов’язків у Сикській церкві, однак не позбавляти його сану та чести, — так, щоб він надалі міг служити в будь-якому іншому місці та здійснювати все, що подобає пресвітеру. На це ми погодилися без будь-яких непорозумінь, та й сам Апіарій про це просив. Та перш ніж ця справа добігла такого кінця, ми повинні були також розв’язувати й інші питання, що породжували між нами тривалі суперечки. Сама суть питань вимагала просити братів наших, — співєпископа Фавстина і співпресвітерів Филипа і Аселла, — внести до церковних актів те, що їм доручено було зробити разом із нами; однак вони зробили деякі заяви на словах, а не письмово; тоді ми висунули категоричну вимогу показати принесену ними письмову настанову. Вони представили її, і ця настанова була спочатку прочитана перед усіма, а потім приєднана до актів, що їх вони відвозять тепер до вас. У ній містилося чотири пункти, котрі вони повинні були розглянути разом із нами: перший — про апеляції єпископів до першосвященника Римської церкви; другий — про заборону єпископам їхати до військової палати на власний розсуд; третій — про те, щоб справи пресвітерів та дияконів розглядалися сусідніми єпископами, четвертий — про позбавлення причастя та виклик до Риму єпископа Урвана, якщо він не виправить того, що слід виправити. По першому та третьому з цих пунктів, — а саме про дозвіл єпископам апелювати до Риму та про остаточний розгляд справ кліриків місцевими єпископоми, — то ми ще торік завірили нашими грамотами блаженної пам’яті єпископа Зосиму, що, без будь-якої кривди для нього, ми будемо деякий час дотримуватися того й іншого, доки не знайдуться достеменні списки постанов Нікейського собору. А тепер просимо і твою святість, щоби, як це встановлено та визначено було отцями в Нікеї, так само дотримувалося б і в нас; а там, у вас, нехай виконується те, про що йдеться в настанові, а саме: якщо буде на якогось єпископа донос і єпископи навколишні зібравшись, позбавлять його із свого ступеню, а він, по винесенні рішення у справі, звернеться до блаженійшого єпископа Римської церкви і той, милостиво вислухавши його, визнає за справедливе відновити розгляд його справи; — то необхідно й тут внести ясність: нехай він з доброї ласки напише до єпископів сусідніх єпархій, щоб вони старанно, з ретельністю вникли в усі обставини справи та винесли своє рішення, переконавшись у правді. Якщо ж хтось вимагатиме повторного розгляду своєї справи, то видається справедливим, аби Римський єпископ, отримавши таке прохання, послав від себе пресвітерів; нехай це буде на його (Римського єпископа) розсуд, які з посланих замість нього представників краще розглянуть справу, обговоривши її спільно з єпископами, та дійдуть доречніших висновків. Або ж, якщо визнає він достатнім попередній розгляд справи та рішення про цього єпископа: то нехай чинить так, як сам вважатиме за краще й найдоцільніше.

Те ж саме про пресвітерів та дияконів: «Якщо виявиться якийсь єпископ, схильний до гніву (що у такому чоловікові не повинно мати місця), та раптово бувши роздратованим на пресвітера чи диякона захоче відлучити когось із церкви, то тут слід запобігти, аби не була людина водночас осуджена та позбавлена спілкування». Всі єпископи сказали: всякий, кого позбавляють сану, нехай має право звернутися до єпископа своєї митрополії. Якщо ж єпископа митрополії немає на місці, то нехай звертається до сусіднього єпископа з проханням ретельно розглянути справу. Бо не пристало закривати слуху від того, хто просить. А той єпископ, що правдиво чи неправдиво відлучив підлеглого, має смиренно терпіти до кінця розгляду справи, доки вирок чи буде підтверджений, чи вимагатиме виправлення. Саме цими правилами керуємося ми в наших діяннях, аж доки не отримаємо правильних списків Нікейського собору. І якщо там дійсно є такі правила, що викладені в настанові, яку пропонують нам брати, послані від апостольської кафедри, і такий порядок зберігається у вас в Італії, то нас ніяким чином не слід змушувати прийняти те, про що ми і згадувати не бажаємо, але віруємо ми, що з ласки Господа Бога нашого, доки твоя святість стоїть на чолі Римської церкви, не будемо ми потерпати від цих зухвалих посягань; а ті правила, які ти сам, через дану тобі Всевишнім мудрість та справедливість, вважаєш гідним дотримання, дотримані будуть із братською любов’ю та без жодних нарікань з нашої сторони — хіба що тільки інше міститься у правилах Нікейського собора. Бо, хоча ми й переглянули чимало книг, однак у жодному з латинських списків правил Нікейського Собору не прочитали їх у такому вигляді, в якому вони подаються в настанові, звідти надісланій. Не маючи, однак, можливості знайти тут бодай один грецький примірник, ми навмисно потурбувалися, аби отримати такі зі Східних церков, де, як кажуть, ці самі постанови ще й тепер можна виявити в оригіналах. Тож умовляємо твою високість з доброї ласки і від себе написати до первосвященників тих країн, тобто, до єпископів Антиохійської, Олександрійської, Константинопольської та інших церков, якщо буде воля твоєї святості, аби звідти надіслали нам прийняті святими отцями у Нікеї правила. І саме тобі, з твоєї превелебності, личитиме зробити, з Божою допомогою, таку ласку всім Західним церквам. Бо хто сумнівається, що саме правдиві списки Нікейського собора, який відбувся у греків, виявляться однаковими, якщо зібрати їх з різних іменитих церков та звірити між собою? А поки цього не відбудеться, ми сповіщаємо, що до остаточного розв’язання питання будемо дотримуватися всього, про що йдеться у згаданій вище настанові, а саме: про апеляції єпископів до первосвященика Римської церкви та про вирішення справ між кліриками у єпископів своєї єпархії, і сподіваємося, що твоя превелебність, з ласки Божої, допоможе нам у цьому. Про інше, зроблене та затверджене на нашому Соборі, сповістять вашій святості з ласки вашої вищезгадані брати наші, співєпископ Фавстин, і пресвітери Филип і Аселл, оскільки несуть вони з собою всі діяння. І підписали: Господь наш нехай збереже нам тебе, улюблений брат, на довгі роки. Підписали також: Аліпій, Августин, Поссидій, Марин та інші єпископи.

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Послання Африканського Собору до Келестина, папи Римського.
Улюбленому владиці і найчеснішому братові Келестину: Аврилій, Палатин, Антонін, Тут, Сервусдей, Терентій та інші, що були на спільному Карфагенському Соборі.

Як твоя святиня виявила вашу радість від прибуття Апіарія, листом, присланим через співпресвітера нашого Лева, подібно і ми бажали б, щоб з радістю послано було даного листа про його виправдання. Бо за істиною, і наша і ваша схильність була чужою недовірливості, і не допитливою була вона, попередньо схиляючись на його користь, начебто вже вислуханого, тоді як його ще належало запитувати. Отже, коли прибув до нас святійший брат і співєпископ наш Фавстин, ми скликали Собор, і думали, що він з Апіарієм посланий заради того, щоб як цей стараннями його відновлений був на пресвітерство, так і тепер зміг, його ж опікуванням, виправдатися від багатьох звинувачень, принесених на нього від жителів Фавракінських. Але велелюдний Собор наш знайшов настільки численні і настільки великі беззаконня Апіарія, що вони переважили діяння вищеназваного Фавстина, хоча то було більше протегування, ніж суд, і клопотання, більше притаманне екдику, аніж справедливість, дослідника достойна. Бо, по-перше, Фавстин сильно протистояв усьому Собору, наносячи йому різні образи, нібито захищаючи переваги Римської Церкви, і бажаючи, щоб прийнятий був нами до спілкування Апіарій, котрого твоя святиня прийняла до спілкування, повіривши його скарзі, якої він не міг довести; однак і це йому мало допомогло, про що ти краще дізнаєшся, прочитавши діяння Собору. Бо коли, впродовж трьох днів, із труднощами проводився суд, на якому ми зі скорботою вивчали різні на Апіарія звинувачення; тоді Бог, праведний Суддя, сильний та довготерпеливий, дуже скоро поклав край і розтягнення справи співєпископом нашим Фавстином, і виверти самого Апіарія, котрими він силився прикрити свої сороміцькі беззаконня. Недійсною зробилася прикра й огидна впертість, і безсоромна затятість, котрими Апіарій хотів загородити нечистоти стількох любострасних справ. Бо коли Господь наш утиснув його совість, і перед усіма людьми виявив утаємничене у серці, ніби уже осудженому самою огидністю злочинів; тоді у того, хто підступно відмагався, раптом виверглося зізнання у всіх, принесених на нього звинуваченнях, і він нарешті добровільно сам себе викрив у всіх, ледь імовірних сквернах, і таким чином, і саму надію нашу, якій ми ввіряли його, бажаючи, щоб він міг очистити себе від настільки ганебних плям, перетворив на сльози. Таку скорботу нашу він пом’якшив однією тільки і єдиною розрадою, тим, що і нас звільнив від тягаря безперервного ремствування, і для власних своїх ран, хоча невільно, і з боротьбою своєї совісти, приготував наприкінець лікування у своєму зізнанні. Отже, спочатку виконавши обов’язок належного вшанування, благаємо вас, пане брате, щоб ви на майбутнє не допускали до вашого слуху тих, що приходять звідси, та не дозволяли надалі приймати до спілкування відлучених нами: бо твоя високоповажність зручно знайде, що це саме визначено і Нікейським Собором. Бо якщо це так дотримуваним стосовно нижчих кліриків та мирян, наскільки більше бажає Собор, щоб цього дотримувано було стосовно єпископів. Отже ті, котрі у своїй єпархії відлучені від спілкування, нехай не будуть прийняті до спілкування твоєю святинею, з наміром, і як не подобає. Подібно і безсоромні втечі пресвітерів, і кліриків, що йдуть за ними, нехай віджене твоя святиня, як це і достойно тебе. Бо і не заборонено це для Африканської Церкви, ніяким визначенням отців, та й визначення Нікейського Собору, як кліриків нижчого ступеня, так і самих єпископів, явним чином, назад відсилають до власних їхніх митрополитів. Розумно і справедливо визнав він, що які б не виникли справи, вони повинні закінчені бути у своїх містах. Бо отці судили, що для жодної области не зменшується Благодать Святого Духа, через яку правда ієреями Христовими і бачиться розумно, і зберігається твердо, особливо, коли кожному, якщо з’явиться сумнів у справедивості рішення найближчих суддів, дозволено приступати до соборів своєї области, і навіть до Вселенського Собору. Хіба є хто-небудь, котрий повірив би, що Бог наш може одному тільки комусь вдихнути правоту суду, а незліченним ієреям, що зійшлися на Собор, відмовить у цьому? При тому, як буде твердим закордонний суд, перед який необхідні особи свідків представлені бути не можуть, чи через неміч, чи від тілесні будови, чи від старости, чи через багато інших перешкод? Про те, щоб деякі, нібито від ребра твоєї святині, були посиланими, ми не знаходимо визначення жодного Собору отців. Бо, що раніше від вас, через того ж співєпископа нашого Фавстина, прислано було нам, нібито із постанов Нікейського Собору, того ми ніяк не змогли знайти у найправдивіших списках того Собору, з оригіналів святих, які ми отримали від святійшого Кирила, нашого співєпископа Олександрійської Церкви, і від високошанованого Аттика, єпископа Константинопольського, і котрі, ще раніше цього, через пресвітера Інокентія та іподиякона Маркела, що принесли їх до нас, послані були від нас до Воніфатія блаженної пам’яті єпископа, вашого попередника. Отже не призволяйте, на прохання деяких, посилати сюда ваших кліриків дослідниками, і не попускайте цього, нехай не станемо ми такими, що вносять димну пихатість світу в Церкву Христову, яка тим, хто бажає бачити Бога, приносить світло простоти і дань смиренномудрости. Оскільки ж сліз достойний Апіарій, за непрощенні свої неподобства, навіть братом нашим Фавстином відлучений від церкви Христової, то ми залишаємося без побоювань, що його і надалі, при вправності та точності твоєї святині у збереженні братської любові, Африка зовсім не потерпить.

Підпис

Бог наш нехай береже на довгі часи вашу святиню, пане брате, що молиться за нас.

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правило Святого Помісного Собора Константинопольського
Визначаємо, що не подобає надалі підсудному єпископу виключеному бути із священного чину ні двома, ні навіть трьома єпископами, але за вироком великого Собору, і, якщо можливо, всіх єпископів тієї области, як і Апостольськими Правилами постановлено, нехай буде осудження достойного усунення справедливо розглянуто, через вирок багатьох, винесений у присутності підсудного.

(Ап. 1, 34, 37, 74; І Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 14, 15, 19, 20, 23; Лаод. 12, 40; Сард. 4, 6; Карф. 8, 10, 11, 12, 13, 15, 18, 19, 49, 50, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феофіла Ол-го 9).

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів
Правила Святого Собору Константинопольського, що відбувся у храмі Святих апостолів, який називають Двократним
Правило 1

Створення монастирів(( За поясненням Зонари і Вальсамона, Двократним цей Собор називається через те, що два рази збирався для вирішення одних і тих же питань. Річ у тім, що постанови попереднього Собору, Отці не могли підписати, через безпорядки, котрі були влаштовані неправильно міркуючими. Тому, по встановлені порядку, було скликане друге засідання, і після відновлення попередніх міркувань, були складені та затверджені ці правила.)) — справа настільки важлива й похвальна, в давнину блаженними і преподобними отцями нашими благорозсудливо винайдена, бачиться нині погано влаштованою. Бо деякі, давши своїм маєткам та садибам ім’я монастиря, й обіцяючи присвятити їх Богу, записують себе власниками пожертвуваного. Вони хитромудро задумали присвятити Богу одну тільки назву: бо не соромляться присвоювати собі ту саму владу і після пожертвування, котру не заборонялося їм мати раніше. І таке керівництво домішалося до цієї справи, що на здивування та засмучення тих, що бачать, багато що із присвяченого Богу відкрито продається самими тими, що присвятили. І не тільки немає в них у тому розкаяння, як попускають собі володіння тим, що один раз уже присвятили Богу, але й іншим без страху його передають. Заради того святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому створювати монастир без відання і волі єпископа, але з його відання і дозволу, та із звершенням належної молитви, як це здавна богоугодно законопокладено, монастир нехай створюється; все ж, що до нього належить, разом з ним самим нехай вноситься до книги, котра нехай зберігається у єпископському архіві. І пожертвувач без волі єпископа зовсім нехай не насмілюється самого себе або замість себе іншого поставити ігуменом. Бо якщо не може хто-небудь бути власником того, що подарував людині, то як може бути попущено кому-небудь викрадати володіння тим, що він присвячує і приносить Богу?

(IV Вс. 4, 8, 24; Трул. 49; VII Вс. 12, 13, 14, 17).

Правило 2

Деякі сприймають на себе тільки образ життя чернечого, не задля того, щоб у чистоті послужити Богу, але заради того, щоб від шанованого одягу сприйняти славу благочестя, і тим знайти безперешкодну насолоду своїми задоволеннями. Відкинувши тільки своє волосся, вони залишаються у своїх домах, не виконуючи ніякого чернечого правила чи статуту. Заради цього святий Собор визначив: зовсім нікого не сподобляти чернечого образу, без присутности при цьому особи, яка повинна прийняти його до себе в послух, і мати над ним керівництво і сприйняти опіку про душевне його спасіння. Цей нехай буде боголюбивим чоловіком, керівником обителі, й здатним спасти душу новоприведену до Христа. Якщо ж знайдеться хтось, що постригатиме когось не у присутности ігумена, котрий повинен прийняти його у послух, такий нехай буде підданий виключенню зі свого чину, як такий, що не підкоряється правилам, і руйнує чернече благочиння; а неправильно і безчинно пострижений нехай передасться на послух у монастир, у який визначить місцевий єпископ. Бо нерозсудливі та гріховні постриги і чернечий образ піддали зневаженню, і дали підстави для хуління імені Христового.

(IV Вс. 4, 24; Трул. 40-49, 85; VII Вс. 17-21; Гангр. 3; Карф. 63; Двокр. 3-7).

Правило 3

Розмірковано виправити і цей неблагоустрій, допущений і, що іще гірше, через недогляд та недбальство розповсюджуване. Якщо якийсь намісник монастиря, підлеглих собі ченців, які втікають, з великою старанністю не буде шукати або, знайшовши, не поверне, й не потрудиться пристойними і хворобі відповідними ліками відновити і укріпити відпалого, такого святий Собор визначив піддавати відлученню від таїнств. Бо якщо той, хто має під наглядом безсловесних тварин, занедбавши стадо, не залишається без покарання, то той, хто прийняв пастирське керівництво над паствою Христовою, і своїми недбальством та лінощами марнує їхнє спасіння, як може не піддатися покаранню за свою зухвалість? Чернець же, якого закликають повернутися, якщо не підкориться, нехай буде відлучений єпископом.

(IV Вс. 4; Трул. 46; VII Вс. 21; Карф. 8; Двокр. 2, 4),

Правило 4

Різноманітно докладав зусилля лукавий привести до зневаження шанований чернечий образ, і знайшов для цього велику допомогу в єресі, що раніше була. Бо єрессю пригноблювані ченці, залишаючи свої обителі, переселялися до інших, а деякі і в житла мирських людей. Але що робили вони заради благочестя, і що через це робило їх достойними ублажання, те перетворюючись на безрозсудний звичай, робить їх достойними насмішок. Бо ще й нині, коли благочестя поширилося вже повсюди, і церква звільнилася від спокус, відходять деякі зі своїх монастирів, і ніби якийсь нестримний потік, туди і сюди відхиляючись та переливаючись, наповнюють обителі багатьма неблагопристойностями, вносять із собою великий безлад, і благоліпність послуху розладнують і нищать. Перепиняючи їхні непостійні та непокірливі прагнення, святий Собор визначив: якщо якийсь чернець, втікши зі свого монастиря, та перескочив до іншого монастиря, або поселиться у мирське житло; такий, як і той, що прийняв його, нехай буде відлучений від спілкування церковного, аж доки втікач не повернеться до обителі, з якої злочинно втік. Втім, якщо єпископ деяких із ченців, про благочесне і правдиву життя яких свідчать, захоче перевести до іншого монастиря, заради благоустрою обителі, або розміркує за благо послати і в мирський дім, заради спасіння тих, що живуть у ньому, або заблаговолить послати в інше якесь місце, через це не стають винними, ані ці ченці, ані ті, що приймають їх.

(IV Вс. 4, 23; Трул. 23, 41; VII Вс. 13, 21; Карф. 80; Двокр. 2, 3, 6).

Правило 5

Вважаємо, що відречення від світу, без обмірковування та випробовування, багато шкодять чернечому благочинню. Бо деякі необдумано вводять себе у чернече життя і, зневаживши суворість і працю подвижництва, знову для погибелі повертаються до плотоугодного та сластолюбного життя. Заради того святий Собор визначив: нікого не сподобляти чернечого образу раніше, ніж коли трирічний термін, наданий їм для випробування, явить їх здатними і достойними такого життя, і це наказав Собор всіляко зберігати, хіба що станеться якась важка хвороба, що змусить скоротити час випробування, або коли хтось буде благоговійною людиною, і в мирському одязі проводитиме чернече життя. Бо для такого чоловіка для досконалого випробування достатнім буде і шестимісячний термін. Якщо ж хтось вчинить усупереч цьому, то ігумену, після позбавлення ігуменства, стан послуху нехай послужить покаранням за відступлення від порядку; той, хто вступив у чернецтво, нехай передасться до іншого монастиря, в якому суворо дотримуються чернечого статуту.

(Трул. 40; Карф. 126; Вас. Вел. 18; Двокр. 2).

Правило 6

Ченці не повинні мати нічого власного, але усе, що належить їм, нехай залишається за монастирем. Бо блаженний Лука про тих, що вірують у Христа, і являють собою образ чернечого спільного життя, говорить: «і ніхто нічого із майна свого не називав своїм, а все у них було спільне» (Діян. 4, 32). Тому тим, хто бажає чернечого життя, надається свобода заповісти про своє майно раніше, й передавати його яким захочуть особам, тобто, яким не забороняє закон. Бо після вступу в чернецтво, монастир має владу над усім їхнім майном, і їм не надано уже права ні розпоряджатися нічим власним ні заповідати. Якщо ж виявиться хтось, що привласнює собі якесь майно, не передавши його монастирю, і поневолений пристрастю користолюбства, у такого ігумен, чи єпископ, нехай візьме це надбання, й, у присутності багатьох продавши, нехай роздасть бідним та нужденним. А того хто поклав у серці своєму, подібно до того давнього Ананії, втаїти це надбання, святий Собор визначив врозумити пристойною єпитимією. Зрозумілим же є, що постановлені святим Собором правила про ченців, праведним визнав він дотримуватися і стосовно жінок — черниць.

(Ап. 40; IV Вс. 22; Трул. 35; VII Вс. 19; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81; Двокр. 4).

Правило 7

Бачимо, багато єпископій у занепаді, й у небезпеці повного запустіння від того, що предстоятелі їх необхідну для них опіку і старанність направляють на створення нових монастирів, і виснажуючи єпископії, і хитрістю привласнюючи прибутки, дбають про прирощування монастирів. Заради того святий Собор визначив: нехай не буде дозволено жодному з єпископів створювати особливого для себе монастиря, на спустошення своєї єпископії. Якщо ж виявиться хтось, що зухвало вчинив це, такий нехай піддасться пристойній єпітимії, а його нова будова, як така, що не отримала правильного початку для того, щоби бути монастирем, нехай зарахується до єпископії, як її власність. Бо те, що прокралося, всупереч закону та порядку, не може присвоїти собі переваги справ, зроблених згідно із правилами.

(Ап. 38; IV Вс. 26; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Феофіла Ол-го 10, Кирила Ол-го 2).

Правило 8

Божественне і священне правило святих апостолів визнає тих, що оскоплюють самих себе, самогубцями, і, якщо є священниками, виключає, якщо ж не є, забороняє їм вступ у священство. Звідси стає зрозумілим, що, коли той, хто оскопив сам себе є самогубцем, то той, хто оскопив іншого, без сумніву є вбивцею. Можно правильно сказати, що такий ображає і саме творіння. Заради того святий Собор визначив: якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, чи диякон, викритий буде, що оскопив кого-небудь чи власноручно, або через наказ, такий нехай буде підданий виключенню зі свого чину; якщо ж мирянин, нехай відлучиться від спілкування церковного, хіба що виникла хвороба примусить до оскоплення хворого. Бо як перше правило Нікейського Собору, тих, що були піддані відсіченню членів через хворобу, не карає заради їхньої хвороби, так і ми ні священників, які наказують хворим оскоплятися, не осуджуємо, ні мирян, що власноручно роблять оскоплення, не звинувачуємо, оскільки визнаємо це лікуванням від хвороби, а не зло умислом проти творіння, чи осудженням творчої дії.

(Ап. 22, 23, 24; І Вс. 1).

Правило 9

Апостольське і божественне правило піддає виключенню священників, що насмілюються бити вірних які згрішили, чи невірним нанесли образу. Ті, що хитрістю догоджають своєму гніву, і перекручують апостольські постанови, розуміють це тільки про тих, що б’ють власноручно, хоча дане правило нічого такого не означає, і правильний сенс так розуміти не допускає. Бо за істиною було б нерозсудливо й дуже погрішно, якби той, хто наніс власноручним биттям три або чотири удари, піддаваним був виключенню, а між тим, той, хто має свободу бити через наказ, і поширив катування до жорстокости і до смерти, залишався б непокараним. Отже, оскільки даним правилом визначається покарання за биття взагалі, то і ми згідно визначаємо. Подобає бо священику Божому врозумляти недоброзвичайного настановами й умовляннями, часом же і церковними єпитиміями, а не накидатися на тіла людські із бичами й ударами. Якщо ж деякі будуть абсолютно непокірними, і врозумленню через єпітимію неслухняними, таких ніхто не забороняє врозумляти переданням суду місцевих цивільних керівників. Оскільки п’ятим правилом Антиохійського Собору постановлено: тих, що влаштовують у Церкві заколоти та крамоли навертати до порядку зовнішньою владою.

(Ап. 27; Антиох. 5)

Правило 10

Ті, котрі явно віддалися своїм пристрастям не тільки не жахаються покарання, визначеного священними правилами, але насмілилися навіть насміхатися над ними. Бо вони перекручують їх, і, заради пристрастної своєї волі, спотворюють їх зміст, щоб, через надлишок пристрастного спокушення, як сказано Григорієм Богословом, зло здавалося у них не тільки не осуджуваним, але навіть божественим. Апостольське правило каже: посуд золотий, або срібний освячений, або завісу, ніхто вже нехай не візьме для власного вжитку, бо це беззаконня є. Якщо ж хтось викритий буде у цьому, такий нехай покарається відлученням. Це правило викладаючи на своє виправдання у беззаконнях, вони кажуть, що не слід судити достойними виключення тих, які високошановане облачення святої Трапези перетворюють на власний хітон, чи на якийсь інший одяг, і навіть тих, які святу чашу, (нечестя!) або священний дискос, чи подібне до цього, використовують на власну потребу, чи оскверняють. Бо, кажуть вони, правило справедливим визнає тих, що впадають у цей злочин, піддавати відлученню, а не виключенню. Але хто може знести таке велике кощунство та нечестя? Бо правило піддає відлученню тих, що беруть освячене тільки для вжитку, а не повністю привласнюють, а вони і викрадачів Святого Святих, і святотатців звільняють від виключення, також тих, що оскверняють високошановані дискоси чи святі чаші, вживанням для звичайних трапез на свій розсуд, визнають такими, що не підлягають виключенню, тоді як це є явним оскверненням, і очевидно, що ті, хто робить це, підлягають не тільки виключенню, але і провині крайнього нечестя. Заради того святий Собор визначив: ті, котрі святу чашу, чи дискос, чи ложицю, чи високошановане облачення трапези, чи так називаємий воздух, чи який би то не було з наявних у вівтарі священних і святих сосудів чи одягу, привласнять для власної користи, чи обернуть на використання не священне, нехай піддадуться повному виключенню зі свого чину. Бо одне із цих є оскверненням святині, а друге святотатством. А тих, що беруть для себе або для інших, для не священного вжитку, посуд або одяг, що поза вівтарем використовується, і правило відлучає, і ми всі разом відлучаємо; тих же, котрі повністю викрадають ці речі, піддаємо осудженню святотатців.

(Ап. 25, 38, 72, 73; Антиох. 25; Григорія Ниськ. 8; Кирила Ол-го 2).

Правило 11

Пресвітерів, чи дияконів, що приймають на себе мирські керівні посади або опікування, або у домах мирських керівних осіб звання управителів, божественні і священні правила піддають виключенню. Так само і ми, підтверджуючи і про інших, належних до кліру, визначаємо: якщо хтось із них вступить на мирські керівні посади, чи у домах керівних осіб, або у передмістях прийме на себе звання управителя, такий нехай виженеться із свого ступеня. Бо, за сказаним самим Христом істинним нашим Богом, і правдивим Його словом: «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6, 24).

(Ап. 6, 20, 81, 83; IV Вс. З, 7; VII Вс. 10; Карф. 16).

Правило 12

Святий і Вселенський шостий Собор піддає виключенню тих із кліру, котрі, без дозволу єпископа, звершують літургію, чи хрестять у молитовних каплицях, які знаходяться всередині (приватних) будинків: згідно із цим і ми визначаємо. Бо тоді, коли свята Церква, право править слово істини, і його всім подає і захищає, і дотримується чесности життя і навчає йому, непристойно і злочинно було б попустити тим, що живуть у безвладді й у безкарності проникати у будинки та руйнувати благочиння церкви, й наповнювати її великими смутами та спокусами. Заради того даний священний і богодієвий Собор, згідно зі святим Вселенським шостим Собором, визначив: нехай будуть призначувані звершителі літургій у молитовних каплицях, що у домах знаходяться, зрозумілим же є, що призначення це дається їм від єпископа того міста. Якщо ж хтось окрім цих, без дозволу єпископа проникаючи у доми, насмілиться торкнутися звершення літургії, такий нехай буде виключений, а ті, що були із ним у спілкуванні, нехай будуть піддані відлученню.

(Ап. 31; IV Вс. 18, 31; Трул. 31, 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Лаод. 58).

Правило 13

Вселукавий, посіявши в Церкві Христовій насіння єретичного куколю, і бачачи, як він посікається на корені мечем Духа, вступивши на інший шлях злих підступів, заміряється безумством розкольників розсікати Тіло Христове; але і цей його підступ повністю упереджуючи, святий Собор нині визначив: якщо якийсь пресвітер чи диякон, через якісь обвинувачення, підозрюючи свого єпископа, раніше соборного дослідження і розгляду, і цілковитого осудження його, насмілиться відступити від спілкування з ним, і не буде підносити його ім’я у священних молитвах на літургіях, за церковним переданням, такий нехай буде підданий відлученню, і нехай позбудеться всякої священичої чести. Бо поставлений у чин пресвітера, що привласнює собі суд, митрополитам наданий, і раніше суду, сам по собі осуджувати свого отця і єпископа зважується, не достойний ні чести, ні найменування пресвітера. Послідовники ж таких, якщо вони із священства, також нехай будуть позбавлені своєї чести, якщо це ченці або миряни, нехай зовсім відлучаться від Церкви, доки не відкинуть спілкування з розкольниками, і не повернуться до свого єпископа.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5, Карф. 10, 11; Двокр. 14, 15).

Правило 14

Якщо якийсь єпископ, висуваючи за підставу провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде підносити ім’я його, за звичаєм, у божественному тайнодійстві: про такого святий Собор визначив: нехай буде виключений, якщо тільки буде викритий, що відступив від свого митрополита, й учинив розкол. Бо кожен повинен знати свою міру: і ні пресвітер нехай не зневажає свого єпископа, ані єпископ — свого митрополита.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10,11, 62; Двокр. 13, 15).

Правило 15

Що визначено про пресвітерів і єпископів, і митрополитів, те саме, ще більшою мірою, личить патріархам. Тому, якщо якийсь пресвітер, чи єпископ, чи митрополит, насмілиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити його ім’я, за визначеним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше соборного проголошення і повного його осудження, вчинить розкол, такому Собор визначив бути повністю чужим усякого священства, якщо тільки викритий буде в цім беззаконні. Однак це визначено і затверджено про тих, котрі, під приводом якихось звинувачень, відступають від своїх предстоятелів, і чинять розколи, і роздирають єдність Церкви. Бо ті, що відділяються від спілкування з предстоятелем, заради якоїсь єресі, осудженої святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує єресь привселюдно, і вчить цього в церкві відкрито, такі, якщо і відгородять себе від спілкування із названим єпископом, раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають визначеній правилами єпітимії, але й достойні чести, належної православним. Бо вони осудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розколом розірвали єдність Церкви, але намагалися охоронити Церкву від розколів та розділень.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10, 11, 62; Двокр. 13, 14).

Правило 16

Через те, що у Церкві Божій трапляються чвари та заколоти, необхідно визначити і це: зовсім нехай не поставляється єпископ до тієї церкви, предстоятель якої ще живий, і перебуває у своєму достоїнстві, хіба що сам добровільно відречеться від єпископства. Бо належить спочатку довести до кінця законне розслідування провини, за яку він повинен бути усунутий від єпископства, і тоді вже, після його виключення, звести на єпископство іншого, замість нього. Якщо ж хтось із єпископів, перебуваючи у своєму достоїнстві, не хоче зректися, і пасти свій народ не бажає, але, покинувши свою єпископію, більше шести місяців залишається в іншому місці, не будучи утримуваним ні царським повелінням, ані виконанням доручень свого патріарха, ні бувши одержимим важкою хворобою, що робить його зовсім нерухомим, такий, жодною з наведених причин не утримуваний, але покинув свою єпископію, і в іншому місці більше шестимісячного терміну перебуває, нехай буде повністю чужим єпископській честі й достоїнства. Бо, хто не піклується про довірену йому паству, і в іншому місці більше шести місяців заскнів, святий Собор визначив повністю бути чужим і архиєрейству, на котре поставлений, щоб пасти, і на його єпископію зводити іншого замість нього.

(ПІ Вс. 9; Антиох. 17; Сард. 12; Карф. 71; Петра Ол-го 10; Кирила Ол-го 3).

Правило 17

Докладаючи опіку про дотримання в усьому церковного благочиння, ми визнали за необхідне визначити і це: щоб надалі ніхто з мирян, або ченців, не був зненацька зведеним на висоту єпископства, але щоб кожен, після випробування спочатку на церковних ступенях, сприймав рукопокладення на єпископство. Бо хоча дотепер деякі з ченців, або мирян, за вимогою крайньої потреби, і були швидко удостоєні єпископської гідності, і перевершили інших у чеснотах, і піднесли доручені їм церкви, однак, не ставлячи того, що рідко буває в закон Церкви, визначаємо, віднині цьому уже не бути, але той, кого правильно рукопокладають, нехай пройде через усі ступені священства, виконуючи у кожній визначений законом час.

(Ап. 80; VII Вс. 2; Неокес. 12; Лаод. 3, 12; Сард. 10, Кирила Ол-го 4)

{PAGEBREAK}
Правила Помісних Соборів

Правила Святого Собору, що відбувся у храмі Премудрости Слова Божого (Софії).
Правило 1

Святий і Вселенський Собор визначив: якщо якісь з італійських кліриків, чи мирян, або із єпископів, що проживають у Асії, чи в Європі, чи в Лівії, зазнали або кайданів відлучення від таїнств, або виключення зі свого чину, чи анафеми від святійшого папи Іоана, ті нехай будуть і від святійшого Фотія, патріарха Константинопольського, піддані тому ж ступеню церковного покарання, тобто, нехай будуть або виключені, або піддані анафемі, або відлучені. І яких кліриків, чи мирян, чи архиєрейського або ієрейського чину, Фотій, святійший патріарх наш, у якій би то не було області, піддасть відлученню, чи виключенню, чи прокляттю, щодо тих і святійший папа Іоан, і з ним свята Божа Римська Церква нехай визнає, що під тим самим осудженням єпітимії знаходяться. Притому у перевагах, належних святійшому престолу Римської Церкви і її предстоятелю, зовсім нехай не буде ніяких нововведень, ні тепер, ні надалі.

(Ап. 12, 13, 32; І Вс. 6; II Вс. 3; IV Вс. 28; Трул. 36; Антиох. 6; Сард. 14; Карф. 11, 29).

Правило 2

Хоча донині деякі архиєреї, що зійшли у чернечий образ, намагалися перебувати у високому служінні архиєрейства, і такі дії залишені були без уваги, але цей святий і Вселенський Собор, обмежуючи такий недогляд, і навертаючи цю поза порядком допущену дію до церковних уставів, визначив: якщо якийсь єпископ, чи інший хтось архиєрейського сану, захоче зійти до чернечого життя, і стати на місце покаяння, такий надалі вже нехай не намагається повернути собі архиєрейське достоїнство. Бо обітниці чернечі містять у собі обов’язок покірности й учнівства, а не учительства, або керівництва — вони дають обіцянку не інших пасти, але бути пасомими. Заради того, як вище сказано, постановляємо: нехай ніхто з тих, що знаходяться у стані архиєреїв та пастирів, не зводить сам себе на місце пасомих і покаянників. Якщо ж хтось насмілиться вчинити це, після проголошення та оприлюднення прийнятого нині визначення, такий, сам себе усунувши від архиєрейського місця, нехай не повертається до попереднього достоїнства, котре самою справою відкинув.

(IV Вс. 4; Трул. 43; Двокр. 5).

Правило 3

Якщо хтось із мирян, піднісшись та зневаживши повеління Божі і царські, та учинивши наругу над достойними благоговіння церковними уставами і законами, насмілиться бити, або кинути у в’язницю єпископа, або без провини, або під вигаданими провинами, такого піддати анафемі.

(Ап. 55; IV Вс. 18; Трул. 34).