КНИГА ПРАВИЛ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ, ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ.
Книга правил святих апостолів, Вселенських соборів.
«КНИГА ПРАВИЛ» це книга, до складу котрої входять затверджені Вселенськими Соборами правила, що являють собою незмінний еклезіологічний принцип буття Церкви у світі та спасіння Нею своїх вірних. Видана українською мовою, вона буде цікавою для широкого кола читачів, котрі цікавляться життям Церкви й свого спасіння в Ній.
[page=2]Символ віри. 318-ти святих отців Першого Вселенського Собору у місті Нікеї І 150-ти святих отців, Другого Вселенського Собору в Константинополі[/page]
[page=3]Догмат 630-ти святих отців Четвертого Вселенського Собору в Халкидоні. Про дві природи в одній Іпостасі Господа нашого Ісуса Христа[/page]
[page=4]Догмат 170-ти Святих отців Шостого Вселенського Собору в Константинополі. Про дві волі й дії в Господі нашому Ісусі Христі[/page]
[page=5]Догмат 367-ти Святих отців Сьомого Вселенського Собору 787 року в Константинополі про іконошанування[/page]
[page=6]Правила святих апостолів[/page]
[page=7]Правила Вселенських Соборів[/page]
[page=8]Правила 318-ти святих отців прийнятих на першому Вселенському Соборі в 325-му році у Нікеї[/page]
[page=9]Правила 150-ти святих отців, прийняті на другому Вселенському Соборі в 381-му році у Константинополі.[/page]
[page=10]Правила 200-ті святих отців прийняті на Третьому Вселенському Соборі в 431-му році у Ефесі.Послання того ж Святого Вселенського Третього собору[/page]
[page=11]Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні.[/page]
[page=12]Правила 227-ми святих отців, прийняті на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.)[/page]
[page=13]Правила 367-ми святих отців прийняті на Сьомому Вселенському Соборі в 787-му році у Константинополі[/page]
{PAGEBREAK}
Символ віри. 318-ти святих отців Першого Вселенського Собору у місті Нікеї І 150-ти святих отців, Другого Вселенського Собору в Константинополі
Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.
І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.
Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.
І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований.
І воскрес на третій день, як було написано.
І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.
І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.
І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.
В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.
Чекаю воскресіння мертвих.
І життя будучого віку. Амінь.
{PAGEBREAK}
Догмат 630-ти святих отців Четвертого Вселенського Собору в Халкидоні. Про дві природи в одній Іпостасі Господа нашого Ісуса Христа
Отже, наслідуючи святих отців, всі узгоджено навчаємо сповідувати одного і того ж Сина, Господа Нашого Ісуса Христа, досконалого в божестві, досконалого і в людині, істинного Бога, істинну людину, із розумної ж душі й тіла, одноістотного Отцю за божеством і того ж одноістотного нам за людською природою, у всьому подібного до нас, крім гріха, народженого перед віками від Отця за божеством, а в останні ці дні заради нас і заради нашого спасіння від Марії Діви Богородиці як людина, одного і того ж Христа, Сина, Господа єдинородного у двох єствах, незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаного так, що поєднанням ніскільки не порушується відмінність двох природ, тим більше зберігається властивість кожної природи і з’єднується в одну Особу, в одну Іпостась, не у дві особи, яких розсікають чи розділяють, але одного і того ж Сина, Єдинородного, Бога Слова, Господа Ісуса Христа, як у давнину пророки навчали про Нього і як Сам Господь Ісус Христос навчив нас і як передав нам символ отців.
{PAGEBREAK}
Догмат 170-ти Святих отців Шостого Вселенського Собору в Константинополі. Про дві волі й дії в Господі нашому Ісусі Христі
І дві істотні волі, чи бажання в Ньому, і дві істотні дії, нерозлучно, незмінно, нероздільно, незлитно, за вченням святих отців наших, — сповідуємо так само: Його ж два природні бажання не суперечливі, — щоб не було так, як навчають нечестиві єретики, — бо людська Його воля поступається, не суперечить (або не протиборствує), а підкоряється Його божественній і всемогутній волі.
{PAGEBREAK}
Догмат 367-ти Святих отців Сьомого Вселенського Собору 787 року в Константинополі про іконошанування
Не вводячи нічого нового, ми недоторканними зберігаємо всі церковні передання, утверджені письмово чи не письмово, звідки й зображення іконописні, як ті, що не суперечать проповіді Євангельській, є корисними і служать нам утвердженням в істинному, а не в уявному втіленні Бога Слова. І те, що одними розкривається, іншими без сумніву сприймається. І ми, ніби маючи перед собою цю путь царську (Царя Небесного), наслідуючи божественне вчення святих отців і передання Кафоличної Церкви (бо знаємо, що Вона є повнотою Духа Святого, який живе в Ній), визначаємо, щоб святі та чесні ікони пропонувалися для поклоніння так само, як зображення чесного животворящого Хреста, чи будуть вони написані фарбами, чи виготовлені з мозаїки, чи будь-якої іншої речовини, і чи будуть знаходитися у святих церквах божих на освячених посудинах та одязі, на стінах і дошках, у будинках чи біля доріг, а також чи будуть це ікони Господа Ісуса Христа, чи Владичиці Богородиці, чи чесних ангелів і всіх святих і праведних мужів. Бо часто так буває, що через зображене на іконах, до яких звертаються очима, возносяться до первообразу і вшановують його цілуванням і шанобливим уклоном; але не є це істинним богопоклонінням, яке, за нашою вірою, належить віддавати Єдиному по природі божеству, тобто поклонятися за тим образом, як ми поклоняємося святому й животворящому Хресту й святому Євангелію, та іншим святиням, фіміамом віддаємо шану й поставленням свічок, за благочестивим звичаєм, який і був у давніх. Тому що шанування, яке образу ми віддаємо, до первообразу переходить, і хто іконі поклоняється, поклоняється істоті, яка чображена на ній. Таким чином утвердиться вчення святих отців наших, котре виражають передання Кафоличної Церкви, Яка від краю й до краю землі проповідує Євангеліє.
{PAGEBREAK}
Правила святих апостолів
Правило 1
Єпископа нехай поставляють два або три єпископи.
(I Вс. Соб. правило 4; VII Вс. 3; Антиох. Соб. 12, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).
Правило 2
Пресвітера, диякона та інших причетників нехай поставляє один єпископ.
(Ап. пр. 26, 70; I Вс. 19; Трул. 33; VII Вс. 14; Гангр. 6; Лаод. 24, 26, 30; Вас. Вел. 51, 89).
Правило 3
Якщо єпископ, чи пресвітер, усупереч Господній постанові про жертву, принесе до вівтаря інші якісь речі, або мед, або молоко, або замість вина напій, приготований із чогось іншого, або птицю, або якусь тварину, або овочі, всупереч постанові, крім нових колосків, або винограду у належний час, нехай буде позбавлений священничого сану. І нехай же не буде дозволено приносити до вівтаря будь що інше, хіба що олію для лампади та фіміам під час святого Приношення.
(Ап. 4; Трул. 28, 32, 57, 99; Карф. 57).
Правило 4
Перші плоди інших овочів та фруктів нехай посилаються додому єпископові та пресвітерам, але не до вівтаря. Звісно, якщо єпископ та пресвітери розділять їх з дияконами та іншими причетниками.
(Ап. 3, 38, 41; Гангр. 7, 8; Карф. 37; Феоф. Ол-го 8).
Правило 5
Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не виганяє своєї дружини під виглядом побожности. Якщо ж вижене, нехай буде відлучений від спілкування церковного, а якшо залишиться у цьому непохитно, то нехай буде позбавлений священничого сану.
(Трул. 12, 13, 48; I Вс. 3; Гангр. 1, 4, 9, 10; Карф. 4).
Правило 6
Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не беруть на себе світських турбот. В іншому випадку нехай будуть позбавлені священного сану.
(Ап. 20, 81, 83; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).
Правило 7
Якщо хтось, — єпископ, пресвітер чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з юдеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного сану.
(Ап. 64, 70, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 37, 38; Карф. 51, 73, 106).
Правило 8
Якщо єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто небудь із духовенства, при звершенні Приношення не причаститься, нехай пояснить причину, і якщо буде поважна, нехай буде вибачений. Якщо ж не пояснить, нехай буде відлучений від спілкування церковного як той, чия провина нанесла шкоду народові, а на того хто звершував Приношення навів підозру, нібито неправильно звершував.
(Анкир. 1, 2; Петр. Ол-го.10).
Правило 9
Всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті до кінця не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування.
(Трул. 66, 80; Антиох. 2; Сард. 11).
Правило 10
Якщо хтось із відлученим від спілкування церковного помолиться, навіть якщо це було у домі: такий нехай буде відлучений.
(Ап. 11, 12, 32, 45, 48, 65; I Вс. 5; Антиох. 2; Карф. 9).
Правило 11
Якщо хтось, і по належить до кліру, із позбавленим священства буде молитися, нехай буде позбавлений сану і сам.
(Ап. 28, Антиох. 4; Карф. 10).
Правило 12
Якщо якийсь клірик або мирянин відлучений від спілкування церковного, або недостойний був прийняття до кліру, переїхав і в іншому місті без представницької грамоти, прийнятий буде, нехай будуть відлучені, і той, хто прийняв, і той, кого прийняли.
(Ап. 13, 32, 33; ІV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9; Карф. 23, 106).
Правило 13
Якщо хтось буде відлучений, нехай продовжиться йому відлучення як тому, що збрехав та обманув Церкву Божу.
(Ап. 12, 33; Трул. 17).
Правило 14
Не дозволяється єпископові залишати свою єпархію та до іншої переходити, хоч би багато хто переконував його, хіба що коли буде якась поважна причина, що спонукає його це зробити, через що він словом благочестя міг би тамтешнім вірним принести більшу користь. Але це не повинно бути із власного розсуду, а за судженням багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання.
(Ап. 33; І Вс. 15;; ІІІ Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).
Правило 15
Якщо хто — пресвітер, чи диякон, чи взагалі хтось до кліру приписаний, покинувши своє місце служіння, на інше перейде, чи взагалі переселиться (в іншу область), і там буде жити без волі свого єпископа: такому наказуємо більше не служити, а особливо, коли свого єпископа, що його закликає повернутися назад, не послухає. Якщо і надалі залишиться у цьому непослусі, то нехай перебуває у спілкуванні (з тією церквою) як мирянин.
(І Вс. 15, 16; ІV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).
Правило 16
Єпископ же, у якого таким бути трапиться, якщо зневажить заборону їм священнодіяти, прийме їх як членів кліру, нехай буде відлучений як учитель безчинств.
(Ап. 15; I Вс. 15; Трул. 17; Антиох. 3).
Правило 17
Хто після святого Хрещення був двічі у шлюбі, або мав наложницю, той не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, і взагалі належати до священничого чину.
(Ап. 18; Трул. 3; Вас. Вел. 12).
Правило 18
Хто одружений за вдовицею, чи за розлученою жінкою, чи з блудницею, чи за рабинею, чи за знеславленою жінкою (акторкою), не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, і взагалі належати до священничого чину.
(Ап. 17; Трул. 3, 26; Вас. Вел. 27).
Правило 19
Хто був одружений за двома сестрами або за племінницею, не може належати до кліру.
(Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 78, 87; Феофіла Ол-го. 5).
Правило 20
Хто із кліриків стане поручителем за кого-небудь, нехай буде позбавлений сану.
(Ап. 6, 81; IV Вс. 3, 30; Сард. 7; Карф. 75).
Правило 21
Скопець, якщо таким став через людське насильство, або у гонінні позбавлений чоловічих членів, або від народження такий, якщо достойний бути єпископом, нехай буде.
(Ап. 22, 23, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).
Правило 22
Той, хто сам себе оскопив, нехай не буде прийнятий до кліру, бо є самогубцем та ворогом творіння Божого.
(Ап. 21, 23, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).
Правило 23
Якщо хтось із кліриків оскопить себе самого, нехай буде позбавлений сану, бо убивцею є самого себе.
(Ап. 21, 22, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).
Правило 24
Мирянин, що оскопив самого себе, нехай на три роки буде відлучений від таїнств, бо він зневажив своє життя.
(Ап. 21, 22, 23; I Вс. 1; Двокр. 8).
Правило 25
Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, у блудодіянні, чи порушенні клятви, чи в крадіжці звинувачений, нехай буде позбавлений священничого сану, але від спілкування церковного нехай не буде відлучений. Бо у Писанні сказано: «біда вже не повториться» (Наум. 1, 9). Так чиниш і з іншими причетниками.
(Ап. 29, 30; I Вс. 9; Трул. 4, 21; Неокес. 1, 8; Карф. 27; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82).
Правило 26
Наказуємо, аби з тих, котрі вступили до кліру безшлюбними та захотіли одружитися, могли це зробити тільки читці та співці.
(Ап. 5, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 30; Анкир. 10; Неокес. 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).
Правило 27
Наказуємо єпископа, чи пресвітера, чи диякона, який б’є вірних, що грішать, або невірних, що образили їх, і через це хоче їх залякати, позбавляти священничого сану. Бо Господь зовсім не учив нас цього. Навпаки, «Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному» (1 Пет. 2, 23).
(Двокр. 9).
Правило 28
Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за явні провини справедливо позбавлений сану, насмілиться доторкнутися до служіння, дорученого йому колись: такого треба зовсім відлучити від Церкви.
(I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Сард. 14; Антиох. 4, 12, 15; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).
Правило 29
Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за гроші це достоїнство отримає; нехай буде позбавлений сану — і він, і той хто поставив його, і від спілкування церковного повністю нехай відлучаться, як Симон Волхв був відлучений Петром.
(IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VΙΙ Вс. 4, 5, 15, 19; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).
Правило 30
Якщо якийсь єпископ, залучивши світських начальників, через них отримає в Церкві владу єпископську; нехай буде позбавлений сану і буде відлучений, а також усі, хто спілкується із ним.
(I Вс. 4; VII Вс. 3; Лаод. 13).
Правило 31
Якщо якийсь пресвітер, зневаживши власного єпископа, окремо буде збирати зібрання, і вівтар інший збудує, не викривши у суді свого єпископа в чомусь противному благочестю і правді: нехай буде позбавлений священничого сану як владолюбний, бо є крадієм влади. Так само нехай будуть позбавлені священства й інші клірики, які пристали до нього. Миряни ж нехай будуть відлучені від церковного спілкування. І це нехай буде після першого, другого та третього умовляння від єпископа.
(II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10, 11; Двокр. 13, 14, 15).
Правило 32
Якщо якийсь пресвітер чи диякон від єпископа буде в забороні, не слід його до спілкування приймати іншому, але тільки тому, хто відлучив його. Хіба що станеться так, що єпископ, який відлучив його, помре.
(Ап. 12, 13, 16; I Вс. 5; II Вс. 6; Антиох. 6; Сард. 13; Карф. 11, 29, 133; Соф. 1).
Правило 33
Не приймати нікого з чужих єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів без представницької грамоти; і, коли вона подана буде, ретельно її вивчити. Якщо будуть проповідники благочестя, нехай приймаються, якщо ж ні, подайте їм що потрібно, але у спілкування не приймайте, тому що багато буває підробок.
(Ап. 12, 13; IV Вс. 11, 13; Антиох. 7, 8; Лаод. 42; Карф. 23, 106).
Правило 34
Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух.
(I Вс. 4, 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39; Антиох. 9).
Правило 35
Єпископ нехай не насмілюється поза межами своєї єпархії рукопокладати в містах і селах, йому не підпорядкованих. Якщо ж викритий буде у тому, що вчинив подібне без погодження із тими, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села, то нехай будуть позбавлені сану і він, і той, кого він поставив.
(I Вс. 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13 Антиох. 13, 22; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).
Правило 36
Якщо хтось, бувши рукоположеним на єпископа, не прийме свого служіння і не буде опікуватися народом, дорученим йому, нехай буде заборонений, доки не прийме вказаного. Так само і пресвітер та диякон. Якщо ж піде туди, і не буде прийнятий, але не з власної волі, а через злобу народу, то нехай залишиться єпископом. На кліриків же того міста накласти заборону за те, що не навчали такого непокірного народу.
(I Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 17, 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го. 1, 2, 3).
Правило 37
Двічі на рік нехай буває собор єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя та вирішують церковні негаразди, якщо трапляться. Перший раз — у четверту неділю по П’ятидесятниці, вдруге — у жовтні, в двадцятий день.(( Пізніше, через певні обставини, були визначені інші часи для скликання соборів.))
(Ап. 34; I Вс. 5; II Вс. 2; ΙV Вс. 19; Трул. 8; VΙΙ Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73).
Правило 38
Єпископ нехай опікується всіма церковними речами і розпоряджається ними як божий слуга. Але не дозволено йому привласнювати що — побудь з них чи дарувати своїм родичам те, що належить Богові. Що стосується незаможних, нехай подає їм як біднякам, але під цим приводом нехай не продає того, що належить Церкві.
(Ап. 41; IV Вс. 26; Трул. 35; VΙΙ Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феоф. Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2).
Правило 39
Пресвітери і диякони без волі єпископа нехай нічого не звершують. Бо йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь за їхні душі.
(Ап. 38, 40, 41; VII Вс. 12; Лаод. 57; Карф. 6, 7, 33).
Правило 40
Нехай усім відомо буде про майно, яке є власністю єпископа (якщо він має власне), і добре відомо про майно (церковне), Господнє, аби єпископ, помираючи, мав владу залишити власне кому захоче, і як захоче, аби під виглядом церковного не було розтрачене майно єпископа, який має іноді дружину та дітей, або родичів, або рабів. Бо справедливим це буде перед Богом і людьми, аби і Церква не понесла певної втрати через невідомість власності єпископської; щоб і у єпископа, або в його родичів, не було відібране майно до Церкви, або ж щоб близькі до нього люди не завели судової тяганини, і кончина його не супроводжувалася б ганьбою.
(Ап. 38, 41; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).
Правило 41
Наказуємо єпископу мати владу над церковним майном. Бо оскільки дорогоцінні людські душі мають бути йому довірені, то тим паче про кошти необхідно заповісти, аби він владою своєю усім розпоряджався, а тим що через пресвітерів та дияконів проситимуть, подавав зі страхом Божим та всякою побожністю. Також (якщо є потреба) і на необхідні потреби брав свої і братії; що подорожуючих приймає, аби ні в чому не мали нестатку. Бо закон Божий постановив, аби ті, котрі служать вівтарю, від вівтаря і харчувалися, так само і воїн ніколи не підніме зброї своєї на ворога на власних харчах.
(Ап. 38, 39; IV Вс. 26; VII Вс. 12; Антиох. 24, 25; Феоф. Ол-го. 10, 11; ; Кирила Ол-го 2).
Правило 42
Єпископ, або пресвітер, або диякон що має пристрасть до ігор чи пияцтва, або нехай припинить, або нехай буде позбавлений сану.
(Ап. 43, 54; Трул. 9, 50; VII Вс. 22; Лаод. 24, 55; Карф. 40, 60).
Правило 43
Іподиякон, або читець, або співець, що подібне чинить, або нехай припинить, або нехай буде відлучений. Так само і мирянин.
(Ап. 42, 54; Трул. 9, 50; VII Вс. 22; Лаод. 24, 55; Карф. 40, 60).
Правило 44
Єпископ, або пресвітер, або диякон, що вимагає від боржників відсотки, або нехай припинить, або нехай буде позбавлений сану.
(I Вс. 17; Трул. 10; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 14; Григорія Ниськ. 6).
Правило 45
Єпископ, або пресвітер, або диякон, що із єретиками молився тільки, нехай буде відлученим. Але якщо дозволив їм робити що-небудь як служителям церкви, нехай буде позбавлений духовного сану.
(Ап. 10, 11, 46, 64; ІІІ Вс. 2, 4; Лаод. 6, 9, 32, 33, 34, 37; Тимоф. Ол-го 9).
Правило 46
Єпископа, або пресвітера, котрі прийняли хрещення єретиків, або жертву, наказуємо позбавляти сану. Бо «яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (2 Кор. 6, 15).(( Це правило Апостольське має відношення до тих єресей, котрі були в часи апостольські, і спотворювали найважливіші догмати віри про Бога Отця, і Сина, і Святого Духа, та про Боговтілення Сина Божого. Щодо єретиків пізніших часів, треба керуватися правилами: І Вс. С. Трул. 95; 19-те пр; Лаод. С. 7; Вас. Вел. 47.))
(Ап. 47, 68; I Вс. 19; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 7, 8; Вас. Вел. 1, 47).
Правило 47
Якщо єпископ або пресвітер, знову охрестить того, хто отримав правильне хрещення, або якщо нечестивими оскверненого не охрестить, нехай буде позбавлений сану як той, хто насміхається з Христа і смерті Господньої, і не відрізняє священиків від лжесвящеників.
(Ап. 46, 49, 50; I Вс. 8, 19; II Вс. 7; Трул. 84, 95; Лаод. 32; Карф. 48, 72; Вас. Вел. 1, 47, 91).
Правило 48
Якщо якийсь мирянин, вигнавши свою дружину, одружиться з іншою, або з відкинутою іншим, нехай буде відлучений.
(Трул. 87, 93; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 35, 48, 77).
Правило 49
Якщо хтось, єпископ або пресвітер, не за Господнім установленням буде хрестити: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, але в трьох безначальних, або в трьох синів, або в трьох утішителів, нехай буде позбавлений сану.
(Ап. 46, 47, 50, 68; II Вс. 7; Трул. 78, 84, 95, 96; Неокес. 12; Лаод. 47, 48; Карф. 45, 48, 72, 110; Вас. Вел. 1, 91).
Правило 50
Єпископ, або пресвітер, якщо звершить не три занурення єдиного Тайнодійства, але одне занурення, здійснене у смерть Господню, нехай буде позбавлений сану. Бо не сказав Господь, — у смерть мою хрестіть, але сказав: «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19).
(Ап. 46, 47, 49; II Вс. 7; Трул. 95; Неокес. 12; Лаод. 47; Карф. 47; Вас. Вел. 1, 91).
Правило 51
Якщо єпископ, або пресвітер, або диякон, чи взагалі хтось із священичого чину, відмовляється від шлюбу і м’яса і вина не заради подвигу отримання, а тому що гидує, забувши, що все дуже добре, і що Бог, створюючи людину, чоловіка та жінку створив їх, і таким чином богохульно обмовляє: творіння; або нехай виправиться, або нехай буде позбавлений священничого сану і відлучений від церкви. Так само і мирянин.
(Ап. 53, 66; IV Вс. 16; Трул. 13; Анкир. 14; Гангр. 1, 2, 4, 14, 21).
Правило 52
Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається» (Лк. 15, 7).
(I Вс. 8; Трул. 43, 102; Вас. Вел. 74).
Правило 53
Якщо єпископ, або пресвітер, або диякон у святкові дні, не вживатиме м’яса і вина, гидуючи, а не заради подвигу аскези, нехай буде позбавлений сану, як спалений власною совістю і такий що став причиною для спокуси багатьох.
(Ап. 51, 66; Анкир. 14; Гангр. 2, 21).
Правило 54
Якщо хтось із кліриків буде викритий у тому, що їсть у корчмі, нехай буде відлучений, окрім випадків, коли у дорозі матиме потребу відпочити у готелі.
(Трул. 9; Лаод. 24; Карф. 40).
Правило 55
Якщо хтось із кліру образить єпископа, нехай буде позбавлений сану. «Бо, як написано: на начальника народу твого не лихослов»(Діян. 23, 5).
(Ап. 31, 39; IV Вс. 8; Трул. 34; Лаод. 57; Карф. 7).
Правило 56
Якщо хтось із причетників образить пресвітера або диякона, нехай буде відлучений від церковного спілкування.
(I Вс. 18; Трул. 7; Лаод. 20; Вас. Вел. 88).
Правило 57
Якщо хтось із кліриків з кульгавого, або з глухого, або з сліпого, або з хворого на ноги насміхатиметься, нехай буде відлучений. Так само і мирянин.
Правило 58
Єпископ, або пресвітер, який не дбає про причетників і про людей і не навчає їх благочестя, нехай буде відлучений. Якщо і надалі залишиться у цьому недбальстві і лінивстві, нехай буде позбавлений священства.
(Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 71, 121, 123).
Правило 59
Якщо хтось, єпископ, або пресвітер, або диякон комусь із кліриків, що бідують, не подасть необхідного, нехай буде відлучений. Закоснілий же у цьому, нехай буде позбавлений священства, як убивця брата свого.
(Ап. 4, 38, 41; Гангр. 7, 8; Карф. 37; Феоф. Ол-го 8).
Правило 60
Якщо хтось про підроблені книги єретиків, як про святі, вчитиме у церкві, на шкоду народу і клірикам, нехай буде позбавлений священства.
(Ап. 85; Трул. 63; VII Вс. 9; Лаод. 59, 60; Карф. 24; Афанасій Вел. Про свята. Григорій Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма).
Правило 61
Якщо вірний звинувачений буде у блуді, або в перелюбі, або в іншій якійсь забороненій справі, і викритий буде, до кліру нехай не приймається.
(Ап. 25; І Вс. 2, 9, 10; II Вс. 6; Трул. 33; Анкир. 12; Неокес. 1, 9, 12; Карф. 128, 129, 130; Вас. Вел. 89, Григорія Ниськ. 5, 6; Феоф. Ол-го 3, 6).
Правило 62
Якщо хтось із кліру, зі страху перед людиною юдеєм, чи елліном, чи єретиком, відречеться від імені Христового, нехай буде відлучений від Церкви. Якщо ж відречеться від імені служителя Церкви, нехай буде виключений з кліру, якщо ж покається, то нехай буде прийнятий як мирянин.
(1 Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 12; Петра Ол-го 10,14; Афанасія Вел. Посл. до Руфініана;Феоф. Ол-го 2).
Правило 63
Якщо хтось, — єпископ, або пресвітер, або диякон, чи взагалі хто-небудь із священничого чину, буде їсти м’ясо з кров’ю тієї тварини, чи вбитої звіром, чи мертвечину, нехай буде позбавлений священства. Бо це закон заборонив (Діян. 15, 29). Якщо ж це вчинить мирянин, нехай буде відлучений.
(Трул. 67; Гангр. 2).
Правило 64
Якщо хтось із кліриків викритий буде у тому, що поститься у день Господній, чи у суботу, окрім єдиної тільки великої Суботи, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.(( Степінь полегшення посту в недільні та суботні дні, визначається церковним уставом, та виражається у наступному: дозволяється вино, олія і прийняття їжі після Літургії, без дотримання сухоядіння до третьої четверті дня.))
(Ап. 51, 53; IV Вс. 16; Трул. 13, 55; Анкир. 14; Гангр. 18, 21; Лаод. 29, 49, 51).
Правило 65
Якщо хтось із кліриків, або мирянин, в юдейську синагогу або єретичну увійде помолитися, нехай буде із священничого сану позбавлений, і відлучений від спілкування церковного.
(Ап. 7, 45, 70, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 6, 29, 33, 37, 38).
Правило 66
Якщо хтось із кліриків у сварці когось вдарить, і єдиним ударом уб’є, нехай буде позбавлений сану за зухвалість свою. Якщо це вчинить мирянин, нехай буде відлучений.
(Ап. 27; Двокр. 9, Анкир. 22, 23; Вас. Вел. 8, 54, 55, 56, 57; Григорія Ниськ. 5).
Правило 67
Якщо хтось, зґвалтувавши, незаручену дівчину тримає, нехай буде відлучений від спілкування церковного. Не дозволяти ж йому брати іншу, але повинен утримувати ту, котру обрав, навіть якби й була бідною.
(IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 69).
Правило 68
Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від когось друге рукопокладання, нехай буде позбавлений священничого сану — і він, і той хто рукоположив його, хіба що цілком достовірно відомо буде, що від єретиків має рукопокладання. Тому що ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких, ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо.
(Ап. 46, 47; І Вс. 8, 19; II Вс. 4; III Вс. 5; Лаод. 8, 32; Карф. 36, 48, 57, 68; Вас. Вел. 1, 3).
Правило 69
Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, або іподиякон, або читець, або співець, не поститься у святу Чотиридесятницю перед Пасхою, або у середу, або у п’ятницю, окрім послаблень через немочі тілесні, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.
(Трул. 29, 56, 89; Гангр. 19; Лаод. 49, 50, 51, 52; Діонисія Ол-го 1; Петра Ол-го 15; Тимофія Ол-го 8,10).
Правило 70
Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, чи хто-небудь з приписаних до кліру, поститися буде з юдеями, або святкуватиме з ними, або прийме від них дари з їхніх свят, як-от опрісноки або щось подібне, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж це мирянин, нехай буде відлучений.
(Ап. 7, 64, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).
Правило 71
Якщо якийсь християнин принесе єлей до жертовника язичницького або у синагогу юдейську в їхні свята, або запалить свічку, нехай буде відлучений від спілкування церковного.
(Ап. 7, 64, 70; Трул. 11, 94; Анкир. 7, 24; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38, 39; Карф. 21).
Правило 72
Якщо хтось із причетників, або мирянин, із святої церкви вкраде віск або єлей, нехай буде відлучений від спілкування церковного, а те що взяв, нехай поверне вп’ятеро.
(Ап. 25, 38, 73; Антиох. 25; Двокр. 10; Григорія Ниськ. 8).
Правило 73
Посуд золотий або срібний освячений, або завісу, ніхто нехай не привласнює для власного вжитку, бо це беззаконня є. Якщо ж хтось викритий буде у цьому, нехай покарається відлученням.
(Ап. 25, 35; 72; Двокр. 10; Григорія Ниськ. 8; Кирила Ол-го 2).
Правило 74
Якщо єпископ людьми достойними довіри звинувачується у чомусь, обов’язково сам повинен бути покликаний єпископами; і якщо з’явиться і зізнається, або викритий буде, нехай визначиться єпитимія. Якщо ж бувши покликаним, не послухається, нехай буде покликаний вдруге через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і тоді не послухає, нехай буде покликаний втретє, через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і цього не поважаючи, знову не з’явиться, Собор на власний розсуд нехай прийме про нього рішення, аби не думав мати вигоду, уникаючи суду.
(Ап. 34, 37, 75; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феоф. Ол-го 9).
Правило 75
У свідки проти єпископа не приймати єретика, але і вірного одного не достатньо. Але «щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося кожне слово» (Мф. 18, 16).
(І Вс. 2; II Вс. 6; Карф. 59, 131, 132; Феоф, Ол-го 9).
Правило 76
Не личить єпископу на догоду братові, або синові, чи іншому родичеві, поставляти в достоїнство єпископське кого захоче. Бо не є праведним робити спадкоємців єпископства, і власність Божу давати у дар людській пристрасті. Бо не можна Церкву Божу віддавати під владу спадкоємців. Якщо ж хтось вчинить подібне, поставлення нехай недійсним буде, сам же нехай відлученням покараним буде.
(Ап. 1, 30; І Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Карф. 22, 49).
Правило 77
Якщо хтось позбавлений ока, чи у ногах ушкоджений, але достойний бути єпископом, нехай буде. Бо тілесний недолік не осквернює його, але душевна скверна.
(Ап. 22, 23, 25, 29, 78, 80; І Вс. 2, 9, 10; IV Вс. 2; Трул. 10, 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Неокес. 1, 9; Лаод. 4,12; Карф. 5, 15, 16, 45, 63; Двокр. 8; Вас. Вел. 61, 64, 82, 90; Григорія Ниськ. 5, 6).
Правило 78
Глухий же і сліпий нехай не буде єпископом, не тому, що ніби осквернений, але щоб не було перешкод у справах церковних.
(Ап. 22, 23, 25, 29, 77, 80; І Вс. 2, 9, 10; IV Вс. 2; Трул. 10, 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Лаод. 4, 12; Карф. 5, 15, 16, 45, 63; Двокр. 8; Вас. Вел. 61, 64, 82, 90; Григорія Ниськ. 5, 6).
Правило 79
Якщо хтось демона має, нехай не буде прийнятий до кліру, навіть з вірними нехай не молиться. Коли ж звільниться, нехай прийнятий буде з вірними, і якщо достойний, то і до кліру.
(Трул. 60; Тимофія Ол-го. 2, 3, 4, 14).
Правило 80
Того, хто від язичницького життя прийшов і охрестився, чи від порочного способу життя навернувся, неправильно одразу поставляти у єпископи. Бо несправедливо невипробуваному ще одразу бути учителем інших, хіба що тільки з благодаті Божої це влаштується.
(І Вс. 2; VII Вс. 2; Неокес 12; Лаод. 3, 12; Сард. 10; Двокр. 17; Кирила Ол-го 4).
Правило 81
Ми сказали, що не личить єпископу чи пресвітеру вдаватися до цивільного керівництва, але постійно перебувати при справах церковних. Або нехай буде переконаний не робити цього, або нехай буде позбавлений сану. Тому що, за заповіддю Господньою, «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6, 24).
(Ап. 6, 20, 83; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).
Правило 82
Не дозволяється до кліру приймати рабів без згоди господарів їхніх, аби не засмучувати їх, бо через це у домах бувають розлади. Якщо ж і виявиться раб достойним бути поставленим на ступінь церковну, яким виявився і наш Онисим, і господарі виявивши благу волю, звільнять і з дому відпустять, то нехай буде поставлений.
(Ап. 6, 81, 83; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 64, 82).
Правило 83
Єпископ, або пресвітер, або диякон, які у військовій справі вправляються, і хочуть утримати дві речі, тобто, римське начальство і священичу посаду, нехай будуть позбавлені священничого сану. Бо «кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мф. 22, 21).
(Ап. 6, 81; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11; Вас. Вел. 55).
Правило 84
Якщо хтось вчинить прикрість цареві або князеві несправедливо, нехай понесе покарання. І якщо такий виявиться кліриком, нехай буде позбавлений священничого сану; якщо ж мирянин, нехай буде відлучений від спілкування церковного.
(Ап. 55, 56).
Правило 85
Для всіх вас, хто належить до кліру і мирян, шанованими і святими нехай будуть книги: Старого Завіту, Мойсеевих п’ять: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня. Ісуса сина Навина одна. Книга суддів Ізраїлевих одна. Руфі одна. Царств чотири. Паралипоменон (тобто залишків від книги днів) дві. Ездри дві. Есфирі одна. Маккавейських три. Іова одна. Псалтир одна. Соломонових три: Притчі, Еклезіаста, (або проповідника), Пісня пісень. Пророків дванадцять. Ісаї одна. Єремії одна. Єзекиїля одна. Одна Даниїла. До цього треба додати заувагу, аби юнаки ваші вивчали премудрість багатовченого Сираха. Наші ж, тобто Нового Завіту, Євангелія чотири: Матфея, Марка, Луки, Іоана. Павлових послань чотирнадцять. Петра послань два. Іоана три. Якова одне. Іуди одне. Климента послань два. І постанови вам, єпископам, мною, Климентом, написані у восьми книгах (котрі не личить обнародувати перед усіма заради того, що є у них таємничого). І Діяння святих апостолів.1
(Ап. 60; Трул. 2; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята. Григорія Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
{PAGEBREAK}
Правила 318-ти святих отців прийнятих на першому Вселенському Соборі в 325-му році у Нікеї
Правило 1
Якщо у когось через хворобу відняті лікарями члени, або хто варварами оскоплений, такий нехай перебуває у клірі. Якщо ж, будучи здоровим, сам себе оскопив, такого, навіть якщо і до кліру зарахований був, належить виключити, і від нині нікого з таких не слід поставляти. Але, як зрозуміло, це сказано про тих, що діють із наміром і насмілюються оскоплювати самих себе; так і навпаки, якщо деякі оскоплені варварами або господарями, а в іншому виявляться достойними, таких до кліру правило допускає.
(Ап. 21, 22, 23, 24; Двокр. 8).
Правило 2
Оскільки через потребу, чи за іншими намірами людей, багато що сталося не за правилом церковним, так що людей, які ще недавно від язичницького життя до віри навернулися і короткий час були оголошеними, дуже швидко до духовної купелі приводять, і одразу після хрещення зводять на єпископство чи пресвітерство, тому визнано за благо, аби надалі нічого подібного не було. Оскільки і оголошеному потрібен час, і після хрещення потрібне подальше випробування. Бо ясно писання апостольське говорить: «Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не потрапив на осуд і в тенета диявола» (1 Тим. 3, 6). Якщо ж, протягом часу, душевний якийсь гріх виявлений буде у якійсь особі, і викритий буде двома або трьома свідками, такий нехай буде виключений з кліру. А котрий чинить усупереч цьому, як той, хто насмілюється опиратися Великому Собору, піддає себе небезпеці виключення з кліру.
(Ап. 61, 75, 80; І Вс. 9; Неокес. 9, 10; Лаод. 3; Сард. 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 89; Григорія Ниськ. 1, 4).
Правило 3
Великий Собор без винятку постановив, аби ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому з тих, що перебувають у клірі, не дозволялося мати у домі сторонню жінку, хіба що матір, або сестру, або тітку, або тільки тих осіб, які поза всякою підозрою.
(Ап. 5, 26; Трул. 5, 12, 13; VII Вс. 18, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 88).
Правило 4
Єпископа поставляти найбільш правильно годиться всім тієї області єпископам. Якщо ж це незручно, або через якусь потребу, або через далеку дорогу: то в усякому разі троє в одне місце нехай зберуться, а відсутні нехай виявлять свою згоду за допомогою листів, і тоді звершувати рукопокладання. Затверджувати ж такі дії в кожній області належить її митрополиту.
(Ап. 1; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Двокр. 1; Карф. 13, 49, 50).
Правило 5
Про тих, кого єпископи, по кожній єпархії, позбавили церковного спілкування, чи належать вони до кліру, чи до розряду мирян, стосовно до них керуватися правилом, яким постановлено, аби відлучені одними, не були прийняті іншими. Проте нехай буде вивчено, чи не з малодушности, або через сварки, чи через інше якесь невдоволення єпископа, підпали вони під відлучення. Отже, щоб про це могло відбутися пристойне дослідження, визнано за благо, аби у кожній області двічі на рік були Собори: щоб усі єпископи області взагалі, зібравшись у одне місце, розглядали такі непорозуміння; і таким чином ті, хто насправді виявляться неправедними перед своїм єпископом, обґрунтовано усіма були визнані недостойними спілкування, аж поки зібрання єпископів не заблагорозсудить ухвалити про них більш поблажливе рішення. Собори ж нехай бувають: один перед Чотиридесятницею, аби після припинення всяких невдоволень чистий дар приносився Богу, а другий десь восени.
(Ап. 12, 13, 16, 32, 33, 34, 37; II Вс. 2, 6; IV Вс. 11, 13, 19; Трул. 17; VII Вс. 6; Антиох. 6, 7, 8, 11, 20; Лаод. 40, 41, 42; Сард. 9, 13; Карф. 11, 18, 23, 29, 73, 106; Соф. 1).
Правило 6
Нехай зберігаються стародавні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, аби Олександрійський єпископ мав владу над усіма ними. Оскільки і Римському єпископу це звично. Так само в Антиохії і в інших областях нехай зберігаються перевага церков. Взагалі ж нехай буде відомо таке: якщо хтось без дозволу митрополита буде єпископом поставлений, про такого Великий Собор визначив, що він не повинен бути єпископом. Якщо ж спільне всіх обрання буде благосприйнятним та згідним із правилом церковним, але два або три, через власну суперечливість, будуть противитися цьому, нехай має перевагу думка більшої кількості тих, що обирають.
(Ап. 34; I Вс. 4; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36; Антиох. 9, 16, 19; Карф. 13).
Правило 7
Оскільки утвердився звичай, і давнє передання, аби шанувати єпископа, що перебуває в Елії (Єрусалимі), то нехай він має послідовність честі, із збереженням достоїнства, наданого митрополії.
(Ап. 34; II Вс. 2; IV Вс. 12; Трул. 36; Антиох. 19).
Правило 8
Про тих, які колись самі себе називали чистими(( Чистими називали себе єретики, які були послідовниками пресвітера Римської Церкви Новата, котрий навчав, що відпавших під час гонінь та двошлюбних до покаяння не допускати і в спілкування церковне не приймати, і в таких гордих і в не чоловіколюбних судженнях покладали чистоту своєї віри.)), але приєднуються до Кафоличної і Апостольської Церкви, благоугодно Святому і Великому Собору, нехай, після покладення на них рук, перебувають вони у клірі. Перш за все їм належить письмово сповідати, що приєднуються і наслідувати будуть визначенням Кафоличної і Апостольської Церкви, тобто, будуть у спілкуванні церковному і з двоєженцями, і з відпалими під час гонінь, для котрих і час покаяння встановлено, і термін прощення визначений. Потрібно, аби вони у всьому наслідували визначенням Кафоличної Церкви. І таким чином, у селах, чи у містах, всі, хто виявиться із кліриків, виявляться рукоположеними тільки із них одних, нехай залишаються у тому ж чині. Але ж там, де є єпископ Кафоличної Церкви, деякі з них навернуться до Церкви; правильним буде, якщо єпископ Православної Церкви матиме єпископське достоїнство, а той, хто іменується єпископом у так званих чистих, пресвітерську матиме честь; хіба що місцевий єпископ розсудить за благо, аби і той брав участь у честі імені єпископського. Якщо ж йому це невгодним буде, то для видимого зарахування такого до кліру нехай встановить для нього місце хорєпископа, або пресвітера, аби не було двох єпископів у місті.
(Ап. 68; II Вс. 7; Трул. 95; VII Вс. 14; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8,10; Сард. 6; Карф. 47, 57, 66, 69, 99; Вас. Вел. 1, 47, 89; Феоф. Ол-го 12).
Правило 9
Якщо декотрі без випробування були поставлені у пресвітери, чи хоча під час випробовування сповідали свої гріхи, але після цього, всупереч правилу люди вчинили, і рукоположили їх, то правило (Ап. 25) таких до священнослужіння не допускає. Бо Кафолична Церква неодмінно вимагає непорочності (1 Тим. 3, 2).
(Ап. 25, 61;І Вс. 2, 10; Неокес. 9, 10; Двокр. 17; Феоф. Ол-го 3, 5, 6; Вас. Вел. 89).
Правило 10
Якщо деякі із відпалих зараховані до кліру через незнання або з відома тих, що поставляли то це не послабляє сили церковного правила. Бо таких, після дізнання, позбавляють священничого сану.
(Ап. 62; І Вс. 9; Анкир. 1, 2, 3, 9, 12; Петра Ол-го 10; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2).
Правило 11
Про тих, що відступили від віри, не з примусу, або не з причини відібрання маєтків, чи небезпеки, або чогось подібного, як те сталося під час гоніння Лікінієвого, Собор постановив виявляти до них милість, навіть якщо і не заслуговують людинолюбства. Які із них щиро покаються, ті три роки проведуть разом з тими, що слухають Писання, як вірні; і сім років нехай припадають у церкві, просячи прощення; два ж роки будуть брати участь із народом у молитвах, окрім причастя Святих Таїн.
(Ап. 62; І Вс. 12, 13, 14; Анкир. 4, 5, 6, 7, 8, 9, 21; Лаод. 2, 19; Карф. 43; Григорія Неок. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).
Правило 12
Благодаттю прикликані до сповідання віри, (вони) явили перший порив ревности, і зняли військові обладунки, але потім, як пси, що повернулися на свою блювотину, так що деякі (з них) і срібло використовували і дари різні, домоглися відновлення у військовому чині: такі десять років нехай припадають у церкві, просячи прощення, після трьохрічного слухання Писань у притворі. У ставленні до всіх них треба брати до уваги їхню побожність та спосіб покаяння. Бо деякі, зі страхом, і сльозами, і терпінням, і милостинями покаяння являють справою, а не тільки зовнішньо: тих, коли мине певний час слухання, правильним буде прийняти до участі у молитвах. Навіть дозволено єпископу прийняти щодо них і більш людинолюбне рішення. А ті, що байдуже ставляться до свого гріхопадіння і певну ступінь повернення до церкви визнають для себе достатньою для навернення, нехай виконують повний термін покаяння.
(Ап. 68, 83; І Вс. 11, 13, 14; Трул. 102; Анкир. 4, 5, 6, 7, 8, 9, 21; Лаод. 2, 19; Карф. 23; Григорія Неок. 2, 11; Петра Ол-го 2, 3; Вас. Вел. 3, 73, 74, 75, 81, 84; Григорія Ниськ. 2, 4, 5).
Правило 13
Щодо тих, які перебувають при смерті, нехай і тепер виконується давній закон і правило, аби той, хто відходить, не був позбавлений останньої і найпотрібнішої настанови. Якщо ж втративши надію на життя і сподобившись Причастя, знову до життя повернеться, нехай буде між тими, хто бере участь тільки у молитві. Взагалі всякому, що помирає, хто б не був, якщо просить причастя Святих Таїн, з випробування єпископа, нехай подаються Святі Дари.
(Ап. 52; І Вс. 11, 12; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 7; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).
Правило 14
Щодо оголошених і відпалих, вгодно Святому і Великому Собору, аби вони три роки тільки були між тими, що слухають Писання, а потім молилися з оголошеними.
(І Вс. 2, 11, 12, 13; Трул. 96; Неокес. 5; Лаод. 19; Вас. Вел. 20; Тимофія Ол-го 4, 6; Кирила Ол-го 5).
Правило 15
З причини багатьох смут і заворушень, що відбуваються, розсудили за благо повністю припинити звичай, який усупереч апостольському правилу встановився у деяких місцях: аби з міста в місто не переходив ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон. Якщо ж хтось, після цієї постанови Святого і Великого собору, подібне вчинив, зробить з собою подібну справу, розпорядження нехай буде зовсім недійсним, і той що перейшов, нехай буде повернений у церкву, для якої був рукоположений у єпископа, чи пресвітера, чи диякона.
(Ап. 14, 15; II Вс. 5, 6, 10, 20; Трул. 18; Антиох. 3, 13, 16, 21; Сард. 1, 2, 3, 12, 16; Карф. 48, 54, 65, 71, 90).
Правило 16
Якщо деякі пресвітери, або диякони, чи взагалі хто-небудь із зарахованих до кліру, необачно, не маючи перед очима страху Божого і церковного правила (Ап. 15) не знаючи, відійдуть від власної церкви, такі не повинні прийматися до іншої церкви; слід вжити усіх заходів, аби вони повернулися до своєї парафії, і якщо залишаться упертими, належить позбавити їх церковного спілкування. Так само, якщо хтось насмілиться чужого причетника до себе переманити і у своїй церкві без погодження з тим єпископом, від котрого той ухилився, рукоположити, нехай буде недійсним таке рукопокладання.
(Ап. 14, 15, 16; І Вс. 15; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 20; Антиох. 3, 21; Сард. 1, 2, 13, 15, 16; Карф. 54, 80, 90).
Правило 17
Оскільки багато хто із кліриків, користолюбності і грошолюбності віддані, забули Божественне Писання, яке говорить: «Ніхто не дає срібла свого на нечесний прибуток» (Пс. 14, 5), і, позичаючи, вимагають відсотків, розсудив Святий і Великий Собор, аби, якщо після цього визначення виявиться хтось, хто бере відсотки із даного у борг, або по-інакшому поверне справу, або вимагатиме половини від прибутків, або придумав що-небудь інше заради ганебного користолюбства, такого виключити з кліру і позбавити духовного сану.
(Ап. 44; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).
Правило 18
Дійшло до Святого і Великого Собору, що у деяких містах і селах диякони дають пресвітерам Євхаристію, тоді як ні правила, ні звичай ніде не говорять, щоб той, хто не має влади приносити, давав тим, хто приносить Тіло Христове. Також стало відомим і те, що навіть деякі з дияконів, і раніше єпископів, приступають до Євхаристії. Все це нехай припиниться, і диякони нехай перебувають у своєму званні, знаючи, що вони є служителями єпископів і нижчі за пресвітерів. Євхаристію ж нехай приймають за порядком після пресвітерів, яка дається їм єпископом, чи пресвітером. Але навіть сидіти серед пресвітерів дияконам не дозволено. Бо це є не за правилом, і суперечить порядку. Якщо ж хтось і після цього визначення не побажає бути слухняним, нехай припиниться його дияконство.
(Ап. 15, 39; I Вс. 15; Трул. 7, 16; Антиох. 5; Лаод. 20).
Правило 19
Про тих, що були павліанами, але потім навернулися до Кафоличної Церкви, приймається постанова, аби вони всі взагалі знову були охрещені. Якщо ж деякі в минулому до кліру належали, такі, явившись безпорочними і без недоліків, після перехрещування, нехай будуть рукопокладені єпископом Кафоличної Церкви. Якщо ж випробування виявить їх нездатними до священства, належить їм бути виключеними з священного чину. Так само і стосовно до дияконис, і всіх взагалі зарахованих до кліру, той самий спосіб діяння нехай буде дотриманий. А дияконисами ми назвали тих, котрі через одежі такими сприймаються, бо взагалі не мають ніякого рукоположення, так що однозначно можуть бути зараховані до мирян.
(Ап. 46, 41, 49; Трул. 95; Карф. 6, 126; Вас. Вел. 1).
Правило 20
Оскільки є деякі, що стають навколішки в день Господній і в дні П’ятдесятниці, то, аби в усіх єпархіях все однаково дотримано було, вгодно було Святому Собору, нехай стоячи приносять молитви Богові.
(Ап. 66; Трул. 66, 90; Гангр. 18; Лаод. 29; Петра Ол-го 15; Вас. Вел. 91; Феоф. Ол-го 1).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
Правила 150-ти святих отців, прийняті на другому Вселенському Соборі в 381-му році у Константинополі.
Правило 1
Святі отці, які зібралися у Константинополі, визначили: нехай не скасовується Символ віри трьохсот вісімдесяти отців, які були на Соборі у Нікеї, що у Вифинії, але нехай перебуває він незмінно і нехай піддається анафемі усяка єресь, а саме: єресь євноміан, аномеїв, аріан або євдоксіан, напіваріан або духоборців, савеліан, маркеліан, фотиніан і аполінаріан.
(ІІ Вс. 7; Трул. 1, 75; Гангр. 21; Лаод. 7, 8; Карф. 2; Вас. Вел. 1).
Правило 2
Єпархіальні єпископи нехай не поширюють своєї влади на церкви поза межами своєї області, і нехай не змішують церков, але, згідно з правилами, Олександрійський єпископ нехай керує тільки Єгипетськими церквами; єпископи східні нехай керують тільки на Сході, зі збереженням переваг Антиохійської церкви, визнаних Нікейськими правилами; також єпископи області Асійської нехай керують тільки в Асії; єпископи понтійські нехай мають у своєму віданні справи тільки Понтійської області, фракійські — тільки Фракії. Не бувши запрошеними, єпископи нехай не переходять межі своєї області для рукопокладання або якогось іншого церковного розпорядження. При збереженні ж вищенаписаного правила про церковні області, явним є, що справами кожної області керувати буде Собор тієї ж області, як визначено у Нікеї. Церкви ж Божі в іноплемінних народів, мають бути керовані за звичаєм, якого донині дотримувалися, від отців.
(Ап. 34, 37; I Вс. 4, 5, 6, 7; II Вс. 3; III Вс. 8; IV Вс. 17, 19, 28; Трул. 8, 25, 36, 38, 39; VII Вс. 3, 6; Антиох. 9, 16, 18, 19, 20, 23; Лаод. 40; Карф. 11, 13, 18, 26, 34, 73, 76, 95, 98, 120; Сард. 3; Двокр. 14).
Правило 3
Константинопольський єпископ нехай має переваги честі після Римського єпископа, тому що це місто є новий Рим.
(IV Вс. 28; Трул. 36).
Правило 4
Про Максима Кініка, і про вчинені ним безчинства у Константинополі: оскільки Максим не був і не є єпископом, отже поставлені ним на який би то не було священичий ступінь, і зроблене для нього, і зроблене ним, усе нікчемне.
Правило 5
Щодо сувою західних(( Під сувоєм західних єпископів, маються на увазі постанови Сардикійського Собору, якими визнається і підтверджуються Нікейський Символ віри.)): приймаємо і сущих в Антиохії, котрі сповідують єдине Божество Отця, і Сина, і Святого Духа.
(II Вс. 1; Трул. 1; Карф. 1, 2).
Правило 6
Оскільки багато хто, бажаючи внести збентеження та порушити церковне благочиння, вороже і наклепницьки видумують на православних єпископів, що керують церквами, якісь провини, і не з іншим якимось наміром, а тільки аби потьмарити добру славу священиків, і вчинити сум’яття серед мирного народу; заради того Святий Собор єпископів, що зібралися в Константинополі, визнав за справедливе: обвинувачів не допускати без вивчення, як не дозволяти всякому висувати звинувачення проти керівників церкви, але і не всім забороняти. Але якщо хтось проти єпископа висуне якусь власну, тобто, приватну скаргу, як-от, щодо посягання на його майно, або про якусь іншу неправду, яку потерпіли від нього, при таких звинуваченнях не брати до уваги ані особи обвинувача, ані його віри. Бо належить усіляко, і совісті єпископа бути вільною, і тому, хто оголосив себе ображеним, знайти правосуддя, якої б він не був віри. Якщо ж висунута на єпископа провина буде церковною, тоді належить вивчити особу позивача. І, по-перше, не дозволяти єретикам приносити обвинувачень на єпископів у справах церковних. Єретиками ж називаємо як тих, котрі здавна були оголошені чужими Церкві, так і тих, які після того нами анафемі піддані; крім же цього і тих, які хоч і прикидаються, ніби віру нашу правильно сповідують, але котрі відділилися, та проти наших правильно поставлених єпископів зібрання збирають. Також, якщо хтось із тих, що належать до Церкви, за якісь провини, раніше були засуджені і позбавлені сану, або у забороні знаходяться, або із стану мирян: цим також хай не буде дозволено звинувачувати єпископа, аж поки не очистять себе від звинувачення, під яке підпали самі. Так само і від тих, на яких самих попередньо було зведено звинувачення, доноси на єпископа або на інших з кліриків можуть прийматися не раніше, ніж коли повністю доведуть свою невинність щодо висунутих проти них звинувачень. Якщо ж декотрі, не будучи ні єретиками, ані відлученими від спілкування церковного, ні засудженими, ані попередньо звинуваченими у якихось злочинах, скажуть, що мають щось донести на єпископа у церковних справах, таким Святий Собор наказує, по-перше, представити свої звинувачення всім єпископам області, і перед ними підтвердити доказами свої звинувачення на єпископа. Якщо ж єпископи суміжніх єпархій, понад усяке сподівання, не в змозі будуть відновити порядок щодо висунутих на єпископа звинувачень, тоді обвинувачі нехай приступлять до більшого Собору єпископів великої області, скликаних з цієї причини. Але не раніше можуть вони наполягти на своєму звинуваченні, ніж дадуть письмове зобов’язання понести однакове покарання з обвинуваченим, якщо по ходу справи виявляться наклепниками обвинувачуваного єпископа. Але якщо хтось, після попереднього розгляду, зневаживши прийняте рішення, насмілиться чи цареві поскаржитися, чи до цивільних судів, чи турбувати Вселенський Собор, ображаючи цим честь усіх єпископів області, такий в майбутьньому зовсім нехай не буде прийнятим зі своєю скаргою, як той, хто наніс образу правилам і порушив церковне благочиння.
(Ап. 34, 37, 74, 75; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феоф. Ол-го. 9).
Правило 7
Тих, хто приєднується до православ’я і до частини спасаємих з єретиків, приймаємо за таким чиноположенням та звичаєм. Аріан, македоніан, савватіан та наватіан, котрі називають себе чистими і кращими, чотиридесятників, або тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання і проклинають усяку єресь, котра мудрує не так, як вчить Свята Божа Кафолична і Апостольська церква, приймаємо, запечатуючи, тобто, помазуючи Святим миром, по-перше, чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і, запечатуючи їх, говоримо: «печать дару Духа Святого». Євноміан же, що через єдинократне занурення хрестяться, і монтаністів, котрих називают тут фригами, і савеліан, що дотримуються думки про синоотцівство та інше нетерпиме творять, і всіх інших єретиків2, усіх, котрі із них бажають приєднаними бути до православ’я, приймаємо як язичників. В перший день робимо їх християнами, в другий — оголошеними, потім у третій день заклинаємо їх, з трикратним дуновенням в лице й у вуха: і так оголошуємо їх, і змушуємо перебувати в церкві, і слухати Писання, і тоді вже хрестимо їх.
(Ап 46, 47, 68; І Вс. 8, 19; Трул. 95; Лаод. 7, 8; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
Правила 200-ті святих отців прийняті на Третьому Вселенському Соборі в 431-му році у Ефесі.
Правило 1
Оскільки належало і тим, хто не присутній був на святому Соборі, а залишався на своєму місці, чи у місті, з якоїсь причини, чи церковної, чи тілесної, аби не залишитися у невіданні про те, що на ньому постановлено: то сповіщаємо вашу святість і любов про те, що, коли якийсь митрополит області, відступивши від святого і Вселенського Собору, долучився до відступницького зібрання, або після цього долучиться, чи Келестієве вчення прийняв, або прийме, такий проти єпископів своєї области взагалі нічого не може робити, бо з цього часу Собором від усякого спілкування церковного уже відлучений і не є єпископом. А ще й суду тих самих єпископів области й навколишніх митрополитів, що православно мудрують, підлягатиме для повного виключення його з єпископського сану.
Правило 2
Якщо ж деякі єпархіальні єпископи не були присутніми на святому Соборі, а брали участь у відступленнях, або спокусяться брати участь, або, підписавши відлучення Несторія, перейшли до відступницького зібрання: то таким, за постановою святого Собору, бути зовсім відчуженими від священства і позбавленими свого сану.
Правило 3
Якщо ж декого із зарахованих до кліру, у якомусь місті чи селі, Несторієм і його спільниками за православне сповідання віри позбавлено священства, таким ми надали право повернути свій сан. І взагалі наказуємо, аби однодумні з Православним і Вселенським собором члени кліру взагалі ніяким чином не підпорядковувалися єпископам, що відступили або відступають від православ’я.
Правило 4
Якщо дехто з кліру відступить, і насмілиться осібно або привселюдно дотримуватися Несторієвого або Келестієвого вчення, святий Собор визнав за справедливе і цим бути позбавленими священничого сану.
Правило 5
Якщо декотрі за непристойні справи засуджені святим Собором, або власними єпископами: Несторій же та його однодумці, всупереч правилам, за своїми в усьому беззаконними вчинками, замірилися або заміряться повернути їм спілкування із Церквою, або ступінь священства, то ми визнали за справедливе, аби це не мало для них ніякої користи, а вони і надалі нехай залишаються позбавленими священного сану.
Правило 6
Подібно ж, якби дехто захотів будь яким чином похитнути те, що про кожного із них учинено святим Собором у Ефесі; то святий Собор визначив, аби такі, якщо є єпископами, або належать до кліру, були позбавлені свого сану; якщо ж миряни, відлучені були від спілкування церковного.
Правило 7
Після прочитання цього(( Перед цим на Соборі було прочитано Нікейський Символ віри, а також пошкоджене викладення Символа, представлене пресвітером Філадельфійської Церкви Харисієм.)) святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому висловлювати, або писати, або складати іншу віру, крім визначеної святими отцями, що зібралися у Нікеї зі Святим Духом. А котрі насміляться складати іншу віру, або представляти чи пропонувати її тим, що бажають навернутися до пізнання істини, чи то від язичництва, чи юдейства, або від якої б то не було єресі, то такі, якщо є єпископами, або належать до кліру, нехай будуть відчужені, єпископи — від єпископства, клірики — від кліру; якщо ж миряни, нехай будуть піддані анафемі. Так само, якщо єпископи, або клірики, ябо миряни будуть сповідувати або навчатимуть того (вчення), котре міститься у представленому від пресвітера Харісія викладі про втілення Єдинородного Сина Божого, або скверних і розпусних Несторієвих догматів, які до цього додані, нехай підлягають рішенню цього Святого і Вселенського Собору, тобто, єпископ нехай буде відчуженим від єпископства і буде виключеним, клірик подібно нехай буде виключений з кліру. Якщо ж мирянин, нехай буде підданий анафемі, як сказано.
(ІІ Вс.1; Трул. 1; Карф.2).
Правило 8
Справу, яку всупереч постановам церковним і правилам святих апостолів нововводять і котра посягає на свободу всіх, сповістив богоулюблений соєпископ Ригін, і разом з ним благоговійніші єпископи Кіпрської області, Зинон і Євагрій. Заради цього, оскільки суспільні хвороби вимагають найсильнішого лікувального засобу як такі, що особливо велику шкоду наносять, тим більше, що і давнього звичаю не було, щоб єпископ міста Антиохії звершував поставлення на Кіпрі, як письмово й усно сповістили нам благоговійніші мужі, котрі прийшли до святого Собору, тому керівники у святих Кіпрських церквах нехай мають свободу, без зазіхання на них та без утисків їх, за правилами святих отців і за стародавнім звичаєм, самі звершувати поставлення благоговійніших єпископів. Те саме нехай зберігається і в інших областях, і повсюдно в єпархіях, аби ніхто із богоулюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, котра раніше від самого початку не була під рукою його або його попередників, але якщо хто посягнув і насильно підпорядкував собі якусь єпархію, нехай її поверне, аби не порушувалися правила святих отців: нехай не закрадається, під виглядом священнодійства, пихатість світської влади. І щоб поступово, непомітно, не втратили тієї свободи, котру дарував нам кров’ю Своєю Господь наш Ісус Христос, Визволитель усіх людей. Отже святому і Вселенському Собору вгодно, аби всяка єпархія зберігала у чистоті і без утисків від початку належні їй права, за звичаєм, що здавна утвердився. Кожен митрополит, щоб особисто переконатися, без перешкод може взяти список цієї постанови. Якщо ж хтось запропонує постанову супротивну тому, що нині визначено, вгодно всьому Святому і Вселенському Собору: нехай воно буде недійсним.
(Ап. 34, 35; І Вс. 6, 7; II Вс. 2; Трул: 20, 36, 39; Антиох. 9, 13, 22; Сард. 3, 11).
Послання того ж Святого Вселенського Третього собору
До освяченого собору Памфілійського про Євстафія, колишнього їхнього митрополита.
Оскільки Богодухновенне Писання говорить: «Починання одержують твердість через нараду» (Прич. 20, 18); то тим, хто отримав жереб священичого служіння, найбільше слід з усілякою ретельністю розглядати те, що необхідно робити. Бо з тими, хто бажає так проводити життя своє, буде те, що вони виявляються у надійному стані, і наче попутним відром несуться у напрямку бажань. Слово це дуже правдоподібне. Іноді ж буває, що гірка і нестерпна скорбота, налігши на розум людини, сильно збурює його, відвертає від устремління до потрібного, та привертає ніби до чогось корисного, споглядати неблагопристойне за своєю сутністю. Щось подібне побачили ми в тому, що сталося з найблагоговійнішим та найблагочестивішим єпископом Євстафієм. Він рукопокладений, як засвідчено, за правилами церковними. Бувши збентеженим декотрими, як говорить, та бувши підданий несподіваним обставинам, потім, з причини надмірної бездіяльности, втомлений боротьбою з турботами, що обтяжили його, та не змігши відбити нарікання своїх супротивників, не знаємо як, представив письмове зречення від своєї єпархії. Бо йому, як тому, хто один раз прийняв священноначальствене опікування, належало утримувати його із духовною кріпкістю, як би озброюватися на боротьбу, й охоче переносити піт, що обіцяє винагороду. А оскільки показав він себе одного разу неретельним, хоча і сталося це із ним більше через бездіяльність, аніж через недбальства та лінощі: то ваше благочестя через необхідність рукопоклали найблагоговійнішого та найблагочестивішого брата нашого і співєпископа Феодора, для керівництва церквою; бо не слід було їй вдовствувати, і без предстоятеля бути Спасителевому стаду. Але оскільки прийшов він зі сльозами, не місто чи церкву оспорювати у вищеназваного найблагочестивішого єпископа Феодора, але просячи тільки честі та імені єпископського, то всі ми, співчуваюи цьому старцеві, та шануючи сльози його, як наші, поспішили дізнатися, чи піданий він був законному виключенню, чи тільки у деяких недоречних вчинках звинувачений був якимись людьми, що потьмарили його добру славу. І ми довідалися, що нічого такого ним не зроблено, а найбільше у провину йому поставлене відречення від єпархії. Заради цього не докоряємо і ваше благочестя, що відповідним чином поставило на його місце вищеназваного найблагоговійнішого єпископа Феодора. Але оскільки не годиться багато лаяти бездіяльність цього мужа, більше ж слід було помилувати старця, який поза містом, у якому народився, і поза батьківським житлом такий довгий час перебував, справедливо розсудили ми і визначили: без усяких перешкод мати йому ім’я, і честь єпископа, і спілкування; але із тим тільки, щоб він не рукопокладав, не займав церкви, та самоладно не священнодіяв, хіба тільки коли запросить з собою, або, якщо трапиться, дозволить йому брат і співєпископ, з прихильності та любові у Христі. Якщо ж приймете про нього більш доброзичливе рішення, тепер або потім, то і це вгодно буде святому Собору.
(Двокр. 16; Петра Ол-го 10; Кирила Ол-го 2, 3).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні.
Правило 1.
Від святих отців, на кожному Соборі, донині викладених правил, дотримуватися визнали ми за справедливе.
(Трул. 2; VII Вс. 1; Карф. 1).
Правило 2
Якщо якийсь єпископ за гроші здійснить рукопокладення, і непродавану благодать пустить на продажу, і за гроші поставить єпископа, чи хорєпископа, чи пресвітера, чи диякона, або когось іншого із зарахованих до кліру, або поставить за гроші на іконома, чи екдика(( Екдик, значить помічник Протекдика. Їхні обов’язки визначалися у захисті перед урядом і в судах інтересів Церкви, а також несправедливо ображених бідних і знедолених)), чи парамонарія(( Парамонарій — значить приставлений до певного місця. Вони повинні були невідлучно находитися при вході до храмів і святих місць. Звідси скорочена назва — пономар.)), або взагалі на якусь церковну посаду, заради свого огидного прибутку: такий, бувши викритим що на це спокусився, нехай буде підданий позбавленню власного ступеня, і поставлений ним зовсім нехай не користується купленим рукопокладенням, чи поставленням, але нехай буде чужим достоїнству або посаді які одержав за гроші. Якщо ж виявиться хтось посередником такого огидного і беззаконного хабарництва, то і цей, якщо належить до кліру, нехай буде позбавлений свого ступеня. Якщо ж є мирянином або ченцем, нехай буде підданий анафемі.
(Ап. 29; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадій. Післ. Тарасій. Післ).
Правило 3
Дійшло до святого Собору, що дехто із зарахованих до кліру, заради огидного прибутку, беруть на відкуп чужі маєтки, і влаштовують світські справи, Божим служінням не переймаються, а тиняються по домах світських людей, приймаючи доручення по маєтках, через сріблолюбство. Тому визначив святий і великий Собор, аби у майбутньому ніхто, ні єпископ, ні клірик, ні чернець, не брали на відкуп маєтків, і до розпорядження світськими справами не приступали. Хіба тільки за законами буде прикликаним до неминучого опікування малолітніми, або єпископ міста доручить комусь опікуватися церковними справами, або сиротами, або безпомічними вдовами, чи тими, кому особливо необхідно надати церковну допомогу, ради страху Божого. Якщо ж хтось у майбутньому насмілиться переступити це визначення, такий нехай буде підданий церковному покаранню.
(Ап. 20, 81, 83; IV Вс. 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).
Правило 4
Ті, що істинно і щиро проходять чернече життя, нехай удостоюються пристойної честі. Але оскільки деякі, для вигляду носять чернечий одяг, розлад вносять у церковні та цивільні справи, свавільно ходячи по містах, і навіть монастирі самі для себе влаштовувати насмілюються: тому схвалили, аби ніхто ніде не будував і не засновував монастиря, чи молитовного дому, без дозволу єпископа міста. Ченці ж, у кожному місті і країні, нехай будуть у підпорядкуванні в єпископа, і нехай дотримуються мовчазності, та будуть старанними тільки у пості й молитві, безвідлучно перебуваючи у тих місцях, у яких відреклися від світу. І нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи, і не беруть у них участи, залишаючи свої монастирі, хіба тільки, коли буде це дозволено єпископом міста за крайньою потребою. Нехай не приймається також ченцем до монастиря ніякий раб, без волі його господаря. Порушнику ж цієї нашої постанови визначили ми бути позбавленим церковного спілкування, аби не хулилося ім’я Боже. Втім єпископу міста, належить виявляти про монастирі належну опіку.
(Ап. 82; ІV Вс. 24; Трул. 40-49, 85; VІІ Вс. 17-21; Гангр. 3; Карф. 63; Двокр. 1-7).
Правило 5
Про єпископів, чи кліриків, що з міста до міста переходять, вирішено, аби прийняті святими отцями правила і надалі залишалися незмінними у своїй силі.
(Ап. 14, 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 13, 21; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).
Правило 6
Рішуче нікого — ні у пресвітери, ні у диякони, чи в яку-небудь церковну ступінь, не рукопокладати інакше, як із призначенням того, кого рукопокладають, до певної церкви міської, чи сільської, чи до мученицького храму, чи до монастиря. Про тих же, кого рукопокладають без точного призначення, святий Собор визначив: поставлення їхнє вважати недійсним, і ніде не допускати їх до служіння, на посоромлення тих, що поставили їх.
(Ап. 15;І Вс. 15 16; Неокес. 13).
Правило 7
Поставленим одного разу до кліру та ченцям, визначили ми, не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин. Інакше тих, що насміляться на подібне і не повернуться із каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі.
(Ап. 6, 20, 81, 83; IV Вс. 3, 16; Трул. 21; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).
Правило 8
Клірики при богадільнях, монастирях і храмах мученицьких, нехай перебувають, за переданням святих отців, під владою єпископів кожного міста, і нехай не насмілюються виходити з-під управління свого єпископа. А ті що зухвало порушують цю постанову, яким би то не було чином, і не підкорюються своєму єпископу, якщо будуть кліриками, нехай підлягають покаранню за правилами, якщо ж ченці чи миряни, нехай будуть відлучені від спілкування церковного.
(І Вс. 15, 16; IV Вс. 6, 10).
Правило 9
Якщо якийсь клірик з іншим кліриком має судову справу, нехай не залишає свого єпископа і не звертається до світських судів. Але спершу нехай подасть свою справу до свого єпископа, або, за згодою того ж єпископа, обрані обома сторонами нехай складуть суд. А хто вчинить усупереч цьому, нехай підлягає покаранням за правилами. Якщо ж клірик зі своїм або з іншим єпископом має судову справу, нехай судиться в обласному Соборі. Якщо ж на митрополита области єпископ або клірик має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої области, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться.
(Ап. 74, 75; І Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 13, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 152).
Правило 10
Не дозволяється клірикам в один і той же час числитися у церквах двох міст, тобто, в тій до якої він від початку рукопокладений, і в тій, до якої перейшов, як до більшої, через бажання марнотної слави. Тим, що чинять таке, повертати до власної їхньої церкви, до якої спершу рукопокладені, і тільки там їм служити. Якщо ж хтось з однієї церкви до іншої переведений, такий нехай уже не бере ніякої участі у справах попередньої церкви, як-от, у залежних від неї мученицьких храмах, або у богадільнях, чи у притулках. А тим, що насміляться, після визначення цього великого і святого Собору, робити будь-що із нині забороненого, святий Собор визначив: знімати їх з їхнього ступеню.
(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90)
Правило 11
Всім убогим, що допомоги потребують, визначили ми, після переконання в їхній бідності, ходити з мирними тільки церковними листами, а не з представницькими грамотами. Оскільки представницькі грамоти належить давати тільки особам, що перебувають під сумнівом.
(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).
Правило 12
Дійшло до нас, що дехто, всупереч церковним постановам, звернувшись до властей, за допомогою прагматичних грамот, єдину область на дві розсікли, аби від цього в єдиній області бути двом митрополитам. Тому святий Собор визначив, щоби у майбутньому нічого подібного творити єпископ не насмілювався. Бо той що спокуситься на це, буде виключений зі свого ступеня. Місто ж, яке за царськими грамотами, вшановане найменування митрополії, єдиною тільки честю нехай задовільняється, так само як і єпископ, що управляє його церквою, зі збереженням власних прав істинної митрополії.
(Ап. 34; І Вс. 6, 7; II Вс. 2, 3; IIІ Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39).
Правило 13
Клірикам чужим і невідомим в іншому місті, без представницької грамоти їхнього власного єпископа, зовсім ніде не служити.
(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс 11; Трул. 17).
Правило 14
Оскільки у деяких єпархіях дозволено читцям і співцям брати шлюб, то святий Собор визначив, щоб нікому із них не було дозволено брати собі за дружину іновірну; щоб ті, які народили уже дітей у такому шлюбі, і, перш за все, ті, що вже охрестили їх у єретиків, приводили їх до спілкування з Кафоличною Церквою. А хто ще не охрестив, щоб не могли хрестити їх у єритиків, ані з’єднувати шлюбом з єретиком, чи з юдеєм, чи з язичником; хіба що тільки у тому випадку, коли особа, яка поєднується із православним, обіцяє перейти до православної віри. А хто порушить це визначення святого Собору, той нехай підлягає єпитимії за правилами.
(Ап. 26, 45, 65; Трул. 6, 72; Лаод. 10, 31-34, 37, 39; Карф. 21).
Правило 15
В диякониси поставляти жінку не раніше сорокалітнього віку, і при цьому після ретельного випробування. Якщо ж, прийнявши рукопокладення, і пробувши деякий час у служінні, вступить у шлюб, така, як та, що образила благодать Божу, нехай буде піддана анафемі, разом з тим, хто з єднався з нею.
(I Вс. 19; Трул. 14, 40; Вас. Вел. 44).
Правило 16
Дівчині, що присвятила себе Господу Богу, рівно і ченцям, не дозволяється вступати у шлюб. Якщо ж виявляться ті, що чинять це, нехай будуть позбавлені спілкування церковного. Втім, визначили ми місцевому єпископу мати повну владу у виявленні до таких чоловіколюбства.
(IV Вс. 7; Трул. 44, 46, 47; Анкир. 19; Вас. Вел. 6, 18, 19, 20, 60).
Правило 17
У кожній єпархії, парафії, що існують у селах чи передмістях, повинні незмінно перебувати під владою єпископів, що керують ними, а особливо, якщо протягом тридцяти років беззаперечно мали їх у своєму віданні й управлінні. Якщо ж не більш як тридцять років тому була, або буде про них якась суперечка, то нехай буде дозволено тому, хто вважає себе ображеним, почати про те справу перед обласним Собором. Якщо ж хто буде ображеним від свого митрополита, нехай судиться перед екзархом великої области, або перед Константинопольським престолом, як сказано вище. Але якщо царською владою нове збудоване, або в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку.
(Ап. 74, 75; 1 Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8, 25; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132).
Правило 18
Змови, або організацію збіговиськ, як злочин, повністю заборонено і зовнішніми законами; тим більше необхідно забороняти у Церкві Божій, аби цього не було. Якщо ж дехто із кліру, або ченці, що виявляться пов’язаними клятвою один з одним, або чинитимуть підступи проти єпископів, чи своїх співпричетників, нехай повністю будуть позбавлені свого ступеня.
(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14, Антиох. 5; Карф. 10,11; Двокр. 13, 14,15).
Правило 19
Нам стало відомо, що в областях не буває, встановлених правилами Соборів єпископів, і від цього багато церковних справ, що вимагають виправлення, залишаються знехтуваними. Заради цього святий Собор визначив, згідно з правилами святих отців, аби у кожній області єпископи двічі на рік збиралися разом, де призначить єпископ митрополії, і виправляли все, що відкриється. А єпископам які не прийдуть на собор, хоча й перебувають у своїх містах, і при цьому здорові, й вільні від усяких необхідних і невідкладних справ, братолюбно сказати слово докору.
(Ап.34, 37; I Вс. 5; II Вс. 2; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73).
Правило 20
Клірикам, призначеним до церкви, не дозволено, як ми уже постановили, влаштовуватися до церкви іншого міста, але повинні бути задоволені тією, в якій спершу удостоєні служіння, за винятком тільки тих, хто, втративши свою батьківщину, через необхідність перейшли до іншої церкви. Якщо ж якийсь єпископ, після визначення цього, прийме клірика, який належить іншому єпископу, то, за нашим рішенням, бути поза спілкуванням церковним, і тому, хто прийняв, і тому, кого прийнято, аж доки клірик, що перейшов, не повернеться до своєї церкви.
(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).
Правило 21
Від кліриків, чи мирян, що доносять на єпископів, чи на кліриків, доносу не приймати одразу і без розслідування, але попередньо вивчити про них громадську думку.
(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 8, 11, 12, 13, 30, 128, 129).
Правило 22
Не дозволяється клірикам, після смерти свого єпископа, розкрадати речі, що йому належали, як це заборонено і давніми правилами. Ті, хто чинить не наражаються на небезпеку бути позбавленими свого ступеня.
(Ап. 40; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).
Правило 23
Стало відомо, святому Собору, що дехто із кліриків і ченців, не маючи ніяких доручень від свого єпископа, а інші, навіть бувши відлучені ним від церковного спілкування, приходять до царського міста Константинополя, і подовгу живуть у ньому, влаштовуючи безлад, і порушуючи церковний устрій, і навіть деякі сім’ї руйнують. Заради цього святий Собор визначив: по-перше, через екдика святійшої Константинопольської Церкви, нагадувати їм, нехай покинуть царське місто. Якщо ж безсоромно і надалі будуть продовжувати ті самі справи, то видалити їх звідти і силою, через того ж екдика, і повернути їх до своїх місць.
(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20; Трул. 17, 18; Антиох. 3, 11; Сард. 7, 8, 9, 15, 16; Карф. 54, 75, 97).
Правило 24
Один раз освяченим з волі єпископа монастирем — бути монастирями назавжди: належні їм речі зберігати, і в майбутньому не бути їм мирськими оселями. А хто допускає цьому бути, нехай підлягають покаранню за правилами.
(IV Вс. 4; Трул. 49; VII Вс. 13, 17; Двокр. 1; Кирила Ол-го 2).
Правило 25
Оскільки деякі митрополити, як нам стало відомо, нехтують довіреною їм паствою, і відкладають поставлення єпископів, заради того визначив святий Собор, щоб поставленя єпископів звершувані були протягом трьох місяців, хіба що крайня потреба змусить продовжити цей термін. Хто ж не чинить цього, підлягає церковній єпитимії. Між тим прибутки овдовілої церкви, нехай зберігаються в цілості економом її.
(Ап. 58; Трул. 19, 35; Сард. 11, 12; Карф. 71, 121, 123; Двокр. 17).
Правило 26
Оскільки в деяких церквах, як нам стало відомо, єпископи управляють церковним майном без економів, заради того вирішено кожній церкві, що має єпископа, мати із власного кліру економа, котрий розпоряджався б церковним майном, з волі свого єпископа, аби домобудівництво церковне не відбувалося без свідків, щоб через це не марнотратилося її майно, і щоб не було нарікань на священство. Якщо ж хтось цього не вчинить, такий є порушником божествених правил.
(Ап. 38, 41; IV Вс. 25; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феоф. Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).
Правило 27
Щодо викрадавачів жінок для шлюбу, а також їхніх співучасників, чи інших, що потурають викрадачам, святий Собор постановив: якщо будуть кліриками, позбавляти їх ступеня їхнього, якщо ж миряни, піддавати анафемі.
(Ап. 67; Трул. 92; Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 36, 42).
Правило 28
В усьому йдучи за визначеннями святих отців, і визнаючи читане нині правило ста п’ятдесяти богоулюблених єпископів, що були на Соборі у дні благочестивої пам’яті Феодосія, в царському місті Константинополі, новому Римі, те саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої Церкви того ж Константинополя, нового Рима. Бо престолу старого Рима отці достойно дали переваги, оскільки то було царююче місто. Керуючись тією ж спонукою, і сто п’ятдесят богоулюблених єпископів надали рівні переваги святійшому престолу нового Рима, розсудивши справедливо: нехай місто, що отримало честь бути містом царя і Сенату, і має рівні переваги із стародавнім царственим Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим після нього. Тому тільки митрополити областей: Понтійської, Асійської і Фракійської, а також єпископи іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищеназваного святійшого престолу святійшої Константинопольської Церкви. Тобто, кожен митрополит вищеназваних областей, із єпископами области, повинні поставляти єпархіальних єпископів, як приписано божественними правилами. А самі митрополити вищеназваних областей повинні поставлятися, як сказано, Константинопольським Архиєпископом, після вчиненого згідно зі звичаєм обрання, і після представлення йому обраного.
(Ап. 34; І Вс. 4, 6, 7; ІІ Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 9, 17; Трул. 36, 39; Антиох. 9).
Правило 29
Єпископа зводити до пресвітерського ступеня є святотатством. Якщо ж якась правдива провина усуває його від єпископського служіння, то не повинен він обіймати і пресвітерського місця. Але якщо без усякої провини усунений від свого достоїнства, то і відновлений нехай буде у достоїнство єпископське.
(Трул. 3, 26; Анкир. 1, 2; Неокес. 9; Вас. Вел. 27, 70).
Правило 30
Оскільки благоговійніші єпископи єгипетські відклали в даний час підписання послання святійшого архиєпископа Лева, не тому що нібито противляться кафоличній вірі, але представляючи звичай, що існує в Єгипетській області, нічого такого не робити без дозволу і затвердження свого архиєпископа, і просять дати їм відстрочку до поставлення майбутнього єпископа великого міста Олександрії; заради того ми визнали справою справеливою і чоловіколюбною залишити їх у сущому сані у царюючому місті, і дати їм термін часу до поставлення архієпископа великого міста Олександрії. Тому, перебуваючи у своєму сані, або нехай представлять поручителів, якщо це їм можливо, або клятвеною обіцянкою нехай відвернуть сумніви.
(Ап. 6, 20, 25, 34, 81; Антиох. 9; Сард. 7; Вас. Вел. 10, 64, 82).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
Правила 227-ми святих отців, прийняті на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.)
Правило 1
При починанні всякого і слова і справи, найкращим чином є від Бога починати, і з Богом закінчувати, за словом богослова. Заради цього і нині, коли і благочестя нами уже ясно проповідується, і Церква, у якій Христос покладений за основу, безперестанку збільшується і процвітає, так що вище за кедри ліванські вивищується, покладаючи початок священних словес, Божою благодаттю визначаємо: зберігати недоторканою для нововведень та змін віру, передану нам від самовидців і служителів слова, богообраних апостолів. А також і від трьохсот вісімнадцяти святих і блаженних отців, при Константані цареві нашому, проти нечестивого Арія, та на вигадане ним язичницьке іншобожжя, або, сказати правильніше, багатобожжя, що у Нікеї зібралися, котрі однодумністю віри єдиносутність у трьох Іпостасях Богоначальної Істоти відкрили нам та пояснили, не допустивши цьому прихованим бути під спудом незнання, але ясно навчили вірних поклонятися єдиним поклонінням Отцю, і Сину, і Святому Духу, відкинули і зруйнували лжевчення про нерівні ступені Божества, і єретиками з піску складені проти православ’я дитячі побудови зруйнували та відкинули. Так само і при великому Феодосії, цареві нашому, стами п’ятдесятьма Святими отцями, що у цьому царюючому місті зібралися, проголошене сповідання віри зберігаємо, і богословське учення про Святого Духа приймаємо: а нечестивого Македонія, разом із попередніми ворогами Істини, відкидаємо, бо через дурість насмілився вважати владику рабом, і зухвало забажав розділити нероздільну Одиницю, так що не було б досконалим таїнство уповання нашого. Разом із цим мерзенним, і проти істини несамовитим, осуджуємо Аполінарія, таємного проводиря злоби, котрий нечестиво виригнув, нібито Господь прийняв тіло без душі і розуму, таким чином також приводячи до думки, нібито спасіння вчинене для нас недосконало. Так само і при Феодосії, сині Аркадія, цареві нашому, двомастами богоносними отцями, що зібралися першого разу у місті Єфесі, викладене вчення, як непорушну благочестя державу, згодою закарбовуємо, єдиного Христа Сина Божого, який втілився проповідуючи, і Ту, що безсіменно народила Його, непорочну Приснодіву сповідуючи особисто і дійсно Богородицею; а безумне розділення Несторія, котре від жеребу Божого відлучене, відкидаємо, бо він учить, що єдиний Христос є окремо людина, і окремо Бог, і відновлює юдейське нечестя. Православно затверджуємо також і в обласному місті Халкидоні, при Маркіяні, цареві нашому, шестистами тридцятьма Богообраними отцями написане віросповідання, котре до кінців землі на повний голос звістило єдиного Христа Сина Божого, Який складається з двох єств, і у цих самих двох єствах славимий; а суємудрого Євтихія, котрий говорив, що велике таїнство спасительного домоустрою звершилося примарою, наче щось жахливе, як заразу, із священної огорожі Церкви викидаємо, а з ним також і Несторія та Діоскора, з яких один був захисником та поборником розділення, а другий — змішання, і котрі з протилежних кінців нечестя кинулися в одну безодню погибелі і безбожництва. А також і ста шістдесяти п’яти богоносних отців, що зібралися у цьому царському місті, при Юстиніані, блаженної пам’яті цареві нашому, благочестиві слова, як від Духа висловлені, знаємо, і ним нащадків наших навчаємо. Вони Феодора Мопсуєтського, Несторієвого учителя, й Орігена, і Дидима, і Євагрія, що відновили еллінські байки, і перехід та перетворення деяких тіл і душ знову нам представили на ганьбу, у сонних мріях заблукалого розуму, і проти воскресіння мертвих нечестиво й облудливо повставали, так само написане Феодоритом проти правдивої віри і проти дванадцяти глав блаженного Кирила, і так званий лист Іви — соборно піддали прокляттю і відкинули. І Шостого Собору, який нещодавно при цареві нашому, блаженної пам’яті Константані, у цьому царському місті зібрався віросповідання, котре більшу силу отримало, коли благочестивий імператор постанови цього Собору своєю печаткою, заради достовірности, на всі віки затвердив, знову зобов’язуємося зберігати непорушно. Воно Боголюбно пояснило, як повинні ми сповідувати два природні бажання, чи дві волі, і два природні дійства у єдиному Господі нашому Ісусі Христі, істинному Богові: який воплотися, заради нашого спасіння; а тих, котрі правильний догмат істини спотворили, і одну волю й одне дійство у єдиному Господі Богові нашому Ісусі Христі людям проповідували, судом благочестя звинуватило, як Феодора (єпископа) Фаранського, Кира Олександрійського, Гонорія Римського, Сергія, Пірра, Павла, Петра, що були у цьому Богоспасенному місті предстоятелями, Макарія Антиохійського єпископа, учня його Стефана, і безумного Поліхронія, таким чином зберігаючи недоторканним спільне тіло Христа Бога нашого. Коротко говорячи, постановляємо, нехай віра усіх в Церкві Божій прославлених мужів, котрі були світилами у світі, маючи слово життя, зберігається твердою, і нехай до кінця віку перебуває непорушною, разом із богопереданими їхніми писаннями і догматами. Відкидаємо й анафематствуємо усіх, кого вони відкидали й анафематствували, як ворогів істини, що марно скреготіли на Бога, і намагалися неправду на висоту піднести. Якщо ж хтось не зберігає і не приймає вищеназваних догматів благочестя, і не так само думає і проповідує, але замахується іти проти них, той нехай буде під анафемою, за визначенням, раніше прийнятим вище згадуваними святими і блаженними отцями, і з спільноти християнської, як чужий, нехай буде виключений і відкинутий. Бо ми, згідно з тим, що визначено раніше, остаточно вирішили зовсім нічого не додавати, як і не відбавляти, і не могли ніяким чином.
(II Вс. 1; III Вс. 7; Карф. 1, 2).
Правило 2
Прекрасним і найбільшої старанности достойним визнав цей святий Собор і те, щоб віднині для зцілення душ і вилікування пристрастей твердими і непорушними перебували прийняті і затверджені святими і блаженними отцями, які були раніше нас, а також і нам передані, іменем святих і славних апостолів, вісімдесят п’ять правил. Оскільки ж у цих правилах звелено нам приймати цих же святих апостолів Постанови, через Климента передані, в які колись інакодумці, на шкоду Церкві, привнесли дещо фальшиве і чуже благочестю, що потьмарило для нас благоліпну красу Божественного вчення, то ми заради напоумлення та огородження найхристіяннішої пастви, згадані Климентові постанови благорозсудливо відіклали, зовсім не допускаючи породжень єретичного лихослів’я, і не домішуючи їх до чистого і досконалого апостольського вчення. Згодою нашою затверджуємо і всі інші священні правила, викладені святими й блаженними отцями нашими, тобто тримастами вісімнадцятьма богоносними отцями, що зібралися в Нікеї; також від отців, що збиралися в Анкирі, і в Неокесарії, рівно як і в Гангрі; крім того, в Антиохії Сирійській, і в Лаодикії Фрігійській; ще ж ста п’ятдесяти отців, що зійшлися у цьому богобереженому і царственому місті; і двохсот отців, що зібралися вперше в обласному місті Ефесі; і шестисот тридцяти святих і блаженних отців, що зібралися у Халкидоні, і від тих, що зібралися в Сардику та Карфагені; і ще тих, що зібралися знову в цьому богоспасенному і царюючому місті за Нектарія, предстоятеля цього царського міста, і за Феофіла, Олександрійського архиєпископа; також правила Діонисія, архиєпископа великого міста Олександрії; Петра, Олександрійського архиєпископа і мученика; Григорія, єпископа Неокесарійського, чудотворця; Афанасія, архиєпископа Олександрійського; Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської; Григорія, єпископа Ниського; Григорія Богослова; Амфилохія Іконійського; першого Тимофія, архиєпископа Олександрійського; Феофіла, архиєпископа того ж великого міста Олександрії; Кирила, архиєпископа Олександрійського; і Генадія, патріарха цього богоспасенного і царського міста; ще ж і Кипріаном, архиєпископом Африканської країни і мучеником, і Собором, що за нього був, викладене правило, котре у містах вищеназваних предстоятелей, і тільки у них, за переданим їм звичаєм, було збережене. Нікому нехай не буде дозволено вищеозначені правила змінювати, або скасовувати, чи, крім запропонованих правил, приймати інші з підробленими дописами, що їх склали якісь люди, котрі зухвало торгують істиною. Якщо ж хтось викритий буде у тому, що якесь правило із вищеназваних спокуситься змінити або спотворити, такий буде повинен проти того правила, понести єпітимію, яку воно визначає, і через неї буде вилікуваний від того, у чому помилявся.
(Ап. 35; VII Вс. 1; Карф. 1; Двокр. 10).
Правило 3
Оскільки благочестивий і христолюбивий цар наш запропонував цьому святому і Вселенському Собору, щоб зарахованих до кліру, які іншим божественне викладають, представити чистими та непорочними служителями, і достойними мисленої жертви великого Бога, Який є і Жертва і Архиєрей, і очистити від скверни, яка пристала до них від незаконних шлюбів; і оскільки з цього приводу представники святійшої Римської Церкви пропонували дотримуватися суворого правила, а підлеглі престолу цього богохранимого і царюючого міста — правило чоловіколюбности і поблажливости, то ми по-батьківськи і разом з тим боговгодно поєднавши те й інше разом, аби не залишити ні лагідности слабкою, ні суворости жорстокою, особливо за таких обставин, коли гріхопадіння, через незнання розповсюджується на велику кількість людей, за згодою визначаємо, аби ті, що взяли другий шлюб, і, навіть до п’ятнадцятого дня минулого місяця січня, минулого четвертого індикту, шість тисяч сто дев’яносто дев’ятого року, залишившись у рабстві гріха, і не побажавши звільнитися від нього, підлягають канонічному виключенню зі свого чину. Що ж стосується тих, які, хоч і впали у такий гріх другошлюбности, однак раніше цього нашого визначення корисне пізнали, і зло від себе відсікли, і невластиве і незаконне поєднання далеко від себе відкинули, або у котрих жінки другого шлюбу вже померли, і котрі до того ж схилилися до навернення, знову повчаючись цнотливості, і від попередніх своїх беззаконь швидко відійшли — чи то пресвітери, чи диякони, — про таких визначено: нехай утримаються від усякого священного служіння або діяння, перебуваючи під єпітимією певний визначений час, а честю сидіння і стояння нехай користуються, задовольняючись передсіданням і плачучи перед Господом, щоб простив їм гріх незнання. Бо безглуздо було б благословляти іншого тому, хто повинен свої власні виразки лікувати. Тих же, що побралися з однією жінкою, якщо взята ними була вдовою, подібно до тих, які, після рукопокладання, взяли єдиний шлюб, тобто, пресвітерів, дияконів та іподияконів, після відсторонення від священнослужіння на певний невеликий термін та після єпітимії, знову відновлювати на властиві їм ступені, із забороною зводити їх на інший вищий ступінь, і притому, звісно, після розторгнення неправильного співжиття. Але це постановили ми для тих, котрі, як сказано, до п’ятнадцятого дня місяця січня четвертого індикту, викриті у вищеозначених провинах, і то тільки для священних осіб. Віднині ж визначаємо і відновлюємо правило, котре говорить: хто після Хрещення двома шлюбами зв’язаний був, або наложницю мав, той не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, ні взагалі у списку священного чину. Так само той, хто взяв за дружину вдову, або відкинуту від шлюбу, або блудницю, або рабиню чи непристойної професії жінку, не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, ані взагалі зарахованим до списку священного чину.
(Ап. 17, 18; Трул. 26; Вас. Вел. 12, 27).
Правило 4
Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи іподиякон, чи читець, чи співець, чи брамник, з жінкою, Богу посвяченою поєднається, нехай буде позбавлений свого сану як той, хто наречену Христову збезчестив, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений від церковного спілкування.
(Ап. 25; I Вс. 9; IV Вс. 16; Трул. 21, 40, 44, 45; Анкир. 19; Неокес. 9; Карф. 6, 44; Вас. Вел. 3, 6, 18, 19, 20, 32, 60).
Правило 5
Ніхто із священничого чину, котрий не має при собі осіб, що живуть поза підозрою, означених правилом, нехай не візьме до себе жінки, або рабині, оберігаючи через це себе від нарікань. Якщо ж хтось визначене нами порушить, то нехай буде відкинутий. Цього ж нехай дотримуються і скопці, охороняючи себе від осуду. А ті, що порушують це, якщо будуть кліриками, то нехай будуть позбавлені (свого сану), якщо ж миряни, нехай будуть відлучені.
(Ап. 5, 21, 22, 23, 24, 26; I Вс. 1, 3; Трул. 12, 13; VII Вс. 18, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 83).
Правило 6
Оскільки у Правилах апостольських сказано, що з тих, які поставляються до кліру безшлюбними, тільки читці і співці можуть брати шлюб, то і ми, дотримуючись цього, визначаємо: нехай віднині ні іподиякон, ні диякон, ні пресвітер не має дозволу, після звершення над ним рукопокладання, вступати до шлюбного співжиття, якщо ж насмілиться таке учинити, нехай буде виключений. Але якщо хтось із тих, що вступають до кліру, захоче поєднатися із жінкою, за законом шлюбу, такий нехай чинить це раніше рукопокладання в іподиякона, чи у диякона, чи у пресвітера.
(Ап. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 13, 21, 30; Анкир. 10; Неокес. 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).
Правило 7
Оскільки ми дізналися, що у деяких церквах диякони мають церковні посади, а тому деякі із них, дозволивши собі пихатість та свавільність, передсидять пресвітерам, то заради цього визначаємо: диякону, якби і достоїнство мав, тобто, яку-небудь церковну посаду, не займати місця вище за пресвітера, хіба що, коли, представляючи особу свого патріарха чи митрополита, прибуде до іншого міста з певної справи, бо тоді як той, хто займає його місце, буде вшанований. Якщо ж хтось із насильством та зухвалістю насмілиться це творити, такий, бувши скинутий зі свого ступеня, нехай буде останнім з усіх у тому чині, до якого зараховується у своїй церкві. Адже Господь наш у вченні, запропонованому через святого євангеліста Луку, переконував нас, від лиця Самого Господа нашого і Бога, не любити передсидіння. Бо Він до покликаних сказав таку притчу: «Коли будеш запрошений кимось на весілля, не сідай на перше місце, щоб не знайшовся хто між запрошеними поважніший за тебе, і щоб той, хто запросив тебе і його, підійшовши, не сказав тобі, щоб поступився цьому місцем, і тоді доведеться тобі з соромом зайняти останнє місце. Але коли будеш запрошений, то, прийшовши, сідай на останнє місце, щоб той, хто запросив тебе, підійшовши, сказав тобі: друже, пересядь вище. Тоді буде тобі честь перед тими, хто сидить з тобою. Бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14, 8-12). Це ж саме нехай буде дотримуване і в інших ступенях священничого чину: бо ми знаємо, що достоїнства чи посади духовні переважають посади, котрі стосуються світу.
(I Вс. 18; Трул. 16; Лаод. 20).
Правило 8
Встановлене святими отцями нашими, у всьому бажаючи зберігати, ми відновлюємо також правило (IV Вс. 19), яке наказує щорічно бути Соборам єпископів кожної области там, де єпископ митрополії визнає за краще. Але оскільки, з причини набігів варварів, або через інші випадкові перепони, предстоятелі церков не мають можливости збирати собори двічі на рік, тому визначено: для справ, які можуть, вірогідно виникати в кожній області, завжди бути Собору вищеназваних єпископів один раз на рік, у період, між святим днем Пасхи, і кінцем місяця жовтня кожного року, у тому місті, котре, як сказано вище, обере єпископ митрополії. А єпископам, які не прийдуть на Собор, хоча знаходилися у своїх містах і при цьому були здоровими і вільними від усяких невідкладних справ, братолюбно сказати слово докору.
(Ап. 37; І Вс. 5; IV Вс. 19; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 95).
Правило 9
Ніякому клірикові не дозволяється утримувати корчму. Бо, як не дозволено такому входити до корчми, то тим більше — служити в ній іншим і вправлятися у тому, що для нього є непристойним. Якщо ж хтось, що-небудь подібне вчинить, або нехай припинить, або нехай буде виключений.
(Ап. 54; Лаод. 24; Карф. 40).
Правило 10
Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, що стягує лихву, або так звані відсотки, або нехай припинить, або нехай буде виключений.
(Ап. 44; І Вс. 17; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).
Правило 11
Ніхто з тих, що належать до священничого чину, або із мирян, зовсім не повинні їсти опрісноків, які дають юдеї, ані вступати з ними у співдружність, ні у хворобах прикликати їх і приймати від них лікування, ані у лазнях разом з ними митися. Якщо ж хтось насмілиться творити це, нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
(Ап. 7, 64, 70, 71; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).
Правило 12
Нам стало відомо і те, що в Африці, і в Лівії, та в інших містах деякі із Богом улюблених предстоятелів(( Предстоятель — мається на увазі єпископ.)), які живуть там, і після звершення над ними рукопокладання, не полишають жити разом зі своїми дружинами, чим і для інших створюють спотикання та спокуси. Маючи дуже велике старання, щоб усе влаштувати на користь дорученої пастви, визнали ми за благо, щоб віднині нічого такого не було. Це ж говоримо не для відкладення, чи перетворення апостольського законоположення, але додаючи опіку про спасіння, та устремління людей до кращого, і про те, аби не допустити будь-якого нарікання на священне звання. Адже божественний апостол говорить: «все робіть на славу Божу. Не давайте спокуси ні юдеям, ні еллінам, ні Церкві Божій, тому що і я догоджаю всім у всьому, шукаючи не своєї користі, а користі багатьох, щоб вони спаслися. Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 10, 31-33.11, 1). Якщо ж хтось буде викритий у тому, що чинить так, нехай буде виключений.
(Ап. 5, 51; I Вс. 3; Трул. 30, 48; Карф. 3, 4, 25, 70).
Правило 13
Оскільки ми дізналися, що у Римській Церкві, у вигляді правила передано, щоб ті, котрі мають бути удостоєні рукопокладання у диякона, або пресвітера, зобов’язувалися не спілкуватися більше зі своїми жінками, то ми, йдучи за давнім правилом апостольського благоустрою та порядку, зволимо, щоби співжиття священнослужителів за законом і в майбутньому залишалося непорушним, зовсім не розриваючи союзу їх із дружинами, і не позбавляючи їх взаємного у пристойний час єднання. Отже, якщо хтось виявиться достойним рукопокладення в іподиякона, чи у диякона, чи у пресвітера, такому зовсім нехай не буде перешкодою до зведення на такий ступінь спільне життя із законною дружиною. І від нього під час поставлення нехай не вимагається зобов’язання у тому, що він утримається від законного спілкування зі своєю дружиною, щоб ми не були змушені таким чином образити Богом встановлений і Ним у Його пришестя благословлений Шлюб. Тому що голос Євангелія говорить: «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мф. 19, 6). І апостол вчить: «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне» (Євр. 13, 4); також: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення» (1 Кор. 7, 27). Знаємо також, що і ті, які в Карфагені зібралися, маючи піклування про чистоту життя священнослужителів, визначили, щоб іподиякони, котрі торкаються священних таїнств, і диякони, і пресвітери, у свої урочні часи утримувалися від співмешканок своїх. Таким чином, і від апостолів передане, і від самої давнини дотримуване, і ми подібне нехай зберігаємо, знаючи час усякої речі, а особливо посту та молитви. Бо тим, що стоять перед вівтарем, у той час, коли приступають до святині, належить бути стриманими в усьому, щоб змогти отримати від Бога у простоті просиме. Якщо ж хтось, чинячи всупереч Апостольським правилам, насмілиться кого-небудь із священства, тобто, пресвітерів, чи дияконів, чи іподияконів, позбавляти єдности і спілкування із законною дружиною: нехай буде виключений. Так само, якщо хтось — пресвітер, чи диякон, під виглядом благоговійности, вижене свою дружину, нехай буде відлучений від священнослужіння, а перебуваючи непохитним у цьому, нехай буде виключений.
(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88).
Правило 14
Правило святих і богоносних отців наших нехай буде дотримуване і в цьому: щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойною була, але відкладати до визначених років. Бо Господь Ісус Христос у тридцять років хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п’яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється.
(IV Вс. 15; Трул. 15; Неокес. 11; Карф. 16).
Правило 15
Іподиякон нехай поставляється не раніше двадцятирічного віку. Якщо ж хтось, в який би то не було священний ступінь поставлений буде раніше визначених років, нехай буде виключений.
(IV Вс. 15; Трул. 14; Неокес. 11; Карф. 16).
Правило 16
Оскільки у книзі Діянь апостольських передано, що сім дияконів поставлені від апостолів, отці Неокесарійського собору, у встановлених ними правилах ясно розсудили, що має бути сім дияконів за правилом, хоч би те і було в дуже великому місті, підтверджуючи це книгою Діянь: заради того ми, звіривши думку отців із висловлюванням апостолів, з’ясували, що у них було слово не про мужів, що служать Таїнствам, але про служіння при трапезах. Бо у книзі Діянь написано так: «У ці дні, коли збільшилася кількість учнів, виникло нарікання елліністів на євреїв за те, що вони не дбають про їхніх удовиць у повсякденному служінні їм. Тоді дванадцять апостолів, скликавши багато учнів, сказали: „Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи. Отже, браття, оберіть з-поміж себе сім мужів доброї слави, сповнених Святого Духа і мудрости; їх поставимо на цю службу, а ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слову«. І угодна була ця пропозиція всьому зібранню; і обрали Стефана, мужа, сповненого віри і Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая антиохійця, наверненого із язичників; їх поставили перед апостолами,» (Діянь. 6, 1-6). Пояснюючи це, учитель Церкви Іоан Золотоустий говорить так: подиву гідно, як не розділився народ при обранні мужів, як не відкинуті ним апостоли. Але слід знати, яке достоїнство мали ці мужі, та яке прийняли рукопокладання; чи в ступінь дияконів, але таких ще не було у церквах; чи в ступінь пресвітерів, але іще не було ніякого єпископа, а тільки були одні апостоли. То заради цього думаю, що ні ім’я дияконів, ні пресвітерів, не було відомо і вживано. На підставі цього і ми проповідуємо, що вищеназвані сім дияконів не повинні бути сприйняті як служителі таїнств, за викладеним ученням, але є тими, котрим доручено було домокерівництво для спільної потреби тоді зібраних, і вони були для нас у цьому випадку зразком чоловіколюбности та турботи про бідних.
(I Вс. 18; Трул. 7; Неокес. 15; Лаод. 20).
Правило 17
Оскільки клірики різних церков, залишивши свої церкви, у котрих вони поставлені, перейшли до інших єпископів, і, без волі своєго єпископа, призначені до чужих церков, і через це вони виявляються непокірливими: заради цього визначаємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з кліриків, у якому б ступені хто не був, не мав права, без відпускної грамоти від свого єпископа, призначеним бути до іншої церкви. Той, хто не дотримується цього віднині, але собою осоромлює того, хто звершив над ним рукопокладання, нехай буде виключений і сам, і той, хто неправильно прийняв його.
(Ап. 12, 15, 32, 33; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 6, 10, 11, 13, 20, 23; Трул. 18; Антиох. 3, 6; Лаод. 41, 42; Сард. 15, 16, 19; Карф. 23, 106).
Правило 18
Клірикам, які з причини нашестя варварів або через інші якісь обставини залишили свої місця, наказуємо, коли обставини або варварські нашестя, що були причиною їхньої втечі, припиняться, знову повертатися до своїх церков, та не залишати їх без причини надовго. Якщо ж хтось буде відсутній не з причин, визначених даним правилом, нехай буде відлучений, доки не повернеться до своєї церкви. Тому ж покаранню нехай піддається і єпископ, що утримує його.
(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17; VII Вс. 15; Антиох. 3; Сард. 15, 16, 19).
Правило 19
Предстоятелі Церков повинні в усі дні, а особливо в недільні, навчати весь клір і народ слів благочестя, вибираючи з Божественного Писання розуміння та міркування про істину, не переступаючи визначених уже меж і передання богоносних отців; і якщо буде досліджуване слово Писання, то не інакше нехай роз’яснюють його, як виклали світила й учителі Церкви у своїх писаннях, і ними більше нехай задовольняються, аніж складанням власних слів, аби, за браком уміння в цьому, не відхилитися від належного. Бо, через учення вищеназваних отців, люди, отримуючи знання про добре та достойне обрання, і про некорисне та гідне відрази, виправляють життя своє на краще, і не страждають на недугу незнання, але, сприймаючи вчення, спонукають себе до віддалення від зла, і, страхом загрозливих покарань, звершують своє спасіння.
(Ап. 58; I Вс. 2; Лаод. 19; Сард. 11; Карф. 71, 121, 123).
Правило 20
Нехай не буде дозволено єпископу в іншому місті, яке йому не належить, привселюдно повчати. Якщо ж хтось викритим буде у тому, що творить це: нехай буде відсторонений від єпископства, і нехай звершує служіння пресвітерства.
(Ап. 14, 35; I Вс. 8, 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 29; Анкир. 18; Антиох. 13, 22; Сард. 3, 11, 12).
Правило 21
Ті, що виявляться винними у злочинах, противних правилам, і за це будуть піддані цілковитому і повному виключенню зі свого чину, і до стану мирян вигнані, якщо, приходячи добровільно до розкаяння, відкидають гріх, за який позбавлені були благодаті, і від нього цілком відсторонять себе, нехай стрижуться за образом кліру. Якщо ж, з власної волі не побажають того, нехай відрощують волосся подібно до мирян, як ті, що віддали перевагу наверненню у світ життя небесного.
(Ап. 5, 62, 81, 83; I Вс. 9, 12; III Вс. 9; IV Вс. 7; Неокес. 9; Карф. 36; Двокр. 16; Вас. Вел. 3, 70; Кирила Ол-го. 3).
Правило 22
У єпископи, чи у який би то не було ступінь кліру за гроші поставлених, а не через випробування та обрання за (достойний) спосіб життя, наказуємо виключати, так само і тих, ким вони поставлені.
(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).
Правило 23
Ніхто з єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, надаючи пречисте Причастя, нехай не вимагає від причасника за таке причастя грошей, або чогось іншого. Бо благодать не продається. І ми не за гроші надаємо освячення Духа, але щиро повинні надавати його достойним цього дару. Якщо ж хтось із зарахованих до кліру викритий буде у тому, що вимагає якоїсь винагороди від того, кому надає пресвяте Причастя, нехай буде відкинутий, як ревнитель Симонової омани та підступности.
(Ап. 4, 29; IV Вс. 2; Трул. 23; VII Вс. 4).
Правило 24
Нікому із зарахованих до священного чину, ні ченцям, не дозволяється ходити на кінські перегони чи бути присутніми на непристойних іграх. І якщо хтось із кліриків покликаним буде на шлюб, то при появі ігор, котрі слугують звабленню, нехай встане і одразу ж покине (весілля): бо так велить нам вчення отців наших. Якщо хтось викритий буде у цьому, або нехай припинить, або нехай буде виключений.
(Трул. 51, 62, 65; Лаод. 54; Карф. 15, 45, 63).
Правило 25
Разом з усіма іншими відновлюємо і те правило, котре заповідає, щоб у кожній єпархії парафії, котрі знаходяться у селах або передмістях, незмінно залишалися під владою правлячих ними єпископів, і особливо, якщо вони впродовж тридцяти років безсумнівно тримали їх у своєму підпорядкуванні та управлінні. Якщо ж не більше тридцяти років були, або про них якась суперечка буде, то тим, що вважають себе ображеними, дозволяється почати про те справу перед обласним собором.
(Ап. 74, 75; І Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132).
Правило 26
Пресвітер, який через незнання вступив у незаконний шлюб, пресвітерським сідалищем нехай користується, згідно з тим, як законопокладено нам у священному правилі, від інших же дій пресвітерських нехай утримується, бо такому достатньо прощення. Благословляти ж іншого тому, хто власні виразки повинен лікувати, не подобає. Тому що благословення є наданням освячення, але хто цього не має, з причини гріха невідання, як надасть той іншому? Заради того нехай не благословляє ні привселюдно, ні приватно, і нехай не розділяє іншим Тіла Господнього, ні інше служіння нехай не звершує, але, задовольняючись священнослужительським місцем, нехай просить зі сльозами Господа відпустити йому гріх незнання. Зрозуміло при цьому і те, що такий неправильний шлюб руйнується, і чоловік не продовжуватиме спільного життя з тією, через котру позбувся священнодійства.
(Ап. 17; ΙV Вс. 14; Трул. 3, 6, 21; Неокес. 9; Вас. Вел. 27).
Правило 27
Ніхто із зарахованих до кліру нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи у місті, ні знаходячись у дорозі; але всякий з них нехай використовує одяг, котрий визначений для зарахованих до кліру. Якщо ж хто вчинить подібне, нехай буде відлучений на одну седмицю від священнослужіння.
(VII Вс. 16; Гангр. 12, 21).
Правило 28
Оскільки ми дізналися, що у різних церквах, через посилення якогось звичаю, приноситься до вівтаря виноград, і священнослужителі, з’єднуючи його із приношенням для безкровної жертви, таким чином обоє разом розділяють народу, заради цього визнаємо за необхідне, щоб ніхто із священнослужителів надалі цього не робив, але нехай надають народу єдине приношення, в оживотворення і відпущення гріхів. Приношення ж винограду священники нехай приймають як новий урожай, і благословляючи його окремо, нехай надають тим, що просять, на знак подяки Подателю плодів, якими, за визначенням Божим, тіла наші вирощуються та живляться. Якщо ж хтось із кліру вчинить усупереч визначеному, нехай буде виключений зі свого чину.
(Ап. 3, 4; Трул. 32; Карф. 37).
Правило 29
Правило отців Карфагенського собору наказує, аби Священнодійство вівтаря (Божественна Літургія) звершувано було не інакше, як тільки людьми, які не їли, крім єдиного в році дня, в який вечеря Господня звершується. Ці святі отці, можливо, через якісь місцеві причини, визнали корисним для Церкви, прийняти таку постанову. А оскільки нас ніщо не спонукає залишити цю благоговійну суворість, то йдучи за апостольським та отцівським переданням, визначаємо, що не подобає у чотиридесятницю, у четвер останньої седмиці, припиняти пощення, і тим усю чотиридесятницю безчестити.
(Ап. 69; Трул. 89; Лаод. 50; Карф. 41, 47; Тимофія Ол-го. 16).
Правило 30
Бажаючи все творити для розбудови Церкви, вирішили ми і в церквах іноплемінників священиків, які там перебувають, облаштувати. Заради того, якщо вони за потрібне визнають і надалі поступати згідно з апостольським правилом, яке забороняє виганяти дружину свою під виглядом благоговіння, і більше встановленого творити надумали, і заради цього, за згодою зі своїми дружинами, віддаляються у спілкуванні одне від одного, то постановляємо: нехай не мають більше спільного життя із ними ні під яким виглядом, щоб таким чином явили вони нам цілковитий доказ своєї обітниці. Це ж попустили для них не заради чогось іншого, хіба тільки з причини малодушного їхнього помислу, та ще чужих і необлаштованих звичаїв.
(Ап. 5; I Вс. 3; Трул. 12, 13, 48; Гангр. 1, 4, 9, 10; Карф. 4).
Правило 31
Постановляємо, щоб священнослужителі, які священнодіють або хрестять у молитовних храминах, котрі знаходяться всередині будинків, творили це не інакше, як з благословення місцевого єпископа. Заради того (визначаємо), що коли якийсь клірик не буде дотримуватися цього таким чином, нехай буде виключений.
(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Лаод. 58; Двокр. 12; Карф. 10).
Правило 32
Дійшло до нашого відома, що у країні Вірменській ті, що звершують безкровну жертву, приносять на святій трапезі одне тільки вино, не розводячи його водою, наводячи на своє виправдання (слова) учителя церкви Іоана Золотоустого, який у тлумаченнях на Євангелія від Матфея говорить таке: «Заради чого не воду пив воскреслий Господь, але вино? Для того, щоб з коренем вирвати усяку нечестиву єресь. Бо є деякі, що використовують у Таїнстві воду, і заради того вказує, що вино вжив і тоді, коли Таїнство встановив, і після воскресіння, і коли пропонував просту трапезу, без таїнства, і вказуючи на це, говорить: „від цього плоду виноградного« (Мф. 26, 29), лоза ж виноградна вино, а не воду виробляє». З цього роблять висновок, нібито цей учитель заперечує приєднання води у святому жертвоприношенні. Заради того, щоб такі віднині не були одержимі невіданням, ми відкриваємо православне розуміння цього отця. Оскільки існувала стародавня зла єресь ідропарастатів, тобто, водоприносителів, котрі у своєму жертвоприношені, замість вина, вживали одну тільки воду, то цей богоносний муж, заперечуючи беззаконне вчення такої єресі та показуючи, що вони йдуть просто проти апостольського передання, використав вищенаведені слова. Бо і він своїй церкві, над якою було довірена йому пастирска опіка, передав: приєднувати до вина воду, коли належить звершувати Безкровну Жертву, вказуючи на з’єднання крови і води, що з пречистого ребра Відкупителя нашого і Спасителя Христа Бога витекло, для оживотворення усього світу і на спокутування гріхів. І в усіх церквах, де просяяли духовні світила, цей богопереданий чин зберігається. Оскільки і Яків, Христа Бога нашого за плоттю брат, якому першому довірено престіл Єрусалимської Церкви, і Василій, кесарійської церкви архиєпископ, слава якого розлилася по всій вселенній, письмово передавши нам утаємничену священнодію, визначили у Божественній літургії, з води і вина зготувати святу Чашу. І преподобні отці, що зібралися у Карфагені, точно такі слова вирекли: нехай не приноситься у святому Таїнстві ніщо інше, тільки Тіло і Кров Господні, як це і Сам Господь передав, тобто, хліб і вино, розчинене водою. Якщо ж хтось — єпископ, чи пресвітер, творить, не за переданим від апостолів чином і, воду із вином не з’єднуючи, приносить Пречисту Жертву, нехай буде виключений, як той, що недосконало Таїнство звершує та передане новозаведеннями пошкоджує.
(Ап. 3, 4; Трул. 81; Карф. 37).
Правило 33
Ми також дізналися, що у Вірменській країні до кліру приймають тільки тих, котрі походять із священичого роду, в чому чинять за звичаями юдейськими, які так робити визначили. Деякі з таких, не отримавши церковнослужительського постригу, поставляються співцями і читцями Божественного храму. Тому постановляємо: віднині нехай не буде дозволено бажаючим поставити когось до кліру звертати увагу на його походження; але, випробовуючи, чи достойні вони, згідно з визначеними у священних правилах постановами, бути зарахованими до кліру, нехай поставляють їх у служителів Церкви, походять вони із священичого роду, чи ні. Так само, нікому нехай не буде дозволено виголошувати з амвона Божествені слова народові, за чином зарахованих до кліру, хіба що буде удостоєний посвячення із постриженням, і отримає на це від свого пастиря благословення згідно з правилами. Якщо ж хтось буде викритий у тому, що творитиме всупереч визначеному; то нехай буде відлучений.
(Ап. 76; VII Вс. 14; Лаод. 15).
Правило 34
Оскільки священне правило ясно сповіщає і те, що злочини змови, або організації збіговиськ, повністю заборонені і зовнішніми законами; тим більше необхідно забороняти, щоби не бувало цього у Церкві Божій. То і ми намагаємося дотримуватися, щоб коли деякі клірики або ченці будуть викриті в тому, що вступають у змову, або у стовпище, або інтригуть проти єпископа чи інших причетників, нехай повністю виключаються із свого ступеня.
(Ап. 31; ІV Вс. 18; Антиох. 5; Карф. 10; Двокр. 13, 14, 15).
Правило 35
Нехай не буде дозволено нікому з митрополитів, після смерти єпископа, підлеглого його престолу, віднімати або привласнювати його майно, чи майно його церкви, але нехай зберігається воно під охороною кліру тієї церкви, предстоятелем якої був преставлений, навіть до поставлення іншого єпископа, хіба що не залишиться кліриків у тій церкві. Тоді митрополит нехай зберігає його в цілості, і все нехай передасть єпископу, який поставлений буде.
(Ап. 40; IVВс. 22, 25; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).
Правило 36
Відновлюючи законоположення, прийняте ста п’ятдесятьма святими отцями, що зібралися у цьому богомбереженому та царюючому місті, та шістьмастами тридцятьма, що зібралися у Халкидоні, постановляємо: нехай має престіл Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима, і так, як цей, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього; після нього ж нехай рахується престіл великого міста Олександрії, потім престіл Антиохійський, а за ним престіл міста Єрусалима.
(І Вс. 6, 7; ІІ Вс. 2, 3; ІV Вс. 28).
Правило 37
Оскільки у різні часи були варварські навали, і через те багато міст були поневолені беззаконними, і з цієї причини предстоятелю такого міста неможливо було, після звершення над ними рукопокладення, прийняти свій престіл та утвердитися на ньому в священноначальницькому стані, і так, за переданим звичаєм, рукопокладання і все, що єпископу властиво, робити та звершувати, то заради цього, зберігаючи священству честь та повагу, і бажаючи, щоб поневолення від язичників зовсім не призводило до пошкодження церковних прав, постановили, щоб так рукопокладені, які через вищенаведені причини не вступивші на свої престоли, не підлягали за це осудженню. Тому і рукопокладання в різні ступені кліру, за правилами, нехай звершують, і перевагою передсидіння, відповідно до своєї кафедри нехай користуються, і всяка начальницька дія, що виходить від них, нехай буде визнавана твердою та законною. Тому що обставинами часу та перешкодами в дотриманні точності, не повинні стиснені бути межі управління.
(Ап. 36; І Вс. 16; III Вс. 9; IV Вс. 6, 29; Анкир. 18; Антиох. 17, 18; Кирила Ол-го 1, 2, 3).
Правило 38
Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ.
(І Вс. 4, 6, 7; II Вс. 3; IV Вс. 17, 28).
Правило 39
Оскільки брат і співслужитель наш Іоан, предстоятель острова Кіпру, разом зі своїм народом, з причини варварської навали, і щоби визволитися від язичницького рабства, і правильно підпорядковуватися скіпетру найхристияннішої держави, зі згаданого острова переселився у Геллеспонтську область, промислом людинолюбного Бога, і старанністю христолюбивого і благочестивого царя нашого, то ми постановляємо: нехай будуть збережені незмінними переваги, дані престолу вищезгаданого мужа, від богоносних отців, що зібралися колись у Ефесі, нехай має новий Юстиніанополь права Константинополя, і поставляємий у ньому богоулюблений єпископ нехай керує усіма єпископами Іеллеспонтської области, і нехай буде поставлений від своїх єпископів, за стародавнім звичаєм. Тому що і богоносні отці наші розсудили, нехай будуть дотримувані звичаї кожної церкви, і єпископ міста Кизицького підпорядковується предстоятелю згаданого Юстиніанополя, за прикладом усіх інших єпископів, підпорядкованих вищеназваному богоулюбленому предстоятелю Іоану, від якого, коли буде потрібно, і самого міста Кизика єпископ нехай поставляється.
(Ап. 34; І Вс. 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 37; Антиох. 9).
Правило 40
Оскільки приліплюватися до Бога через віддалення від житейських турбот дуже спасительно, то ми повинні, не без випробування на певний час, приймати тих, що обирають чернече життя, але і стосовно них переданої нам від отців постанови дотримуватися і заради цього необхідно приймати обітницю життя за Богом, як уже тверду що виходить від відання та міркування, після повного розкриття розуму. Тому той, хто бажає взяти на себе тягар чернечого життя, нехай пройде не менше як десятилітній (термін випробування); але і щодо такого у владі керуючого знаходиться право визначення, чи не визнає він за корисніше продовжити йому час випробування перед введенням у чернече життя й утверженням у ньому. Бо, хоча Василій Великий у священних його правилах законопокладає, щоб ту, яка добровільно посвячує себе Богові та обирає дівство, після виповнення їй сімнадцяти років, зараховувати до чину дівства, однак ми, наслідуючи приклад правил про вдовиць та дияконис, у відповідності визначили, для тих, що обрали чернече життя, вищезгадану кількість років. Бо у божественого апостола вказано: «Вдовиця повинна бути обрана не менш як шістдесятирічна» (1 Тим. 5, 9); а священні правила передали — дияконису поставляти сорокарічну, оскільки розсудили, що Церква, благодаттю Божою, прийняла більшу міцність та успіх, а вірні у дотримуванні божественних заповідей тверді і благонадійні. І ми, це досконало зрозумівши, згідно із цим постановили: того, хто має намір почати подвиги за Богом, скоро позначити благословенням благодаті, наче якоюсь печаткою, цим самим сприяючи йому не затримуватися довго, чи вагатися, найбільше ж заохочуючи його до обрання добра та ствердження у ньому.
(І Вс. 19; ІV Вс. 15; Трул. 14; Карф. 6, 44, 126; Двокр. 5; Вас. Вел. 18, 24).
Правило 41
Ті, що бажають у містах чи селах відійти у затворництво, та зосередитися через самітництво на собі, спочатку повинні піти в монастир, та привчитися до життя самітницького, підкоряючись керівникові монастиря протягом трьох років у страху Божому, й у всьому, як належить, виконувати послух, і так виявити своє бажання до такого життя, та випробовуватися місцевим настоятелем, чи від усього серця добровільно прагнуть того. Після цього ще протягом року повинні терпляче пробути поза затвором, щоб більше відкрився їхній намір. Бо тоді вони подадуть досконале підтвердження того, що не заради пошуку марної слави, але заради самого істинного блага, прагнуть цієї безмовності. Після того, як мине такий час, якщо залишаться з тими ж намірами, нехай вступають у затвірництво, але їм уже не дозволяється, за власним бажанням, виходити із такого стану, хіба що коли цього вимагатиме громадське служіння, або користь, чи якась потреба, навіть під загрозою смерти, і то тільки з благословення місцевого єпископа. Тих же, що насміляться, без вказаних причин, покидати свої місця затвірництва, по-перше, замикати у згаданому затворі і проти їхнього бажання; потім постами та іншими суворостями їх виправляти, оскільки за сказаним у Писанні: «жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9, 62).
(IV Вс. 4; Двокр. 4).
Правило 42
Про називаних пустельниками, котрі, у чорних одежах та з відрощеним волоссям, обходять міста, обертаються посеред мирських чоловіків та жінок, та знеславлюють свої обітниці, постановляємо: якщо побажають, постригти волосся, прийняти образ інших ченців, то призначати їх до монастирів, і зараховувати їх до братії. Якщо ж не побажають цього, то зовсім виганяти їх із міст, і жити їм у пустелях, від яких і взяли собі ім’я.
(IV Вс. 4; Двокр. 4).
Правило 43
Дозволяється християнину обрати подвижницьке життя і, після залишення багатобентежної бурі житейських справ, вступити до монастиря, і прийняти постриг за чернечим образом, якби і викритим був у якомусь гріхопадінні. Бо Спаситель наш Бог сказав: «хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ін. 6, 37). Оскільки ж чернече життя являє нам постійне покаяння, то того, хто бажає щиро приєднатися до нього, схвалюємо, і ніякий попередній спосіб життя не перешкодить йому виконати свій намір.
(IV Вс. 4; Двокр. 2, 4).
Правило 44
Чернець, викритий у любодійстві, або який має жінку — у шлюбі чи як співмешканку, нехай підлягає за правилами єпітимії блудодіїв.
(IV Вс. 16; Анкир. 19; Вас. Вел. 6, 18, 19, 60).
Правило 45
Оскільки ми дізналися, що у деяких жіночих монастирях, ті, що приводять бажаючих сподобитися цього священного образу, спочатку зодягають їх у шовковий різнобарвний одяг, ще ж і з прикрасами, поцяткованими із золотом і коштовним камінням, і з тих, що приступають таким чином до вівтаря, знімають пишний одяг, і в ту ж мить над ними звершується благословення до образу чернечого, і їх зодягають в чорний одяг, заради того постановляємо, щоб віднині такого не бувало. Бо не благопристойно, щоб та, яка за власним бажанням відіклала всілякі життєві приємності і возлюбила життя у Богові, й утвердилася непохитно у цьому думками, і так приступила до монастиря, через такі тлінні та зникаючі прикраси повернулася б згадками до того, що уже віддала забуттю, і від цього виявила би вагання, й обурилася б у душі, за подобою хвиль житейських, що потопляють, і туда і сюди обертають, так що, часом і проливаючи сльози, не виявляє вона тим сердечної скрухи, але якщо, як це і є властиво, і впаде якась мала сльоза, то і вона тими, хто побачить, сприйметься як така, що виходить не стільки від ревности до подвигу чернецькому, скільки від розлучення зі світом і з тим, що є у світі.
(Карф. 126).
Правило 46
Ті, що обрали подвижницьке життя і були призначені до монастирів, з них нехай не відходять. Якщо ж до цього їх спонукає якась крайня потреба, нехай роблять це з благословення та з волі настоятельниці. Але і тоді відходити вони повинні не одні, самі по собі, а із деякими старицями, та з тими, що першенствують у монастирі, за наказом ігуменії. Ночувати ж поза монастирем зовсім не дозволяється їм. Так само і чоловіки, що проходять чернече життя, нехай відходять, коли буде крайня потреба, з благословення того, кому довірено керівництво. Тому ті, котрі порушать це нами нині встановлене визначення, чоловіки чи жінки, нехай будуть піддані відповідним єпитиміям.
(Трул. 47).
Правило 47
Ні жінка у чоловічому монастирі, ні чоловік у жіночому, нехай не ночує. Бо вірні повинні бути чужими всяким спотиканням та спокусам, і благовстановлювати своє життя згідно з благопристойністю та благоприступанням до Господа (1 Кор. 7, 35). Якщо ж хтось це вчинить, чи то клірик, чи мирянин, нехай буде відлучений.
(VII Вс. 18, 20, 22).
Правило 48
Дружина того, хто поставляється у єпископське достоїнство, попередньо розлучається зі своїм чоловіком, за спільною згодою, після рукопокладання його в єпископа, нехай вступить до монастиря, далеко від перебування цього єпископа створений, і нехай користується утриманням від єпископа. Якщо ж достойною буде, то нехай буде зведена і в достоїнство диякониси.
(Ап. 5, 51; I Вс. 3; IV Вс. 15; Трул. 12, 14, 30; Карф. 3, 4, 25, 70).
Правило 49
Відновлюючи і це священне правило, визначаємо, щоб один раз освячені з волі єпископа, монастирі назавжди перебували монастирями, і належне їм майно належало монастирю, і щоб вони не могли уже бути світськими житлами, та ніким не могли бути передані мирським людям. Якщо ж донині це і ставалося з окремими із них, то визначаємо, нехай відтепер не будуть кимось так утримуваними. Ті ж — хто від даного часу зухвало чинитими подібне, нехай підлягають єпитимії за правилами.
(IV Вс. 4, 24; VII Вс. 13).
Правило 50
Ніхто з мирян та кліриків, віднині нехай не займається недозволенний іграми. Якщо ж хтось буде викритий у тому, що чинить це, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.
(Ап. 42, 43).
Правило 51
Святий Вселенський Собор цей повністю забороняє бути пересмішникам, та їхнім видовищам, а також і видовища зі звірами влаштовувати, і танці на видовищах. Якщо ж хтось дане правило зневажить, і віддасться якій-небудь із цих заборонених розваг, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.
(Трул. 24, 65, 66; Лаод. 54; Карф. 15).
Правило 52
У всі дні посту святої Чотиридесятниці, окрім суботи та неділі і святого дня Благовіщення, свята літургія нехай звершується не інша, як Ранішосвячених Дарів.
(Ап. 66, 69; Лаод. 49, 50, 51, 52).
Правило 53
Оскільки спорідненя за духом є важливішим за союз тілесний, а ми дізналися, що в деяких містах, декотрі, приймаючи дітей від святого та спасенного Хрещення, після цього вступають у шлюбне життя Із матерями їхніми, що овдовіли, то визначаємо: щоб від даного часу нічого подібного не було вчинено. Якщо ж декотрі, згідно з даним правилом, викритими будуть, що чинять це, то такі, по-перше, нехай відступлять від свого незаконного шлюбу, а потім нехай будуть піддані єпітимії перелюбників.
Правило 54
Божественне Писання ясно повчає нас: «Ніхто ні до якої родички за плоттю не повинен наближатися з тим, щоб відкрити наготу» (Лев. 18, 6). Богоносний Василій у правилах своїх, деякі із заборонених шлюбів перелічив, а багато інших обійшов мовчанням, і через те й іншу влаштував нам користь. Бо, уникаючи багатьох ганебних назв, щоб такими назвами не осквернити слова, він означив нечистоти загальними назвами, через які показав нам беззаконні шлюби у загальному вигляді. Але, оскільки через таку невиразну заборону беззаконних шлюбів єство само себе змішувало, то ми визнали за необхідне повніше розкрити це, тому віднині визначаємо: якщо хтось поєднується у спілкування шлюбу зі своєю двоюрідною сестрою, або якщо батько і син із матір“ю та дочкою, або із двома дівчатами сестрами батько і син, або із двома братами матір та дочка, або два брати із двома сестрами, то нехай підлягають правилу семирічної єпітимії, звісно після розлучення їхнього беззаконного шлюбу.
(Ап. 19; Трул. 26, 53; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 27, 68, 75, 76, 78, 79, 87; Тимофія Ол-го 11; Феофіла Ол-го 5).
Правило 55
Оскільки ми дізнали, що жителі міста Рима, у святу Чотиридесятницю, у суботу її постяться, всупереч переданому церковному послідуванню, то святому Собору вгодно, щоб і в Римській Церкві непорушно дотримувалося правило, яке говорить: якщо хтось із кліру виявлений буде, що у святий день Господній або у суботу поститься, крім єдиної тільки, нехай буде виключений, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.
(Ап. 64).
Правило 56
Дізнали ми також, що у Вірменській країні, та й в інших місцях, у суботи і в недільні дні святої Чотиридесятниці їдять декотрі сир та яйця. Заради цього, за благо визнано і це: нехай Церква Божа, по всій вселенній робить згідно з єдиним чином, звершуючи піст, та утримується, як від усякого заколюваного, так і від яєць та сиру, котрі є плодами та виробами того, від чого утримуємося. Якщо ж цього не будуть дотримуватися, то клірики нехай будуть виключені, а миряни нехай будуть відлучені.
(Ап. 66, 69),
Правило 57
Не подобає до вівтаря приносити мед та молоко.
(Ап. 3; Трул. 28, 32, 99; Карф. 37).
Правило 58
Ніхто з тих, що перебувають у розряді мирян нехай не подає собі Божественні тайни, коли є єпископ, чи пресвітер, чи диякон. А хто насмілюється на щось подібне, як той, що робить проти чиноположень, на один тиждень нехай буде відлучений від спілкування церковного, врозумляючись тим: «не думайте про себе більше, ніж треба думати» (Рим. 12, 3).
(І Вс. 13, 18).
Правило 59
Хрещення нехай не звершується у молитовниці, що знаходиться всередині дому, але бажаючі удостоїтися пречистого просвітлення, нехай приходять до кафоличних церков, і там цього дару нехай сподобляються. Якщо ж хтось викритим буде, що не дотримується постановленого нами, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; VII Вс. 10; Гангр. 6; Антиох. 6; Лаод. 58; Карф. 10; Двокр. 12).
Правило 60
Оскільки апостол виголошує: «А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом» (1 Кор. 6, 17), то зрозумілим є, що і той, хто противнику (демонові) віддає себе, буває єдине із ним, за спілкуванням. Тому вирішено: тих, що лицемірно біснуються, і такий спосіб дій, через злостиву вдачу, удавано на себе приймають, карати всякими засобами, та піддавати їх таким самим суворостям та тягарям, яких дійсно біснуваті, заради звільнення від демонської дії, праведно зазнають.
(Ап. 79; Анкир. 24; Вас. Вел. 83).
Правило 61
Ті, що звертаються до чарівників, або так званих стоначальників(( Так називалися старші волхви.)), чи до інших подібних, щоб дізнатися від них, що забажають їм відкрити, згідно з попередніми отцівськими про них постановами, нехай підлягають шестирічній єпітимії за правилом. Тій же єпітимії належить піддавати і тих, котрі водять ведмедиць, чи інших тварин, для насмішок та на шкоду тваринам, і, з’єднуючи обман із безумством, промовляють ворожіння про щастя, про долю, про родовід, та багато інших подібних тлумачень; так само як і так званих хмарогонителів, заклинателів, виробників охоронних оберегів, чаклунів. А тих, що заскніли у цьому, і не відвертаються від цього і не тікають від таких згубних та язичницьких вигадок, визначаємо зовсім відлучати від церкви, як і наказують священні правила. Бо, «яке спілкування праведности з беззаконням? — як каже Апостол. — Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним? Яка сумісність храму Божого з ідолами?» (2 Кор. 6, 14-16).
(Трул. 65; Анкир. 24; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).
Правило 62
Так звані календи, волхвування травами, масові пиятики,(( Під назвою календ заборонялося святкування першого дня кожного місяця, котрі супроводжувалися різними обрядами та веселощами, які пішли від язичества, та були встановлені в честь богів — Пана, і називалися вота; і Аионіса або Вакха, який іще називався Вромій, а пиятики називалися — врумалія.)) та народні зібрання у перший день місяця березня, бажаємо зовсім викорінити з життя вірних. Так само і всенародні жіночі танці, що можуть велику шкоду та згубу наносити, рівно як і на честь богів, облудно так греками називаних, чоловічою або жіночою статтю влаштовувані танці та обряди, за якимись старовинними та чужими християнському життю звичаями звершувані, відкидаємо і визначаємо: ніякому чоловікові не одягатися у жіночий одяг, ні жінці одежу властиву чоловікові; також не носити масок комічних, або сатиричних, або трагічних; при давленні винограду в точилах не виголошувати огидного імені Діониса, і при вливанні вина у бочки не влаштовувати сміху, і через невігластво, або через суєту не робити того, що притаманно бісівській омані. Тому тих, хто віднині, знаючи це, наважаться робити що-небудь із вищесказаного, якщо є кліриками, наказуємо виключати їх із священного чину, якщо ж миряни, відлучати від спілкування церковного.
(Трул. 24, 51, 65; Лаод. 54; Гангр. 13; Карф. 15, 45, 63).
Правило 63
Оповідання про мучеників, ворогами істини брехливо складені, щоб знеславити Христових мучеників, і тих, що слухають, привести до зневіри, наказуємо: не оприлюднювати у церквах, але піддавати їх вогню. А тих, хто їх приймає, або довіряє їм, наче правдивим, анафематствуємо.
(Ап. 60; VII Вс. 9; Лаод. 59).
Правило 64
Не личить мирянинові перед народом проголошувати слово, або навчати, і таким чином брати на себе учительске достоїнство, але підкорятися переданому від Господа чину, відкриваючи вуха перед тими, що прийняли благодать учительського слова, й від них навчатися Божественного. Бо у єдиній Церкві різні члени створив Бог, за словами апостола (Див..1 Кор. 12, 27), пояснюючи які, Григорій Богослов ясно показує чин, що знаходить у них, говорячи: цей, браття, чин вшануємо, цей збережемо: цей нехай буде вухом, а той язиком, цей рукою, а другий чимось іншим, цей нехай вчить, а той нехай вчиться. І після небагатьох слів далі говорить: той, хто навчається, нехай буде у підлеглості, той, хто роздає, нехай роздає з веселощами, той, хто служить, нехай служить зі старанністю. Щоб не були всі язиком, хоч це і є ближче за все, ні всі апостолами, ні всі пророками, ні всі тлумачами. І після деяких слів іще говорить: чому робиш себе пастирем, будучи вівцею? Навіщо робишся головою, будучи ногою? Для чого намагаєшся бути воєначальником, будучи поставленим до ряду воїнів? І в іншому місці наказує премудрість: «не поспішай язиком твоїм» (Еккл. 5, 1); «не піклуйся про те, щоб нажити багатство» (Притч. 23, 4); не шукай, щоб були мудріші за мудрих. Якщо ж хтось виявлений буде у порушенні даного правила, на сорок днів нехай буде відлученим від спілкування церковного.
(Трул. 33; VII Вс. 14; Лаод. 15).
Правило 65
При новому місяці, розпалювання деякими перед своїми крамницями, чи перед домами багать, через котрі, за якимось старовинним звичаєм, безумно скачуть, наказуємо віднині скасувати. Тому, якщо хтось учинить що-небудь таке, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений. Бо у Четвертій книзі Царств написано: «І спорудив жертовники всьому воїнству небесному на обох дворах дому Господнього, і провів сина свого через вогонь, і чаклував, і ворожив, і завів викликувачів мерців і чаклунів; багато зробив неугодного в очах Господа, щоб прогнівити Його» (4 Цар. 21, 5-6).
(Трул. 24, 51, 62; Лаод. 54; Гангр. 13; Карф. 15, 45, 63).
Правило 66
Від святого дня Воскресіння Христа Бога нашого до нової неділі, під час усієї седмиці вірні повинні у святих церквах безперестанно вправлятися, у псалмах та співі духовних пісень, радуючись і торжествуючи у Христі, і читання Божественних Писань слухаючи, і святими Тайнами насолоджуючись. Бо таким чином із Христом разом воскреснемо, і вознесемося. Заради цього зовсім у такі дні нехай не буває кінських перегонів, чи інших народних видовищ.
(Ап. 9; Трул. 24; Антиох. 2; Карф. 61).
Правило 67
Божественне Писання заповіло нам утримуватися від «ідоложертовного, і крови, і задушенини, і блуду» (Діян. 15, 29). Тому тих, які, через сластолюбне черево, кров якої б то не було тварини, будь-яким чином майстерно готують для їжі, і так її їдять, визнали за благо піддавати єпітимії. Якщо ж відтепер хтось їстиме кров тварин якимось чином, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
(Ап. 63; Гангр. 2).
Правило 68
Книги Старого і Нового Завіту, і так само святих і визнаних наших проповідників та вчителів, нікому не дозволяється пошкоджувати, — чи книгопродавцям, чи так званим мироварцям, або іншим будь-кому передавати для знищення: хіба що коли від молі, чи від води, чи іншим чином зробляться непридатними до вжитку. Хто ж віднині у тому, що щось подібне чинить викритим буде, той нехай буде відлучений на рік. Так само той, хто купує такі книги, якщо не збереже їх для власної користи, ні іншому не віддасть їх як благодіяння і для збереження, але насмілиться пошкоджувати їх, нехай буде відлучений.
(Ап. 85; Трул. 2; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята; Григорія Богосл. Про книги Св. Письма; Амфилохія. Про книги Св. Письма).
Правило 69
Нікому з усіх, що належать до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередену священного вівтаря. Але, за якимось найдавнішим переданням, зовсім не забороняється це владі та достоїнству царському, коли захоче принести дари Творцю.
(Лаод. 19, 44).
Правило 70
Не дозволяється жінкам під час Божественної літургії говорити, але, за словом апостола Павла, «нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а коритися, як і закон говорить. Якщо ж вони хочуть чогось навчитися, нехай спитають про те вдома у своїх чоловіків» (1 Кор. 14, 34-35).
(Трул. 64; Лаод. 44).
Правило 71
Ті, що навчаються законів цивільних, не повинні дотримуватися грецьких звичаїв, або бути веденими на видовища, або звершувати так звані килістри,(( На думку Вальсамона, килістри — це був вид жеребкування, за допомогою якого, вчителі обирали для себе учнів.)) чи вдягатися в одяг, котрий не знаходиться у загальному вжитку, ні в той час, коли починають навчання, ні тоді, коли його закінчують, ані взагалі впродовж його. Якщо ж хтось віднині насмілиться це робити, нехай буде відлучений.
(Трул. 24, 51, 62, 65; Анкир. 24).
Правило 72
Негоже чоловікові православному з жінкою єретичною шлюбом поєднуватися, ні православній жінці з чоловіком єретиком з’єднуватися. Якщо ж буде виявлено щось подібне, зроблене ким-небудь, шлюб уважати недійсним, і незаконне співжиття розлучати. Бо не слід змішувати незмішуване, ні поєднувати з вівцею вовка, і з часткою Христовою жереб грішників. Якщо ж хтось визначене нами порушить, нехай буде відлучений. Але якщо декотрі, будучи ще у невір“ї, та не бувши зарахованими до стада православних, з’єдналися між собою законним шлюбом, потім один із них, обравши благе, навернувся до світла істини, а інший залишився в кайданах омани, не бажаючи поглянути на Божественне проміння, і якщо притому невірній жінці вгодно спільно жити з чоловіком вірним, чи навпаки, чоловікові невірному з жінкою вірною, то нехай не розлучаються, за Божественним апостолом: «Бо невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, невіруюча жінка освячується віруючим чоловіком» (1 Кор. 7, 14).
(IV Вс. 14; Лаод. 10, 31; Карф. 21).
Правило 73
Оскільки Животворчий Хрест явив нам спасіння, то належить нам усяке старання вжити, нехай буде воздана належна честь тому, через що ми спасенні від стародавнього гріхопадіння. Ось тому і думкою, і словом, і почуттям поклоніння йому приносячи, наказуємо: зображення хреста, накреслювані деякими на землі, зовсім згладжувати, щоби знамення перемоги нашої не було зневажено попиранням перехожих. Отже віднині тих, що накреслюють на землі зображення хреста, наказуємо відлучати.
Правило 74
Не слід у місцях, присвячених Господу, або у церквах звершувати так звані трапези братолюбства, і всередині храму їсти, і ліжка розстелювати. Хто ж насмілюється це творити, або нехай припинять, або нехай будуть відлучені.
(Гангр. 11; Лаод. 27, 28; Карф. 42).
Правило 75
Бажаємо, щоб ті, котрі приходять до церкви співати, безчинно не галасували, вивергаючи із себе неприродні крики, і не вводили нічого невідповідного й невластивого церкві, а з великою увагою і зворушенням підносили псалмоспіви Богові, Який знає потаємне. Бо Священне Слово повчало синів ізраїлевих бути благоговійними (Див.. Лев. 15, 31).
(Лаод. 15).
Правило 76
Ніхто не повинен усередині священної (церковної) огорожі корчемницю влаштовувати, або різні наїдки продавати, або іншу торгівлю організовувати, зберігаючи благоговіння до церков. Бо Спаситель наш і Бог, життям Своїм у плоті повчаючи нас, наказав не творити дім Отця Свого домом торгівлі. Він і міняльникам порозсипав гроші, і вигнав тих, що робили святий храм світським місцем (Див. Ін. 2, 15-16). Ось тому, якщо хтось буде викритий у названому злочині, нехай буде відлучений.
(Ап. 73; Трул. 74, 97).
Правило 77
Не слід священнослужителям або причетникам, або ченцям митися у лазні разом із жінками, ні навіть усякому християнину з мирян. Бо це є перше нарікання з боку язичників. Якщо ж хтось у цьому викритий буде, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
(Лаод. 30).
Правило 78
Тим, хто готується до Хрещення належить навчатися віри, й у п’ятий день седмиці давати відповідь єпископу чи пресвітерам.
(І Вс. 2, 14; Трул. 96; Лаод. 19, 46).
Правило 79
Божественне від Діви народження, котре було безсімейним, сповідуючи безболісним і його всьому стаду проповідуючи, тих, хто через незнання робить що-небудь неналежне, піддаємо виправленню. Оскільки дехто, у період святкування Різдва Христа Бога нашого, виявляється, готують хлібне печиво та передають одне одному, нібито на честь болісних пологів всенепорочної Діви Матері, то ми визначаємо: нехай не роблять вірні ні чого такого. Бо це не є вшануванням Діви, Яка понад розуміння та пояснення, плоттю народила невмістиме Слово, а так Її невимовне народження визначають, і представляють на зразок звичайного і нам властивого народження. Якщо ж від нині хтось викритий буде у тому, що творить подібне, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
Правило 80
Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто-небудь із зарахованих до кліру, чи мирянин, не маючи ніякої поважної причини або перешкоди, через які надовго був усуненим від своєї церкви, але, перебуваючи в місті, три неділі підряд протягом трьох тижнів, не прийде на молитовні церковні зібрання, то клірик нехай буде виключений з кліру, а мирянин нехай буде позбавлений церковного спілкування.
(Ап. 8, 9; Трул. 66; Антиох. 2; Сард. 11).
Правило 81
Оскільки ми дізналися, що у деяких країнах, у «Трисвятій пісні», після слів: «Святий Безсмертний,» як доповнення виголошують: «що розп’явся за нас, помилуй нас», але це давніми святими отцями, як чуже благочестю, від цієї пісні відкинуто, разом із беззаконним єретиком, що ввів ці слова, то і ми, раніше благочесно постановлене святими отцями нашими затверджуючи, після даного визначення, тих, хто приймає у церкві такі слова, чи іншим якимось чином щось примішує до «Трисвятої пісні», анафематствуємо. А якщо порушники постановленого є священного чину, то наказуємо позбавляти їх від цього часу священичого достоїнства, якщо ж мирянин або чернець, відлучати від церковного спілкування.
Правило 82
На деяких чесних іконах зображається, перстом Предтечевим показуваний, агнець, котрий прийнятий в образ благодаті, через закон показує нам істинного Агнця, Христа Бога нашого. Шануючи стародавні образи і символи, передані Церкві, як знамення і переднакреслення істини, ми віддаємо перевагу благодаті й істині, приймаючи їх, як виконання закону. Заради цього, щоб і мистецтвом живопису очам усіх представлене було досконале, наказуємо віднині образ Агнця, що взяв гріхи світу, Христа Бога нашого, на іконах зображати за людським єством, замість Старозавітного агнця. Щоб через це споглядання смирення Бога Слова наверталися до спомину життя Його у плоті, Його страждань, спасительної смерти, і таким чином звершеного викуплення світу.
Правило 83
Ніхто тілам померлих Євхаристії нехай не надає. Бо написано: «прийміть, споживайте» (Мф. 26, 26). Але тіла померлих ні приймати, ні споживати не можуть.
(I Вс. 13; Карф. 7, 18; Григорія Ниськ. 2, 6; Тимофія Ол-го. 3, 16).
Правило 84
Наслідуючи канонічні постанови отців, визначаємо і про немовлят: кожного разу, коли не виявляться достовірні свідки, які однозначно підтвердять, що є хрещеними, і коли самі вони, через малолітство, не можуть дати необхідну відповідь про звершене над ними Таїнство, необхідно без усяких сумнівів хрестити їх, щоб таке непорозуміння не позбавило їх очищення такою великою святинею.
(Ап. 49, 50; II Вс. 7; Карф. 45, 48, 72, 110; Вас. Вел. 1, 91).
Правило 85
Від Писання ми прийняли: «за словами двох свідків, або за словами трьох свідків відбудеться3 справа» (Втор. 19, 15). Тому визначаємо: нехай відпущені від господарів своїх на волю раби отримують цю пільгу при трьох свідках, котрі своєю присутністю дадуть звільненню законність, і нададуть достовірність тому, що вчинено.
(Ап. 75; I Вс. 2; Карф. 64, 82, 129, 131, 132; Феофіла Ол-го. 9).
Правило 86
Тих, котрі на погублення душ збирають та утримують блудниць, якщо є кліриками, визначаємо відлучати та виключати, якщо ж миряни, відлучати.
(Ап. 25; Неокес. 1; Вас. Вел. 3, 9, 32, 51, 59, 70).
Правило 87
Жінка, котра залишила чоловіка, якщо вийде за іншого, є перелюбницею, за священним і божественним Василієм, який досить правильно із пророцтва Єремії навів слова: «якщо чоловік відпустить дружину свою, і вона відійде від нього і зробиться дружиною іншого чоловіка, то чи може вона повернутися до нього? Чи не осквернилася б цим країна та?» (Єрем. 3, 1). І ще: «хто утримує перелюбницю — божевільний і нечестивий» (Притч. 18, 23). То якщо буде виявлено, що без провини залишила свого чоловіка, то він заслуговує поблажливости, а вона єпітимії. Поблажливість же до нього буде виявлена у тому, що він залишиться у спілкуванні з Церквою. Але свою законну дружину хто залишить і візьме іншу, за словами Господа (Див.. Лк. 16, 18), підлягає суду за перелюб. Про таких правилами отців наших визначено: рік бути у розряді тих, що плачуть, два роки бути у числі тих, що слухають читання Писань, три роки серед тих, що припадають, та у сьомий рік стояти із вірними, і так сподобитися Причастя, якщо зі сльозами каятися будуть.
(Ап. 48; Трул. 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 77, 80).
Правило 88
Ніхто всередину священного храму нехай не вводить ніякої тварини; хіба що хтось, подорожуючи, через крайню потребу, і позбавлений житла та готелю, зупиниться у такому храмі. Тому що тварина, не будучи введеною в огорожу, іноді могла б загинути; і сам він, втративши тварину, і через це позбувшись можливости продовжувати дорогу, міг би наразитися на небезпеку для життя. Бо ми знаємо, що «субота для людини» (Мк. 2, 27), і тому всіма засобами піклуватися потрібно про спасіння та безпеку людини. Якщо ж хтось буде викритий, згідно з вищесказаним, що без потреби заводить тварину до храму, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.
(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97).
Правило 89
Вірним, які дні спасительного страждання у пості й молитві та в смиренні сердця проводять, належить припиняти піст в середині нічного часу після Великої Суботи, оскільки божественні євангелісти Матфей та Лука, перший словами: «Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1), а другий словами: «дуже рано» (Лк. 24, 1), зображають нам глибоку ніч.
(Ап. 51, 53, 66; IV Вс. 16; Трул. 13, 55; Анкир. 14; Гангр. 18, 21; Лаод. 29, 49, 51).
Правило 90
Від богоносних отців наших канонічно передано нам, не ставати на коліна у дні недільні, заради чести Воскресіння Христового. Ось тому, щоб не залишалися у незнанні, як дотримуватися цього, ми зрозуміло вірним показуємо, що у суботу, після вечірнього входу священнослужителів до вівтаря, за прийнятим звичаєм, нехай ніхто не стає на коліна до наступного у недільний день вечора, у котрий, після входу на вечірні, знову стаємо на коліна, і таким чином возсилаємо молитви до Господа. Бо ніч після суботи приймаємо предтечею Воскресіння Спасителя нашого, звідси духовно починаємо пісні, і святкування із темряви до світла переводимо, так що з цього часу цілу нічь і день торжествуємо воскресіння.
(Ап. 66; I Вс. 20; Трул. 66; Гангр. 18; Лаод. 29; Петра Ол-го. 15; Вас. Вел. 91; Феофіла Ол-го. 1).
Правило 91
Жінок, які займаються лікуванням, через що відбувається викидання плоду, та готують отрути, які умертвляють плід, піддаємо єпітимії людиноубивці.
(Ап. 65; Анкир. 21; Вас. Вел. 2, 8).
Правило 92
Тих, що викрадають жінок, під виглядом одруження, або які сприяють чи допомагають викрадачам, визначив святий Собор, якщо є кліриками, виключати з їхнього ступеня, якщо ж миряни, піддавати анафемі.
(Ап. 67; IV Вс. 27; Вас. Вел. 30, 36, 42).
Правило 93
Дружина чоловіка, котрий відлучився та знаходиться невідомо де, якщо спільно житиме із іншим, раніше ніж пересвідчиться у його смерті, перелюбствує. Так само і дружини воїнів, які у час безвісности своїх чоловіків вступають у шлюб, підлягають тим самим міркуванням, подібно і ті, котрі вступають у шлюб з тієї причини, що чоловік перебуває у далеких країнах, не дочекавшись його повернення. Але тут можна мати і деяку поблажливість до такого вчинку, через імовірність смерти чоловіка. А та, що вступила, через незнання, в шлюб із залишеним на час своєю жінкою, а потім, з причини повернення до нього першої жінки, залишена, хоча і любодіяла, але через незнання, тому шлюб їй не забороняється. Але краще, якщо пробуде так. Якщо ж після деякого часу повернеться воїн, дружина якого, з причини довготермінової відсутности його, з іншим чоловіком з’єдналася, то, якщо побажає, нехай забере собі свою дружину; при цьому нехай дасться прощення її незнанню, так само і чоловікові, що спільно жив із нею у другому шлюбі.
(Вас. Вел. 31, 36, 46).
Правило 94
Тих, що клянуться клятвами язичницькими, правило піддає єпітимії; і ми таким відлучення визначаємо.
(Ап. 25; Вас. Вел. 10, 17, 28 ,29, 64, 81, 82).
Правило 95
Тих, що приєднуються до православ’я і до частини єретиків, які спасаються, приймаємо за таким чиноположенням та звичаєм. Аріан, македоніан, наватіан, які називають себе чистими і найкращими, чотиридесятиденників, або тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання та проклинають усяку єресь, котра не мудрує, як мудрує Свята Божа кафолична й апостольська Церква, приймаємо, запечатуючи, тобто, помазуючи святим миром у першу чергу чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і, запечатуючи їх, говоримо: печать дару Духа Святого. А про колишніх павліан, які потім до кафоличної Церкви прийшли, постановлено: перехрещувати їх обов’язково. Євноміан же, що однократним зануренням охрещуються, і монтаністів, яких називають тут фригами, і савеліан, що дотримуються думки про синоотцівство, та інше нетерпиме творять, і всіх інших єретиків, (тому що багато тут таких, а особливо вихідців із Галатської країни), усіх, котрі із них бажають приєднаними бути до православ’я, приймаємо як язичників. У перший день робимо їх християнами, у другий оголошеними, потім у третій заклинаємо їх, із трьохкратним дуновенням у лице, и у вуха; і так оголошуємо їх, і примушуємо перебувати у церкві, і слухати Писання, і тоді вже хрестимо їх. Так само і маніхеїв, валентиніан, маркіонитів, та їм подібних єретиків. Несторіани ж повинні творити рукописання і піддавати анафемі свою єресь, і Несторія, і Євтихія, і Діоскора, і Севира, та інших начальників таких єресей, та їхніх однодумців, і всі вищеозначені єресі, і потім нехай приймають святе Причастя.
(І Вс. 8, 19; II Вс. 1, 7; Лаод. 7, 8; Карф. 6, 57, 126; Вас. Вел. 1, 5, 47).
Правило 96
Ті, що у Христа хрещенням зодягнулися, дали обітницю наслідувати у плоті життя його. Заради того і тих, які волосся на голові, на шкоду тим, що бачать, штучними плетіннями розташовують і прибирають, і таким чином неутверджені душі зваблюють, по-батьківськи виліковуємо пристойною єпитимією, скеровуючи їх як дітей, і навчаючи їх жити цнотливо, нехай, полишивши звабливість та суєтність плоті, до життя блаженного та вічного безперестанно спрямовують свій розум, та перебувають зі страхом у чистоті, й очищенням життя, наскілько можливо, наближаються до Бога, та більше внутрішньо, аніж зовнішньо людину, прикрашають чеснотами та благими і непорочними звичаями; та нехай не носять на собі ніяких ознак порочности, що утворилися від4 ворога. Якщо ж хтось усупереч цьому правилу вчинить, нехай буде відлучений.
Правило 97
Тих, котрі, або живучи з дружинами, або іншим чином, нерозсудливо священні місця перетворюють на звичайні та недбало щодо них чинять, і з такими настроями у них перебувають, наказуємо виганяти їх з тих місць, котрі визначені як освячені при храмах. Хто ж не буде цього дотримуватися, якщо є кліриком, нехай буде виключений, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.
(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97).
Правило 98
Хто бере до шлюбного співжиття жінку, з іншим заручену, ще за життя її обручника, нехай підлягає єпітимії перелюбу.
(Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 69).
Правило 99
В Вірменській країні, як ми дізналися, буває і таке, що декотрі, зваривши частини м’яса, всередину священних вівтарів приносять шматки, та розподіляють священникам, за юдейським звичаєм. Тому, дотримуючись чистоти Церкви, визначаємо: нехай не буде дозволено нікому із священиків відділені частини м’яса приймати від тих, що приносять, але нехай задовольняються вони тим, що захоче дати той, що приносить, і таке приношення нехай буває поза церквою. Якщо ж хтось не так буде чинити, нехай буде відлучений.
(Ап. 3; Трул. 32, 33, 56; Карф. 37).
Правило 100
«Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай будуть спрямовані прямо перед тобою» (Притч. 4, 25), — заповідає премудрість, бо тілесні почуття зручно вносять свої враження в душу. Тому зображення, на дошках, або на чомусь іншому зроблені, які зачаровують очі, розбещують розум та запалюють до нечистих задоволень, віднині не дозволяємо яким би то не було чином зображати. Якщо ж хтось насмілиться творити подібне, нехай буде відлучений.
Правило 101
Людину, створену за образом Божим, божествений апостол на повний голос називає тілом Христовим і храмом. Той, хто вище від усякої почуттєвої тварі бувши поставленим, спасительними стражданнями небесного достоїнства сподобився, та і споживає і п’є Христа, безперестанку преображається до вічного життя, душу і тіло освячуючи причастям Божественної благодаті. Тому, якщо хтось бажає під час літургії причаститися пречистого Тіла і єдиним із ним бути через Причастя, руки нехай складає в образ хреста, і так нехай прийступає, та нехай приймає спілкування благодаті. Бо тих, що із золота або з іншої речовини, замість руки, якісь вмістилища влаштовують для прийняття Божественного дару, і за посередництвом їх пречистого спілкування сподобляються, зовсім не схвалюємо, як тих, що віддають перевагу речовині бездушній і підвладній людським рукам над Образом Божим. Якщо ж хтось буде викритим, що дає пресвяте Причастя тим, що приносять такі вмістилища, нехай буде відлучений і він, і той, хто приносить їх.
Правило 102
Ті, що прийняли від Бога владу прощати і в’язати, повинні розглядати якість гріха, і готовність грішника до навернення, і таким чином застосовувати відповідне до недуги лікування, щоб, не дотримуючись міри в тому і в іншому, не втратити спасіння недужого. Бо не однаковою є недуга гріха, але різною та багатоманітною, і завдає різних видів шкоди, з яких зло буйно розливається та розповсюджується далі, аж доки не буде зупинене силою лікаря. Отже, тому, хто подає духовне лікування, спершу належить розглянути стан грішника, і спостерігати, чи спрямовує він до здоров’я, чи не навпаки, власним норовом притягує до себе хворобу, і як між тим поводиться; і якщо лікареві не противиться, і душевну рану через прикладення приписаних ліків заживляє, то у таких випадках за достоїнством виявити до нього милосердя. Бо у Бога й у того, хто прийняв пастирське керівництво, все опікування про те, щоб вівцю заблукалу повернути назад, і вкушену змієм зцілити. Не слід ані гнати по кручах відчаю, ані попускати вудила до розслаблення життя та до знехтування, але обов’язково, якимось чином, або через суворі та стримуючі, або через використання більш м’яких та легких лікувальних засобів, протидіяти недузі, й над зціленням ран трудитися, і плоди покаяння випробовувати, і мудро керувати людиною, яка прикликається до горнього просвітлення. Бо подобає нам і те й інше знати, і пристойне ревности того, хто кається, і те, чого вимагає звичай. З тими ж, хто не приймає досконалости покаяння, чинити так, як священний Василій повчає нас.
(I Вс. 12; Анкир. 2, 5, 7; Афанасія Вел. Післ. до Руфиніана; Вас. Вел. 2, 3, 74, 75, 84, 85; Григорія Ниськ. 4, 5, 7, 8).
{PAGEBREAK}
Правила Вселенських Соборів
Правила 367-ми святих отців прийняті на Сьомому Вселенському Соборі в 787-му році у Константинополі
Правило 1
Тим, що прийняли священицьке достоїнство, свідченнями та керівництвом служать накреслені правила і постанови, котрі охоче приймаючи, оспівуємо із Богоглаголивим Давидом, до Господа Бога говорячи: «Дорогами свідчень Твоїх я втішався, як найбільшим багатством» (Пс. 118, 14). Також: «заповідав єси правду, свідчення Твої повіки, врозуми мене, і живий буду» (Див.. Пс. 118, 138, 144). І якщо пророчий голос наказує нам повіки зберігати свідчення Божі, і жити у них, то явним є, що перебувають вони незламно і непохитно. Тому що і боговидець Мойсей так сказав: «не додавай до того і не віднімай від того» (Втор. 12, 32). І божественний апостол Петро, хвалячись ними, виголошує: «У що бажають проникнути ангели» (1 Петр. 1, 12). Так само і Павло сповіщає: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1, 8). Оскільки це правильно, і засвідчено нам, то, радіючи з цього, подібно як знайшов би хтось велику користь, божественні правила із насолодою приймаємо, і цілковите й непорушне зберігаємо постановлення цих правил, викладених від всехвальних апостолів, святих труб Духа, і від шести святих Вселенських Соборів, і тих, що помісно збиралися для видання таких заповідей, і від святих отців наших. Бо всі вони від одного і того ж Духа бувши просвічені, корисне узаконили. І кого вони піддають анафемі, тих і ми анафематствуємо, а кого виключенню, тих і ми виключаємо, і кого відлученню, тих і ми відлучаємо; кого ж піддають єпітимії, тих і ми також піддаємо. Бо вознесений до третього неба, божественний Апостол Павло, який чув невимовні слова, ясно виголошує: «Майте вдачу не сріблолюбну, задовільняючись тим що є» (Євр. 13, 5).
(IV Вс. 1; Трул. 2; Карф. 1; Двокр. 10).
Правило 2
Оскільки ми у псалмоспівах обіцяємо Богу: «Заповіти Твої — утіха моя; не забуду я слова Твого» (Пс. 118, 16), то і всім християнам зберігати це є спасительно, особливо ж тим, що приймають священиче достоїнство. Того заради визначаємо: всякому, хто має зведений бути на єпископський ступінь, обов’язково знати Псалтир, нехай так і весь клір напоумляє навчатися з нього. Також ретельно випробовувати його митрополиту, чи має старанність із міркуванням, а не мимохідь, читати Священні правила, і Святе Євангеліє, і книгу Божественного апостола, і все Божественне Писання, і чинити за заповідями Божими, і вчити доручений йому народ. Бо сутність ієрархії нашої складають Богом передані словеса, тобто, істинне відання Божественних Писань, як сказав великий Діонисій. Якщо ж хитається, і не старається так робити і навчати, нехай не рукопокладається. Бо пророче сказав Бог: «Оскільки ти відкинув відання, то і Я відкину тебе від священнодійства переді Мною» (Ос. 4, 6).
(Ап. 58, 80; I Вс. 2; Трул. 19; Лаод. 12; Сард. 10; Карф. 18).
Правило 3
Всяке обрання єпископа, чи пресвітера, чи диякона, зроблене світськими начальниками, нехай не буде дійсне за правилом (Ап. 30), яке говорить: якщо якийсь єпископ, світських начальників залучивши, через них отримає в Церкві владу єпископську, то повинен бути позбавлений сану і відлучений і він, і всі його спільники. А той, хто має возведений бути на єпископа, повинен обраним бути від єпископів, як і святими отцями у Нікеї визначено у правилі, котре говорить: єпископа поставляти найбільш правильно всім тієї області єпископам. Якщо ж це незручно, або через якусь скруту, або через далеку дорогу, то щонайменше три разом нехай зберуться, а відсутні нехай візьмуть участь в обранні і виявлять свою згоду через листи, і тоді звершувати рукоположення. Затверджувати такі дії в кожній області належить її митрополиту.
(Ап. 30; I Вс. 4; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; І Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).
Правило 4
Проповідник істини, божественний апостол великий Павло, як якесь правило покладаючи ефеським пресвітерам, а так само і всьому священичому стану, зі сміливістю сказав: «Ні срібла, ні золота, ні одягу я не від кого не побажав.., У всьому показав я вам, що, так працючи, треба підтримувати слабких і пам’ятати слово Господа Ісуса, бо Він сам сказав: „Блаженніше давати, ніж приймати«» (Діян. 20, 33. 35). Заради цього і ми, від нього навчаючись, визначаємо: нехай зовсім не задумує єпископ, із низької корисливости, виставляючи підставою вигадані гріхи, вимагати золота, або срібла, чи іншого чогось від підпорядкованих йому єпископів, чи кліриків, або ченців. Бо Апостол говорить: «неправедники Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9). І ще: «Не діти повинні збирати майно для батьків, а батьки для дітей» (2 Кор. 12, 14). Заради цього, якщо буде виявлено, що хто-небудь заради вимагання золота, або чогось іншого, або через якусь свою пристрасть, заборонить служіння і відлучить кого-небудь зі своїх кліриків, або закриє чесний храм, щоб не було у ньому Божої служби, такий, і на бездушні предмети спрямовуючи своє буйство, істинно є нечутливим, і повинен підлягти тому ж, чому іншого піддавав: «І повернеться злоба його на голову його» (Пс. 7, 17) того, хто переступив заповідь Божу та апостольські постанови. Бо заповідає і Петро верховний апостол: «пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави» (1 Петр. 5, 2-4).
(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 5, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).
Правило 5
Гріхом до смерти є, коли деякі, згрішаючи, невиправленими перебувають. Гіршим же від цього є те, коли жорстокосердо повстають на благочестя й істину, віддаючи перевагу мамоні перед Богом і не дотримуючись Його постанов та правил. У таких нема Господа Бога, якщо не смиряться і не протрезвяться від свого гріхопадіння. Слід їм ретельніше приступати до Бога, й зі скрушеним серцем просити відпущення гріха цього і прощення, а не пихато хвалитися неправедною пожертвою. Тому що: «Близько Господь до скорботних серцем» (Пс. 33, 19). Заради цього, якщо хтось хвалиться, що за пожертву золота поставлений на церковний ступінь, і на цей злий звичай, що відчужує від Бога й усякого священства, покладають надію, і від того безсоромним лицем та відкритими вустами, докірливими словами нечестять обраних від Святого Духа за доброчинне життя та без давання золота поставлених: то тих, що так чинять, по-перше, опускати на останній ступінь їхнього чину; якщо ж у цьому заскнілими будуть, виправляти єпитимією. Якщо ж виявиться, що хтось учинив це при рукопокладенні, то нехай буде зроблено за правилом апостольським, котре говорить: «якщо хтось, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за гроші це достоїнство отримає: нехай буде позбавлений сану і він, і той, хто поставив його, і від спілкування церковного повністю нехай відлучаться, як Симон Волхв мною, Петром». Так само і за другим правилом преподобних отців наших у Халкидоні, яке говорить: «Якщо якийсь єпископ за гроші здійснить рукопокладення, і благодать, що не продається перетворить на купівлю, і за гроші поставить єпископа, чи хорєпископа, чи пресвітера, або диякона, або кого-небудь іншого із зарахованих до кліру, або поставить за гроші на економа, чи екдика, чи парамонарія, або взагалі на якусь церковну посаду, заради свого огидного прибутку, такий, що зважився на це, бувши викритим, нехай підлягає позбавленню власного ступеня, і поставлений ним зовсім нехай не користується купленим рукоположенням, чи поставленням, але нехай буде чужим достоїнству або посаді які одержав за гроші. Якщо ж виявиться хтось і посередником у такому огидному і беззаконному хабарництва, то і цей, якщо належить до кліру, нехай буде скинутий зі свого ступеня. Якщо ж є мирянином або ченцем, нехай буде відлучений від спілкування церковного.»
(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія. Післ.; Тарасія. Післ.)
Правило 6
Оскільки є правило, яке говорить: двічі на рік у кожній області належить бути канонічним дослідженням, через зібрання єпископів, а преподобні отці шостого Вселенського Собору, беручи до уваги певні обставини, котрі утруднюють зібрання у певному місці, і складнощі мандрівки, визначили, без усякого відхилення та вибачення, один раз на рік бути Собору, і погрішності виправляти, то і ми це правило відновлюємо, і якщо знайдеться якийсь начальник, що забороняє це, нехай він буде відлучений. Якщо ж хтось із митрополитів уневажить виконати це, не через необхідність чи насильство, або з якоїсь іншої поважної причини, такий нехай підлягає єпітимії за правилами. Коли ж буде Собор про предмети канонічні та євангельські, тоді, зібравшись, єпископи повинні старанно опікуватися і дбати про збереження божественних і животворчих заповідей Божих. Бо: «хто додержує їх, тому нагорода велика» (Пс. 18, 12); адже: «Заповідь є світильник, і наставляння — світло, і розсудливі повчання — шлях до життя» (Притч. 6, 23); та: «Заповідь Господня світла — просвітлює очі» (Пс. 18, 9). Нехай не буде дозволено митрополиту з того, що приносить із собою єпископ, вимагати щось із худоби, чи іншу якусь річ. Якщо ж викритий буде у такому вчинку; то нехай поверне учетверо.
(Ап. 37; І Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; Антиох. 20; Карф. 95).
Правило 7
Божественний апостол Павло сказав: «Гріхи деяких людей явні і прямо ведуть до осуду, а деяких відкриваються згодом» (1 Тим. 5, 24). Бо за попередніми гріхами й інші гріхи йтимуть слідом. За нечестивою єрессю наклепників на християнство, пішли й інші нечестя. Бо як відняли у Церкви шанування чесних ікон, то занехаяли й деякі інші благочестиві звичаї, котрі належить відновити і дотримуватися їх за писаним і неписаним законоположенням. Тому-то, якщо якісь чесні храми освячені без святих мощей мученицьких, визначаємо: нехай буде здійснене в них покладення мощей зі звичайною молитвою. Якщо ж віднині з’явиться якийсь єпископ, що освячує храм без святих мощей, то нехай буде виключений як такий, що зневажив церковні передання.
(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 31; Антиох. 5; Карф. 83).
Правило 8
Оскільки деякі із єврейського віросповідання, блукаючи, замислили зганьбити Христа Бога нашого, оманливо роблячись християнами, таємно ж відкидаючи Його, і приховано суботствуючи, й інші юдейські звичаї виконуючи, тому визначаємо: таких ні до спілкування, ні до молитви, ні до Церкви не приймати; але явно бути їм, за їхнім віросповіданням, євреями, і дітей їхніх не хрестити, і раба їм не купувати, чи не здобувати. Якщо ж хтось із них щиро до віри навернеться, і сповідує її від усього серця, урочисто відкидаючи єврейські їхні звичаї та справи, щоб через те й інших викрити та виправити, цього приймати та хрестити дітей його, й утверджувати їх у відкиданні єврейських вигадок. Якщо ж не такі будуть, зовсім не приймати їх.
(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11, 84; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38).
Правило 9
Усі дитячі байки, і шалені знущання, і брехливі писання, вигадувані проти чесних ікон, слід віддавати до архиєпископії Константинопольської, щоб покладені були з іншими єретичними книгами. Якщо ж знайдеться хтось, хто такі приховує, то єпископ, чи пресвітер, чи диякон, нехай буде позбавлений свого чину, а мирянин або чернець нехай буде відлучений від спілкування церковного.
(Ап. 60, Трул. 63; Лаод. 59).
Правило 10
Оскільки декотрі із кліриків, ухиляючись від сили постанови, що існує у правилах, залишивши свою парафію, перебігають до інших парафій, а особливо у цьому богоспасенному і царюючому місті, й у мирських начальників оселяються, відправляючи богослужіння у їхніх молитовницях, то цих, без волі свого й Константинопольського єпископа, не дозволяється приймати у якому б то не було будинку, чи церкві. Якщо ж хтось учинить це, і в тому непохитним буде, нехай буде виключений. А тим, котрі зі згоди вищеназваних священноначальників чинять це, не слід приймати на себе мирських і житейських опікувань, оскільки божественними правилами це творити заборонено. Якщо ж знайдеться хтось, що обіймає мирську посаду у названих вельмож, або нехай залишить її, або нехай буде виключений. Краще нехай іде навчати отроків та домочадців, читаючи їм Божественне Писання, бо для цього і священство отримав.
(Ап. 6, 15, 20, 58, 81, 83; I Вс. 2, 15, 16; IV Вс. 3, 4, 5, 7, 8, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 19, 20, 31, 59, 64; Антиох. 3, 13, 16, 21; Лаод. 19; Сард. 1, 2, 3, 12, 15, 16; Карф. 16, 48, 54, 65, 71, 80, 90, 121, 123; Двокр. 11).
Правило 11
Будучи зобов’язаними зберігати всі божественні правила, ми повинні також охороняти всебічно незмінним і те, яке наказує бути економу в кожній церкві. І якщо кожен митрополит у своїй церкві поставляє економа, це є добре, якщо ж не поставить, належить Константинопольському єпископу, власною владою призначити економа до тієї церкви. Те саме слід робити і митрополитам, якщо підпорядковані їм єпископи не захочуть поставити економів у церквах своїх. Того самого дотримуватися і по монастирях.
(Ап. 38, 41; IV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2).
Правило 12
Якщо виявиться, що хтось — єпископ, чи ігумен, якісь угіддя, що належать єпископії, чи монастирю, продасть до рук влади, або віддасть якійсь іншій особі, то таке віддавання нехай буде недійсним, за правилом святих апостолів, де сказано: єпископ нехай має піклування про всі церковні речі, і ними нехай розпоряджається як Божий наглядач, але не дозволяється йому привласнювати що-небудь із них, або дарувати родичам своїм те, що належить Богу; якщо ж вони бідні, то нехай подає їм як бідним, але під цим приводом, нехай не продає церковної власности. Якщо висувають привід, що земля завдає збитків, і ніякої користи не приносить, то і в цьому випадку не віддавати поля місцевим начальникам, але клірикам або землеробам. Якщо ж лукаве задумають, і володар перекупить землю у клірика чи землероба, то і в цьому випадку, продаж нехай буде недійсним, і продане нехай буде повернено єпископії чи монастирю; а єпископ, чи ігумен, що чинить так, нехай буде вигнаний: єпископ з єпископії, ігумен з монастиря, як марнотратці того, чого не зібрали.
(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 24, 25; Трул. 49; VII Вс. 11, 13; Анкир. 15; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Кирила Ол-го. 2; Феофіла Ол-го. 10).
Правило 13
Через наші гріхи стаються в церквах біди, і деякі єпархіальні храми і монастирі розграбовуються якимись людьми, і перетворюються на звичайні житла. Якщо ж ті, що заволоділи ними, захочуть віддати їх, то нехай будуть відновлені, як і було до того, бо то добро і благо є; якщо ж не так (зроблять), тоді тих, хто у священичому чині, наказуємо позбавляти священства, а ченців або мирян відлучати, як засуджених від Отця, і Сина, і Святого Духа, і нехай вкинуться туда, «де черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає» (Мк. 9, 44). Бо вони голосу Господньому противляться, Який творить: «не робіть дому Отця Мого домом торгівлі» (Ін. 2, 16)
(IV Вс. 4, 24; Трул. 49; Двокр. 1; Кирила Ол-го 2).
Правило 14
Всім відомо, що порядок нерозлучний зі священством, і ретельно оберігати усе, що має відношення до священичого служіння, є справою вгодною Богові. Та оскільки бачимо, що деякі, без рукопокладання, у дитинстві прийнявши причетницький постриг, але ще не отримавши єпископського рукоположення, у церковних зібраннях на амвоні читають, і роблять це не у відповідності до правил то наказуємо, аби віднині такого не було. Цього ж самого дотримуватися і стосовно монахів. Рукоположення ж читця робити дозволяється кожному ігумену у своєму, і тільки у своєму монастирі, якщо сам ігумен отримав рукопокладення під єпископа на ігуменське керівництво, без сумніву уже будучи пресвітером. Подібно до цього і хорєпископи, за древнім звичаєм, з дозволу єпископа, повинні поставляти читців.
(Трул.. 14, 15, 21 ,33; Лаод. 15).
Правило 15
Віднині клірик нехай не призначається до двох церков, бо це властиво торгівлі і низькій своєкорисливості, і є чужим церковним звичаям. Бо ми чули від самого голосу Господнього: «Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6, 24). Того заради, за словом апостольським, «кожний залишайся в тому званні, в якому був покликаний» (1 Кор. 7, 20), і має перебувати при одній церкві. Адже те, що для низької користи в церковних справах буває, те становиться чужим для Бога. Для (забезпечення) ж потреб цього життя є різні заняття: і ними, якщо забажає хтось, нехай здобуває необхідне для тіла. Бо апостол сказав: «потребам моїм і тих, що були зі мною, послужили ці руки мої» (Діян. 20, 34). І цього дотримуватися у цьому богоспасенному місті; а в інших містах, через недостачу людей, зробити виняток.
(Ап. 14, 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 31; VII Вс. 10; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).
Правило 16
Всяка розкіш та прикрашання тіла чужі священичому чину і стану. Заради цього єпископи, чи клірики, що прикрашають себе світлими та розкішними одежами, нехай виправляються. Якщо ж у тому перебуватимуть, накладати на них єпитимію; так само чиніть і з тими, які використовують запашні масла. Оскільки ж: «Пильнуйте, щоб хто не позбувся благодаті Божої, щоб якийсь гіркий корінь, що виріс, не завдав шкоди» (Євр. 12, 15), єресь хулителів християн, зробилася нечистою плямою для кафоличної Церкви, і ті, що прийняли її, не тільки іконописними зображеннями погребували, але і всяке благоговіння відкинули, ненавидячи людей, які чесно та благоговійно живуть, і сповнилося на них написане: «грішникові ж страх Господній ненависний» (Сир. 1, 25); то якщо знайдуться такі, що насміхаються з тих, які носять простий одяг, нехай виправляються єпитимією. З давніх часів, усякий священний чоловік задовольнявся нерозкішним і скромним одягом, бо все, що не для потреби, але для прикраси приймається, підлягає звинуваченню у марноті, як каже Василій Великий. Але і різнобарвний із шовкових тканин одяг не носили, і на краї одягу не накладалися обрамлення іншого кольору, бо чули від богогласного язика, що у м’який одяг одягаються ті, що у палацах царських живуть (Див.: Мф. 11, 8).
(Трул. 27; Гангр. 12, 21).
Правило 17
Деякі з ченців, бажаючи керувати, а від послуху ухиляючись, залишивши свої монастирі, починають створювати молитовні доми, не маючи потрібного для їх облаштування. Якщо ще хтось насмілиться творити це, то нехай йому буде заборонено від місцевого єпископа. Якщо ж має потрібне для завершення, то нехай задумане ним буде доведене до кінця. Цього ж треба дотримуватися і для мирян і для кліриків.
(IV Вс. 4, 8; Трул. 41, 42, 46; Двокр. 1).
Правило 18
Не давайте спокуси для зовнішніх, — говорить Божественний Апостол (Див.: 1 Кор. 10, 32). Але перебування жінок у єпископіях, чи у монастирях, є причиною всякої спокуси. Заради цього, якщо виявлено буде, що хтось має рабиню або вільну в єпископії, чи в монастирі, доручаючи їй яке-небудь служіння, накладати на такого єпитимію, хто ж заскніває в цьому, нехай буде виключений. Якщо і трапиться жінкам перебувати у позаміських будинках, і захоче єпископ або ігумен у дорозі зупинитися там, то у присутності єпископа чи ігумена ніякого служіння жінка нехай не виконує там у той час, але нехай перебуває окремо у іншому місці, аж доки єпископ чи ігумен не продовжать свою дорогу, щоб не було нарікань.
(Ап. 5, 26; I Вс. 3; Трул. 5, 12, 13, 47, 48; VII Вс. 20, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 88).
Правило 19
Мерзота сріблолюбства настільки заволоділа керівниками церков, що деякі з названих благоговійних чоловіків та жінок, забувши Господні заповіді, заблукали, і тих, що у священий чин, і в чернече життя вступають, приймають за золото. І буває, як каже Великий Василій, недійсне усе, що має нечистий початок, оскільки Богу і мамоні служити не подобає. Заради цього, якщо виявлений буде хто-небудь, що творить це, то єпископ, чи ігумен, чи хто-небудь із священичого чину, або нехай припинить, або нехай буде виключений, за другим правилом Халкидонського святого Собору; а ігуменя нехай виженеться з монастиря, і нехай передасться до іншого монастиря на послух; так само як і ігумен, що не має пресвітерського рукопокладання. А про те, що дають батьки дітям, на зразок посагу, і про речі, що приносяться з власности, із оголошенням від того, хто приносить, що присвячуються Богу, ми визначили, нехай залишаться за обітницею їх, чи перебуватиме той, хто приніс їх, у монастирі, чи покине, якщо у цьому не буде провини настоятеля..
(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія. Післ.; Тарасія. Післ.).
Правило 20
Визначаємо відтепер не бути подвійним монастирям, тому що це буває спокусою та спотиканням для багатьох. Якщо ж захочуть деякі з родичами (своїми) відректися від світу, і чернечим життям жити, то чоловікам іти до чоловічих монастирів, а жінкам вступати до жіночих монастирів; бо цим благодогоджається Богу. А ті, що є донині подвійні монастирі, нехай будуть керовані за правилом святого отця нашого Василія, й за заповіддю його, яка законопоклала так: нехай не живуть у одному монастирі ченці та черниці, тому що спільне життя може стати причиною перелюбу. Нехай не насмілюються чернець з черницею, або черниця з ченцем розмовляти наодинці. Нехай не ночує чернець у жіночому монастирі, і нехай не їсть черниця наодинці з ченцем. І коли речі, необхідні для життя, з боку чоловічого приносяться до черниць, то їх нехай за воротами приймає ігуменя жіночого монастиря з якоюсь старою черницею. Якщо ж станеться, що чернець забажає побачити якусь родичку, то у присутності ігумені із нею нехай розмовляє, не багатослівно, а коротко, і швидко від неї нехай іде.
(Трул. 47; VII Вс. 18, 22).
Правило 21
Не повинні чернець або черниця залишати свій монастир, і до іншого переходити. Якщо ж станеться це, то необхідно виявити до нього гостинність, а приймати його без волі ігумена його не слід.
(IV Вс. 4; VII Вс. 19; Карф. 80; Двокр. 2, 3, 4).
Правило 22
Все приносити Богу, і не бути рабом своїх бажань, є велика справа. «Отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31), — каже божествений апостол. І Господь наш Ісус Христос, у Своєму Євангелії, наказав відсікати початки гріхів. Бо не тільки перелюб від Нього карається, але і сам порух думки до замаху на перелюб осуджується, за словом Його: «всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже чинить перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Навчаючись цього, ми повинні очищати помисли. Бо «усе мені дозволено, та не все на користь,» як навчає апостольське слово (1 Кор. 10, 23). Усякій людині необхідно їсти, щоби жити, і тим, що живуть у шлюбі і з дітьми, й у мирському стані, не забороняється чоловікам і жінкам їсти разом; тільки тим, хто дає їжу, нехай приносять подяку; але їсти не з якимись непристойними вигадками, чи із сатанинськими піснями, і з співачками та блудницькими вигуками, на які падає пророцький докір, що говорить так: «І цитра і гуслі, тимпан і сопілка і вино на бенкетах їх; а на справи Господа вони не дивляться і про діяння рук Його не думають» (Іс. 5, 12). І якщо десь такі християни будуть, нехай виправляються; якщо ж такі не виправляться, стосовно них нехай буде дотримане канонічно постановлене тими, що були раніше за нас. А чиє життя є тихе й одноманітне, як тих, що дали обітницю Господу Богу взяти на себе тягар чернецтва: ті нехай «Сидять усамітнено і мовчать,» (Див.: Плач. 3, 28). Але і тим, які священиче життя обрали, не зовсім дозволяється їсти наодинці із жінками, а хіба що разом із деякими богобоязкими та благоговійними чоловіками і жінками, щоб і таке спілкування трапези вело до духовного вдосконалення. Того самого треба дотримуватися і щодо родичів. Якщо ж трапиться ченцеві, чи чоловікові священничого чину, у дорозі не мати необхідного, і через потребу захоче він перепочити у готелі, або у чиємусь домі, дозволяється такому це робити, оскільки потреба вимагає.
(Ап. 42, 43, 54; I Вс. 3; Трул. 5, 9, 47, 48, 62; VII Вс. 18, 20; Анкир. 19; Лаод. 24; Карф. 40, 60; Вас. Вел. 88).