Навчіться перебувати на самоті

Контемпляція – це усвідомлення і розуміння, навіть, в певному сенсі, досвід того, в що кожен християнин незбагненно вірить: “Живу вже не я, а живе Христос в мені”.

Фізична самота, зовнішнє мовчання і справжні реколекції морально необхідні для будь-кого, хто хоче провадити контемплятивне життя. Подібно до всього иншого із сотворених речей це дещо більше, ніж засоби осягнення мети. Якщо ми не розуміємо мети, то неправильно використовуємо засоби.
Ми не йдемо в пустелю уникати людей, а вчитися знайти їх. Ми не залишаємо їх, щоб більше не мати з ними нічого спільного, а для того, щоб навчитися робити їм добро. Але це тільки вторинна мета.

Єдина мета, яка охоплює всі инші, – це любов до Бога.

Як можуть люди діяти і говорити так, наче самота не важлива для внутрішнього життя? Тільки той, хто ніколи не переживав справжню самоту, може заявляти, що вона не має ніякого значення і що тільки самота серця справді важлива! Одна самота повинна приводити до иншої!
Проте найсправжніша самота – це не щось зовнішнє, це не відсутність людей або звуку навколо вас. Це – безодня, що відкривається в центрі власної душі.
І ця безодня внутрішньої самоти – голод, який ніколи не насититься чимось сущим.
Єдиний шлях знайти самоту – голод, спрага, жаль, убогість і бажання. Людина, що знайшла самоту, порожня, ніби її спустошила смерть.
Вона перейшла всі горизонти. Вже не залишилося жодних напрямів, у яких вона може подорожувати. Це країна, чий центр є усюди і чиєї периферії немає ніде. Ви не знайдете її подорожуючи, а навпаки – стоячи на місці. І саме в такій самоті починаються найглибші дії. Саме тут ви виявляєте дію без руху, працю, що є відпочинком, бачення в пітьмі і, понад усе бажання, повноту, межі якої простягуються до безконечности. Хоча в дійсності ця самота наявна усюди. Є механізм для її пошуку, що пов’язаний з фактичним простором, географією, фізичною ізоляцією і містами людей.
Має бути принаймні якась кімната чи инше місце, або хоча б куточок, де ніхто вас не знайде і не турбуватиме. Ви маєте бути здатні відмежуватися від світу і звільнитися від усього, що зв’язує вас зором, звуком, думкою у присутности инших людей.
“Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі…” (Мт. 6,6). Як тільки ви знайшли таке місце, втішайтеся ним і не турбуйтеся, якщо важлива причина змушує вас його залишити. Любіть його і повертайтеся до нього, як тільки можете, і не дуже поспішаєте змінити його иншим.
Міські церкви – це иноді тихі та мирні місця самоти і мовчання, де людина може знайти притулок від нестерпного зухвальства ділового світу. Иноді хтось може почуватися більш наодинці в церкві, ніж у кімнаті у власному будинку. Удома завжди можуть потурбувати і заважати (і не варто ображатися на це, бо любов вимагає прийняти це). Але в цих тихих церквах можна залишитися невідомим, там ніхто не потривожить, хіба що такі, як ви, незнайомці. Иноді через несмак і занедбаність деякі церкви стають самотою, хоча вони не мають бути простими. Навіть якщо вони такі, це не є важливо. Нехай там завжди буде тихо, затишно, щоб у храмах люди могли знайти притулок. Щоб вони були місцем, де можна стати навколішки у тиші, в помешканні Бога, сповненому Його тихою присутністю. Навіть коли людина не вміє молитися, вона може заспокоїтися і дихати з легкістю. Нехай десь буде місце, в якому ви можете дихати природно, спокійно, і щоб не доводилося переводити дух; місце, де ваш розум може бути вільний, де ви можете забути про свої турботи, поринути в мовчанку і поклонитися Отцеві в таємниці.

Не існує контемпляції, якщо немає таємниці.
Самота, яка важлива для того, хто контемплює, є насамперед внутрішньою і духовною. Можна жити в глибокій і мирній внутрішній самоті навіть у світі і його суєті. Однак цією істиною иноді зловживають. Є люди, посвячені Богові, чиє життя сповнене невгамовности, хто не має реального бажання бути на самоті. Вони визнають, що зовнішня самота є чимось добрим, але наполягають, що значно краще зберігати внутрішню самоту, живучи серед инших людей. Їхнє життя поглинають дії і придушують прив’язаності до сущого. Внутрішня самота для них неможлива. Вони її бояться. Вони роблять все, що можуть, щоб уникнути її. Ще гірше, що вони намагаються втягнути инших в дії, такі самі безглузді і так само поглинаючі, як і їхні. Вони – великі покровителі даремної роботи. Вони люблять організовувати зустрічі, банкети, конференції і лекції. Вони друкують обіжники, пишуть листи, говорять годинами по телефону для того, щоб могти зібрати сотню людей у великій кімнаті, де вони створять багато галасу і реготатимуть один з одного і плескатимуть у долоні і поплетуться додому з певністю, що вони зробили велику справу, поширюючи Царство Боже.