Коли ви не будете прощати…

Колись я прочитав таку історію. Один дідусь упродовж довгого часу не виходив із дому на вулицю. Його переслідували різні страхи, він був дуже дратівливим. Через це мав проблеми з дружиною. Якось під час розмови зі священиком дідусь згадав епізод, який і став причиною його тривалих “нещасть”. 25 років тому його збила машина, а винуватець аварії грубо повівся з потерпілим. Дідусь розповідав про випадок у найдрібніших деталях, ніби той трапився 25 хвилин тому. У його словах було багато ненависті, усі ці роки він носив у серці образу. Не пробачав. Священик сказав дідусеві, що багаторічна ненависть зруйнувала його життя, і вони почали разом молитися за того водія. Дідусь покаявся й попросив пробачення в Бога за те, що так довго не пробачав. Його серце наповнилося миром, і цього вечора вперше за довгий час з’явилися бажання й сили вийти з дому. Господь визволив його.

У Святому Письмі сказано: “Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт 6, 15). Чому в цьому Слові чуємо умову, що Отець нам не пробачить наших провин, якщо ми не пробачимо іншим людям? Якщо комусь не пробачаю, то закриваю це місце в серці від Бога. Не впускаю Його туди, ізолююся. Я там сам собі бог. Але непробачення – це рана на серці. Якщо ж таку рану не лікувати, то вона “гниє”, розростається і стає духовним раком. Це призводить до багатьох трагічних наслідків: я перестаю радіти життю, живу постійно в болеві, роздратованості, ненависті та невдоволенні, при цьому ранячи всіх навколо себе.

Хтось може думати: “Ти вчинив мені зло, а я цього не заслужив. Я на тебе ображаюся! Я тебе ненавиджу! Не хочу тебе ніколи бачити! І це правильно”. Але якби було правильно, людина мала би почуватися краще після такого висновку, відчути полегшення від ненависті, образи на когось. А це не так.

Насправді непробачення руйнує нас більше, ніж сам біль, якого нам хтось завдав. Можемо довго це заперечувати і втікати від правди, але рана від непробачення в нашому серці жива. І рано чи пізно або ми почнемо її лікувати через пробачення, або вона нас знищить.

Непробачення є духовною хворобою. Думку про те, що непробачення, помста це правильне рішення, а ненависть – справедливість, “підказує” людині диявол, отець брехні. І це один із глибоких, великих обманів, в якому можемо жити, навіть не усвідомлюючи його. Священик Сальваторе Туміно сказав, що ненависть, образа, непробачення – це головні ворота, через які диявол входить у серце людини й починає диктувати свої закони: смерті та саморуйнування. Багатьох людей віри він тримає в путах через те, що вони не пробачають.

На дорозі пробачення є різні труднощі.

Одна з них – це коли я сам себе обманюю, що всім пробачив, що ні на кого не тримаю образи. Як побачити, чи в нашому серці не оселилась образа?

Ось деякі ознаки непробачення:

• ставлюся до людини неприязно;
• мені неприємно думати про неї, бачити її;
• говорю зле про неї; ображаю її;
• бажаю їй неприємностей;
• зловтішаюся з її невдач;
• чиню їй зло;
• виявляю до неї байдужість (це “заморожена” образа).

Можете зробити вправу: знайдіть час, щоби побути на самоті, візьміть чистий аркуш паперу, ручку і помоліться. Скажіть, наприклад, такі слова: “Боже, допоможи мені побачити, чи є хтось, на кого я тримаю образу в серці, хтось, кому я не пробачив провини”. І тоді почніть “гортати” в пам’яті, згадайте події та людей із минулого, починаючи від батьків, родичів, сусідів, учителів, дітей із садочка, двору, школи. Перегляньте все своє життя. Коли в пам’яті з’являтимуться конкретні події, люди, то стежте за реакцією серця. Якщо вам не хочеться затриматися на цій події, зустрітися з цією людиною, а хочеться, образно кажучи, втекти або перейти на інший бік вулиці, то це, ймовірно, наслідки непробачення. Запишіть імена цих людей на аркуші паперу і пізніше підіть із ним на молитву, просячи Отця небесного, щоб допоміг вам пробачити.

Я колись зробив таку вправу, і в моєму списку було чимало людей, за яких я молився та пробачав їм, не один день просячи Бога, щоб Він допоміг мені звільнитися від образи. Буває, що ми кажемо: “Я не можу вибачити такий вчинок цій людині!” І це правда. Я сам своїми силами не здатен вибачити – можу це зробити лише завдяки Божій силі, силі Божого милосердя. Це Христос приніс нам дар пробачення, і це Він вчить нас пробачати й любити своїх ворогів.

Часто ми думаємо: “Хочу, щоб людина, яка мене образила, визнала свою провину, щоб перепросила мене, і лише тоді їй пробачу”. Але я не мушу чекати перепросин, аби відчути звільнення, зцілення від того болю, якого мені завдали. Адже це вже мій біль; рана в моєму серці, завдана кимось іншим, – це моя рана. За неї вже я несу відповідальність, відповідаю за те, щоб її гоїти. І пробачення – це лікування зраненого серця.

Даром, який ми отримуємо через Ісуса Христа, є те, що в Його ранах наші рани зцілюються.

У моєму духовному житті було великим відкриттям, що рани – це місце зустрічі з Божим милосердям.

Дорога пробачення – відкривати Богові свої рани, запрошувати Його до ран, яких завдали нам інші люди. Тоді ці рани стають для нас благословенням. Бо якщо ми закриваємо своє серце, то не переживаємо близькості з Богом. Господь дає нам свободу, і тільки ми можемо вирішити, чи відкрити Йому свій біль, запросити Його у своє непробачення. Без запрошення Бог не в змозі прийти до нашого серця зі своєю цілющою благодаттю.

уривок з книги
Микола Петро Лучок “У пошуках Iстини”