Мої спогади про Наталю Назар
З Наталею Назар ми познайомилися в контексті діяльності «Руху за життя». Ми проводили молитовні і мистецькі акції біля пам’ятника Шевченку у Львові. На одну з них прийшла Наталя і запропонувала продекламувати свої вірші «за життя». Ми погодилися. Наталя прийшла на ще одну нашу акцію, потім – на ще одну. Декламувала свою віршовану «Хресну дорогу ненародженої дитини». Ми заприятелювали, я запропонував їй приходити на зустрічі «Руху за життя». Дізнався, що Наталя працює над кандидатською дисертацією про вплив моральності на демографічні процеси. Наталя скаржилася на труднощі, що їх їй робили щодо теми дисертації, а я намагався її підтримати і заохотити, щоби вона не здавалася й довела справу до кінця.
На ці зустрічі Наталя принесла самоклеючий папір і рисунки наліпок «за життя». Ми їх спершу друкували, але потім принтер почав «шаленіти» (самоклеючий папір – затовстий і гнеться) й не було кому тим постійно займатися. Я запропонував Наталі бути секретарем чи скарбником «Руху за життя», але вона відмовилася: казала, що паперова робота – то не для неї; до такої роботи у неї не вистачає терпеливості.
Наталя й надалі брала участь в молитовно-просвітницьких акціях «Руху за життя». На одній із них вона розповіла, як відвідувала самотніх в будинку для людей похилого віку, що на вул. Медової Печери у Львові. Наталя розповіла, що вона стала свідком, як помирала жінка, в минулому – професор математики в Університеті: «Коло неї не було нікого, хто би подав їй води. Вона попросила налити їй мінералки, ковтнула і сказала: “Знаешь, детка… Эти проклятые аборты… Они испортили мне жизнь…”».
Наталя не тільки писала вірші, але й зробила також відепрезентацію про святу Едіт Штайн (я цю відеопрезентацію маю).
Влітку 2008 року Наталя їздила з нами (зі мною, моєю дружиною та нашою донькою Настею) в тижневу місійну поїздку в Кіровоград – на парохію ієрея УГКЦ Івана Третяка, де протягом тижня вела бесіди з місцевими парохіянами про захист життя.
Кілька років поспіль Наталя брала участь у вишколах «Руху за життя», виступаючи як лектор з темами: «Підхід і методика лекцій “За життя” для учнів різних вікових груп»; «Енцикліка Папи Івана Павла ІІ “Євангеліє життя”» (Наталя доробила PowerPoint-презентацію, яку почала робити науковий працівник Інституту родини і викладач УКУ Галина Кришталь. Я цю презентацію маю).
Ми все більше «перетиналися» на науковому полі. У травні 2011 року разом їхали до Києва на Урочисту Академію «Майбутнє людства належить родині» (15.05.2011), яка відбулася в приміщенні оо. Василіян на Вознесенському узвозі. В поїзді по дорозі туди (скільки можна було спостерегти – поки не заснув), бачив, як Наталя весь час молилася, а на Урочистій Академії блискуче виступила з доповіддю по темі своєї дисертації.
У серпні 2012 року і Наталя, і я, стараннями сестри Діогени (Терешкевич) ССНДМ, були прийняті на річний контракт на Кафедру філософії Львівського медичного університету ім. Данила Галицького – як викладачі біоетики (я викладав іноземним студентам, а Наталя – українським). Для мене цей річний контракт закінчився таким чином, що на Всеукраїнській конференції (ближче до кінця літнього семестру) зав. кафедрою, не давши мені можливості виступу, «зіжмакав» мої теми у свою промову, а потім запросив в інший корпус на «різне» (коньяк, канапки…). За мною ходили тоді по п’ятах арабські студенти, які дружно групою прогуляли цілий семестр, а під кінець – нахабно домагалися, щоби я поставив їм залік. І ось ми стоїмо в кімнаті з «різним» ще до початку трапези, розмовляємо з гостями з інших міст, а араби стоять в дверях і дивляться на те «різне», чекаючи на мене. Зав. кафедрою каже мені крізь зуби: «Що то за студенти? Забери їх!». Я відповідаю: «Я їх маю забрати?». Зав. кафедрою зривається на крик, при гостях: «Забери їх, а то я заберу тебе!». Я вийшов у коридор, подзвонив в деканат іноземних студентів, що я тій арабській групі принципово не поставлю залік, сів в авто і поїхав, зігнорувавши завом і «різним». Відповідно, мій контракт закінчився того літа, без поновлення на наступний навчальний рік. Наталі при тому не було, я їй це пізніше розповідаю, і кажу, що не впевнений, чи я правильно поступив. Наталя відповідає: «Пане Петре, все правильно: Ви відстояли гідність українського викладача!»
Влітку 2013 року Наталя взяла участь в Літній філософській школі, що її регулярно проводить Кафедра філософії УКУ. Тогорічна школа «Співчуття, прощення, солідарність: універсальні чесноти у глобалізованому світі» (http://www.philosophy.ucu.edu.ua/content.php?id=953&lng=UA) була в Гошеві, внизу у жіночому монастирі. Наталя мала там виступ про захист людського життя до народження й про наслідки абортів, причому, дуже обережно й делікатно (я попередив її, що серед учасниць Літньої школи можуть бути жінки й дівчата, які вже робили аборти). Наталя, хоч і старша від учасниць Літньої школи, знайшла з ними спільну мову, так що секретар-методист Кафедри філософії УКУ, яка була головною розпорядителькою школи, до цих пір згадує про неї як про «нашу Наталю».
У жовтні 2013 року ми з Наталею і ще однією студенткою (тепер – випускницею) УКУ (теж Наталею) їздили моїм автом на філософську конференцію в Острозьку Академію. Багато-хто з доповідачів не приїхав, господарі звели дводенну програму конференції в один день і головуючий спитав, хто конче хоче виступити з доповіддю. Я підбадьорив Наталю і вона наполягла на своєму виступі. Ще перед Наталею виступав російськомовний київський професор, здається, що з Університету ім. Драгоманова, і говорив у своїй доповіді про «маскулінний шовінізм» – витіснення чоловіками жінок з наукової та управлінської сфер. Коли вже виступала Наталя по темі своєї дисертації, тамтому професорові дуже не сподобалася мова про вплив суспільної моральності (розпусти і абортів) на демографію, і він раз-у-раз перебивав Наталю. Я не витерпів, і кажу йому: «Дайте ж дамі сказати, не будьте маскулінним шовіністом!». Настає пауза, Наталя важко ковтає повітря, але оговтується і закінчує доповідь. Після конференції Наталя накидується на мене: «Пане Петре, що Ви йому сказали?! Як таке можна казати?!» Я дивуюся: «А що я не так сказав?». – Наталя: «Ви сказали йому: “Не будьте москалем і шовіністом!”»…
Ми верталися з Острога через Почаїв і вирішили зайти в Лавру. Наталя була одягнена в чорний плащ до колін, а студентка (теж Наталя) – в джинсах і підперезалась олімпійкою. Вже нагорі з брами монастиря виходять двоє, в цивільному одязі, але бородаті, мабуть батюшки. Один з них дивиться на Наталю не вельми ціломудреним поглядом і каже: «Шо це ви, женщини, одягнули юбки до пояса!». Я на таке відразу реагую: «Батюшка, Ви що, не бачите, де пояс, а де ноги? Нормально вони одягнені!» Батюшка оторопів, видно, ще ніхто з прихожан йому такого не говорив, і ми далі спокійно пройшли в Лавру. Далі було без пригод. Наталя по дорозі частково погоджувалася з моїми тирадами про рабську, поневолюючу духовність в Почаївській Лаврі, та про фетишизм прихожан з іконами і мощами…
В переконанні, що «недобре жоні бути самій», та що їй потрібна «поміч, відповідна до неї», я хотів познайомити її з австрійцем з твердо-католицьких кіл «за життя», якого я вважав своїм приятелем, навіть другом. Наталя відреагувала на таку пропозицію без великого ентузіязму, але фото прислала. Австрієць відповів, що він не може обіцяти дівчині нічого певного. А як почалися події на Майдані, й пізніше – в Криму та на Сході України, той австрієць виявився запеклим російським пропагандистом, можливо навіть – завербованим ФСБ. (Після публічних електронних перепалок я був змушений розірвати з ним приятелювання). Бог беріг Наталю!
На нашій парохії Вознесіння Господнього наближалося чергове святкування, і моя дружина вирішила зробити з Наталиного вірша про підпільних священиків пісню. Наспівала мелодію, з допомогою професійного музиканта Юрія Івановича Келемена мелодію поклали на ноти і написали мінусову фонограму. Ту пісню два мої сини – Михайло і Марко – виконали на святкуванні в лютому 2012 року. Їхній виступ записаний на відео, однак так склалося, що Наталя почула його десь за два тижні до смерті: коли могла вже тільки чути, а не бачити…
Наталя дуже чутливо реагувала на пропаганду неморальності – на обкладинках учнівських зошитів, на бігбордах… Хотіла писати звернення. Вже між операціями вона телефонувала мені, побачивши перед мостом на вул. Чорновола бігборд: рекламу чогось-там за допомогою напівоголеної дівчини. Казала, що потрібно звертатися до Садового, щоби таку рекламу зняти. Я відреагував скептично, не вірячи, що мер Садовий матиме добру волю таке заборонити. Наталя казала: «Ну, то зверніться до Підлісного!» (Він тоді ще, здається, не був зам. губернатора, а тільки депутатом Обласної ради, Головою комісії з гуманітарних питань). Я ж, вважаючи, що у Львові є набагато неморальніша реклама, ніж той зауважений Наталею бігборд, так і не звернувся…
Звістка про Наталину операцію на головному мозку була для нас з дружиною несподіванкою. Ми відвідали її після першої операції в лікарні на вул. Миколайчука – коли Наталя вже відійшла від наркозу і було можна відвідувати. Весела й життєрадісна, Наталя повідомила, що операція пройшла добре, що вона пише акафісти і хоче їх видати… Я тоді звернув увагу на неприродну округлість її раніше худощавого обличчя. Пояснив собі, що це так після наркозу… Як виявилося, то був початок розвитку злоякісних новоутворень.
Піля наступних операцій ми з дружиною і донькою відвідували Наталю вже вдома. Була слабка, лежала, але постійно молилася і віддавала себе в Божі руки. Ми знали, що її кожен день відвідує священик і Наталя щодня приймає Святе Причастя. Її відвідав та уділив Таїнство Єлеопомазання також і духівник «Руху за життя» єрей Назар Гавриляк.
Ми з дружиною поверталися з чергової поїздки. Задзвонив телефон і нам повідомили, що Наталя померла. Я ще того вечора прийшов на парастас: людей було стільки, що стояли на сходовій площадці: до хати було неможливо потрапити. Я прийшов ще раз на наступний день: якраз готувалися до перенесення Наталі до храму святого Миколая Чарнецького. Сестра Діогена (Терешкевич), яка була коло Наталі в останні хвилини її життя, розповіла, як Наталя померла… В той день я востаннє бачив Наталю у відкритій труні: схудла, біла, чиста, неначе спала…
Такою Наталя й запам’яталася: елегантна, скромно, але зі смаком одягнена, життєрадісна, повна ентузіязму й енергії «щось робити», щоби рятувати ще не народжених дітей, наш народ, Україну… Але передусім – завжди віддана Богові, завжди – в Його руках.
Петро Гусак
ЛОГО Товариство «Рух за життя»
Український Католицький Університет
Львів, 28 лютого 2016 року Божого