ДУХОВНА БОРОТЬБА В ЖИТТІ ХРИСТИЯНИНА

Петро Гусак, Ph.D.,
Український Католицький Університет

Перші люди, сотворені на образ Божий, втішалися безпосереднім спілкуванням з Богом і перебували у стані благодаті. Однак, будучи невдячними за дар свого існування, вони втратили цей благодатний стан, впавши у гріх, і стали схильними до гордині і пожадливості, що з них виводяться усі інші гріхи. І хоча Бог не забув свого створіння (пор.: Іс 49,15), то все ж після гріхопадіння людина мусить докладати зусиль для перебування у спільноті з Богом та боротися з гріхом у своєму серці: «Гріх на порозі чигає: він і так оволодів тобою, але мусиш над ним панувати» (Бут 4,7). Боротьба з гріхом ускладнюється тим, що у світі діє «душогубець від початку, … брехун і батько лжі» (Ів 8,44), що «ходить … як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пт 5,8), який спокушає та підштовхує людей до гріха. Тому боротьба з гріхом є водночас боротьбою «проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6,12). І хоча Ісус Христос своєю Смертю і Воскресінням засудив «князя світу цього» та переміг світ (див.: Ів 16,11;33), чим вічинив нам вхід у Царство Небесне, однак увійти в нього ми можемо лише через зусилля та боротьбу: «Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт 11,12). Сутність такої боротьби влучно виразив св. апостол Яків: «Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас» (Як 4,7).

Переступивши Божий наказ в Раї (див.: Бут 2,16-17; 3,5-6), людина поставила себе у центр світобудови, «принизивши» Бога і сотворіння до рівня засобів, які вона хоче брати для себе, втрачаючи при тому здатність дарувати себе іншим. Таке поставлення себе в центр світобудови є гріхом гордині, а бажання використовувати все як засоби – гріхом пожадливості. Боротьба з гріхом гордині можлива тільки за допомогою покори, яка дозволяє побачити істинний порядок цінностей, а з гріхом пожадливості – за допомогою відмови від неналежного ставлення до Бога і сотворінь. Таку відмову старозавітня юдейська і новозавітня християнська традиції звуть постом. Традиційно піст пов’язують з відмовою від їжі, однак таке розуміння звужене. Відмова від їжі – лише один з різновидів посту (який, однак, повинен бути поміркованим, щоби не зашкодити тілесному здоров’ю). Піст – це перш за все відмова від неналежного ставлення, а також відмова від «дозволеного» (наприклад, від приємного дозвілля, задоволення, улюблених солодощів, телебачення…), щоби набути здатності відмовитися від «недозволеного». Мета посту – через страждання, що їх приносить відмова, покутувати за гріхи або лучитися з Христовими стражданнями за нас, а також – навчитися володіти собою, щоби могти належно ставитися до Бога і ближніх. Піст поєднується з покаянням, яке увінчується радістю прощення і перебування в Божій любові (див.: Йо 15,9).

Влучно представляє суть посту пророк Ісая: «Хіба такий піст Мені довподоби, день, коли хтось умертвлює себе? – Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, – чи це назвеш ти постом та днем, Господеві вгодним? Ось піст, який Я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава – слідом за тобою» (Іс 58, 5-7).

Невід’ємною частиною духовної боротьби є вияв милосердя до ближніх, традиційно відомий під назвою милостиня. Милостиня означає матеріальну допомогу ближнім, які її потребують; її слід подавати безкорисливо та не очікувати нічого взамін. Милостиня є плодом нашої віри та увінчує її на практиці: «Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: “Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь”, і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?» (Як 2,15-16). Давання милостині долає спокуси лукавого стосовно нашої власної гордині, пожадливості, скупості й неналежного ставлення до матеріальних благ та призиває Божу благодать для нашої душі: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт 5,7). Даючи милостиню, треба остерігатися марнославства (див.: Мт 6,1-4).

В наш час давання милостині вимагає розсудливості, тому що є люди, які цим зловживають та вчинили прохання милостині засобом заробітку і навіть бізнесу (цигани, клани жебраків, мафія…). Слід вміти розпізнати, що саме потребує прохач; найкращою милостинею є «допомога до самодопомоги»: вміння так допомогти ближньому, щоб надалі він міг сам собі зарадити в потребі (наприклад, навчити професії, допомогти знайти роботу, змусити перейти від кочового способу життя до господарювання…). Боротьба з жебрацьким бізнесом, а особливо – з експлуатацією дітей в жебрацьких цілях є обов’язком відповідних органів державної влади.

Гріхопадіння наших прародичів уразило духовний світ людини. «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі…» (Бут 6,5). Внаслідок гріхопадіння людина «пізнала зло» (пор.: Бут 2,9; 3,5-6) і стала здатною його задумувати та свобідно вибирати. Таким чином, людина стала здатною грішити думками: «Із серця походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства…» (див.: Мт 15,18-19).

Від свобідних і добровільних гріхів думками слід відрізняти негідні за змістом думки, які людина «мислить», однак «не хоче» їх і сприймає як щось, що нав’язується їй ззовні. Деколи такі думки можуть спричиняти серйозні страждання особи, яка їх «мислить». Такий стан пояснюється тим, що диявол, звівши перших людей, здобув вплив на їхні особові якості, зокрема на їхнє мислення. І хоча думка – змістовне судження – витворюється свідомим особовим центром людини, то диявол здатний на нього впливати, використовуючи силу людського мислення і неначе вкладаючи в думки свій зміст, так, що людина або мислить їх безконтрольно, або намагається ці думки опанувати і їх позбутися, але часто безрезультатно. Східна духовна традиція зве такі думки «бісівським стрілянням». Такі думки є спокусами; стосовно моральної відповідальності за них чинне те, що й стосовно інших спокус: спокуса стає гріхом тоді і тільки тоді, коли людина свідомо і добровільно на неї погоджується. (В залежності від вагомості змісту спокуси згода на неї може бути легким, або ж важким – смертельним гріхом). «Що стосується радості, яка йде за спокусою, то необхідно знати, що в нашій душі існує дві сфери: нижча і вища. Нижча не завжди кориться вищій, а здійснює свою власну політику. Буває, що нижча сфера нашої душі знаходить уподобання в спокусі без згоди і навіть проти волі вищої сфери. На цей розлам натякає апостол Павло, коли говорить про те, що тіло пожадає проти духа (Гал 5,17) і що один закон в умі, а інший – в членах (Рм 7,23)». [1] Якщо ж вища сфера душі не погоджується на спокусу, то людина не грішить, а навпаки, зміцнюється в чеснотах і зростає в досконалості. «Важливим є не те, що відбувається у вас, не те, які потяги, бажання, фантазії виникають у вас або вас мучать – вирішальним є лише ваше рішення за або проти Бога. Все інше не має значення!» [2]

З «лихими думками» краще не вступати у пряму боротьбу, бо тоді фіксуємося на тому, що хочемо подолати. Краще по можливості не звертати на них уваги, ігнорувати і зберігати душевний спокій, якими б страшними та огидними вони не були. Потрібно водночас звертатися в молитві до Бога, виконувати свої обов’язки і пам’ятати, що Бог нас завжди любить (незалежно від того, в якому моральному й духовному стані ми перебуваємо) і не допустить, щоби «лихі думки» нас здолали й довели до гріха.

Позбутися «лихих думок» допомагає споглядальна молитва та повторювані молитви: Ісусова молитва, Богородичне правило та ін., тому що в цих видах молитви втихомирюються і вмовкають думки взагалі, а молиться лише серце. Потрібно вміти узгодити практикування цих видів молитви з виконанням своїх обов’язків.

Почуття та емоції притаманні людській особі і без них її єство було б неповним. Богообразність людини полягає також і в тому, що вона здатна любити те, що заслуговує любові і ненавидіти те, що заслуговує ненависті, радіти тим, що приносить радість, і сумувати з того, що приносить смуток. Згідно з задумом Творця духовність людини, її інтелект, почуття і тілесність повинні творити гармонійну єдність в людській особі. Однак внаслідок гріхопадіння в природі людини настав розлам між її духовною та емоційно-почуттєвою й тілесною сферами, так що дві останні й надалі виконують свої функції, однак неначе «автономно»: духовна сфера не має вже над ними повного контролю, внаслідок чого настає невпорядкованість і конфлікт в самій людині. Цей внутрішній конфлікт добре описує св. апостол Павло: «…Що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, тобто, в моїм тілі, добро: бажання бо творити добро є в мені, а добро виконати, то – ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. … Отож знаходжу закон, що коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рм 7,15-23).

Пристрасть (гр. παθος [3], лат. passio) означає силу прояву почуття. Як і самі почуття, пристрасті не підлягають прямому керуванню свобідною волею; вони неначе «несуть» чи «підштовхують»людину як ірраціональна сила. Людина не може довільно зродити чи припинити у собі пристрасть, однак може її або свобідно потвердити і ототожнитися з нею, або її заперечити та дистанціюватися від неї. Саме за таке потвердження чи заперечення пристрасті людина несе моральну відповідальність.

Оскільки пристрасть не підлягає прямому керуванню свобідною волею, то як така вона є морально невтральною. Але як сила прояву почуття, пристрасть бере участь у моральній значущості цього почуття, посилюючи її. Відповідно, пристрасть у морально доброму почутті (наприклад, в любові до супруга/и) буде морально доброю та вчинить саме почуття морально досконалішим, а в морально злому почутті (наприклад, в пожаданні) – морально злою та вичнить це почуття ще більш морально негідним. Тому християнин у своїй духовній боротьбі повинен прагнути до своєчасного розпізнання і заперечення злих пристрастей та до розумного потвердження добрих пристрастей.

У східнохристиянській традиції за словом «пристрасть» закріпилося майже виключно негативне значення, тому поняття «боротьба з пристрастями», що його часто зустрічаємо в східній духовній літературі, означає боротьбу зі злими пристрастями: гординею, пожадливістю, непоміркованістю, злобою, неналежним гнівом, зажерливістю, зловтіхою, злопам’ятністю… В цій боротьбі слід зосереджуватися не на самих пристрастях, а на перебуваннні в Божій любові, Його прославі та чиненні добра за допомогою молитви, посту і милостині, і тоді злі пристрасті поступово самі перестануть турбувати.

Поняття безпристрастності (гр. απαθεια) було запозичене у східнохристиянську традицію зі стоїцизму. Стоїки вважали, що почуття та пристрасті ведуть до діяння проти природи, розуму і чесноти – згідно з їхнім вченням таке діяння було основним моральним злом. [4] Окрім того, тому що почуття і пристрасті не підлягають прямому керуванню свобідною волею, вони становили загрозу для стоїчного ідеалу повного самовладання та володіння власним життям і смертю. [5] Тому стоїки намагалися придушити всі почуття, унезалежнитися від них і дійти до «апатейї» – повної нечутливості, відсутності почувань, зворушень і пристрастей, добрих і злих, навіть – відсутності співчуття. [6]

Оскільки в східнохристиянській традиції за поняттям «пристрасть» закріпилося майже виключно негативне значення, то й християнську «апатейю» слід розуміти не як відсутність всіх пристрастей, а лише як відсутність чи опанування злих пристрастей (див. вище). Цього можливо досягти лише відмовою від гордині і пожадливості та виробленням належного ставлення до Бога і сотворінь. Натомість повне придушення всіх пристрастей і почувань (у значенні стоїчної «апатейї») означало б неповносправність людини і суперечило б духові Ісуса Христа, який пристрасно картав фарисеїв (див.: Мт 12,34-42; 15,7; 23,13-39; Мк 7,6-13; Лк 11,29-44; 46-52; Йо 8,21-47) гнівно виганяв торгівців з Храму (див.: Мт 21,12-13; Мр 11,15-17; Лк 19,45-46; Йо 2,14-17), зворушився і плакав за Лазарем (Йо 11,33-38) та плакав за Єрусалимом (Мт 23,37; Лк 13,34). Повна «апатейя» суперечила б також дарові сліз у молитві, плачеві за гріхи та любові до Бога і ближнього.

[1] Franz von Sales. Philothea. Deutsche Ausgabe der Werke des hl. Franz von Sales, Band 1, Eichstätt-Wien 1959. – С. 215 (переклад мій – П.Г.).
[2] Andreas Laun. Liebe und Partnerschaft aus katholischer Sicht. Franz-von-Sales Verlag, Eichstätt 2000. – С. 56 (переклад мій – П.Г.).
[3] «το παθος» є однокореневим з дієсловом «πασχειν» – страждати, зазнавати зовнішньої дії. В українській мові його перекладають і як «страждання», і як «пристрасть». Ці два значення слід розрізняти.
[4] Див.: о. д-р Микола Конрад. Нарис історії стародавньої філософії. – Вид. УКУ ім. св. Климента Папи: Рим 1974. – С. 289.
[5] Див.: там само. – С. 291.
[6] Див.: там само. – С. 289.