Дулокалія

Дулокалія*

Відвідуючи богослужіння в греко-католицьких чи православних храмах, шановний читач мабуть звернув увагу на вживання в богослужбових текстах словосполучення «раб Божий». Дехто слухає його, не задумуючись, хтось навіть гордиться, що може себе так іменувати, а є й такі, що обурюються. Звідки воно походить і чому закріпилося в літургійних текстах візантійської традиції?
Джерел, звідки воно взялося, декілька, і прихильники такого слововжитку можуть вказати передовсім на тексти Святого Письма. Псалмопівець зве себе і молільників так раз-у-раз (див. Псалми 18:1, 19:11, 27:9, 31:16, 34:22, 35:27, 69:17; 36, 78:70, 79:2; 10, 86:2; 4; 16, 89:3; 20; 39; 50, 90:13; 16, 102:14; 28, 105:6; 17; 25; 26; 42, 109:28, 113:1, 116:16, весь Псалом 119, 123:2, 132:10, 134:1, 135:1; 14, 136:22, 143:2; 12, 144:10 – подано за новою нумерацією). Якщо звернемось до текстів Нового Завіту, то побачимо, що Марія зве себе «рабою Господньою» (Лк. 1:38) і сам Ісус Христос говорить притчами, у яких порівнює апостолів та віруючих з рабами (див. Мт. 18:23-35, 20:27, 22:2-14, 24:45-51, 25:14-30, Мр. 10:44, Лк. 12:36-48, 14:15-24, 17: 7-10, 19:12-27, 20:9-16, Йо. 13:16, 15:20. У всіх цих текстах українські переклади Святого Письма Хоменка та Огієнка передають вжите в грецькому оригіналі слово δουλος [раб] як «слуга», або «невільник»).
Іншим джерелом слововжитку «раб Божий» є тогочасні правові відносини. У Візантійській – Східній Римській – імперії діяло (принаймні формально) Римське право, а у ньому був чіткий поділ на personae sui iuris – «осіб свого права», себто вільних, та personae iuri alteris subiectae – «осіб, підлеглих праву іншого», себто рабів. У випадку, коли рабовласник разом зі своїми рабами приймав християнство, він (часто, однак не завжди) відпускав їх на волю, і вони звали себе тоді «рабами Божими» на означення того, що вони вільні, що вже більше не є рабами людськими.
Однак існувала ще одна тогочасна суспільна дійсність, яка на мою думку, найсильніше вплинула на закріплення цього словосполучення в літургійних текстах. Відомо, що колись єдина Римська імперія поділилася на Західну і Східну таким чином, що до Східної відійшли ті території, на яких панівною була культура еллінізму – тої греко-азійської суміші, яка виникла внаслідок завоювання Азії Олександром Македонським. Азійські ж держави, які Олександр завоював, були типовими східними деспотіями, «тоталітарними пірамідами», як би ми їх назвали сьогодні, – системами рабів і «сатрапів», де підлеглі кожного «сатрапа» були його рабами, а сам він, у свою чергу, був рабом вищого «сатрапа», і так до самого верху: в кінцевому рахунку всі були рабами царя чи фараона (напрошується порівняння з «царственним мордобитієм» з поеми Тараса Шевченка «Сон»). Ця тоталітарна ментальність була живучою у Візантійській імперії протягом всього її існування і продовжує жити у «ІІІ-му Римі» – Московії, як «спадкоємиці» Візантії, та на всіх територіях, які так чи інакше були втягнені у візантійську «культурну орбіту». Не зважаючи на Римське право, фактично не-рабом був хіба що імператор, але й він, прийнявши християнство, визнавав над собою владу Бога, а оскільки у такій культурній атмосфері панував неусвідомлений «кесароморфізм» по відношенню до Бога (Бога розуміли як «верховного кесаря»), то визнати владу Бога над собою імператор міг, називаючи себе «рабом Божим». І те, що в цих суспільних відносинах всі християни почали звати себе «рабами Божими», було для них «честю», тому що зрівнювало їх перед Богом з імператором.
Однак тут виринає запитання: чи виправданий такий слововжиток в наш час? І ще глибше: чи був він виправданий протягом усієї новозавітньої історії? На перший погляд, беручи до уваги такі численні біблійні підтвердження та «східнохристиянську» традицію, відповідь мала би бути ствердною. Однак такий підхід надто спрощений, тому що не бере до уваги деяких якраз біблійних нюансів. Наприклад, Євангелія від Луки зве Адама не рабом, а сином Божим (див.: Лк. 3:38), що вказує на те, що «спочатку не було так» (пор.: Мт. 19:8), та й не могло бути, бо творячи людину «на свій образ» (Бут. 2:27), Бог створив її вільною, як вільний Він Сам. Не могло бути, бо творення рабів суперечило б Його любові і доброті. Богові й не потрібно було рабів: його велич і слава безмежні, а це значить, що Він не потребує зовнішнього служіння чи прослави. Щойно згрішивши, людина втратила свою свободу, ставши «рабом гріха» (Йо. 8:34), і Бог у своєму милосерді – у значенні поступових кроків Божої педагогіки – виводить людину з-під рабства гріха, ставлячи її під рабство Собі шляхом встановлення Закону. Саме тому всі люди старозавітньої традиції – від Мойсея і до Богородиці та апостолів включно – слушно звали себе «рабами Божими». З тієї причини, та використовуючи зрозумілі тодішнім людям тогочасні рабовласницькі супільні відносини, Ісус Христос вживає поняття «раб» у притчах. Однак перед своїми страстями Ісус Христос говорить апостолам: «Тож рабами вже не називатиму вас: раб не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все Я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15:15). Святий Павло блискуче ілюструє це новозавітнє визволення у своєму Посланні до Галатів (тут я настійливо раджу читачеві відкрити Святе Письмо і прочитати 3-ю і 4-ту главу з Послання до Галатів): «…два завіти; один з гори Синаю, що рабів родить, …А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам. … Отак, брати, ми сини не рабині, а вільної» (Гал. 4:24-31). «Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гал. 4:7).
Що ж Візантійська літургійна традиція? Схоже, що вона, по-перше, застрягла у Старому Завіті, цілковито ігноруючи як слова Ісуса Христа перед Тайною Вечерею (див.: Йо. 15:15), так і Послання святого апостола Павла до Галатів. (Цікаво, що християни перших століть – до «одержавлення» християнства у 313 році – чітко розуміли різницю між старозавітнім рабством та новозавітньою свободою. Наприклад, найдревніша форма літургії, що збереглася – Божественна Літургія св. Якова – вживає слово «раб» тільки у словосполученні «раб гріха», а окрім цього – жодних «рабів»!). По-друге, Візантійська літургійна традиція таким чином штучно підтримує вже – Богу дякувати! – відмерлу в цивілізованому світі тоталітарно-рабську «восточну» – візантійську й азійську водночас – ментальність, що має свій вплив і на суспільні відносини. Тому що той, хто вважає себе «рабом Божим», має, по-перше, спотворене уявлення про Бога і Його Отцівство та про належний стосунок людини до Бога – богосинівство, – а по-друге, він є рабом в принципі, «рабом за природою», як би його назвав Арістотель. Звідси – один крок до рабства людям: керівництву підприємства, віськовому чи міліцейському командуванню, владі, церковній єрархії та клирові… Ми, нажаль, маємо аж занадто доказів цього на всьому евразійському просторі – тому просторі, де розповсюджена Візантійська літургійна традиція… Та й самі богослужіння звучать гротескно: не встигла людина народитися, як її хрестять рабом, вінчають рабом, при кожному Святому Причасті не перестають нагадувати, що вона – раб, і, врешті, уміщають на цвинтарі – рабом та моляться за упокій душі – теж раба. Тому, поки літургісти зроблять якісь зміни, я би радив тим справді християнським батькам, які не бажають, щоби їхню дитину хрестили рабом (це ж треба було додуматися, щоби внести поняття «раб» у саму формулу таїнства Хрещення!), хрестити свою дитину самим за римо-католицькою формулою: «Іване (Петре, Софіє…), я хрещу тебе в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!». Таке Хрещення буде важне, тому що кожен християнин має право охрестити, а оскільки Православні і тим паче Греко-Католицька Церкви визнають чинність римо-католицького таїнства Хрещення, то і сама наведена мною формула є чинною. Після цього можна довершити обряд вже в храмі. Важче що-небудь порадити стосовно таїнств Подружжя та Евхаристії… А до літургістів та єрархії Церков Візантійської традиції звертаюся із закликом: очистьте зі своїх літургійних практик застаріле (бо старозавітнє) та принизливе для людської гідності (бо візантійсько-азійсько-деспотичне) «раболєпіє», ведучи вірних кожною йотою богослужбових текстів від рабства до богосинівства!

Петро Гусак

____________________________
* Гр. Δουλο-καλια – «рабо-лєпіє».

Опубліковано в Квартальному обіжнику Патріаршої літургійної комісії УГКЦ № 4. – Львів, 2008. – с. 16-20.