УБИВЧІ ТУРБОТИ

Кожний відчуває, що його раз-у-раз утомлюють якісь турботи. А для них в людині є завжди місце, тому що вона під якимсь виглядом є незмірима, безконечна. Багато тих наших турбот є лихі з своєї природи: треба їх позбутись безкомпромісово. Є й правдиві турботи, шляхетні; але людина надто слабка, щоб їх нести, а ще слабша, щоб їх позбутись. Турботи паралізують людину; отож, якщо вона хоче жити, жити правдивим життям, треба їх дати комусь. «Хтось» чекає на них.
— Тобі болить голова; — Ти маєш задишку, виразку шлунка, або твоє волосся біліє, твоє лице зморщується, або також — ти втомлений і смутний: « Скільки турбот », « Я вже виснажений… », « Я ніколи не буду мати спокою… » і ти тягнеш те бідне тіло незмінно напружене й болюче, бідне оте серце на перев’язці, котре живе тільки тому, що треба жити, але не знає, що це — радість і спокій.
Причина великою мірою є в тому, що ти наповнений гущею турбот, злих речей, котрі ти щодня згромаджуєш і вбираєш в себе вже від років, і вони тебе гризуть, виснажують, псують поволі, але й безперестанно.
— Те, що нищить тебе, не є удари, що їх зазнаєш явно, так і та, що ховається за твоїм смутком, за твоїм незадоволенням, за твоїми примхами, за твоїми сердитими словами, за мовчанкою;
Досада, що ти не відзначаєшся, що тебе не завважують, не споминають, не слухають;
Страх перед тою-то особою, перед тою подією, тою спокусою; страх, що не подобаєшся, що не будеш мати досягнень, що…;
Гнів і помста: він мені заплатить… я йому покажу… ми ще стрінемось…
Сумніви: я цього не зможу, це затяжке для мене, неможливе…, мене не розуміють…; жаль за минулим: якби я був знав…, якби то можна починати наново…, ніколи не забуду…;
…неправда, злопам’ятство, нищівні критики, лихо-слов’я, наклепи, і все інше; те зло, що ти виливаєш щодня в своїх словах, в твоїх хитруваннях, витівках; те зло що кипить в тобі або виходить з тебе, ранить і з’їдає тебе раніше ніж інших.
— Твоє серце — безмежне; але воно захаращене, як старий безладний магазин. Вже попередні покоління залишили в нім своє дрантя (як рівнож і гарні меблі), а ти ще додаєш твої дурниці й сміття, і гидоту, і підлоту… Ти вставляєш в нього також речі дорогоцінні для тебе, котрими ти хочеш ще послуговуватись… але ти їх маскуєш: спогад про те нездорове мріяння, про те читання, про той погляд…; смак тої пристрасти, вдоволення з тої помсти, гордий смак із того доброго наслідку… Чи не входиш ти часто до того магазину, щоб знайти там те, що ти вже давно мав викинути ?
— Є « турботи » і зло, що ти знаходиш у собі, бачиш їх, пізнаєш, називаєш…
Є й таке, що загреблося, зникло з твоїх очей… Є, нарешті, і таке, що ти потоптав, щоб його забути, і що, тобі здається, померло й зникло-забулось назавжди. Неправда! Все те, що в в тобі, живе. Живе, коли ти про нього думаєш; живе, коли ти про нього не думаєш; живе вночі, коли ти спиш. І все те, що є живе в тобі й є злом, нищить тебе.
— Неможливо! — скажеш ти. — Те злопам’ятство, те терпіння моєї чутливости наболілої, незрозуміння, зневага, забуття; — те розчарування в моїх справах, в приятельстві, в родині…; — та невдача, та помилка, та провина… це все перейшло, минуло, …воно вже давно під землею. Вже не згадується, не пам’ятається…
Ні, те все існує далі; і навіть якби померло, його мертве тіло залишилося б тобі, а з тим тілом і « запах ».
— Мертва миша в твоїй шафі не буде отруювати твого повітря… якщо ти її викинеш.
Цвях не буде глибше влізати тобі в підошву, якщо ти його негайно витягнеш.
Твоя колекція турбот, вчорашніх і передучорашніх, великих і малих, дозволених і недозволених… вже тебе не буде розтлівати, якщо ти їх викинеш.
— Є фальшиві турботи, ті, з котрих ти не можеш бути гордим, і котрих ти мусиш позбутися, просивши за них вибачення. Є й дійсні допущенні турботи: аджеж треба хліба вкуиити, подумати про майбутність, про виховання дітей, боротись за справедливість і мир, любити людей, спасти світ; та, може, хоч і ті незліченні турботи, що на тобі незмінно ваготіють, треба витримувати і терпіти?
— Ні, ти заслабкий! Треба їх дати нести комусь іншому.
— Тоді я вже нічого не буду робити?!
— Ні, ти будеш давати.
— Це — надто легке!
— Ні, бо тяжка річ — бути правдивою дитиною, і не мати нічого для себе, і давати нести завжди все — навіть радості — Іншому; тяжка річ — йти завжди коло Нього й завжди підносити свою руку до його руки, і стати таким малим, таким простим, таким сумирним, щоб урешті погодитись дати нести й себе самого.
— Коли ж ти зрозумієш, що ти не можеш нести нічого, навіть тебе самого, без Нього?